Тарас Шевченко «Катерина».

КАТЕРИНА

За мотивами поеми Тараса Шевченка «Катерина».

Вчитель зачиту урвок.

Єсть на світі доля,

А хто її знає?

Єсть на світі воля,

А хто її має?

Єсть люде на світі —

Сріблом-злотом сяють,

Здається, панують,

А долі не знають —

Ні долі, ні волі!

З нудьгою та з горем

Жупан надівають,

А плакати — сором.

Возьміть срібло-злото

Та будьте багаті,

А я візьму сльози —

Лихо виливати;

Затоплю недолю

Дрібними сльозами,

Затопчу неволю

Босими ногами!

Тоді я веселий,

Тоді я багатий,

Як буде серденько

По волі гуляти! 

На екрані  уривок «Казки про Катерну» КНУТКТ ім. І. Карпенка –Карого.

Дія І

Катерина сидить замислено в кутку і  колише новонароджену дитину.

 

Читач: Не журиться Катерина

І гадки не має — 

У новенькій хустиночці

В вікно виглядає.

Виглядає Катерина...

Минуло півроку;

Занудило коло серця,

Закололо в боку.

Нездужає Катерина,

Ледве-ледве дише...

Вичуняла, та в запечку

Дитину колише.

 

Дівчина задумано ходить по хаті то туди, то сюди. Поглядає на улицю.

Катерина: нема, нема...

Чи то ж і не буде?

Пішла б в садок поплакати,

Так дивляться люде.

 

Бере сина на руки, підходить до вікна та показує йому в садочок.

 

Катерина: «Отут з муштри виглядала,

Отут розмовляла,

А там... а там... сину, сину!»

 

Не доказуючи до кінця починає плакати і кладе дитину знову в колиску і вибігає на двір.

 

Читач: Зеленіють по садочку

Черешні та вишні;

Як і перше виходила,

Катерина вийшла.

Вийшла, та вже не співає,

Як перше співала,

Не співає чорнобрива,

Кляне свою долю.

А тим часом вороженьки

Чинять свою волю —

 

Дівчина неспокійно ходить по садочку і в голос з перемінним настроєм висловлює свої переживання.

 

(говорить з надію)

Катерина: Якби милий чорнобривий,

Умів би спинити...

Так далеко чорнобривий,

Не чує, не бачить,

 

(говорить з тремтінням в голосі)

Катерина: Може, вбитий чорнобривий

За тихим Дунаєм;

А може, вже в Московщині

Другую кохає!

 

(говорить з упевненістю)

Катерина: Ні, чорнявий не убитий,

Він живий, здоровий...

А де ж найде такі очі,

Такі чорні брови?

На край світа, в Московщині,

По тім боці моря,

Нема нігде Катерини;

Та здалась на горе!..

 

(говорить з відчаєм)

Катерина: Вміла мати брови дати,

Карі оченята,

Та не вміла на сім світі

Щастя-долі дати.

А без долі біле личко —

Як квітка на полі:

Пече сонце, гойда вітер,

Рве всякий по волі.

 

Дія ІІ

 

По вулиці з коромислом йде мати Катерини, а їй вслід кидають кпини юрба жінок.

Жінка: Ой, дивіться, люде добрі,

Як голову зносить…

Жінка: А де ж вона дивилася

Як її Катрусенька обрізала коси?..

 

Жінка: Пізналася з москалями –

Тепер їх й ночує.

 

Жінка: Люди знають… люди бачать –

Людей не обдуриш!

 

Плюють їй в слід.

 

Жінка: В тебе дочка чорнобрива,

Та ще й і єдина,

А муштрує у запечку

Московського сина.

 

Жінка: Чорнобривого придбала...

Мабуть, сама вчила...

 

Мати: Бодай же вас, цокотухи,

Та злидні побили,

Як ту матір, що вам на сміх

Сина породила.

 

Дія ІІІ

 

Мати вбігає заплакана в хату, де мовчки, похиливши голови, сидять батько і Катерина і голосить до доньки.

 

Мати: Катерино, серце моє!

Лишенько з тобою!

Де ти в світі подінешся

З малим сиротою?

Хто спитає, привітає

Без милого в світі?

Батько, мати — чужі люде,

Тяжко з ними жити!

 

Батько: «Що весілля, доню моя?

А де ж твоя пара?

Де світилки з друженьками,

Старости, бояре?

 

Мати: В Московщині, доню моя!

Іди ж їх шукати,

Та не кажи добрим людям,

Що є в тебе мати.

Мама схиляє голову і на декілька секунд замовкає.

 

Мати: Проклятий час-годинонька,

Що ти народилась!

Якби знала, до схід сонця

Була б утопила...

Здалась тоді б ти гадині,

Тепер — москалеві...

Доню моя, доню моя,

Цвіте мій рожевий! (Хапається за голову)

Як ягодку, як пташечку,

Кохала, ростила

На лишенько... Доню моя,

Що ти наробила?..

(Плаче)

 

Мати: Оддячила!.. Іди ж, шукай

У Москві свекрухи.

Не слухала моїх річей,

То її послухай.

Іди доню, найди її,

Найди, привітайся,

Будь щаслива в чужих людях, 

До нас не вертайся!

Не вертайся, дитя моє,

З далекого краю...

А хто ж мою головоньку

Без тебе сховає?

Хто заплаче надо мною,

Як рідна дитина?

Хто посадить на могилі

Червону калину?

Хто без тебе грішну душу

Поминати буде?

Доню моя, доню моя,

Дитя моє любе!

Іди од нас...»

 

Ледве-ледве поблагословила.

 

Мати: «Бог з тобою!»

 

Та, як мертва, на діл повалилась і плаче.

 

Батько:  «Чого ждеш, небого?»

 

Катерина заридала та кинулась  йому в ноги.

 

Катерина: Прости мені, мій батечку,

Що я наробила!

Прости мені, мій голубе,

Мій соколе милий!

 

Батько:  «Нехай тебе Бог прощає

Та добрії люде;

Молись Богу та йди собі —

Мені легше буде».

 

Катерна знівечено, похиливши голову, загортає дитину, збирає в хустину дещо з їжі кланяється і виходить мовчки з хати і йде в сад та набирає в хустинку горстку землі.

 

Катерина:  Не вернуся!

В далекому краю

В чужу землю чужі люде

Мене заховають;

А своєї ся крихотка 

Надо мною ляже

Та про долю, моє горе,

Чужим людям скаже...

 

Дивиться на дитну.

 

Катерина: Боже ти мій!.. Лихо моє!

Де мені сховатись?

Заховаюсь, дитя моє,

Сама під водою,

А ти гріх мій спокутуєш

В людях сиротою,

Безбатченком!

 

Виходть.

  Звучить етнічна музика.

 

Читач:  Отаке-то на сім світі

Роблять людям люде!

Того в’яжуть, того ріжуть,

Той сам себе губить...

А за віщо? Святий знає.

Світ, бачся, широкий,

Та нема де прихилитись

В світі одиноким.

Тому доля запродала

Од краю до краю,

А другому оставила

Те, де заховають.

Де ж ті люде, де ж ті добрі,

Що серце збиралось

З ними жити, їх любити?

Пропали, пропали!

 

 

Дія ІV

 

 

Звучить уривок з поеми.

 

Читач: Спочивають добрі люде,

Що кого втомило:

Кого — щастя, кого — сльози,

Все нічка покрила.

Всіх покрила темнісінька,

Як діточок мати;

Де ж Катрусю пригорнула:

Чи в лісі, чи в хаті?

Чи на полі під копою

Сина забавляє,

Чи в діброві з-під колоди

Вовка виглядає?

Бодай же вас, чорні брови,

Нікому не мати,

Коли за вас таке лихо

Треба одбувати!

А що дальше спіткається?

Буде лихо, буде!

Зострінуться жовті піски

І чужії люде;

 

Тим часом по дорозі йдуть співаючи чумаки і помічають Катерину.

 

Чумак: Іде шляхом молодиця,

Мусить бути, з прощі.

 

Чумак: Чого ж смутна, невесела,

Заплакані очі?

 

Побачивши чумаків Катря ніяково ховає дитину.

 

Катерина: Люде добрі,

Де шлях в Московщину

 

Чумак: В Московщину? Оцей самий.

Далеко, небого?

 

Катерина:В саму Москву. (Опускаючи очі простягає руку)

Христа ради,

Дайте на дорогу!

 

Чумак: Ой, небого, як ж ти дійдеш,

На руках з дитиной?

Хто  тебе там потребує,

Хто ж тебе там прийме?

 

Чумак: В чужім краю не жалують

Й за людей не мають.

Не знайти й там тобі долі

Якщо тут не маєш.

 

Розходяться.

 

Дія VІ

 

 

Читач: Не питайте, чорнобриві,

Бо люде не знають;

Кого Бог кара на світі,

То й вони карають...

Люде гнуться, як ті лози,

Куди вітер віє.

Сиротині сонце світить

(Світить, та не гріє) —

Люде б сонце заступили,

Якби мали силу,

Щоб сироті не світило,

Сльози не сушило.

 

Тим часом настає зима. Катерина виснажена важкою дорогою ледве ступає.

 

Катерина: А за віщо, Боже милий!

За що світом нуджу?

Кому ж кривду я вчинила,

Чого хотять люде?

 

Підіймає голову і помічає недалеко москалів. В цю мить, забувши про втому і горе, чимдуж біжить до них.

Катерина:Чи немає

Мого Йвана чорнявого?

 

Москалі: Мы не знаєм.

В солдатській юрбі чути насмішки.

 

Москалі: Ай да баба! Ай да наши!

Кого не надуют!

 

Москалі: Ох, деревня!

 

Москалі: Ты что думала, женитса на тебе, хохлушке?

 

Москалі: Ах,да дєвка! Ах, да дура!

 

Зі соромом дівчина відвертається від них і говорить до сина.

 

Катерина: Не плач, сину, моє лихо!

Що буде, то й буде.

Піду дальше — більш ходила...

А може, й зостріну;

Оддам тебе, мій голубе,

А сама загину». 

 

Йде далі, потім на хвилину зупиняться щоб перепочити і помічає на горизонті хату.

 

Катерина: Ходім, сину, смеркається;

Коли пустять в хату,

А не пустять, то й надворі

Будем ночувати.

Під хатою заночуєм,

Сину мій Іване!

Де ж ти будеш ночувати,

Як мене не стане?

 

Дійшовши просяться в дім і їх приймають.

 

 

Дія VІІ

Катерна з сином лишаться на декілька днів в господарів щоб відпочити. Тим часом зима позамітала снігом околиці.

 

Господиня відкриває з хати двері й дивиться що твориться на вулиці.

 

Господиня: Та де тобі! Таке лихо,

Що не видно й світа.

 

Чоловік підійшов теж до дверей глянути що там.

Господар: Еге, бачу, яка фуга!

Цур же йому з лісом!

 

Махає рукою й вертається в хату.

Жінка закриваюч двері ще раз виглянула.

 

Господиня: От їх достобіса!

(до себе) Недобра їх розносила,

Мов справді за ділом. (спльовує з докором)

 

Господар: Що там таке?

 

Господиня: Ничипоре! Дивись лишень,

Які побілілі!

 

Господар: «Що, москалі?..»

 

Катерина зривається з місця і теж заглядає в привідчинені двері.

 

Катерина: «Де москалі?»

 

Господиня: Що ти? Схаменися!

 

Катерина: Де москалі-лебедики?

 

Господиня: Та он, подивися.

 

Дівчина босою вибігає.

 

Господиня: Мабуть, добре Московщина

В тямку їй далася!

Бо уночі тілько й знає,

Що москаля кличе. 

 

Дівчина біжить, спотикається. Захекано:

 

 Катерина: Лихо моє! Доле моя!

 

Зупиняється і бачить свого коханого, кидається радісно йому на шию.

Катерина: Любий мій Іване!

Серце моє коханеє!

Де ти так барився?

 

Москаль обриває з себе Катеринині руки і йде роблячи вигляд що не знає дівчини.

 

Катерина: (навздогін йому)

Чого ж утікаєш?

Хіба забув Катерину?

Хіба не пізнаєш?

 

Підбігає до хлопця , притуляє його руки до свого лиця і силоміць тримає їх.

 

Катерина: Подивися, мій голубе,

Подивись на мене —

Я Катруся твоя люба.

Нащо йдеш од мене?

 

Москаль виривається і йде далі не подаючи жодного виду.

 

Катерина: Постривай же, мій голубе!

Дивись — я не плачу.

Ти не пізнав мене, Йване?

Серце, подивися,

Їй же богу, я Катруся!

 

Іван: «Дура, отвяжися!

Возьмите прочь безумную!»

 

Катерина: Боже мій! Іване!

І ти мене покидаєш?

А ти ж присягався!

 

Іван: Возьмите прочь! Что ж вы стали?

 

 Катерина падає позаду нього на коліна.

 

Катерина: Кого? Мене взяти?

За що ж, скажи, мій голубе?

Кому хоч оддати

Свою Катрю, що до тебе

В садочок ходила,

Свою Катрю, що для тебе

Сина породила?

Мій батечку, мій братику!

Хоч ти не цурайся! 

 

(Ошаленілим голосом, наче зійшла з розуму)

Катерина: Наймичкою тобі стану...

З другою кохайся...

З цілим світом... Я забуду,

Що колись кохалась,

 

Покинь мене, забудь мене,

Та не кидай сина.

Не покинеш?.. Серце моє,

Не втікай од мене...

Я винесу тобі сина.

 

Підніматься з колін і падаючи, спотикаючись біжить в хату за сином.

Вибіга на руках з дитиною , а Івана й слід простиг.

 

Катерина: Осьде воно, подивися!

Де ж ти? Заховався?

Утік!.. нема!.. Сина, сина

Батько одцурався!

Боже ти мій!.. Дитя моє!

Де дінусь з тобою?

Москалики! голубчики!

Возьміть за собою;

Не цурайтесь, лебедики:

Воно сиротина;

Возьміть його та оддайте

Старшому за сина.

Возьміть його... бо покину,

Як батько покинув, —

Бодай його не кидала

Лихая година!

 

Катерина дивиться на сина затьмареними горем очима.

 

Катерина: Гріхом тебе на світ Божий

Мати породила;

Виростай же на сміх людям!

(Положила дитину на шлях)

Катерина: Оставайся шукать батька,

А я вже шукала.

 

Та в ліс з шляху, як навісна, а дитя осталось, плаче, бідне... А москалям байдуже; минули. 

Спостерігаючи за всім дитину забирає жінка, в якої Катерина з сином ночували.

 

Дія VІІІ

 

Катерина бігає то туди, то сюди, розкуйовджує волосся, не розуміє що з нею робиться. Розгортаючи сніг помічає, що вона посеред замерзлого ставу і не роздумуючи стрибає під лід.

 

Катерина: Прийми, Боже, мою душу, (вдивляться в став)

А ти — моє тіло!»

 

Читач:Чорнобрива Катерина

Найшла, що шукала.

Дунув вітер понад ставом —

І сліду не стало.

 

 

Дія ІХ

 

 

Середмістя. Старий кобзар сидить грає на бандурі і співає, біля нього хлопчик.

Повз проходить пан (Іван )з дружиною, хлопчик побачивши їх підбігає і просить милостиню. Москаль впізнаючи розумі що це його син. Ніяковіє й хоче втекти, але дружина, жаліючи сироту, дає Івасеві гроші.

 

Пані: Как зовут тебя, бедняжка?

Івась: Івась, мила пані.

 

Пані: Какой милый! А…

Пані не доказує, бо Іван наполегливо відводить її  і щось говорить на вухо. Вона ще раз обертається, дивлячись на хлопчика, і йде далі.

 

 

Читач: То не вітер, то не буйний,

Що дуба ламає,

То не лихо, то не тяжке,

Що мати вмирає;

Не сироти малі діти,

Що неньку сховали —

Їм зосталась добра слава,

Могила зосталась.

Засміються злії люде

Малій сиротині;

Виллє сльози на могилу —

Серденько спочине.

А тому, тому на світі,

Що йому зосталось,

Кого батько і не бачив,

Мати одцуралась?

Що зосталось байстрюкові?

Хто з ним заговорить?

Ні родини, ні хатини;

Шляхи, піски, горе...

Панське личко, чорні брови...

Нащо? Щоб пізнали!

Змальовала, не сховала...

Бодай полиняли! 

 

 

Кінець.