Степан Васильович Васильченко

      Є люди, які вмирають задовго до своєї  фізичної смерті. Деяким же, навпаки, і після смерті судилося жити у віках. І не тільки жити, а й світити зорею для прийдешніх  поколінь. Саме таким світилом в українській літературі поряд з відомими прозаїками є Степан Васильченко.    

     Степан Васильович Васильченко (Панасенко) народився 8 січня 1879р. в містечку Ічня на Чернігівщині в бідній сім'ї ремісника. Трудова атмосфера, в якій зростав Васильченко, навчання в Коростишівській семінарії та Глухівському учительському інституті напередодні й у часи революційних подій 1905р., «неспокійна», за його висловом, праця «неблагонадійного» вчителя в сільських школах на Київщині та Полтавщині, а також посилений інтерес до народної творчості, до поезії Шевченка, світової класики, — все це сприяло збагаченню життєвого і мистецького досвіду майбутнього письменника. 
      У 1921-1928 рр. працював учителем української мови та літератури Київської школи №61 ім. І.Франка, керував драматичним гуртком, шкільною літературною студією. Водночас займався літературною діяльністю, тому не випадково однією з провідних тем творчості Васильченка є життя народних учителів, яке було йому - педагогові за фахом і покликанням - особливо близьким. «Записки вчителя» (1898 - 1905) та інші щоденникові записи, куди Васильченко, за його визнанням, систематично «заносив свої учительські жалі та кривди», стали згодом документальною основою багатьох реалістичних новел і оповідань.  

      З початком Першої світової війни Васильченка мобілізували на фронт. Він перебував на передових позиціях, командуючи саперною ротою. У 1917 році був демобілізований через хворобу.

     Людський шлях розпочинається в дитинстві, формується в юності, а весь  нажитий досвід за ціле життя ми передаємо молодшим від нас у старості. Правду говорить українське прислів’я, «Що посіємо те й пожнемо». Саме Степан Васильченко своїми творами змушує читача задуматися над значенням батьківського виховання та впливом оточення на становлення характеру малої дитини. Письменник і учитель, завжди любив дітей і присвятив їм чимало щирих і правдивих творів, у яких подав цілу галерею дитячих образів. Художні твори Степана Васильченка позначенні яскравою майстерністю, оригінальністю; вони свідчать про тонкий художній смак автора. 

     В.Курашова, відзначила вагому рису в громадянсько-естетичному кредо С.Васильченка: «Змалювавши в ряді новел картини страждань і горя, що їх терплять діти сільської бідноти, Степан Васильченко ніде не вдається до сентиментальних вболівань над їх долею. Він наголошує на тих рисах своїх персонажів, які свідчать про пробуджену енергію шукання виходу, їх достойну майбутність» [ 1 , с. 42-43 ].

     За жанром «Приблуда» - це оповідання. Твір цінний для нас тим, що він поставив в літературі таку нагальну проблему того часу, як ліквідацію дитячої безпритульності, і водночас засвідчив якісні видозміни Васильченкового художнього методу.

     Темою твору є важке сирітське життя в умовах розрухи. Ідея твору -  потрібно виховувати у собі добрі риси характеру, гуманність, готовність прийти іншому на допомогу та вірити у краще життя. Проблемою твору є вирішення питання сирітства. Автор шукає вихід не тільки теоретично у своїх творах але й на практиці, тому, що працюючи завідуючим дитбудинку, С. Васильченко багато зробив для полегшення гіркої долі безпритульних.

      20 роки ХХ століття були часом  Жовтневої революції, громадянської війни, розрухою, голодом, хаосом…  У своїй книзі «Не вурдалаки» Світлана Талан дає таке визначення війни «Війна вмивається людськими слізьми, живиться тисячами загиблих людей, запиває їх людською кров’ю, йде по кістках, руйнує не лише міста та села, але  й душі. Вона жорстока, вона – вбивця, вона – розлучниця, вона відібрала, вкрала та зжерла, наше дитинство». Багато дітей втратили на війні батьків і стали безпритульними… Важкі це були часи. Та С. Васильченко, який у той непростий період, сповнений оптимізму: « Немає взимку дров, немає потрібного ремонту. Фізичний кабінет до краю убогий, майже порожня бібліотека. Але школа бадьоро дивиться в своє майбутнє й вірить, що вона згодом стане в повному розумінні тією кузнею, «де кується краща доля»» [2]. Оця нова школа цікавила його і як письменника, звідси він черпав сюжети, конфлікти, характери. Уже в першому пожовтневому оповіданні « Приблуда» виявилися новаторські пошуки письменника у висвітленні теми з життя дітей. Цей твір відзначається оптимізмом, вірою в майбутнє, в щасливу долю молодого покоління, впевненістю, що за нових умов дитячі здібності розкриються й знайдуть своє застосування в новому світі. Оповідання «Приблуда» написано в 1922 році і сповнене співчуття до дітей-сиріт, які самі відповідають за свою долю і в житті повинні самостійно здобути кусень хліба і місце під сонцем.

     Сюжетну канву твору становить подія, яка сколихнула всіх сиріт дитячого будинку і змусила знайти вихід із складної ситуації. Саме їхня згуртованість показує нам дорослим приклад для наслідування, бо в цьому сила у даному випадку дітей. З експозиції ми дізнаємося первісні відомості про героїв. Стикається дитячий колектив і Мишко тоді, коли він розповідає казку.  Зав’язкою є той момент, коли хлопчик плаче, що він безпритульний. Кульмінація тримає нас читачів у напрузі, це тоді, коли дітям потрібно вмовляти свою завідувачку залишити у дитячому будинку ще одного хлопчика. Розв’язка твору відбувається у той момент, коли Мишка прийнято у дитячий будинок.

     У творі постає чітка система образів. Головним персонажем є Мишко. Вперше у творі з ним ми зустрічаємося тоді, коли десятирічний білоголовий хлопчик розповідає дітям казку. Діти пильно оглядають його і мимоволі зауважують «…марний, обідраний, босі ноги всі в грязі». Далі між колективом сиріт та нашим Мишком розвивається розмова, діти прагнуть дізнатися хто він, чого прийшов до них, з цікавістю розглядають його. «Пильно придивляються до його, оглядають лахміття, виразки на ногах». Хлопцеві приходиться брехати, що у нього є мама й тато, живе недалеко  на Глибокій.  Переконливі аргументи наводить Мишко, щоб довести, що він не сирота.  « Ні, чоботи є в мене, тільки мама заховала, щоб я з дому не сходив. І пальто в мене є, і шапка гарна – все мама поховала». Гумористично зображує автор той момент, коли Мишко каже усім, що вміє читати, він демонстративно, як диякон у церкві розгорнув книжку, реготом пройнявся весь дитячий колектив, коли зрозумів, що книжка не тим боком. Діти слухають, як Мишко із наївністю каже, що цієї зими батько винайматиме для нього гувернантку, купить фортепіано, і він буде музикантом. Хлопчику приходиться знову брехати, що він уже обідав і були у нього «борщ із м’ясом, і каша молочна, і чай з булкою в накладку і…» Дитині було важко дивитися на обід однолітків, голодний шлунок давав про себе знати «Тільки в горлі у нього кавкало, мовби глитав великі камінці».

      Прикрим і переломним моментом у спілкуванні з дітьми був тай епізод, коли діти запитали чи піде додому, можливо, його шукають мама і тато, саме тоді по обличчі покотилося дві сльозини, а потім більше. Цікавою у даній ситуації є поведінка дітей. Старші суворо запитали чому одразу не признався, що безпритульний, Галя по-дорослому побоялась, щоб бува Мишко не виявився таким, як і босяк Володькін і не обікрав вночі та не утік, хтось виступив на захист ще одного такого, як вони усі. Діти щиро запропонували якесь барахло, щоб одягнувся, дали кісток, аби  від голоду хлопця не нудило.  Коли прийшов момент зустрітися з Параскою, хлопець виглядав так «З-під ліжка висувалась біляста, нестрижена голова, червоне од напруги лице». Параска Калістратовна розглядала разом з дітьми маленьке та худеньке тільце нового члена дитячого колективу «Під дрантям не було сорочки. Світились реберця. Схудле, марне тіло було порване, подряпане, скривавлене – живого не було на йому місця». Мешканці притулку назвали Мишка Моцартом «Вмів гарно декламувати вірші, а також захопив однолітків піснею і грою на звичайному гребінці». Іноді нам дорослим потрібна дитяча щирість і вміння прийти ближньому на допомогу, який перебуває у такому ж непростому, голодному, холодному, сирітському середовищі і позичити у них частинку доброти.

    Опис Параски Калістратівни змальовано, як завідуючої  енергійної, відданої своїй справі, рішучої, вольової, доброї, яка турбується про своїх вихованців  «Семенові промивали ногу? Валі міряли температуру».  Ззовні вона виглядає злою та неприємною, але головне внутрішній світ людини, а не її оболонка «Висока, огрядна, в мужичих чоботях, голос, як труба, іде, як буря…». Діти вже детально вивчили характер і поведінку своєї завідувачки, вони наперед знали, як усе вирішиться «…покричить, посердиться, а далі заплаче й прийме. Вони вже добре знають її, реву», прозивають поміж собою плаксухою. Автор зображує жінку на долю якої випало рятувати малих сиріт від голоду та вселяти їм віру у краще майбутнє. Відстоюючи Мишка перед завідуючою, якій не було куди взяти «приблуди», діти користуються аргументом, підказаним нею ж. Всіх своїх вихованців вона бачить у майбутньому видатними людьми: « …оцей буде професор, а цей інженер, а оця і оцей – це будуть артисти».    Добре вписується в компанію «видатних» і Мишко, бо – « це буде Моцарта! Моцарта!»

Слід відзначити, що С.Васильченко як майстер психологічної деталі підкреслює надзвичайно промовисту рису в поведінці виховательки – її плач, а точніше рев, як уточнює автор, що є відповідною реакцією завідувачки на її підсвідомо приховане жіноче, материнське начало, коли вона в черговий раз стикається зі стражданням ще однієї дитини-сироти і відчуває нездатність чимось допомогти їй. Однак ревіння завідувачки завжди обертається нестримною радістю з боку дітей: «Пострибають, знову заніміють, слухають: чути за дверима ридання, виразне, безсумнівне».

     Не випадково образ Параски Калістратівни подається не стільки в авторському зображенні, скільки через дитяче сприйняття, передане характерним для імпресіоністичного письма прийомом невласне-прямої мови. Своєрідність цього зображувально-виражального засобу полягає в тому, що створюється двоплановість висловлювання: передається «внутрішнє мовлення» персонажа, його думки, настрої, але виступає за нього автор; об’єктивна оцінка подій поєднується з переломленням їх через призму сприйняття персонажа. С.Васильченко вводить його у твір у найвідповідальніший момент, коли від рішення Параски Калістратівни залежатиме подальша доля Мишка.

     Третім досить важливим образом є зібраний образ дітей, їхній колектив, вони уважно слідкують за рухами завідувачки і чоловіка, який хоче залишити в дитячому будинку двох дівчаток.  Можливо, добра Параска Калістратівна відгукнулася б доброзичливо на прохання, але були причини чому їй одразу не можна було зробити так, як веліло серце, тому, що будинок розрахований на тридцять осіб, а їх аж дев’яносто, по троє сплять на одному ліжку, завідувачка не черства до горя чужих, а особливо дітей, вона впала у сльози і чоловік в окулярах скористався цим моментом та кинув на стіл їй папірець, помчав до дверей.

     Пізніше усі сироти  уважно слухають розповідь Мишка «В кутку коло груби – низка головок, як разок намиста. Аж мох на їх повставав – холодно. Губи сині, обличчя ніби борошном потрушені, а в борошно повтикані свіжі вишні – очі». Параска вчила дітей мріяти і коли вона казала хто ким у майбутньому буде, то «всі, що на їх вказували, заклавши руки за спину, спокійно хитали головою, вважаючи, очевидячки, все, за їх сказане, за зовсім відому, непохитну істину». Автор вдається до цікавої характеристики дітей. Вони не дивлячись на злигодні, намагаються жити по-новому, не опускають руки перед труднощами, хочуть їх подолати піклуються про долю інших, сила їхня в колективі, в згуртованості, душевний біль  іншого сприймають як власний, діти добрі, гуманні, чуйні, вірять в краще майбутнє, у свою обдарованість, щасливими їх роблять маленькі дрібнички. Незважаючи на всі побутові негаразди, вихованці перебувають у піднесено веселому стані: «Дівчата сміються, ляскають у долоні і дражнять хлопців...»

      Бачимо у творі велику згуртованість дітей, вони не розгублюються у ситуації, коли потрібно дати Мишкові дах над головою, проступають, на мою думку, маленькі але чітко окреслені елементи учнівського самоврядування «На раду зібралися старші. В спальні, в темному кутку. Малеча на варті. Радили на диво тихо, діловито й коротко. Вирішили – днів з скільки передержать Мишка потайки в будинку; далі, коли трохи покращає стан, улучити нагідний момент і всією бурсою прохати Параску Калістратовну прийнять хлопця до гурту». Діти зрозуміли, що жалістю можна переконати завідувачку «Зразу, як по команді, оточили її з усіх боків: резонери, жалібниці, філософи», вони переконували її, що це не простий хлопець, найкращий з усіх, роботящий та слухняний. Діти допитливі та нетерплячі, хтось припадає щокою до дверей, хтось зазирає в щілину. Вони уже дізналися, що все добре, рідіють.

     Незважаючи на організаційні труднощі, дитячий колектив будинку живе бадьорим, життєрадісним життям. Дитячу віру у майбутнє любовно виховує і підтримує завідуюча будинком – Параска Калістратівна. Разом з нею дітлахи готові перебороти всі труднощі, бо сила їх в колективі, в згуртованості. «Майбутні зорі нового життя»; так називає їх письменник. Можливо, не без впливу цього твору, життям безпритульних згодом зацікавилися й інші українські письменники: І. Микитенко напише повість «Вуркагани» й роман «Ранок»,  О. Донченко – повість «Батьківщина», А. Макаренко - «Педагогічна поема».

     Усе оповідання наснажене щирим гумором: з теплою усмішкою зображено епізоди буття вихованців, авторська розповідь забарвлена іронічними ситуаціями. Коли діти обідали, то здавалося, що лив дощ: «…шуміло, плюскотіло, тріщали кістки, торохтіли миски. Ніяких розмов: лусне десь по лобі ложка, хтось із малих кусне сусіда за ухо - короткий виск, і знову до роботи».

     Назва твору надто промовиста і налаштовує на думку, що йтиметься про людину, яка шукає пристановища, а навіть кусня хліба і даху над головою. Приблудами не народжуються, ними стають внаслідок певних обставин. Із маленької авторської ремарки до твору дізнаємося, що йтиметься  про один день або декілька днів із життя дітей позбавлених батьківського піклування, із життя сиріт. Автор робить часті відступи для того, щоб увиразнити картину на фоні якої відбуваються певні події. Значну роль відіграють описи. Серед них у творі найчастіше зустрічаємо пейзажі. «...Гу-гу! - трубить над ним вітер, бляхою гримить... Гу-гу!.. А осінь угорі темні хмари над ним у отару зганяє, хмари дощем його січуть холодним, хмари дощем його поливають. А кругом його - смітник, кругом бур'яни сухі свистять, кругом дереза», на фоні непривітної природи приходить до дитячого будинку батько із двома донечками і хоче їх там залишити.

       Коли Мишко дивиться, як обідають діти, то природа, наче, сумує разом з ним «Надворі завечоріло. Засвистів, заплакав у холодній грубі вітер, загрюкала на будинку бляха. Заторохтіли крупи у биті вікна» після цього речення автор підсилює всю бідність сирітських дітей  «Зацокотіла малеча зубами...». Діти граються, Мишка прийняли у своє середовище і він один із них. Надворі, як  і у суспільстві негода «вітер: гу-гу-гу! за вікнами, аж мурашки поза спиною...». Я вважаю, що картинами природи автор підкреслював стан персонажів, лише на завершення він подав тиху погоду «З темряви у биті вікна летять білі папірці – сніг». А також у творі змальовано інтер’єр сирітського будинку де проходить життя наших персонажів «І вікна биті в йому, перебиті, і дах латаний, перелатаний, і сам він увесь такий закурений, обідраний, сумний...», а насамкінець твору автор подає картину сонних дітей «Деренчать шибки, вітер над сонними ходить, лахміття торкає. Вскочить у трубу, прибере живого голосу, заводить, як по нотах:      Ой буде ж нас, не-не-не... 

По го-ра-ах, по-о-о до-ли-нах...

Далі дверима! Вікнами! Желізом на даху!
- Гу-гу-гу!..»

     Лексика твору багата синонімами, які так часто зустрічаємо в описах природи та людей. Наприклад вітер у С. Васильченка «трубить», «гримить», «у отару заганяє, хмари дощем його січуть холодним, хмари дощем його поливають». «Хуркає вітер та шугають, як у метелиці, золоті блистинки – очі».

      Щоб підсилити вплив на читача, зрушити його сонну жалість до сиріт С.Васильченко вдається до зменшено-пестливих слів таких як «голісінькі», «папірець», «лялечки», «дзвоник», «дівчатка», «сльозини», «в темному кутку», «каганця», «реберця», «хусточкою»,  «замахали кулачками», «папірці-сніг», «циганчата». Автор любить головного персонажа  і називає його «Мишком».  Також є у творі згрубілі слова «вибив об коліно пилюгу з його», «От тобі й папаша з мамашею». Словом «пошамать» автор виражає бажання героя, якому хочеться їсти. Серед тропів зустрічаються порівняння «збилися до каміна, як циганчата», «тільки хуркає вітер та шугають, як у метелиці, золоті блистинки – очі», «всіх видуло з коридора, як сухе листя».

      Зустрічаються персоніфікації «засвистів, заплакав у холодній грубі вітер», «…вітер над сонними ходить, лахміття торкає. Вскочить у трубу, прибере живого голосу, заводить, як по нотах».

      Важливу роль відіграють вигуки «Гу-гу!», «Гу-у», «Гу-гу-гу», «У-у». Серед звертань зустрічаються такі «Мишко», «Ой, Морозе-Морозенку, ти славний козаче», «товариші», «черговий», «Параско Каліст…». Для певної емоційної забарвленості двічі повторюються деякі слова «зирк-зирк», «здорового-здорового».

       Звертається у своїх творах Степан Васильченко і до народної творчості, народна пісня передає роздуми його героїв, створює у читача настрій, який відповідає ідеї твору.

     Васильченків «Приблуда» змусив мене пригадати прочитаний нещодавно твір сучасної французької письменниці Марі-Бернадетт Дюпюі, у своїх романах «Сирітка» та «Донечка» авторка порушує проблему сирітства, але там герої рано чи пізно знаходять своїх батьків, а у «Приблуді» читач самостійно може домалювати закінчення твору.

     Художня вартість твору, на мою, думку висока. Літературознавці, а серед них В. Олійник справедливо називають «Мужицьку арифметику» перлиною української літератури, «найвищим здобутком Васильченка-реаліста», але я думаю, що поряд з нею в одному ряду стоїть і «Приблуда». Оповідання вчить нас шукати позитивні риси у сірому та сумному житті, простягати руку допомоги  потребуючим і безмежно вірити у краще життя. Головне, як каже Міла Іванцова – сучасна українська авторка кількох романів «не втрачати з поля зору маячка своєї мрії…». Ми досягнемо усього чого прагнемо, головне працювати над собою. Мені віриться у те, що Мишко обов’язково у майбутньому став музикантом і своїм талантом радував людей.

Література

1.Курашова В. Степан Васильченко // Грудницька М., Курашова В. Степан Васильченко. Статті та матеріали. – К.: Вид-во Академія наук Укр. РСР, 1950. – С. 9-47.

2.Погребенник В. Українська мова. Українська література – К.: ТОВ «Казка», 2009. – 864с. (6-те видання).

3. http://5ballov.qip.ru/referats/preview/95349/6/?referat-jittya-tvorch-st-stepana-vasilchenko

4.http://obuchan.org/stuff/met/Dit_lit/Syrotenko,%20Bondarenko%20pro%20Vasylchenka.doc