Урок "Віктор Домонтович (Петров). Основні віхи життєвого і творчого шляху. "Дівчинка з ведмедиком"- філософсько-інтелектуальна повість про інтелігенцію Києва 20-30 років ХХ ст.

Українська література - 11 клас

Тема: Віктор Домонтович (Петров). Основні віхи життєвого і творчого шляху. Художньо-естетичне тяжіння митця до угрупування неокласиків. В.Домонтович – один із фундаторів інтелектуальної урбаністичної прози в українській літературі. «Дівчина з ведмедиком» - філософсько-інтелектуальна повість про інтелігенцію Києва 20-30 років ХХ ст.

Мета: Познайомитися з життям і творчістю митця, як одного з фундаторів інтелектуальної урбаністичної прози  в українській літературі. Розвивати вміння розпізнавати напрями жанри  в літературі 20-30 рр. ХХ ст.  Виховувати розуміння культури людської поведінки.

Обладнання: Портрет письменника, роздатковий матеріал.

Хід уроку:

Організаційний етап.

Оголошення теми і мети уроку.

Актуалізація опрних знань учнів.

Перевірка домашнього завдання

Вивчення нового матеріалу.

Сьогодні на уроці ми познайомимося з українським письменником, філософом, соціальним антропологом, літературним критиком, археологом, істориком і культурологом; доктором історичних та філологічних наук Віктором Платоновичем Домонтовичем.  

Якщо провести, як це зараз роблять, опитування перехожих на вулиці – чи знаєте ви українського письменника Віктора Петрова, переважна більшість відповість або не знаю, або Петров звався не Віктор, а Євген и створив разом з Ільфом образ Остапа Бендера.

По довгих роках замовчування у нас знову почали друкувати твори Віктора Петрова, постать якого залишається загадковою серед українських класиків XX століття. Його особиста біографія здається книжкою, з якої видерто найцікавіші сторінки.

Хто ж він Віктор Петров? Сьгогдні ми дослідимо його, як письменника в три етапи.

На дошці:

Віктор Домонтович → ? → ? → ? (на місці знаку питання, вчитель записує дослідження трьох етапів його біографії, після повідомлень груп учнів)

Робота в групах «Дослідження трьох етапів біографії письменника»

(Після пиступу груп, записуємо найголовніше)

І група: Найперше - це вчений з світовим іменем.

Віктор Платонович Петров народився 22 жовтня 1894 року в Катеринославі в сім'ї священика, ректора духовної семінарії. В 1918 році закінчив Київський університет. З 1919 року почав працювати в установах щойно створеної Академії наук України. В 1927 р. він очолив Етнографічно-фольклорну комісію Академії наук. В 1930 році за монографію про П. Куліша здобув ступінь доктора філологічних наук (в 1968 році став доктором історичних наук). Як літературознавець він досліджував творчість Шевченка, Гоголя, Сковороди, Марка Вовчка, Лесі Українки та інших українських письменників, діяльність Кирило-Мефодіївського братства, а також творчість низки західноєвропейських письменників. Петров був також істориком, археологом, етнографом і фольклористом. Статті з історії літератури він публікував під власним іменем, з інших наук під псевдонімом - Віктор Бер. З його історичних праць одна з найвизначніших - "Походження українського народу", в якій дослідник простежує українську історію з 5 тисячоліття до н.е.

Аналізуючи сьогоднішні етнографічні залишки, Петров віднаходить їхнє коріння в трипільській культурі, переконливо доводячи безперервність культуро-генезу на теренах України. Він проводив великі польові дослідження трипільських і скіфських поселень, відкрив низку важливих памяток. В 40-і роки ним створено працю про тотальне знищення української інтелігенції в совєцькій Україні. В 1968 році в Києві вийшла його книжка "Скіфи - мова і етнос", в 1972 році - "Етногенез слов'ян". Довгий час було непорушним твердження, що скіфи були іраномовним народом. Петров довів хибність цієї теорії.

ІІ група: По-друге, Віктор Петров - це талановитий український письменник.

В українській літературі він започаткував новий жанр - романізовану біографію. Його перу належать біографічні повісті "Аліна й Костомаров", "Романи Куліша", а також біографічні оповідання про польського поета й мандрівника Вацлава Ржевуського, австрійського поета-символіста Райнера Марію Рільке та інших. Петров писав про Куліша, що кохана жінка для нього мала бути втіленням національної вроди і цноти, піснею й музикою рідного краю.

Три його біографічні повісті - про Марка Вовчка, Вінсента Ван-Гога і Франсуа Війона - залишились незакінченими. В центрі всіх його творів – головним чином приватне життя їх героїв. Він ставить за мету показати, як кохання виявляє особистісні риси цих видатних діячів культури, без яких їх образ був би неповним. Кілька художніх творів В. Домонтовича(це літературний псевдонім В. Петрова) присвячено зображенню українського суспільства 20-х - початку 30-х років. Зокрема, в повісті "Без грунту", де подано художній зріз культурного життя дореволюційного Катеринослава, за деякими персонажами вгадуються реальні постаті Дмитра Яворницького, Миколи Філянського, Миколи Реріха. Спогади про неокласиків, серед яких В. Петров був єдиним прозаїком, та інших відомих діячів культури 20-х років стали темою нарисів В. Домонтовича "Болотняна лукроза". Всього він написав 5 повістей і близько ЗО оповідань, новел, есе.

ІІІ група: І все ж найзагадковішим і майже недослідженим є третє обличчя Віктора Петрова. Він ще був, як кажуть, бійцем невидимого фронту. Війну він зустрів на посаді директора інституту українського фольклору. "Український історичний журнал"(№3 за 1969 р ) писав, що на війні "він виконав свій громадський обов'язок сумлінно і до кінця, не раз ризикуючи життям у глибокому ворожому тилу як розвідник". За цю діяльність він в 1956р. був нагороджений орденом Вітчизняної війни І ступеню. Петров був знавцем класичних і нових мов, зокрема, досконало – німецької. Тому в лютому 1942 року він був перекинутий через лінію фронту. В Харкові він з'явився в німецькому однострої, включився в тамтешнє культурне життя, створив і редагував журнал Український засів", в якому він опублікував свою останню повість "Без грунту", розпочату ще в довоєнному Києві (окремою книжкою вийшла в Мюнхені), виступав з науковими доповідями на конференціях і літературних вечорах. На конференції українських письменників в Харкові Петров заявив: "Ми живемо в епоху криз і катастроф, катаклізмів і воєн, і саме це стає умовою для відродження української поезії".

Влітку 1942 року він з'явився в Севастополі - невдовзі після його захоплення німецькими військами (це була його друга поява в Севастополі, вперше він тут був в 1930 році, був також в Ялті). Що він конкретно робив в нашому місті – на разі невідомо, відповідь треба шукати в архівах. В одному лише можна не сумніватись – діяльність Петрова відрізнялась від діяльності Ніколая Івановича Кузнєцова, а то ми мали б ще один фільм на кшталт таких, як "Подвиг разведчика". Сучасна Росія твердить, що вона бореться проти чеченських терористів, і в той же час прославляє своїх терористів, як того ж Кузнєцова. Він мав два завдання - і терористичні акти проти німців, і знищення українського національного підпілля в Рівному. Ці два його завдання були пов'язані між собою. Кожного разу після скоєних терактів він залишав по собі "слід", який виводив німців на українське підпілля. А якщо німці не знаходили на вказаних Кузнєцовим конспіративних квартирах боївки УПА, вони розстрілювали заручників. На совісті Кузнєцова – смерть тисяч українських патріотів і зовсім не винних людей. За свої тероризм і провокаційну діяльність Кузнєцов отримав звання Героя Совєцького Союзу. Українці його схопили і розстріляли.

Після Севастополя Петров побував в Києві, Кременчуці, та ін. містах України. В Києві він співробітничав з Олегом Ольжичем, котрий високо цінував літературний і науковий талант Петрова, кортрий знав його батька О. Олеся. В 1943 році він керував кафедрою етнографії Українського наукового інституту у Львові, в 1944-1945рр. працював співробітником Українського наукового інституту в Берліні. Улас Самчук писав, що Петров в Берліні ходив в однострої німецького офіцера.

Потім до 1949 р. він мешкав в Мюнхені, де редагував щомісячний журнал літератури, мистецтва і критики "Арка", був професором Українського Вільного університету, читав в Богословській академії патрологію.

В 1949 р. Петров залишив Західну Німеччину. Про це в українській емігрантській пресі з'явилось таке повідомлення "18 травня 1949 року за таємничих обставин зник визначний вчений і письменник Віктор Петров(Домонтович)".

Прибувши до Москви він почав працювати в Інституті археології. В 1954 р. виходить другий том його праці "Раскопки в Нижнем Поднепровье".

В 1956 році він повернувся до Києва, де посів посаду старшого наукового співробітника Інституту археології Академії наук України - завідуючого архівом. В 1957 році, коли Петрова закінчили "перевіряти, він одружився з Софією Федорівною Зеровою, вдовою видатного українського поета і вченого-літературознавця Миколи Зерова, знищеного большевиками в 1941 р. Вони приятелювали ще з 1920 р. В 1969 році Віктор Платонович Петров помер за письмовим столом, кількох місяців не доживши до свого 75-річчя. Залишився незакінчений словник пруської мови – литовського племені прусів, які жили там, де зараз т. зв. Калінінградська область Росії. Після цього він збирався стати за мемуари. Яка шкода, що він не встиг їх написати! В 1988-1989 рр. в Нью-Йорку вийшло тритомне зібрання творів В. Петрова-Домонтовича. Може, колись дочекаємось такого видання і у нас в Україні, а в Севастополі буде увічнена пам'ять про В.П. Петрова і його "подвиг разведчика".

Ознайомлення з повістю «Дівчина з ведмедиком»

В. Домонтович (10 жовтня 1894 р.н.) став відомий читачам 1928 року, коли побачила світ його перша повість «Дівчина з ведмедиком». Повість ця мала успіх у читачів, але партійна критика накинулася на неї з люттю й скавулінням, що не вщухали три роки.

Віктор Петров був «людиною розуму» - саме тією, що їх, за цитованим раніше визначенням Ю.Шереха, так бракувало тодішньому (і сьогоднішньому) українству. Відомий учений, автор багатьох публікацій, член гуртка неокласиків, він належав до найповажніших літературних постатей.

20-ті роки принесли різноманітні моделі любовного дискурсу. В цілому він виявився значно відвертішим, ніж будь-коли раніше. В поезії й прозі 20-х у цілому превалювала чоловіча романтика безвідповідальних сексуальних стосунків. Тільки неокласики вирізнялися аристократичністю, стриманістю, навіть холодністю в почуттях. Найбільш «любовним» І поетом серед них був Рильський, якому подобалося писати не так про почуття, як про філософію їхньої минущості. Тим часом Семенко вигадував цілком позбавлені еротизму «еротези», а Тичина декларував свій страх еротики та абстрактність своїх поетичних кохань:

Мадонни, Ундіни, Ґудруни,

Ізольди мої Злотокосі,

любив я вас тисячу тисяч,

а жінки не знаю ще й досі.

Стрічав я вас тисячу тисяч,

і все ж не знаходив по спаю.

В еротику кличуть поети,

а я її знаю й не знаю.

Сюжет любовного роману є водночас сюжетом інтелектуально-філософським. Бо кохання, шлюб, взаємини чоловіка й жінки трактуються як явище стилю і тому пов'язані зі стилем цілої епохи. Він у «Дівчині з ведмедиком» виконує переважно характерологічну функцію, з чим і пов’язана специфіка твору. Письменник вводить не багато дійових осіб, адже так зручніше розкривати їх внутрішній світ. Головні персонажі – люди, які намагаються знайти себе, які живуть в період історичного перелому, вони роздвоєні, трагічно розколені особистості, що марно шукають синтезу.

Усі складові елементи композиції органічно пов’язані між собою. Розгортання подій відбувається з широким залученням описів внутрішніх переживань і думок персонажів, особливо Варецького Іполіта Миколайовича, він і є розповідачем.

Головною особливістю роману В. Домонтовича «Дівчина з ведмедиком» є насиченість позасюжетними елементами. Так, вже сама назва твору несе в собі значення запрошення до гри й акумулятор розвитку любовної інтриги. Також однією з особливостей твору є вставні елементи. А саме: вставні новели про Мар’ю Іванівну, про Миколу Буцького, про Василя Гриба. Вони відповідають філософським відступам В. Домонтовича. Слід зазначити, що автор у творі часто використовує цитати філософів і мислителів (наприклад, Ніколо Макіавеллі), а також алюзії на інших письменників. Це є підґрунтям для створення дискусій, діалогів, роздумів, викладених устами героїв, або ж самим автором, не пов’язаних із безпосередньо перебігом подій. Прийом дискусії виступає сюжетотворчим елементом.

Таким чином, у творі надзвичайно важливими є позасюжетні елементи, які переважають над змістом основних подій. Любовна історія виступає лише фоном і зручною основою для продовження життя авторській свідомості.

Використовуючи загальну схему любовного роману, В. Домонтович руйнує провідну жанротворчу рису подібних творів – тему кохання. Людське почуття є для письменника досить абстрактним предметом, який не витримує випробовування життям. Воно представлене митцем у двох площинах: як формальний прояв людських взаємин, привід для знайомства героїв і початку діалогу між ними і власне як наслідок цього діалогу, той ідейно-філософський зміст, який автор намагається вивільнити в процесі зображення інтимних стосунків. Причому поступово філософський контекст підкоряє собі формальний бік оповіді, що є цілком природно не для любовного, а для інтелектуального роману.

Кохання в романах В. Домонтовича ніколи не відтворюється само по собі, як почуття, а несе в собі додаткове смислове навантаження, яке й визначає характер взаємин головних героїв між собою й оточуючим світом.

«Навіть при побіжному ознайомленні з «Дівчиною з ведмедиком» вражає химерність, нежиттєподібність її сюжету»[6, с. 13]. Історія кохання Іполіта Варецького та Зини Тихменєвої, розказана Віктором Домонтовичем в романі, не викликає враження справді реальної, такої, що могла б мати місце у житті. Вона радше скидається на певну схему, математичний алгоритм, що його розрахував сумлінний учень, аби знайти новий спосіб розв'язання давно існуючого рівняння. Герої «Дівчини з ведмедиком» і створені для них дійові партії також скидаються на певну схему, голий шаблон, що в нього, як в готовий трафарет, можна прописати будь-яке ім'я, будь-яку долю.

Експозиція роману розміщена у другому розділі. Початок 1923-го року відзначився початком «засідань спеціальної наради з участю місцевих робітників та представників центру, що мали розробити план відбудування мертвого заводу» [7, с. 28]. Саме на цьому засіданні головний персонаж роману Іполит Миколайович Варецький своєю обізнаністю в області «хемічної промисловості» і привертає до себе увагу Олександра Владиславовича Тихменєва, представника ВРНГ. «Літній чоловік, грубенький, в золотих окулярах, з сивим, сіль з перцем, волоссям, Тихменєв, киянин служив у Москві, – родина його жила у Києві» [7, с. 29]. Тихменєв – людина, яка володіла вишуканою люб’язністю, яка була в той же час методичною, мистецтвом поводитися з кожним так, щоб, лишаючись холодним, стриманим і спокійним, привабити людину, сказати їй щось приємне, але так, щоб за сказане не нести будь-якої відповідальності. Його життєва мудрість була лагідна, поважна, розміркована, чітка й коректна.

Ми у цьому розділі дізнаємось про двох дочок Тихменєва, яким потрібні приватні уроки, про складне матеріальне становище Варецького. Як наслідок – пропозиція Тихменєва і безсумнівна згода Варецького, на пропозицію, яка, хоч і була висловлена в обов’язковій формі, але була більш, ніж прийнятна.

Тож, цей розділ вводить нас у курс подій, готує до наступних, виходячих з цього випадку наслідків рішення Варецького.

Зав’язці твору передувала експозиція, що і визначає більш плавний і послідовний перебіг подій.

Початком розгортання подій роману є перше знайомство Іполита Миколайовича із сімейством Тихменєвих. В першу чергу кидається в очі різний рівень їхнього життя. Варецький однозначно потрапив не в соє коло, адже ці люди ніколи не належали до категорії «людей з саночками», вони мають дуже абстрактне поняття про життя людей, яким слід думати про завтрашній день; ці люди мають кардинально відмінні, по відношенню до Варецького, цінності у житті: їм важливо, «щоб кава зі справжнього мокко була гаряча і солодка, щоб булочки, до кави подані, були свіжі й хрумкі, масло бездоганне, вершки густі й жирні, та щоб у гостя, якого частують,був добрий апетит» [7, с. 35].

Працюючи з дівчатами, Варецький спостерігає за коректною, стриманою, чемною Лесею, яка дуже нагадує Олександра Владиславовича, а також за Зиною, з її«капризами й коверзуваннями, з любов’ю до цукерок, з бажанням, розгнівавшись, посковзатись на блискуче натертому паркеті, подражнити та поперекривляти вчителів, з постійним безтурботно-веселим настроєм, коли й гадки не має, що в світі є щось темне, огидне й прикре» [7, с. 37]. Зина і Леся – дві сестри, дві полярно різні людини. Наскільки правильна Леся, настільки ж порушує всі правила Зина. Бісенятко, що одвічно живе в ній, вимагає розваг. І отримує їх.

В особі Варецького Зина знайшла гідного супротивника. Її безтактовні питання шукають своєї цілі – подратувати, поставити в ніякове становище, змусити признати свою поразку Іполіта Миколайовича. Варто сказати, що Варецький вгадує намір Зини і вчиться виходити з тих ніякових становищ, якими Зина випробовує свого вчителя. Ніщо не перешкоджало запитати таке, що повинно було осоромити як того, хто таке запитання висловлював, так і того, до кого з цим питанням звертались.«Скажіть, Іполіте Миколайовичу, що ви робите з окулярами, коли цілуєтесь? Ви їх здіймаєте їх чи ні?» [7, с. 40]. Таке питання будь-кого змусить зніяковіти.

Для Варецького все летіло шкереберть через Зину. Викладання вимагало постійного нервового напруження й уваги. Кожне його слово могло дати привід для нового пікірування з боку Зини. Але згодом Варецький звик, «втягнувся», навчився на удари відповідати ударами. Інколи його навіть захоплювало прекидання гострими уїдливостями.

Саме так і зав’язався клубочок сюжету, який В. Домонтович майстерно заплутував і розплутував до останніх сторінок роману.

Розвиток дії. Кілька місяців викладання у Тихменєвих не пройшли для Варецького даремно. Тому не довго він відпочивав після від’їзду родини Тихменєвих до Москви, бо надто швидко зрозумів, що йому бракує Зини, що в ньому прокидається гостре бажання бути з нею, що день без її ескапад стає безбарвним і нудним. Змушений був шукати хоч якихось розваг.

Прогулянка «до кіна» подарувала Іполіту Миколайовичу надію, що Зина повернулася. Але то була надто жива ілюзія, яка просто потрясла його своєю несподіваністю. Блукаючи цілими днями містом, Варецький раз-у-раз наштовхувався на дівчат, що були схожими на Зину.

Поводився чоловік як нерозумний 17-літній хлопчик, тинявся з вулиці на вулицю, од вітрини до вітрини, од одного парадного до другого. Щоденні обіди в їдальні, маніакальне блукання вулицям, очікування листоноші, який можливо принесе листа – все це повторювалося кожен раз.

Не витримавши, Варецький пішов до будинку Тихменєвих, посилаючись на те, що йому треба забрати книжки. Пройшовши пустими кімнатами поміж меблів у білих чохлах, картин, затягнених марлею, він вбив єдину ілюзію можливої зустрічі, яку плекав протягом багатьох днів, сподіваючись, що родина вже повернулась.

У відчаї чоловік вечорами напивався у пивній, а потім приходив додому і забувався тяжким сном. Так тривало аж доки він не продав якусь золоту дрібницю і на ці гроші поїхав до Москви. Але ж навіщо? Він не знав. Спустошений, і розгублений, він не міг зрозуміти, як людина, що була зразком стриманості та тверезості, спокійності та зрівноваженості наробила стільки безглуздостей. Варецький повернувся до Києва.

Восени Зина повернулася вже не дівчинкою, а дівчиною. «Вона зберегла звичайну для неї манеру ескапад, та замість того, щоб дратувати будь-кого, в ній прокинулося шукання самовизначення… Їй подобалось зачіпати гострі теми, і вона не зупинялась перед тим, щоб називати речі своїми іменами» [10, с. 71].

Тепер Зина не надавала значення цінностям, які для попередніх поколінь були нормами, усталеними правилами, проголошувала думки, що бриніли особливо суперечливо й дивно, ніби хотіла знищити все, що для інших було недоторканим і непорушним. Так, Зина сміливо дискутує з Варецьким про падіння дівчини, про сучасну жінку та її незалежність. Її улюблені слова : «подібності» й «неподібності». Вона вважає, що «треба зненавидіти все правдоподібне, бо воно тільки подібне на правду, але не є правда» [7, с. 77].

Розкриваючи тему подібностей, Зина розповідає про невідомого сільського поета Стефана Хоминського, який заперечував «все правдоподібне задля вищої єдино істиної неправдоподібности» [7, с. 78], а також був не лише поетом, а ще й художником.

Місяць відпочинку Варецького в Криму із родиною Тихменєвих промайнув дуже швидко. Мар’я Семенівна була надзвичайно задоволена, що з Іполітом Миколайовичем дівчатам не буде нудно. Варецький снідав разом з Тихменєвими, потім йшов з дівчатами до моря, там Леся читала книгу, а Варецький з Зиною слухали, а потім запливали далеко-далеко від берега, повертаючись лише тоді, коли починали закінчуватися останні сили.

Коли Варецький їхав з готелю-пансіону, він попрощався з Лесею, стиснув руку Зині. В останню хвилину перед відправленням авто, Зина стрибнула на підніжку прошепотіла, щоб чутно було лише одному Варецькому: «Коли б ви більше бажали мене й були зухваліші, я віддалася б вам…»

Ці слова не давали спокою Варецькому й тоді, коли відновилися лекції в Тихменєвих. Його турбувала невизначеність. А от Зина, повернувшись із Криму, підкреслено і навмисне обминала Іполіта Миколайовича. Проте на одній з лекцій Зина замість виконаної роботи в зошиті написала всього три речення, які змусили серце Варецького затремтіти і замотатися: «Іполіте Миколайовичу! Завтра о 7-ій годині вечора я буду у вас. Зробіть так, щоб мене у вас ніхто не зустрів» [7, с. 109].

Варецький підготувався до приходу Зини як міг: купив тістечка, портвейн та виноград, застелив маленький столик скатертиною й розклав тарілочки та серветки. Та Зина збила з пантелику Іполіта Миколайовича. Вона взяла ініціативу в розмові в свої руки і вперто говорила загальні фрази. Вона дратувала Варецького, сівши в куточок крісла і підібравши ноги, і навмисне не поправляючи трохи загорнену спідницю. Поговоривши ще про книжки, що стояли непрочитані на полицях, Зина йде додому, а Варецький покірно її проводжає.

Січневого дня прийшло кохання. Зина, зателефонувавши в лабораторію Варецького, сказала, що вона не йде з родиною до театру, пославшись на головний біль, і запропонувала йому прийти.

Того вечора Зина віддалася Варецькому. З того самого дня Варецького не покидали думки про шлюб із Зиною. А та вважала, що саме тому, що вона віддалася, не може йти мови про шлюб.

Варецький, прийнявши рішення просити руки Зини, прийшов до Тихменєвих.

В цей час дівчата в своїй кімнаті мали розмову про Варецького. Леся, впевнена, що Зина любить Іполіта Миколайовича, запевняє, що відмовиться, якщо він зробить їй пропозицію, щоб він просив Зининої руки. Зина не хоче визнавати, що кохає Варецького і зізнається Лесі, що «…вже півроку є за коханку марудного й чесного Оплика, та все ж не буде за дружину ані йому, ані кому іншому» [7, с. 141]. Розлютована Зина кидається до дверей, але Леся нікуди не хоче її відпускати, бо боялася, що її сестра отруїться. На це Зина сказала: «Умерти що? Умерти легко! Хіба ми не бачили на власні очі, як умирають і убивають? Ні, треба не себе вбити. Зумій, усе знищивши, жити цим» [7, с. 143].

А потім, у найвідповідальніший момент, коли Варецький прийшов просити руки Зини, вона зухвало повідомила: «Я тільки що віддалась двірникові!» [7, с. 145].

Розв’язка. Два з половиною роки потому Варецький їздив до Німеччини в командировку. Розбираючи книжки привезені з поїздки, згадував Берлін: там в ресторані дивна жінка влучила в нього випадково з пістолета. Зини він там не знайшов, хоча родина сподівалась, що, поїхавши з дому, Зина нагуляється і повернеться. Нині Варецький збирався повідомити про результати пошуків і освідчитись Лесі. Але, думаючи про це, він вже знав, що ніколи не піде до Тихменєвих.

Вже опівночі, пишучі заяву з поясненням запізнення аж на два тижні, Варецький схопився: «То ж вона, Зина, Зина!.. Її очі, її, Зинині!..» [7, с. 169].

Враз постала перед очима зала ресторану, де буває «весь Берлін». Туди і прийшла, «поблискуючи оголеністю пліч», струнка в гофрованій спідничці жінка з розкішним рудим волоссям. Упізнавши Варецького, написала йому записку. А він навіть не подивився, не розгледівши в жінці Зину.

А потім – задзвеніло дзеркало. Той постріл був не в просторінь! Варецькому тепер важко в це повірити, і він все ще сумнівається, що то була Зина. Він дивився на записку і не вірив, що цю гидку записочку писала Зина. Зина – ресторанна повія? Ні. Але аркушик перегнуто й зклеєно. Трафаретні непристойні слова були лише прикриттям схованої істини: «Ми шукали неправдоподібних істин. І ми не найшли їх. Життя зламало нас. Нічого не лишилося для надій. Я гину. А ви – ненавиджу вас» [7, с. 175].

- Як Варецький не пізнав її під час цієї випадкової зустрічі? - Чому на розірвав аркушик одразу?

Зина безсило заплуталася у неправдоподібному, і воно знищило її. Вона зрадила своє кохання. Стала повією.

Закріплення вивчення нового матеріалу

Бесіда за запитаннями:

• Як ви охорактерезуєте головного героя Іполита Варецького?
• Що ви можете сказати про дівчат Лесю і Зіну? Які вони були? Охарактеризуйте поведінку кожної з них?
• Як ви вважаєте, чому повість має саме таку назву?
• Чи засуджуєте ви поведінку Зіни?
• Чому вона відмовила Іполіту?
•  Як Варецький не пізнав її під час цієї випадкової зустрічі? - Чому на розірвав аркушик одразу?
• В чому ви вбачаєте авангардизм цієї повісті?

Перегляд відео: дівчина з  ведмедиком або Неповнолітня...

Спектакль за твором В. Домонтовича «Дівчина з ведмедиком»

Домашнє завдання: Прочитати повість