Тема уроку "Яскраві барви рідного слова"

11 клас

Тема уроку: Яскраві барви рідного слова.

Мета уроку: ознайомити учнів з найкращими зразками поетичних та прозових творів української літератури; розкрити яскравість, багатогранність барв рідного слова; розвивати навички й уміння декламувати напам’ять, акторської майстерності; шляхом зорового та слухового впливу досягнути усвідомлення присутніми  неповторності життя; виховувати любов до літератури.

Тип уроку: урок-інсценізація з елементами психотренінгу.

Обладнання: мультимедійний проектор, презентація, костюми для учнів.

На авансцені колиска, біля якої сидить учениця, яка виконує роль матері. Вона одягнена у вишиту сорочку, плахту, на плечах хустина. Мати схиляється до дитини й читає колискову Василя Симоненка «Лебеді материнства».

Мати: Мріють крилами з туману лебеді рожеві,

Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві.

Заглядає в шибку казка сивими очима,

Материнська добра ласка в неї за плечима.

Ой біжи, біжи, досадо, не вертай до хати,

Не пущу тебе колиску синову гойдати.

Припливайте до колиски, лебеді, як мрії,

Опустіться, тихі зорі, синові під вії.

Темряву тривожили криками півні,

Танцювали лебеді в хаті на стіні.

Лопотіли крилами і рожевим пір’ям,

Лоскотали марево золотим сузір’ям.

Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,

Виростуть з тобою приспані тривоги.

У хмільні смеркання мавки чорноброві

Ждатимуть твоєї ніжності й любові.

Будуть тебе кликать у сади зелені

Хлопців чорночубих диво-наречені.

Можеш вибирати друзів і дружину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Можна вибрать друга і по духу брата,

Та не можна рідну матір вибирати.

За тобою завше будуть мандрувати

Очі материнські і білява хата.

І якщо впадеш ти на чужому полі,

Прийдуть з України верби і тополі.

Стануть над тобою, листям затріпочуть,

Тугою прощання душу залоскочуть.

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

На мультимедійному проекторі з’являється слово ДИТИНСТВО. Потім змінюються картини природи. На цьому фоні маленький хлопчик в українському вбранні читає поезію Павла  Тичини «Гаї шумлять».

Хлопчик: Гаї шумлять –

Я слухаю.

                   Хмарки біжать –

Милуюся.

Милуюся-дивуюся,

Чого душі моїй

так весело.

Гей, дзвін гуде –

Іздалеку.

Думки пряде –

Над нивами.

Над нивами-приливами,

Купаючи мене,

мов ластівку.

Я йду, іду –

Зворушений.

Когось все жду –

Співаючи.

Співаючи-кохаючи

Під тихий шепіт трав

Голублячий.

Щось мріє гай –

Над річкою.

Ген неба край –

Як золото.

Мов золото-поколото,

Горить-тремтить ріка,

Як музика.

На мультимедійному проекторі фото гусей-лебедів, які пролітають у небі. Учениця у вишиванці читає уривок з твору М. Стельмаха «Гуси-лебеді летять…»

Учениця: «Прямо над нашою хатою пролітають лебеді. Вони летять нижче розпатланих, обвислих хмар і струшують на землю бентежні звуки далеких дзвонів. Дід говорить, що так співають лебедині крила. Я придивляюся до їхнього маяння, прислухаюся до їхнього співу, і мені теж хочеться полетіти за лебедями, тому й підіймаю руки, наче крила. І радість, і смуток, і срібний передзвін огортають та й огортають мене своїм снуванням.

Я стаю ніби меншим, а навколо більшає, росте й міниться увесь світ: і загачене білими хмарами небо, і одноногі скрипучі журавлі, що нікуди не полетять, і полатані веселим зеленим мохом стріхи, і блакитнава діброва під селом, і чорнотіла, туманцем підволохачена земля, що пробилася з-під снігу.

І цей увесь світ тріпоче-міниться в моїх очах і віддаляє та й віддаляє лебедів. Але я не хочу, щоб вони одлітали од нас. От коли б якимсь дивом послухали мене: зробили круг над селом і знову пролетіли над нашою хатою. Аби я був чародієм, то хіба не повернув би їх? Сказав би таке таємниче слово! Я замислююсь над ним, а навколо мене починає кружляти видіння казки, її нерозгадані дороги, дрімучі праліси й ті гуси-лебедята, що на своїх крилах виносять з біди малого хлопця. Казка вкладає в мої уста оте слово, до якого дослуховуються земля й вода, птиця в небі й саме небо…»

На мультимедійному проекторі з’являється запис: ДИТИНСТВО:

-перша колискова;

-казкове сприйняття;

-батьки, вчителі, які формують любов до навколишнього світу;

-шкільні роки.

 Учень читає уривок з твору М. Стельмаха «Гуси-лебеді летять…»

Учень: «Коли на городі з’являвся перший пуп’янок огірка чи зацвітав повернутий до сонця соняшник, мати брала мене, малого, за руку й вела подивитися на це диво, і тоді в блакитнавих очах її назбирувалося стільки радості, наче вона була скарбничим усієї землі. Вона перша у світі навчила мене любити роси, легенький ранковий туман, п’янкий любисток, м’яту, маковий цвіт, осінній город і калину, вона першою показала, як плаче від радості дерево, коли надходить весна, і як у розквітлому соняшнику ночує оп’янілий джміль…»

Учень читає уривок з твору О. Довженка «Зачарована Десна».

Учень: «Багато я бачив гарних людей, але такого, як батько, не бачив… Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий… Жарт любив, точене, влучне слово… Стільки крилося в ньому багатства!!! Косив він чи сіяв, гукав на матір чи на діда, чи посміхався до дітей – однаково, завжди був красивий…»

Чути, як дзвенить шкільний дзвінок. На проекторі – фото школи. Учениця у шкільній формі декламує поезію А. Малишка «Вчителька».

Учениця: Сонечко встає, і в росі трава,

Біля школи в нас зацвітають віти.

Вчителько моя, зоре світова,

Де тебе питать?

Де тебе зустріти?

На столі лежать зошити малі,

І роботи час проганяє втому,

І летять-летять в небі журавлі,

І дзвенить дзвінок

Хлопчику малому.

Скільки підросло й полетіло нас

В молодій весні, в колосистім полі

А у тебе знов та ж доріжка в клас,

Той же явір наш

Під вікном у школі…

Знов щебече юнь і цвіте трава,

Пізнаю тебе в постаті несхилій.

Вчителько моя, зоре світова,

Раднице моя

На Вкраїні милій!

На екрані схід сонця. З’являється запис ЮНІСТЬ:

- початок самостійного життя;

-«окриленість» почуттям кохання.

Учні виконують пісню на слова  А. Малишка «Пісня про рушник».

Учень: Рідна мати моя, ти ночей не доспала,

І водила мене у поля край села,

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя дала. 

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.

Хай на ньому цвіте росяниста доріжка,

І зелені луги, й солов’їні гаї,

І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,

І засмучені очі хороші твої. 

І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,

І засмучені очі хороші блакитні твої.

Я візьму той рушник, простелю, наче долю,

В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров.

І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:

І дитинство, й розлука, і вірна любов.

І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:

І дитинство, й розлука, і твоя материнська любов.

Учениця читає поезію В. Симоненка «Світ який – мереживо казкове!..»

Світ який — мереживо казкове!.. 
Світ який — ні краю ні кінця! 
Зорі й трави, мрево світанкове, 
Магія коханого лиця.

Світе мій гучний, мільйонноокий, 
Пристрасний, збурунений, німий, 
Ніжний, і ласкавий, і жорстокий, 
Дай мені свій простір і неспокій, 
Сонцем душу жадібну налий!

Дай мені у думку динаміту, 
Дай мені любові, дай добра, 
Гуркочи у долю мою, світе, 
Хвилями прадавнього Дніпра.

Не шкодуй добра мені, людині, 
Щастя не жалій моїм літам — 
Все одно ті скарби по краплині 
Я тобі закохано віддам.

На проекторі – фото хлопця та дівчини, які тримаються за руки. На авансцені учениця і учень читають поезію В. Сосюри «Так ніхто не кохав…»

Учениця: Так ніхто не кохав. Через тисячі літ

Лиш приходить подібне кохання.

В день такий розцвітає весна на землі

і земля убирається зрання…

Дише тихо і легко в синяву вона,

простягає до зір свої руки…

В день такий на землі розцвітає весна

і тремтить од солодкої муки…

В’яне серце моє од щасливих очей,

Що горять в тумані наді мною…

Розливається кров і по жилах тече,

ніби пахне вона лободою…

Учень: Гей, ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!..

Де ви бачили більше кохання?..

Я для не неї зірву Оріон золотий,

Я - поет робітничої рані…

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ

Лиш приходить подібне кохання.

В день такий розцвітає весна на землі

і земля убирається зрання…

Дише тихо і легко в синяву вона,

простягає до зір свої руки…

В день такий на землі розцвітає весна

і тремтить од солодкої муки…

На проекторі запис МОЛОДІСТЬ:

-усвідомлення неповторності світу;

-всеперемагаюче бажання жити, творити.

На екрані йде міні-фільм про пори року. На цьому фоні учні читають вірші  І. Чопея «Пахне літо чебрецями», Надії Красоткіної «Осінь»,  В. Сосюри «Зима»,  «Люблю весну».

Учень тримає в руках букет польових квітів або колоски пшениці,читає вірш:

Світла днина над полями,
пахне літо чебрецями
і виспівує в колоссі
вічну пісню стоголосу.
Кличе літо в полонини,
де світанки сині-сині,
вдень припрошує до річки
під смарагдові смерічки.
Скільки сонця, скільки світла
нам дарує щедре літо!
Прогримить гроза над гаєм -
в небі райдуга засяє.
Й знову сонце над полями,
пахне літо чебрецями,
а лани - новим врожаєм.

Учениця тримає в руках кошик, у якому знаходяться фрукти та жовте листя, читає поезію:

Осінь, осінь. Все розфарбувала,
Одягла довкілля в теплі кольори.
Я сьогодні, наче, в казці побувала
І мені всміхалось сонечко згори.

Все промінням сонячним залито.

Срібні павутинки натяглись в гіллі.
Це прощальні струни бабиного літа
І на них заграли вітри-скрипалі.

Осінь, осінь. Листя аж палає
І така у небі чарівна блакить!
У верхів’ї сосен музика лунає,
А додолу з клена золото летить.

Осінь, осінь — шелести і шуми.
Вітерець грайливо в листі шурхотить.
Навіває осінь невеселі думи,
То засяє сонцем радісно умить.

Учениця у світлому одязі, із вплетеними у волосся сніжинками читає поезію:

Там, де осінь за горами

і, немов громи,

б’є об землю копитами

білий кінь зими.

І, неначе моря хвилі,

сніг, і сніг, і сніг…

Чеше вітер коси білі,

розплітає їх…

І куди не глянеш оком, -

біло все кругом,

де змахне зима широким

білим рукавом…

Стомлено крилом махає

в білій муті крук.

А зима все випускає

хуги з білих рук…

І летять вони полями

в села і міста,

де проходила садами

осінь золота…

Намітають кучугури,

замітають слід…

Та в містах спиняють мури

буйний їх політ.

Сила є на їхню силу,

що збиває з ніг, -

і вони згортають крила

в вулицях вузьких…

На вікні морозу квіти

сяють недарма.

Мчать на санях діти…

Це прийшла зима.

Учениця у квітчастій сукні, на голові віночок. Вона читає поезію:

Люблю весну, та хто її не любить,

коли життя цвіте, як пишний сад,

І мов у сні, шепочуть вітру губи,

і квіти шлють духмяний аромат.

Люблю весну, коли плюскочуть ріки,

коли рида од щастя соловей.

і заглядає сонце під повіки

у тишині задуманих алей…

Люблю, коли блукає місяць в травах,

хатини білить променем своїм

і п’є тепло ночей ласкавих,

а на лугах пливе туманів дим…

Весна вдягла у зелень віти в дуба,

уже курличуть в небі журавлі,

Люблю весну, та хто її не любить

на цій чудесній, радісній землі!

На екрані фото солов’їв. На задньому плані чути їх спів. Учень читає поезію О. Олеся «Чари ночі».

Учень: Сміються, плачуть солов’ї

і б’ють піснями в груди:

«Цілуй, цілуй, цілуй її,-

 Знов молодість не буде!

Ти не дивись, що буде там,

Чи забуття, чи зрада:

Весна іде назустріч вам,

Весна в сей час вам рада.

На мент єдиний залиши

Свій сум, думки і горе –

І струмінь власної душі

Улий в шумляче море.

Лови летючу мить життя!

Чаруй, хмілій, впивайся,

І серед мрій і забуття

В розкошах закохайся.

Поглянь уся земля тремтить

В палких обіймах ночі,

Лист квітці рвійно шелестить,

Траві струмок воркоче,

Відбились зорі у воді,

Летять до хмар тумани…

Тут ллються пахощі густі,

Там гнуться верби п’яні.

Як іскра ще в тобі горить,

І згаснути не вспіла,-

Гори! Життя – єдина мить,

Для смерті ж – вічність ціла.

Чому ж стоїш без руху ти,

Коли весь світ співає?

Налагодь струни золоті:

Бенкет весна справляє.

І сміло йди під дзвін чарок

З вогнем, з піснями в гості

На свято радісне квіток,

Кохання, снів і млості.

Загине все без вороття:

Що візьме час, що люди,

Погасне в серці багаття,

І захолонуть груди.

І схочеш ти вернуть собі,

Як Фауст, дні минулі…

Та знай: над нас – боги скупі,

Над нас – глухі й нечулі…

Сміються, плачуть солов’ї

і б’ють піснями в груди:

«Цілуй, цілуй, цілуй її,-

 Знов молодість не буде!»

Учень читає поезію В. Симоненка «Ти знаєш, що ти – людина?»

Ти знаєш, що ти — людина? 
Ти знаєш про це чи ні? 
Усмішка твоя — єдина, 
Мука твоя — єдина, 
Очі твої — одні

Більше тебе не буде. 
Завтра на цій землі 
Інші ходитимуть люди, 
Інші кохатимуть люди — 
Добрі, ласкаві й злі.

Сьогодні усе для тебе — 
Озера, гаї, степи. 
І жити спішити треба, 
Кохати спішити треба — 
Гляди ж не проспи!

Бо ти на землі — людина, 
І хочеш того чи ні — 
Усмішка твоя — єдина, 
Мука твоя — єдина, 
Очі твої — одні.

На екрані запис ЗРІЛІСТЬ:

-спогади про найяскравіші моменти життя;

-аналіз життєвого шляху.

На проекторі фото осіннього парку. Учень сидить на лаві (одягнений у вишиту сорочку, на голові бриль, сивина на скронях) й читає поезію В. Сосюри «Якби».

Учень: Осінній вечір. Сині клени

над тихим золотом стежок,

і павутиння, й крик сирени,

і молодий прощальний крок…

Давно, давно…Біліють скроні…

Я не сказав їй: «Підожди!»

І щастя в хусточці червоній

пішло від мене назавжди.

А небо кольору опала,

І осінь та ж, і синя мла…

Якби, якби-то юність знала

і старість мудрая могла!

Фото вишивки червоного та чорного кольорів. На її фоні учень, одягнений у вишиванку, читає поезію Д. Павличка «Два кольори».

Учень: Як я малим збирався навеснi
Пiти у свiт незнаними шляхами,-
Сорочку мати вишила менi

червоними i чорними, 
Червоними i чорними нитками.
Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотнi, в душi моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне - то любов, а чорне - то журба.
Мене водило в безвiстi життя,
Та я вертався на свої пороги.
Переплелись, як мамине шиття,
Щасливi i сумнi мої,

щасливi i сумнi мої дороги.
Менi вiйнула в очi сивина,
Та я нiчого не везу додому,
Лиш згорточок старого полотна
I вишите моє життя,

 і вишите моє життя на ньому.

Фото хати у цвітові вишень. На стільці сидить учень, з сумом читає слова мовознавця Івана Цюпи:

 «Хато моя, рідна батьківська хато! Ти випливаєш із туманної далечі минулих літ і стоїш переді мною білим видивом, немов хмарина серед буйного цвітіння вишень. Довкола тебе колишеться синювата імла: чи то вишні осипають свій квіт на призьбу, чи дим кучерявиться з твого димаря й огортає тебе своїми сизими крильми. Яким теплом і лагідним родинним затишком, якою добротою та материнською ласкою віє від тебе!

Хато, моя рідна батьківська хато! Усім найкращим, що є в моїй душі, завдячую тобі. Що навчила ти цінувати хліб і сіль, поважати старих, шанувати батька й матір, бути терплячим, чесним і роботящим.

Рідна хато моя! Давно я пішов від твого батьківського порога. Та де б я не був, під якими високими дахами не жив, ніколи не забуду твоєї стріхи, твоєї чистої стелі. Бо хіба може порядний син забути свою матір, свій дім, у якому вперше глянув на світ?

Учениця читає «Заповіт» Т. Шевченка.

Учениця: Як умру, то поховайте

 Мене на могилі

 Серед степу широкого,

На Вкраїні милій,

 Щоб лани широкополі,

 І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

Як понесе з України

 У синєє море

Кров ворожу… отоді я

 І лани і гори –

 Все покину, і полину

 До самого Бога

 Молитися… а до того

 Я не знаю Бога.

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю волю окропіте.

І мене в сім’ї великій,

 В сім’ї вольній, новій,

Не забудьте пом’янути

 Незлим, тихим словом.

Учні по два рядки читають поезію Ліни Костенко «Життя іде…» і вишиковуються біля мультимедійного проектора. Останні рядки говорять усі разом.

Учень: Життя іде, і все без коректур

І час летить, не стишує галопу

Учениця:  Давно нема маркізи Помпадур,

І ми живем уже після потопу.

Учень: Не знаю я, що буде після нас

В які природа убереться шати.

Учень: Єдиний, хто не втомлюється – час,

А ми живі, нам треба поспішати

Учень: Зробити щось, лишити по собі,

А ми нічого пройдемо, як тіні,

Учениця:  Щоб тільки неба очі голубі

Цю землю завжди бачили в цвітінні

Учень: Щоб ці ліси не вимерли , як тур,

Щоб ці річки не висохли як руди

Учень: Життя іде, і все без коректур

і як напишеш, так уже і буде.

Учениця:  Але не бійся прикрого рядка,

 Учень: прозрінь не бійся, бо вони, як ліки.

Всі разом: Людині бійся душу ошукать,

 бо в цьому схибиш, то уже навіки!

На екрані поступово з’являються слова: ДИТИНСТВО, ЮНІСТЬ, МОЛОДІСТЬ, ЗРІЛІСТЬ = ЖИТТЯ НЕПОВТОРНЕ!!!