Гарбузище
На городі між огудинням» зацвіла жовтогаряча квітка. Побачив її молодий джмелик і здивувався.
- Що з тебе виросте, з такої великої?
- Здоровенний гарбуз виросте! Ось я його покажу.
Квітка зібрала пелюстки вузликом, – і справді, на стеблі зеленіє гарбузик.
- Оце велетень? Оцей лопуцьок? Ой, розсмішила! – джмелик затрясся, загудів від сміху.
Я ще маленький... – зніяковів гарбузик. – Але я виросту.
І він почав рости. День росте, другий росте, тиждень росте... Залопотіли соняхи, затріщало огудиння, – то Михась партизанить у кукурудзі.
- О, гарбузик! Дай-но зроблю з тебе корову. Роги будуть з прутиків, хвіст із прядива...
- Не чіпай мене, Михасю, бо я ще малий! Хай-но стану завбільшки як твоя голова!
- Як моя голова? Гаразд, почекаю.
Росте гарбузик та й росте. Чималий зробився. Вітер його обвіває, сонечко зігріває.
- Це ще би дощику...
Почув дощик – закапотів, залопотів по городу. Гарбузик умився, дощівки напився і знов росте.
Після дощу прийшов на город Михасько.
- Де тут мій гарбузик? О, який! Вже й за голову більший. Зроблю-но я з тебе страховище. Виріжу рот-очі, вправлю свічку всередину і понесу, коли стемніє, на роздоріжжя. То-то всі поналякуються!
- Не зривай мене, Михасику! Почекай трохи. Я ще більшим стану, як млинові жорна.
- Що ж, будь по-твоєму. Тільки гляди, не обдури.
Вже й соняхи поперецвітали, а гарбуз знай росте. Зробився великий, як млинові жорна! Аж у землю вгруз.
- Це ще би сонця... – каже.
Визирнуло сонечко, скісним променем вересневим пригріло гарбузові боки. Вони й пожовтіли.
Прилетів джмелик. Сів на гарбуз й питає:
- Де тут той лопуцьок, що вирости нахвалявся?
- Ось де я, під тобою! – гуде гарбузище. – Тепер мене здалеку видно.
- Хіба це ти? Це ж гора! І чому ти жовтий?..
- Бо на кашу пора!
Прийшов на город Михась, тато, дід Михасевий, ще й сусіда покликали. Ледве гуртом гарбуз у двір допровадили. А що вже було з нього каші – з пшоном, з маслом, – на все село!
Зірка Мензатюк,
текст прочитано частково
текст прочитано до кінця