Стаття "Походження та традиції бойків"

Походження та традиції бойків

У статті розглядаються про походження та традиції бойків.                                

Актуальність теми. Український етнос складається з кількох десятків етнографічних груп. Кожен субетнос має свої особливості мови та побутової культури. Самобутні традиції цих груп формувались упродовж сторіч, однак за умов розвитку міст та економіки вони інтегруються, а їхні відмінності поступово згладжуються. Вважають, що найкраще українські субетноси збереглися саме в межах Українських Карпат і Закарпаття. Бойки є одними із найбільших за чисельністю гірських етнографічних груп. Їхня побутова культура налічує достатньо сторіч, щоби поєднати нашарування різних епох та уявлень, і є великим надбанням для загальнонаціональної культури.

Бойки

Бойки, або верховинці, підгіряни, долиняни — це українська етнографічна група, що населяє середню частину Українських Карпат від річок Лімниця і Тересва на сході до річок Уж і Сян на заході. Територія Бойківщини межує з такими історико-етнографічними регіонами, як Лемківщина і Гуцульщина.

Про походження бойків існує чимало теорій, і науковці досі не зійшлися на найбільш імовірному та аргументованому поясненні. За найпоширенішою версією, етнонім «бойки» походить від назви кельтського племені бойїв, яке проживало на території сучасної Чехії та Австрії в пізньоантичні часи. Також бойків розглядають як нащадків давнього племені білих хорватів, котрі брали участь у формуванні українського народу близько тисячі років тому. Походження назви цього карпатського субетносу намагалися виводити також від польського слова «бояк», тобто «віл», румунського «бой», російського «бойкий», «боек», вигаданого слова «войко», українського дієслова «боятися» чи місцевої форми звернення до бога — «богойку» тощо. Але жодне з цих припущень не дістало визнання через брак переконливої аргументації.

Бойківські села розташовані в долинах рік і мають здебільшого скупчений характер. Багато поселень цього району — давнього походження, згадані в Галицько-Волинському літописі та в інших середньовічних джерелах. Духовна культура жителів Бойківщини має свої регіональні особливості. У тутешніх звичаях і обрядах прослідковується тісний зв’язок із житейськими справами людини.

Привертає увагу науковців також бойківський говір, який належить до південно-західного наріччя української мови. Він охоплює говірки північних схилів Карпат, межує на заході з лемківським говором, на сході — з гуцульським. Бойківський говір називають найбільш архаїчним і таким, де збереглася низка ознак давньоукраїнської та праслов’янської мов. Він має фонетичні, граматичні та лексичні особливості, які й досі використовують жителі регіону.

Бойки мають свій етнічний фестиваль — Всесвітні бойківські фестини. На нього з’їжджаються бойки з різних країн. Ця подія відбувається один раз на 5 років із 1992 року в Турківському районі. У фестинах беруть участь фольклорно-етнографічні колективи бойківських регіонів України, а також вихідці з Бойківщини, які опинилися за межами рідного краю. Грають коломийки та інші традиційні пісні, яких не співають ніде, окрім малої батьківщини.

Назва селища Бориня походить від слова «бір» (хвойний ліс). Ці землі відомі зокрема тим, що у XVIII сторіччі тут оселилися німецькі колоністи й займалися різними промислами, експортуючи продукцію до Європи.

Богдан Комарницький добре знає історію свого краю. Він розповідає, що перша згадка про село була в XVI столітті.

— Ті села, шо хорвати засновували, то вони робили вже на місці існуючих сіл. Вони збільшували поселення і назви свої давали. А Бориня не міняла свою назву. Візантійський імператор, а також історик 10 століття Костянтин Багрянородний писав, що за Туркою живуть білі серби, тобто нехрещені серби. Вони живуть між Угорщиною та хорватами. Бойко — то є володар худоби. Так як в Америці ковбой. Серби, по одній з версій, — то потужний рід з хорватів вийшов, які Богдан розповідає, що батьки його походять із села Комарники, що за 12 км від Борині. Це закодовано в його прізвищі — Комарницький.

— Є села-гнізда, де у всіх однакові прізвища. В Яворові всі Яворницькі, в Ільнику всі Ільницькі тощо. Кожен рід мав закінчення своє. Так закодовувалось, з якого племені людина походить, з якого роду. Потім загубилося в принципі. От подивлюсь Бойко, наприклад, він десь звідти, з Бойківщини походить. Але була козаччина, то там могли дати не прізвище, а псевдо. Бойко, та й все. Може, він з іншої території походить, але загубилося, тому яке псевдо дали, так і називають.

У селищі Бориня родина Комарницьких відроджує давні традиції приготування сиру та хліба. Варити «живий» сир Богдан і дружина Наталя навчились у колег із Закарпаття, які до того спеціально їздили за досвідом до Швейцарії. Богдан каже, що професійно займатися харчовими продуктами його спрямувала сама природа.

— Коли ви займаєтесь автентикою, то так виходить, ніби якісь сили вам допомагають зверху. Навіть зараз я бачу, шо в мене життя міняється на краще. Чим більше я копаюся в минулому, тим краще бачу майбутнє. Чомусь воно так є. Сталий розвиток — передача від старого покоління до нового.

Молоко для виготовлення сиру родина Комарницьких бере у 4-5 сімей. Щоб зробити один кілограм сиру, вони потребують 11-12 літрів молока.

— Наталя вже може відрізнити, де є молоко, коли корову колять антибіотиками, а де нема. То таких корів зразу вилучаємо. Ті власники, що підливають води до молока, то навіть до мене не пхаються, бо знають, шо виставлю на позор.

Сири Комарницькі доставляють автобусом у напрямку Львова. Також їх купують туристи або замовляють для різноманітних подій: весіль, презентацій тощо.

— Були цього року гості із Польщі, Америки, Італії. Українці також приїздять з різних міст: Харків, Маріуполь, Запоріжжя, Тернопіль, Київ тощо. І я ще ні разу не чув якогось негативу.

Богдан показує бездріжджовий хліб із борошна грубого помелу, який вони випікають із дружиною. Вони, зокрема, використовують глиняні форми для випікання, що впливає і на смак хліба.

— Якщо ми візьмемо те борошно, що в магазинах зараз, там відсутнє те, що має бути. В борошні грубого помолу присутні ядро і висівка — це те, що корисно для людини. Ядро дає енергію, а висівка чистить організм. Завжди основою для хлібу було жито, а пшениця слугувала як добавка.

Богдан із Наталею випікають порівняно небагато хліба, до 50 буханців на тиждень. Доставляють на замовлення окремим сім’ям, організовано возять хліб до Стрия.

— Порівняно з цінами, які я бачив за такий хліб у Києві, ми продаємо в рази дешевше. Зерно я купую у фермера, який для нас вирощує. Я сіяв жито, пшеницю тут у нас, урожай безподобний.

Коли займаєшся автентикою, такими речами, що наші предки робили, то і сили з’являються, і життя на краще змінюється. Воно якось само собою виходить.

Богдан розповідає, що інші мешканці села не одразу сприйняли його нові захоплення. Спочатку були насмішки, але зрештою прийшло розуміння, чому родина Комарницьких обрала такий шлях.

Той процес не йде миттєво, він помалу, довго. Люди звикли до якихось стандартів, що все має бути в певних рамках. Але я сам зрозумів, що єдиний правильний шлях — відродження. Чи харчових, чи не харчових продуктів. Іноді мені таке кажуть, що «весь світ рухається вперед, а ти нас назад тягнеш». А я і не кажу, що треба відмовлятися від сучасних досягнень. Але якщо, наприклад, є багатовікова традиція сироваріння, то чому б не зробити якісний сир? Інструменти можуть бути сучасні, але технологія та сама.