Віршовані цитати (НМТ)

Де ти, милий, чорнобривий?

Де ти? Озовися!

Як я, бідна, тут горюю,

Прийди подивися.

Знаю, що смерть — як коса замашна,

Навіть царя не обійде вона.

Байдуже смерті, мужик то чи цар, —

Все пожере, як солому пожар.

Я ж у полоні нав'язливих дум:

Лише одне непокоїть мій ум.

О, якби в дурні мені не пошитись,

Щоб без свободи не міг я лишитись.

Москаль любить жартуючи,

Жартуючи кине;

Піде в свою Московщину,

А дівчина гине

Борщів як три не поденькуєш.

На моторошні засердчить;

І зараз тяглом закишкуєш,

І в буркоті закеньдюшить.

Де общеє добро в упадку,

Забудь отця, забудь і матку,

Лети повинность ісправлять.

Любов к Отчизні де героїть,

Там сила вража не устоїть,

Там грудь сильніша од гармат,

Там рицар — всякий парубійко,

Козак там чортові не брат.

І вам слава, сині гори,

Кригою окуті!

І вам, лицарі великі,

Богом не забуті.

Борітеся — поборете!

Вам бог помагає!

За вас правда, за вас слава

І воля святая!

За горами гори, хмарою повиті,

Засіяні горем, кровію политі.

Споконвіку Прометея

Там орел карає,

Що день божий довбе ребра

Й серце розбиває.

 ...Аж ось і сам,

Високий, сердитий,

Виступає; обок його

Цариця небога,

Мов опеньок засушений,

Тонка, довгонога,

Та ще на лихо, сердешне,

Хита головою.

У всякого своя доля

І свій шлях широкий:

Той мурує, той руйнує,

Той неситим оком

За край світа зазирає,

Чи нема країни,

Щоб загарбать і з собою

Взять у домовину.

Розкуйтеся, братайтеся!

У чужому краю

Не шукайте, не питайте

Того, що немає

І на небі, а не тільки

На чужому полі.

В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля.

Не дуріте самі себе!

Учітесь, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.

Не плач, не плач, Марусенько,

Не плач, не журися

Та за свого миленького

Богу помолися.

Бились зранку козаченьки

До ночі глухої.

Козаків лягло чимало,

А татар – утроє.

Козаків лягло чимало,

А татар – утроє.

Тоді дівка-бранка...

Добре дбає,—

До темниці приходжає,

Темницю відмикає,

Всіх козаків,

Бідних невольників,

На волю випускає.

кожне слово

нашої мови записане у Літописі

тож хай знають вороги

якими словами

на самоті мовчимо

Народе мій, замучений, розбитий,

Мов паралітик той на роздорожжу,

Людським презирством, ніби струпом, вкритий!

Чому уста твої німі?

Який докір, яке страждання,

Яке несповнене бажання

На них, мов зарево червоне,

Займається і знову тоне

У тьмі?

Як іскра ще в тобі горить

І згаснути не вспіла, —

Гори! Життя — єдина мить,

Для смерті ж — вічність ціла.

Будь мечем моїм!

Ні, сонцем стань! вгорі спинися,

Осяй мій край і розлетися

Дощами судними над ним.

Має крилами Весна

Запашна,

Лине вся в прозорих шатах,

У серпанках і блаватах...

Сяє усміхом примар

З-поза хмар,

Попелястих, пелехатих.

Рідна мати моя, ти ночей не доспала,

Ти водила мене у поля край села,

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя дала.

Вмерли в Новім Заповіті

З славою святих. —

На Аскольдовій могилі

Поховали їх.

Я — сам. Вікно. Сніги...

Сестру я Вашу так любив —

Дитинно, злотоцінно.

Любив? — Давно. Цвіли луги...

Кохана спить, кохана спить,

Піди збуди, цілуй їй очі.

Кохана спить…

Ні! я жива! Я буду вічно жити!

Я в серці маю те, що не вмирає.

Гетьте, думи, ви хмари осінні!

То ж тепера весна золота!

Чи то так у жалю, в голосінні

Проминуть молодії літа?

Прийшли лемки у крисанях

і принесли місяць круглий.

Мене водило в безвісті життя,

Та я вертався на свої пороги,

Переплелись, як мамине шиття,

Мої сумні і радісні дороги.

Юначе! Хай буде для неї твій сміх,

і сльози, і все до загину…

Не можна любити народів других,

коли ти не любиш Вкраїну!..

На мулах нешвидких

Вона верталась із ясного саду,

Ясна, як сад, і радісна, як сміх.

Думою тугу розвіюю,

щоб був я завжди такий,

яким мене мати вродила

і благословила в світи.

Україно! Ти для мене диво!

І нехай пливе за роком рік,

Буду, мамо горда і вродлива,

З тебе дивуватися повік...

Можеш вибирати друзів і дружину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Сьогодні усе для тебе —

Озера, гаї, степи.

І жити спішити треба,

Кохати спішити треба —

Гляди ж не проспи!

Все повторялось: і краса, й потворність.

Усе було: асфальти й спориші.

Поезія — це завжди неповторність,

якийсь безсмертний дотик до душі.

Красиве засмагле сонце,-

В золотих переливах кучерів,

У червоній сорочці навипуск,

Що їхало на велосипеді,

Обминаючи хмари на небі...

Мені війнула в очі сивина,

Та я нічого не везу додому,

Лиш горточок старого полотна

І вишите моє життя на ньому.

Внук кремезного чумака,

Січовика блідий правправнук,

Я закохавсь в гучних віках,

Я волю полюбив державну.