Сучасна особистісно зорієнтована модель навчання

Сучасна особистісно зорієнтована модель навчання

Кінець XX ст. для України став періодом утрати багатьох орієнтирів, викликав потребу пошуку нових підходів у всіх сферах суспільного життя, у т. ч. і в освіті.

Стара система освіти вичерпала себе, тому настала потреба зміни стереотипів мислення, пошуку нової парадигми формування особистості.

Розробка сучасної концепції освіти у своїй основі передбачає переорієнтацію на методологію особистісно зорієнтованого навчання, що об'єктивно випливає з тих змін, які відбуваються зараз у державі. Отже, у центрі зусиль школи сьогодні повинна бути особистісно зорієнтована модель навчання й виховання. Лише при такому підході людина стає "мірою всіх речей", вищою незаперечною цінністю, альфою та омегою суспільного розвитку. Основною формулою виховання стає формула "людина – мета, а не засіб". Це означає: кожна людина заслуговує на повагу, визнання її індивідуальних поглядів, інтересів, суджень.

Такий підхід вимагає нових шляхів формування особистості, переходу з інформативної форми навчання за домінуючої ролі вчителя на індивідуально диференційовану, особистісно зорієнтовану модель, яка грунтується на засадах гуманізації та гуманітаризації освіти.

Концептуально-порівняльна характеристика традиційної (класичної) й інноваційної педагогіки нині, у процесі становлення, виглядає так (табл. 7.1).

Таблиця 7.1

Концептуально-порівняльна характеристика традиційної (класичної) та інноваційної педагогіки

Головними функціями особистісно зорієнтованої моделі навчання є такі:

• 1) передавання молоді соціального досвіду людства (освіта в цьому випадку виступає як процес соціалізації дитини);
• 2) через розвиток особистості здійснення саморозвитку суспільства;
• 3) формування в особистості творчого, відповідального ставлення до своєї життєдіяльності шляхом, передусім, самовизначення, самореалізації, засвоєння раціонально-логічного та емоційно-образного способів пізнання дійсності.

Поняття "гуманізм" уключає в себе любов до людей, повагу до них, доброту й чуйність, нетерпимість до зла. Отже, гуманізація вимагає відходу від погляду на дитину як об'єкт впливу й перенесення акценту на розвиток у ній духовного, збагачення культурними цінностями, Отже, не дитину потрібно пристосовувати до освіти, а навпаки.

При цьому гуманізація процесу навчання, як і педагогічного процесу в цілому, виконує регулятивну функцію й стосовно кожного компонента цього процесу (за С. П. Бондар):

• а) стимуляційно-мотиваційний компонент. Він відповідатиме вимогам гуманізації тоді, коли педагог володіє методами психодіагностики, ураховує інтереси й потреби учня. Діяльність учня повинна зводитися до розвитку й поглиблення потреб і мотивів навчально-пізнавальної діяльності, потреб у саморозвитку та самовизначенні. При цьому вчитель повинен сприймати учня як активного індивіда, який усвідомлює мету навчання, приймає завдання й способи діяльності, запропоновані педагогом;
• б) змістовий компонент процесу навчання. Він відповідатиме вимогам гуманізації, якщо реалізуються основні функції освіти щодо потреб людини, суспільства, природи, культури й особистості. При цьому зведення змісту освіти до знань і вмінь є дещо спрощеним. Сьогодні змістовий аспект освіти повинен бути розширений за рахунок знань із суспільних та культурологічних наук ціннісними орієнтаціями й пов'язаними з ними практичними вміннями й навичками.

Гуманізація освіти розв'язується також через гуманітаризацію, яка виступає як розкриття та використання гуманістичного потенціалу всіх навчальних предметів, особливо загальногуманітарного циклу, вивчення яких дає змогу розвивати в учнів загальну ерудицію, збагачувати духовну культуру, формувати морально-етичні цінності;

• в) операційно-діяльнісний компонент. Це комплекс навчальних методів, дидактичних прийомів і засобів, які забезпечують у комплексі реалізацію всіх складників освіти. Цей компонент відповідатиме вимогам гуманізації за умов:
  • • застосування методів і форм розвивального характеру та активізації навчально-пізнавальної діяльності учнів;
  • • забезпечення оволодіння знаннями й уміннями в інтелектуально- моральній атмосфері, при зіткненні думок, поглядів, позицій у процесі критичного мислення учнів; при пошукові істини, виконанні проектувально-творчих завдань;
  • • коли учень сам планує свою діяльність й обирає способи та засоби реалізації наміченого. Не менш важливим є таке: через опанування певними знаннями та вміннями емоційна чуттєвість не передається. Тому важливим є створення в класі необхідного емоційного фону через культуру відносин і спілкування;
• г) контрольно-регулювальний компонент. Він відповідатиме принципові гуманізації, якщо буде враховано індивідуальні можливості учня (інтереси, нахили, здібності, рівень підготовки та ін.). Тому важливою умовою забезпечення цього й інших елементів принципу гуманізму є систематичне діагностування основних показників особистості на сучасній науковій основі, зокрема вже здійснено перехід на нову систему оцінювання навчальних досягнень учня;
• г) оцінно-результативний компонент. Реалізується тоді, коли вчитель не перебирає на себе контролюючу та оцінну функції. Контролювати себе повинен і сам учень, завдання ж педагога – навчити його критично (креативно) мислити, ставити необхідні вимоги до себе, давати об'єктивну оцінку своїй навчально-пізнавальній діяльності.

Отже, навчання, побудоване на принципі гуманізації, – це місткий, виважений процес, спрямований на становлення особистості. Він передбачає переорієнтацію мети навчання, урахування особистісних цілей та інтересів учня, наповнення олюдненим змістом шкільних предметів, застосування активних методів і форм навчання, де оволодіння знаннями здійснюється в процесі пошуку істини, зіткнення думок, розвиток самоконтролю із самооцінки. Усе це й сприяє творчому, духовному розвитку школяра.

Отже, особистісно зорієнтоване навчання – це навчання, в основі якого – особистість людини, її самобутність, самооцінка, суб'єктивний досвід котрої спочатку розкривається, а потім співвідноситься зі змістом освіти. Це навчання виходить із визнання унікальності кожної людини, її індивідуальної життєдіяльності.

У сучасних моделях особистісно зорієнтованого навчання можна виділити такі [7, с. 9-12], як:

• • соціально-педагогічна модель, яка покликана виконати соціальне замовлення – виховати особистість із наперед заданими якостями. Освітній процес передбачає створення для всіх однакових умов, за яких повинні бути одержані заплановані результати. Процес здійснюється на основі педагогічного управління, корекції особистості без урахування її суб'єктивного досвіду. Звідси – одноманітність програм, методів, форм навчання;
• • предметно-дидактична модель. У своїй основі передбачає предметну диференціацію (на основі врахування складності й обсягу навчального матеріалу розробляється та впроваджуються факультативні курси, програми, відкриваються класи з поглибленим вивченням окремих предметів й ін.). Такий підхід сприяє поглибленню пізнання, розширенню обсягу наукової інформації;
• • психологічна модель. Ще недавно вона зводилася до визнання різниці в пізнавальних здібностях учнів. Сучасна особистісно зорієнтована модель освіти передбачає гуманістичну спрямованість, визнає право особистості на самореалізацію, на вільний вибір.

Технологічно особистісно зорієнтована модель навчання передбачає спеціальне конструювання навчального тексту, дидактичних матеріалів, методичних рекомендацій для його використання, визначення типів навчального діалогічного спілкування вчителя з учнями та форм контролю за особистісним розвитком дитини в процесі оволодіння знаннями й уміннями.

Нижче подано найбільш типові зразки таких навчальних, дидактичних матеріалів, які набувають поширення в загальноосвітніх навчальних закладах/ Вони дають можливість формувати в учнів здатність до прийняття змін і пристосування до них, спроможність до критичного мислення та правильного вибору, здатність до виявлення та успішного розв'язання проблем, творчість, уяву, винахідливість, піклування про інтереси колективу, країни, довкілля й ін. Такі підходи в організації навчального процесу ґрунтуються на розумінні того, що діти активно навчаються, коли внутрішньо готові до навчання та активно задіяні в процесі цього навчання.

Роль педагога при цьому полягає у встановленні відповідних цілей для кожної окремої дитини й групи в цілому, у позитивній реакції на інтереси учнів, у повазі до особистіних сильних і слабких сторін кожної дитини, у підтриманні природовідповідності поведінки дитини та в стимулюванні партнерського навчання.

На яких принципах будується особистісно зорієнтоване навчання [2, с. 3]?

• 1. Індивідуалізація навчання, яка передбачає:
  • • дати можливість дитині із самого початку навчання засвоювати знання в тому темпі, який визначається її пізнавальними можливостями, забезпечити всім учням засвоєння знань на рівні державного стандарту. Останнє повинно надати їм можливість продовжувати освіту або займатися трудовою діяльністю після спеціальної підготовки.

Такий підхід надає освіті доступного, гуманно-демократичного характеру;

• • дати можливість здібним або особливо обдарованим дітям максимально розвинути свої позитивні нахили та інтереси, у підсумку – розкрити трудовий і інтелектуальний потенціал нації.
• 2. Спіралеподібна побудова навчального матеріалу програм. Це дає змогу повертатися до пройденого кілька разів протягом навчального року, розглядаючи його кожен раз на складнішому рівні.
• 3. Щоденна оцінка школярами індивідуальних навчальних досягнень. Наявність такої самооцінки (наприклад в індивідуальному щоденнику) дає їм змогу вносити корективи в пізнавальну діяльність, спільно з педагогом вести пошук успішного подолання труднощів (якщо вони є). При цьому вчитель не повинен докоряти учневі за його відставання в навчанні. Такий механізм дає змогу формувати в учнів відчуття успіху, віру у свої сили, створює умови для самовизначення, самозма- гання "із самим собою", почуття відповідальності.
• 4. Проблемна постановка питань у навчальних програмах. Такий підхід надає навчанню творчо-дослідницького характеру, сприяє здійсненню його у формі діалогу чи полілогу, активізації учнів, викликаючи в них інтереси до порушених питань.
• 5. Максимальне наближення навчального матеріалу до реалій життя, їхнього життєвого досвіду. Такий підхід переконує учнів у потребі освіти, ролі знань у своїй майбутній життєдіяльності.
• 6. Формування розуміння цілісності навколишнього духовного й матеріального світу, яка проявляється в єдності, взаємодії таких сторін: соціальної, природної, художньо-культурної, науково-технічної, інформаційної, економічної, виробничої та ін. При цьому загальна середня освіта набуває цілісно-системного, універсального характеру, значно збільшується обсяг знань, пов'язаних із культурною спадщиною, тобто помітно розширюється загальнокультурний кругозір учнів, збільшуються виховні можливості освіти. Усе це в цілому сприяє тому, що у випускників значно більше шансів для вибору свого життєвого шляху, самореалізації в житті.
• 7. Особистісно зорієнтоване навчання, яке сприяє реалізації цілісного навчально-виховного процесу. Воно повинно охоплювати навчальну роботу в школі й у позаурочний час. Такий комплексний підхід, взаємопоєднання класно-урочної та позаурочних форм дає змогу формувати в учнів загальнолюдські духовні цінності, правила соціально-етичної поведінки, побутової культури, культури праці, естетичного й здорового способу життя.

Так створюється цілісний педагогічний процес гуманізації особистості.