діалог

власне мовлення

чужа мова, передана дослівно від імені того, кому вона належить

переказ чужих слів

дослівно відтворена розмова двох або більше осіб

власне мовлення

приблизне відтворення розмови кількох осіб

цитата

Дивуюсь, радію, у серця питаю: «Скажи, віще серце, чи скоро світ буде?».

«Іди, доню, — каже мати, — не вік дівувати».

У цілого війська девіз був один: «За волю, за рідну країну!» (Леся Українка).

”Мої друзі — вбогі бідолахи”, — говорить Кармель. (Марко Вовчок.)

У народі говорили, що хліб – всьому голова.

Мама попросила доньку прибрати кімнату.

Як хліб на столі, не болить голова так лагідно й тихо сказала бабуся.

Софія Петрівна благала Аркадія, щоби він заспокоївся (За Коцюбинським).

 «Брехнею світ пройдеш, та назад не вернешся», - часто говорив мені дідусь.

- Брехун сам собі ворог, - казала наша сусідка.

 «А що таке щастя?», - спитав я у матері.

- «Разом із правдою ходить кривда, мій любий сину» - промовила мати.

речення

думка

репліка

фраза

цитата

музикою

словами автора

реплікою

нічим

власними словами

“Пм, — са. — Пм… (?,!)”

Са: “Пм”.

«Пм», - са.

«Пм, - са, - пм».

перед прямою мовою

після прямої мови

немає слів автора

усередині прямої мови

немає слів автора

перед прямою мовою

усередині прямої мови

після прямої мови

 є реченням з прямою мовою

є діалогом із чотирьох реплік

є діалогом із двох реплік

є діалогом із п'яти реплік

знак оклику

кома

знак питання

крапка

 Гірських вершин досягають, на жаль, не тільки орли.

Бувало, за вікном плакав вітер.

Чим  більше темніло,  тим вітер, мабуть, дужчав .

Він, видно, спав, бо не ворушився. Біда, кажуть, не сама ходить, а з дітками (Панас Мирний).   

  Гори-  здавалось: стояли тут поруч (О. Гончар). 

Ні спека сонця, ні бурі, ні морози : ніщо не вб’є любов мою живу (В. Сосюра).

Тихо було навкруги: і над широким плесом лиману внизу, і позаду над урвищами гори (Ю. Смолич).

Мальви такі розмаїті: білі, червоні, сині (О. Ющенко).

Усе в очах юнацьких голубіло: долини, гори, береги круті (З. Гончарук).

На річці, в лісі, на полі : усюди німо, тихо (Панас Мирний).

Тихо було навкруги: і над широким плесом лиману внизу, і позаду над урвищами гори (Ю. Смолич).

Запалай, мій вогнику крилатий, полум’ям привітним і незлим (А. Малишко).

Живи, Україно, живи для краси, для сили, для правди, для волі (О. Олесь).

Краю мій, люблю я тебе вдень і вночі, вранці і ввечері і не знаю краю своєї любові (Панас Мирний).

Батьківщино моя, мені в світі нічого не треба, тільки б голос твій чути (А. Малишко).

Неси ж мене, коню, по чистому полю (І. Франко).

Жив, живеш і будеш жити, мій народе! (М. Рильський).

   Капітан скомандував: «Звертай, Олег, на Дніпро!» (О. Донченко).

«Три біди є у людини – смерть, старість і погані діти», - вчить українське прислів’я (І. Цюпа).

«Будь здорова, чорноброва», - сказав Карпо, легенько кивнувши головою (І. Нечуй-Левицький).

 «Цього року, мабуть, урожай буде», - каже Панас.

Я запитав: «Батьку, що таке людська байдужість?» (А. Чайковський).

«Я, б сонце засліпив, розхвастався Ліхтар, - якби ,мене, хтось підійняв до хмар» (В. Симоненко).

Люди питали одне одного: «Що робить ця дівчина?» (Г. Малик).

Завбачливі господарі нагадували: «Восени будь щедрим, а взимку – ощадливим» (В. Скуратівський).

«Так, бачу, ти усім  тут добре надоїв, - Кіт, Вовкові,  сказав (Л. Глібов).

‒     Мамо каже Оленка вранці, - ой, як люблю я вас...

‒     А чого ти мені це говориш непокоїться мати.

‒    Бо хочу, щоб ви мене любили не менше, ніж Петрика... (В. Сухомлинський).

‒     Мамо!!!!!!! - каже Оленка вранці, - ой, як люблю я вас...

‒     А чого ти мені, це говориш? - непокоїться, мати.

‒    Бо хочу, щоб ви мене любили не менше, ніж Петрика... (В. Сухомлинський).

‒     Мамо, - каже Оленка вранці, - ой, як люблю я вас...

‒     А чого ти мені це говориш? - непокоїться мати.

‒    Бо хочу, щоб ви мене любили не менше, ніж Петрика... (В. Сухомлинський).

‒     Дідусю, - запитав хлопчик, - ви не бачили тут каменя?

‒     Я прибрав його з дороги.

‒     Ви також спіткнулися й забили ногу?

‒     Ні, я не спіткнувся й не забив ногу.

‒     Чому ж ви прибрали камінь?

‒     Бо я - людина (В. Сухомлинський).

‒     Дідусю, - Запитав хлопчик, - Ви не бачили тут каменя?

‒     Я прибрав його з дороги.

‒     Ви також спіткнулися й забили ногу?

‒     Ні, я не спіткнувся й не забив ногу.

‒     Чому ж ви прибрали камінь?

‒     Бо я - людина (В. Сухомлинський).

‒     Дідусю, - запитав хлопчик, - ви не бачили тут каменя?

‒     Я, прибрав ,його ,з дороги.

‒     Ви також спіткнулися й забили ногу?

‒     Ні, я не спіткнувся й не забив ногу.

‒     Чому ж ви прибрали камінь?

‒     Бо я - людина (В. Сухомлинський).

‒     Хто ж твоя мама? - питає Соловей.

‒     Моя мама Сова. - гордо відповідає Совеня.

‒     Яка ж вона? - Питає Дятел.

‒    Моя мама найгарніша (В. Сухомлинський).

‒     Хто ж твоя мама? - питає Соловей.

‒     Моя мама Сова, - гордо відповідає Совеня.

‒     Яка ж вона? - питає Дятел.

‒    Моя мама найгарніша (В. Сухомлинський).

‒     Хто ж твоя мама? - питає Соловей.

‒     Моя мама Сова, - гордо відповідає Совеня.

‒     Яка, ж вона? - питає Дятел.

‒    Моя ,мама, найгарніша (В. Сухомлинський).

‒     Хто ж, твоя мама? - питає Соловей.

‒     Моя ,мама Сова, - гордо відповідає Совеня.

‒     Яка, ж вона? - питає Дятел.

‒    Моя, мама найгарніша (В. Сухомлинський).