Стаття."Як я пережила окупацію".

     Як я пережила окупацію під час широкомасштабного вторгнення рф в

                                               Україну 24 лютого 2022 року.

Численну кількість разів я, не дивлячись на жах, що відчувала, огиду, нерозуміння, але все ж, з природною цікавістю, читала про війну в книгах, дивилася фільмах, серіалах, аніме. Чи могла я подумати, що все це, що я бачила на папері, дивилася і слухала на екрані, коли-небудь торкнеться і мого життя…життя моїх рідних…та мільйонів українців?

    На жаль, багато людей думають, що якщо щось жахливе відбудеться з іншими, навряд чи означає, що наздожене і їх. Адже синдром «головного героя» дає нам віру в те, що нещастя, які можуть позбавити нас життя – не стануться. Адже чомусь, нібито, саме нас захищає Бог, ангел-охоронець, саме наша доля не прописала подібну долю…Віра дає нам ілюзію захищеності, що наше життя є недоторканним, але чому ж тоді це сталося з іншими? Чому вони, будучи центром своїх світів, пізнали людські звірства? Це означає лише те, що це може статися з кожним, питання лише в тому, з ким і коли?...

    Ось і належала до цієї більшості. Війна на півдні, сході, здавалася мені тим самим текстом у книгах, тим самим кадром у фільмах, але ніяк не тим, що стосується мене, поки 24 лютого вона сама не постукала у вікно.

                                              Розділ 1.  1 день війни.

     Ранок. Четвер. Внутрішній годинник, відчуваючи необхідність прокинутися, занурює мене в стан напівсну, я не прокинулася остаточно, але й не спала. Подивившись на годинник, я побачила, що саме час, коли мама приходить мене будити. Повертаючись з одного боку на інший, я періодично поглядала на час. Підкоряючись бажанню довше полежати під теплою ковдрою, я вирішила продовжити чекати. Не помітивши, як я знову занурилася в сон, розплющила очі, розбуджена мамою. Я сонним голосом запитала її. Чому вона не приходила, на що отримала відповідь:»Путін почав війну…»

    Батьки вирішили їхати за продуктами до Бородянки, залишивши мене з братом удома. Я ж тим часом моні торила всі соцмережі, всі новини…Хіба це можливо? Побачила звернення президента, яке лише сильніше змусило страх усередині розростатися. Але боялась я чомусь не за себе, не за своїх рідних, а  за своїх знайомих, що у Києві. Адже, маючи невеликі знання про дороги, що ведуть до столиці, я наївно припускала, що вони сюди не підуть.

Кілька разів мені здалося, ніби вдалині гримить грім…але…чому ж стіни трохи тремтять? Я поцікавилася у знайомих, як вони і що планують робити, паралельно борючись із хвилюванням за рідних, що поїхали. Хтось планував виїхати з України, хтось залишитись у Києві, а хтось – приїхати до нашого села Шибене.

    Батьки повернулися, і вони розповіли про неймовірну кількість машин, деякі водії яких, поспішаючи, якимось дивом не потрапляли у ДТП, величезні черги за продуктами, ліками, паливом. Я розповіла їм про те, що чула ніби вибухи, сподіваючись, що мені лише здалося, але мама сказала мені, що їх чути ще з самого ранку. Мені не почулося…Я. подумавши про те, що те, що відбувається, необхідно увічнити в записах, сіла за стіл і відкрила свій щоденник, мізерно написавши про найголовніше, що відбувалося на той момент. Після цього я вирішила сходити до місцевої крамниці, щоб подивитися на настрій у селі. Декілька разів я знову почула вибухи далеко. Вони не вселяли в мене страху, бо знову таки здавались чимось далеким. Сидячи в черзі біля магазину(що було незвичним взимку), я прислухалася. Бачила, як дачники з’їжджаються, мабуть, думаючи в подібному мені руслі.

     Опинившись удома з пляшкою води та ще якимись продуктами, я прийшла до батьків, щоб поділитися про побачене та почуте. І посеред своєї розповіді, світ ніби навколо завмер, я перестала відчувати що не  будь, лише чуючи свистячий звук…Все, про що думала:»Не може бути…Ця мить була схожа на те, коли все життя проноситься перед очима, я відчувала себе так, ніби за кілька секунд мене не стане…З почуттям неминучості я присіла в крісло. Цей стан охопив мене лише на кілька секунд. Я не відчувала страху, паніки, полегшення…нічого…Порожнеча, ось що було всередині мене. Коли звук ніби промайнув повз, з невеликим інтервалом повторюючись знову і знову, здається, я усвідомила, що це винищувачі…а не ракета, що летить у наш будинок…Втупившись у підлогу, я нарешті відчула серце, шалений ритм якого віддавав у вухах, різки вдихи були початком істерики. Я заридала, усвідомлюючи, що не хотіла вмирати…Мене намагалися заспокоїти всі, а я задихалася від паніки, що підступила і жаху. Якось мені вдалося заспокоїтися.

    Того дня батьки пропонували виїхати на Житомирщину, залишивши тата тут, але я категорично відмовилася як і  мій брат, лише якщо він поїде з нами. Залишаємося…

    Цілий день я моніторила новини, лежачи на ліжку і чуючи, як вибухи дедалі ближче. З того самого моменту, як я усвідомила, що це справді відбувається зі мною, мій пульс у наступні дні тримався  в районі 105-120 ударів на хвилину. Першу ніч я так і не змогла нормально поспати, поринаючи в сон лише на кілька хвилин я прокидалася. І в якусь мить мене розбудив такий сильний вибух, що мені здалося, ніби він був зовсім близько. Я одразу ж почала шукати причину в новинах. Але не знайшла її. Не в силах більше лежати одна, я вирішила лягти між мамою та татом, тепло яких зігрівало мене як ззовні, так і всередині. Це дозволило мені заснути.

                                             Розділ 2.

    Я не хотіла їсти, не хотіла перебувати всередині будинку, адже в ньому неможливо зрозуміти, з якого боку вибух. Тому я майже весь час сиділа на вулиці в машині із злегка відкритими дверцятами. Як і першого дня, прислухалася, але вже не від інтересу, а від страху. Я читала новини, листувалася зі знайомими та читала книгу. Це все, на що я булу здатна. Найбільше я боялася винищувачів, яких вже побачила на власні очі неодноразово.

    Коли на вулиці наставали сутінки, мені доводилося заходити в будинок, але я зразу ходила до дверей, відчиняючи їх і прислухаючись до звуків навколо. По телевізору мовили новини, які давали нам розуміння того, що відбувається. Тоді я пам’ятаю, що їх намагалися стримати на Іванківському мості, і в мене знову з’явилася надія, що українські військові зможуть їм протистояти і далі вони не підуть, адже там річка…Коли вибухи довкола були надто частими та сильними, я просила всіх вийти з будинку зі мною надвір, до хлівів…Адже там мені було спокійніше. І тоді,я, зі сльозами на очах,дивилася не на зоряне небо, а на спалахи світла від снарядів і бомб, що розриваються. Поглядала на своїх рідних, не дозволяючи їм кудись іти. Поруч, вони мають бути зі мною!

    На третій день з’явився новий звук – гудучий, безперервний. У групі нашого села скидали фото та відео, як біля їхніх будинків стоїть військова техніка…та російських солдатів, які вивчали місцевість навколо. І знову ж таки ввечері, я вивела всіх на вулицю. Укуталася в ковдру. І небо осяяло, наче настав світанок. І знову все довкола завмерло. Неймовірної потужності звук долинув слідом, він оглушив. Незабаром все затихло. Я не хотіла повертатися до хати. Сидячи, обіпершись на стінку хліва, я прислухалася до тиші. Через якийсь час, переконавшись у її правдивості, я повернулася до хати. Потім я дізналася, що цей вибух був від спроби підірвати греблю, через яку йшли росіяни.

    «4 день війни. Вони їздять нашими дорогами, за три кілометри від нас. Бомблять сусіднє місто, за 15 км від нас. Я не хочу щось робити, не хочу їсти. Мій пульс тримається близько 105-120. Гримає зовсім поруч. Місцевий магазин пограбували. Стоять, чекають на щось…»

    Щодня я виходила і сиділа на вулиці, читала новини доти, доки світло не відрізали і не заглушили зв’язок. Їжі вистачало, їли ми рис, картоплю, яйця, млинці та оладки, яку готували на плиті від вогню деревини, пили малиновий чай, вишневий компот і звичайну воду, яку набирали у сусіда в колодязі. Телефони заряджали від машини. Слухали радіо з мого телефону майже постійно. Росіяни окупували наше село і щодня об’їжджали кілька разів на машинах, які, мабуть, вкрали дорогою.

    Щодня було чути вибухи, щодня гелікоптери облітали околиці. Кілька разів вони пролітали майже над самим дахом. Я дуже боялася, що вони подивляться на мене, помітять, тому, спостерігаючи за ними, завжди дивилася так, щоб мене не було помітно. Здається я вже звикла до всього? Зрозуміла, що після 19 години вони перестають стріляти, а вранці, близько 7 знову, все спочатку. Тому тепер, вечорами, ми запалювали свічки, спочатку куплені, а потім, коли вони закінчилися – зроблені мною, ми сиділи в напівтемряві в будинку, гріючись від вогню в незамінній плиті, слухаючи радіо. Це було щось особливе, щось, що стало частиною мого майбутнього погляду, що зміниться.

      Але я так і не змогла звикнути до винищувачів та бомбардувальників. Щоразу, чуючи свист, що наближається, моє серце завмирало. І вони, порушуючи нічну тишу, щоразу пробуджували мене. А потім, через деякий час, сильні вибухи, хвиля від яких змушувала стіни хитатися настільки, що я боялася, що наш будинок не витримає…Звикнути до них неможливо, адже ніколи не дізнаєшся, чи вирішать вони скинути авіабомбу зараз…над твоїм дахом…Завивання вітру іноді нагадують мені про них.

    «8 день війни. Ми відрізані від цивілізації. Нема світла, зв’язку. Бородянки нема, її розбомбили. Літають літаки та гелікоптери, я боюся їх. Лягаю спати з надією, що прокинуся вранці. Все ближче і ближче…Знищили три будинки, а потім узяли інтерв’ю про те, як у нас «спокійно»…»

    Наступного дня, коли вогонь від палаючих будинків  більше не було видно, ми дізналися…що в нашому селі вбили вже 3 людей…Чоловіка, що кілька разів уночі пробирався до магазину за алкоголем. Жінку, що йшла полем до сусіднього села, і дівчину…яку вбило осколком від пострілу танка в будинок. Зробили росіяни це тому, що , випивши, кілька чоловіків пішли на них із автоматами. Це дурість чи героїзм?

    Увечері я виходила надвір, бачачи, як то тут, то там, видно заграву від вогню, що пожирає ліс. Я з братом сиділи на ганку, прислухаючись до дзвінкої тиші, спостерігаючи за спалахами, що освітлюють нічне небо. Ми з ним навчилися вважати відстань до вибуху завдяки відрахуванню інтервалу від світла до звуку, який ми вставляли у формулу з фізики, і це допомогло нам розуміти, настільки це далеко і – добре орієнтуючись на тому, в якому боці який населений пункт – де.

    Одного дня наші батьки вирішили піти на ферму по молоко, яке роздавали безкоштовно. Читаючи книгу, я раз у раз відволікалася, поглядаючи на хвіртку. Що довше, то більше я починала панікувати. За годину їх все не було. Рій думок, поганих, липких, змусив мене плакати. Я плакала, думаючи, що з ними щось трапилося. Вперше вийшла надвір і, пройшовши сто метрів, повернулася назад. У той момент я думала про те, що…помру…попрошу вбити…якщо мої думки виявляться вірними. Не зводячи очей з хвіртки, я весь час витирала сльози, що не зупинялися, і, коли вона нарешті відкрилася, і я побачила своїх батьків,я, заплакала, зі злою швидкою ходою попрямувала до них. Вони лише чекали своєї черги за молоком весь час, а я ніколи не забуду, на що готова була піти, якби втратила їх.

    Вперше я побачила росіян, коли почула, як кілька машин розвертаються біля нашого двору. Я з жахом думала, що вони приїхали до нас. Піднявшись на другий поверх, я почала дивитися у вікно, що відбувається. Побачила, як вони виходять із машини. Був серед них і військовий, який вирізнявся серед інших червоним беретом. То був командир…і приїхали вони до сусіда навпроти, голосно лупцюючи в хвіртку. Мій брат спостерігав зі мною поряд. Побачивши їх, я не відчула нічого, лише з дурною цікавістю спостерігаючи, що буде далі. Через якийсь час хвіртка відчинилася. Вони обшукали подвір’я. Якоїсь миті брат сказав:»Маша, пригнись, у приціл дивиться сюди!». І тоді почуття страху мене наздогнало… вони можуть убити.

    Коли я лягла спати, щоразу дивилася у вікно за нагрітим металом щойно випущених градів, через що вони іскрилися, виразно виднілися в темряві, які вони запускали великою кількістю залпів.

«17 день. До нас приходили, одного разу…записали в число населення. Все ще довкола гуркотить. Наші сусіди поїхали і тепер нам є де ховатися. Я почала не часто ходити на ферму…»

                                                     Розділ 3.

    Щодня я все більше і більше звикала до вибухів навколо, до щоденного вечірнього відстрілу градів і навіть до вертольотів, що літають над дахами. Страх перемістився на підсвідомий рівень, дозволяючи мені відчувати все, що відбувається, як буденні дні. Моїми розвагами, що хоч якось відволікали від усього і допомагали часу плисти швидше були:читання книг, розмови з рідними, рідкісні походи на ферму, малювання давно забутих гравюр та розмальовок. Ще, дізнавшись, що в деяких наших односельців відбирають машини, ми зняли колеса з буса і сховали їх, а легкову машину загнали на заднє подвір’я, обклавши її з усіх боків колесами, які там були.

    Я пам’ятаю, коли прийшла до тата в машину, який слухав там радіо, після мовлення новин, я почула наш Гімн…І ці слова нарешті, через стільки років, справді набули сенсу для мене. Я співала його безліч разів, але ніколи не відчувала того, що затеплилося всередині тоді…віра і надія. Кожне слово, ніби за літерами, карбувалося всередині мене, і як точно воно передавало те, що відбувалося зараз.

    О 13:00 батько любив слухати одну програму на радіостанції, і я, включаючи телефон, запускала радіо, іноді слухаючи разом із ним. Цього дня я вийшла на ганок, сівши у крісло. З пилочкою в руках, я, як могла, пилила свої нігті. Я почула запуск градів, думаючи, що вони знову запустили залп у бік Загальців. Але краєм ока я побачила снаряд, що летить. Звук, який пішов від вибуху, не був схожий на жоден, що я чула раніше. Завмерши, я з жахом слухала ще й ще…Чутко чула, ніби розлітаються осколки та шматки землі навколо. Мої рідні вийшли надвір, питаючи, звідки ці вибухи. Ми всі побігли на заднє подвір’я. Я побачила стовпи диму зовсім поряд. Виглянувши з-за паркану, я побачила, що прильоти були на галявину, що була за будинками. І вогонь, який, посилюючись вітром, що з неймовірною швидкістю поглинає суху траву…Батьки і брат, узявши лопати, побігли гасити його, намагаючись не дозволити дійти до будинків, а я, перебуваючи в розгубленості і нерозумінні, що робити, вхопивши лопату, побігла за ними, і все, що я змогла зробити, спостерігати, притискаючи ручку від лопати до себе, як вогонь, що розбушувався, підбирався все ближче і ближче. Чорний дим…чорний…Колеса! Я побігла з братом назад у двір, до машини. Задихаючись від паніки, я і він відкидаємо колеса…Тоді, ведена адреналіном, я не відчувала їхньої тяжкості. Швидко впоравшись, машина, якимось дивом завівшись, була відігнана на передній двір. Я сподівалась, що, вогонь, швидко пройшовши мимо, не зможе підпалити колеса, але чим довше я дивилася, тим жорстокіше ці надії розбивалися все більшим і більшим стовпом чорного, як смола, диму. Колеса…колеса! Потрібно відкинути їх якнайдалі, щоб поширення пожежі припинилося. Я, вже відчуваючи ниючий біль у м’язах, з невластивою силою відкидала їх кудись подалі. Щось робити, мені треба щось робити! Я пам’ятаю, що першим прибіг нам на допомогу, чоловік, який працював на мого тата. Вони, криком прогнавши мене, продовжили створювати коридор між вогнем та колесами. Їдкий дим ніби осідав у легенях. Робити…треба щось робити! Побігши на переднє подвір’я, я побачила, що мама виносить речі, я забігла в середину, і, схопивши сплячого кота, побігла з ним у хвіртки, і відкривши її, на мить завмерла, наче у мене вибили все повітря…Група людей зібралася і просто…дивилася…Всередині мене щось тріснуло, я розуміла, що без допомоги пожежу не зупинити, а вони, спостерігаючи, ніби ставлячи ставки вдасться врятувати будинок чи ні…просто…стояли. Побігши назад, я остаточно піддалася паніці. Повітря не було, був лише чорний дим, що закривав собою все. Я прокричала:»Тато!» - адже перед моїми очима постала уявна картина, як він, знепритомнівши від цього диму, лежить на землі, оточений вогнем. Я почала бігти до пожежі, але зупинена його відповіддю, завмерла. Завив вітер. Час зупинився. Піднявши погляд  до неба, моє обличчя обпалило жаром. Замість блакитного неба, з хмарами, що пливли, я дивилася на вогонь, що закривав все. Щось, що допомагало мені хоч якось не піддаватися паніці, як тоненька ниточка…обірвалося. Я впала навколішки. Весь світ навколо перестав існувати, і я ніби залишилася віч-на-віч тільки з вогнем, що тільки розростається, набирає сили. Я відчула себе безсилою. Неможливо…Неможливо його перемогти! І я закричала від болю, від розпачу, вперше в житті. Я здалася, упокорившись тим, що все наше життя просто згорить. Кричачи, я ніби оголювала свою душу, виплескуючи переповнену чашу накопиченого болю. Собачка…Собачка! Тремтяча рука потяглася до неї, я почала сміятися, гладячи її по голові. І в мене наче знову вдихнули життя. Я можу щось зробити! Думати тверезо, раціонально. Подивилася на дерев’яний паркан. Повалити…потрібно його повалити! Я побігла до нього, але  все, що спромоглася зробити, це лише вибити одну дошку. І тоді мені прибігли на допомогу мій брат і той чоловік, що почав допомагати найперший. Я подивилася на всі боки. Нам допомагають! Допомагають! Ліворуч, жертвуючи своїм здоров’ям та силами, люди відчайдушно допомагали зупинити пожежу, а праворуч, за хвірткою, стоять, спостерігаючи. Мені здавалося, що минула вічність. Відкидаючи колеса, я сподівалася… сподівалася, що ще не все втрачено…

    Ми змогли зупинити пожежу завдяки нашим силам і силам тих, хто залишився небайдужим. Придивившись, я побачила тата, що сидів біля створеного коридору, оповитого темним димом. На ногах, що не гнуться, я пішла до нього. Обійняла …і заридала.

    2 години…Усього дві години знадобилося на те, щоб кардинально змінити мої погляди та цінності, на те, щоб усвідомити, наскільки легко втрати все, зокрема й власне життя.

    Коли ми занесли речі назад у будинок, я подивилася на себе в дзеркало і не впізнала себе. Те саме обличчя, те саме волосся, той самий одяг, але погляд, мій погляд…він більше не був тим сонячним і світлим, я лише бачила  в ньому порожнечу. «По очах видно, що це на все життя…», сказав мені чоловік, який провідав нас увечері, коли ми стояли і спостерігали за колесами, що догоряли.

    Зараз про цей день мені нагадує розплавлена обшивка із заднього боку будинку, обгорілі дерева, відсутність половини паркану, фундамент від тих самих згорілих сарайчиків і досі, в деяких ділянках, чорна земля…

                                                   Розділ  4.

    Кілька днів ніс усередині був чорним, а руки важко відмилися від сажі. На вулиці все ще навколо був дим, хай і не такий щільний, але такий же їдкий. Все знову повернулося на круги свої – вибухи навколо, пожежі, гелікоптери та літаки. Але почало відбуватися щось дивне. Росіяни в нашому селі чомусь провели ротацію і всі лякали, що це кадировці. Ті, що стояли до цього, поливали квіти в школі і не йшли на конфлікти з місцевими, а ці – грабують і вселяють страх.

    Все частіше прильоти були не від них, а по ним. Кілька разів я побачила блакитні винищувачі, і мені хотілося вірити, що це наші. І така різка зміна знову змусила мене боятися. Ходили чутки, що наші вже біля Загалець, і, бачачи, як вони обстрілювали саме той бік, де вони знаходяться, я боялася, що якщо нас звільніть, росіяни бомбитимуть уже нас.

    Це було вдруге, як до нас приходили росіяни. Я, сховавшись на другому поверсі, спостерігала за тим, як троє солдатів спілкуються з моїм татом, який вийшов до них. Двоє стояли по дві сторони від мене, як мені здалося, головного, з бородою, і водили автоматами по дворі. Я побачила, як тато щось дивиться в бусі і я зрозуміла, вони прийшли забрати машину. Не бажаючи наражати нас на небезпеку, татові нічого не залишалося, як віддати їм ключі. Намалювавши на капоті та з двох боків букву «V» зеленою фарбою з балончиків, вони поїхали. Сказали нам, що повернуть за два дні, але з того часу ми його так і не побачили.

    «33 день війни. Вчора у нас забрали буса, терміном, за твердженням вояк, на 2 дні. Відбулася ротація. Сьогодні я з мамою поїхала до Маші. Мені навіть здалося, що немає жодної війни…Навколо нашого села постійно щось горить, сьогоднішній день не став винятком. Наш район намагаються взяти в оточення ЗСУ, щоб звільнити».

    «36 день війни. Я почала їздити до Маші гуляти, спілкуватися. З Київської області йдуть російські війська!!! Сьогодні я вперше поїхала до центру. Те, що там діялося – жахливо, але дрібниця порівняно з тією ж Бородянкою. Ковтнути повітря свободи, але чи надовго? Коли вони повернуться? Через тиждень, місяць, рік, два, десять? Мені страшно жити в Україні».

    Цього дня вони пішли, але я не відчувала полегшення чи радості, не відчувала себе в безпеці, так само в мені жив страх.

    Коли я побачила і почула, що відбувалося зовсім поруч, у сусідніх селах і містах, я зрозуміла, наскільки нам пощастило…Дивом ми залишилися живі і з дахом над головою, але, здається, я ще довго прислухатимуся до завивань вітру і грому грозових хмар і більше ніколи не побачу у своєму відображенні ті світлі, майже дитячі очі.

     «Простите, мы не хотели войны», - говорить знайдена записка в дитячому садку…                                   Студентка 2 курсу відділення «Аграрний бізнес»

                                                Шибене (Бородянщина),      Марія Шевчук. 2024 р.

                                                         Інтерв’ю  взяла викладач історії НФК

                                                         Марія Сивура.  Немішаєве. 20 січня 2025 р.