Свято до дня пам'яті Олександра Білаша

Тема. Літературно – музична композиція до дня народження О.І.Білаша

Мета: ознайомити учнів із сторінками життя та творчої діяльності нашого

          земляка, долучати їх до музичної та літературної скарбниці української

          культури, розвивати естетичні смаки, виховувати почуття патріотизму,

         гордості за наш край.

Обладнання: електронна презентація

                                                  ХІД

(дві пари ведучих із 11-х і 6-х класів)

1. Славна талантами наша земля. Вона дала Україні багато відомих людей, які зробили значний вклад в нашу історію та культуру, залишили після себе вагомий слід. До таких особистостей належить і наш земляк  Олександр Іванович Білаш, з іменем якого так багато нас пов’язує. 

2. 10 років він з нами разом у кожній справі, з ним ми розділяємо  радість перемог. А 6 березня – це день, коли він вперше побачив світ. Тож 82-й  річниці з дня народження Олександра Івановича Білаша присвячується. (пісня «Прилетіла ластівка»)

3. Народився Сашко у нашому Градизьку, який у той час був районним центром 6 березня 1931 року у родині Євдокії Андріївни та Івана Панасовича Білашів. Майже 10 років чекала сім’я на дитину. І мабуть, із появою на світ маленького Сашка у батьків зародилася думка, що дитина має бути талановитою, адже недарма говорять, що пізня дитина народжується саме такою.

4.  Ішли дні, тижні, місяці. Почалася «нехитра наука», коли «учився акать, бекать, мукать»… Потяг до мистецтва Олександр узяв від неньки, яка знала багато пісень і майстерно їх виконувала. Був допитливим хлопчиком, але згодом зрозумів, що своїми питаннями надокучає дорослим, і почав до усього шукати шлях самотужки.

5. У тому, що хлопець має потяг до музики, не могло бути сумніву. Першим музичним інструментом став віник. Він так рвав на ньому уявні струни, що матуся ледве встигала вихоплювати його залишки з рук Сашка. А першим справжнім інструментом була гармонійка на три баси, яку зробив місцевий музика. На ній Олександр грав на тітчиному весіллі.
6. Та незабаром почався новий етап у Сашковому житті: він ходив із хлопцями на луг ловити жаб, павуків. Купатися у чистих, як сльоза, озерах, «атакував» сусідські садки. Росла цікавість до всього, а разом із нею ріс і хлопець. Тяга до музики не залишала його. І коли батько заніс у хату скрипочку, його радості не було меж.

7. Він так рвав смичком струни, що у сусідських дворах кричали перелякані півні. Час ішов, а скрипаль із нього не виходив. І коли зрозумів, що усі старання марні, тоді

                         Скрипку вщент розбив

                          І з струнами колючими

                          В колодязі втопив.

Відтоді скрипаль у ньому помер. Та сумувати довго не довелося. Знову поманили садки, баштани, огірки – «бажання согрішити» перемогло.

8. Усе скінчилося, коли друзі пішли до школи. Хотілося учитися з ними і Сашкові, але не вистачало років. Як згадував згодом письменник:

             Сказали батькові, що я ще замалий,

             Та я такий упертий був і злий,

             Що ні директор, ні учителі –

             Ніхто не міг мене утримати в селі,

             Щоб я до школи з друзями не йшов…

             Я кожен день приходив і під класом

             Сидів і скиглив то альтом, то басом,

             Аж доки не довів учителів до сказу.

 Тоді і був зарахований до першого класу.

9. Це була нова епоха у житті хлопця. Та дитинство залишалося дитинством. Уроки зробить і гайда на вулицю, де уже чекають друзі. А вечорами збиралися у їхній хаті сусіди і вели розмови про відьом, чортів, і «хоч від страху аж гикали, продовжували серіали».

10.  Щасливе дитинство перервала війна. На рідне селище посипалися бомби. Сашко став очевидцем страшної трагедії: крик, плач, стогін. На аеродромі палало одинадцять літаків. Батько пішов на фронт. Малому Сашкові разом із ровесниками доводилося рити окопи, могили, рятувати поранених, завдавати шкоди фашистам.

11.    Відгриміли останні постріли, настав довгожданий час перемоги. Звістка про неї увірвалася і у дім Білашів.  Прийшов час знову братися за науку. Переростком пішов у п’ятий клас. Навчалися просто неба, а потім знайшли хату - розвалюху. Школа згоріла, не було ні книжок, ні зошитів, ні ручок, ні портфелів. Та незабаром школу було відремонтовано.

12. Поряд із навчанням хлопець знаходив хвилину для творчості: співав, танцював у колгоспному клубі. З’явилася тяга і до поезії. Перший вірш написав у 14 років. (сценка)

Батько. Ну що там, скоро обідати?

Мати. Скоро.

Батько. Давай швидше, бо робота чекає. (бере газету) Ну що у нашій місцевій газеті про наш колгосп «Чапаєв» пишуть?(розгортає газету). Де він?!

Мати. Хто?

Батько. Писака наш, Сашко!

Мати. З хлопцями на вулиці бігає!

Батько. Клич його зараз же!

Мати. (гукає). Шурасю, сину, ходи швиденько сюди, батько кличе!

(вбігає Сашко, батько знімає пасок). Та що сталося?

Батько. На, почитай, що оцей «писатель» нашкрябав. І як тільки таке надрукували?

Сашко. Правду надрукували.

Батько. Ось я тобі дам правди! Заманулося йому критику на голову колгоспу та агронома наводити!

Мати. Ой лихо! Чи ти забув, що твій батько головний бухгалтер у колгоспі. Як же тепер людям в очі дивитися!

Сашко. Та чого ви, мамо? Що правда, то не гріх!

Батько. Знімай штани, анахтема! Я тобі покажу правду! (Сашко тікає, батько і мати за ним).

13. Перепало Сашкові. Та що вдієш, коли надихнула така Муза. Відтоді їх у хлопця стало дві. Пізніше він напише:

             Я музику й поезію однаково люблю,

             Хоч кажуть: двох любити небезпечно.

             І аморально це й не ґречно,

             Та я нічого вже з собою не зроблю.

             Однаковісінько обох люблю.

   (пісня)

14. Та мабуть, потяг до музики виявився сильнішим. Коли «почув акордеона по радіо», то у прохання купити його уклав усю відвагу. Матуся продала корову, і через місяць із Полтави у «чорнім кожушку» було привезено акордеон. Вдячності хлопчика не було меж.

15.  Після закінчення дев’ятого класу попрямував Сашко до Полтавського музичного училища. Але йому відмовили: директор заявив, що у Сашка немає слуху. І тоді вирушив юнак за правдою до Києва. Та по дорозі його висадили з потяга, бо їхав «зайцем».
16. На станції Ромодан зібрали дані і відвели у «каталажку». Голодного і втомленого, нарешті відпустили, та коли дістався до Києва, виявилося, що екзамени усі скінчилися. У свої обійми хлопця прийняла вечірня музична школа імені Лисенка. У ній Сашко відчув, як у ньому «розцвіло справжнє мистецтво». Через рік він вступає до Житомирського музичного училища на другий курс. Тут він мусив «тягти рік за два».

17. Хлопця манила консерваторія, яку очолювали «три світила» - Ревуцький, Лятошинський, Вілінський, які «щенят зарозумілих зінських в серйозну і велику музику вели»… Нелегко було навчатися. Іноді  опускалися руки, та надихало  кохання до Лариси Остапенко, руки якої домагався довго. Та все ж вона згодилася стати його дружиною:

             Струнка, як молоденька тополинка,

             Заплетена калачиком коса

             Легесенько летіла, як хмаринка,

             З очима, що були, мов небеса.

18.  Навчання покращилося, одержував п’ятірки, та до «Ясенів» і «Лелеченьок» ще треба було довго. І Білаш наполегливо ішов до мети, хоч нелегке було життя: давав уроки співу, очолював учнівський хор, працював у двох школа і писав музику. Так непомітно підкралася слава. Були уже й державні нагороди, мав і власну квартиру. Упевненість у собі все зростала і зростала.

19.  Не терпів нахаб, лицемірів, підлабузників, у свою душу не пускав такого і нікому не прощав. Незабаром відкрилася дорога у Спілку композиторів. Став її членом, потім секретарем, врешті заступником і головою. Понад 18 років був на цій посаді, де намагався «розбити лід і зло протистояння».

20. А дві його Музи ішли з ним завжди поруч. Тож одна із них надихнула на створення оригінальних, відвертих, багатих за змістом поезій, які увійшли до збірок «Мамине крило», «Ластів’яні ноти», «Ти відчаль, моя печаль», «Шурась», «Совість на вогні горить», «Спогад», «Криниця», «Помилуй і прости».

21. А друга Муза дарувала музику. Співпрацював із Д.Павличком, І.Драчем, М.Ткачем. Його пісні «Прилетіла ластівка», «Два кольори», «Сину, качки летять», «Прапор України», «Білий сніг на зеленому листі», «Явір і яворина» стали дуже популярними. Він написав понад чотириста пісень.

22.  На своєму ювілейному вечорі в Полтаві у філармонії, він скаже: „Я ніколи не хотів потрапити в моду і бути модним. Я свою пісню присвячую простим людям. Звичайно, дуже хотілося, щоб пам'ятали хоча б одну з моїх пісень." Тож слова поета стали пророчими, хіба можна забути такі пісні, як „Два кольори" (на вірші Д. Павличка), „Лелеченьки" (на вірші Д.Павличка), „Ясени" М.Ткача. 

(пісня)

23. Держава високо оцінила його працю: О.Білаш Лауреат Державної премії імені Шевченка та премії імені Островського, нагороджений орденом Миколая Чудотворця, орденом Трудового Червоного Прапора, медаллю і премією захисту миру,  Герой України. Він Член Президії Товариства зв’язків з українцями за кордоном, Голова Полтавського земляцтва. Започаткував обласне свято «Пісенне джерело», яке щорічно проходить у Градизьку на горі Пивисі.  

24.   Останні роки життя О.І. Білаша також були сповнені плідної праці. Він писав вірші, але збірка «Віки мовчать» вийшла уже після його смерті. Серце нашого славного земляка перестало битися 6 травня 2003 року.
25. Ще за життя О.Білаша у 2002 році нашій гімназії було присвоєно його ім’я.  Це уже історія, наша історія, яка пов’язала нас в одне ціле з Олександром Івановичем. Тож давайте разом переглянемо ще одну сторінку спогадів.

   (фільм про Білаша)

26. Так, це наша історія. І як важливо зберегти у серці кожну її подію. Тож будьмо гідними пам’яті нашого великого земляка.

(«Два кольори» усі разом)