Головні та другорядні члени речення

 Учні були вчора на екскурсії у заповіднику.    

Вони не сподівались побачити стільки цікавого.

На диво, маршрут був добре знайомий.

 Діти обіцяли приїхати ще раз.

Ліс стояв розхристаний, спустошений і дикий.

Хмари починають темніти, стають синьо-чорні.

Золоточубий вересень прийшов позолотити дерева.

Життя стає радістю для кожного у рідному краю.

Семен зразу не може зважитись на бесіду.

 Будуть груди пекти ті залишені в полі гранати, те

покиддя війни на грузьких слідах череди.

Буду мріяти й жити на крилах надій.

Життя стає радістю для кожного у рідному краю.

Дерево криве, а плоди солодкі.

Моя хата небом укрита, землею підбита, вітром загороджена.

З вола дві шкури не деруть.

Достигле яблуко саме з дерева падає.

Там Довженкові кінокадри проросли навіки дубами.

Без трудів не їстимеш пирогів.

На кожну голову приходить своя хуртовина.

Я по тонкім льоду до тебе знов дорогу віднайду.

 Дівчина почала вишивати скатертину.    

Твір я буду писати завтра.

 Подруга буде їхати додому поїздом.

Зараз же сідай і пиши лист до матері.

У містах земля одягнена в камінь і залізо.

Гомоніти з великим начальством було для мене втіхою.

У справедливих армій доля завжди прекрасна.

На гіллі рясному цвіт немов сніжинки.

Визволені не можуть забути своїх визволителів.

Усмішкою дитячої фортуни було для нас потрапити в той дім.

І залишився стояти дуб на злість усім вітрам і грозам.

Починає світати за лісом червоною барвою.

Чумацький Шлях освічує дорогу від Криму до Києва.

Крізь щілину пробивається кілька сонячних променів.

Жити - це не значить тільки брати, а й давати.

Стежкою наближалися дві молодиці.

Чи доводилося вам бути на морі?

Черниш наказав розвантажити коней.

Порива мене палке бажання послухати гірської гущі гомін.

 Він співак і не хотів жертвувати своїм голосом.

Далеко-далеко від скелі почали пінитися хвилі.

Мета життя – зоря на людськім виднокрузі!

 Бачити своє творіння – це така невимовна радість.

Книга – морська глибина.

Любить свій край – це для народу жити.

У ліщині раз за разом зривалось „ура”, гучне, далеко тануче.

Але якось вночі підійди і торкни мої віти – я тобі засвічусь, як нікому іще не

світивсь.

Ми смертні. Та знайте: народ не вмира.

 Бути мудрішим за себе – от завдання.

Скільки днів пролетіло над нами.

Лише декілька машин залишилося на шосе.

Очі його були широко відкриті, в їхній глибині теж летіли білі тіні, а уста –

розтулені й ледь-ледь усміхнені.

Сніг зробився жовтим.

Земля почала зеленіти тендітною травою.

Почав жевріти схід сонця.

Не хвали кашу, коли просо не посіяне.

Сльози гарячими солоними струмками побігли по щоках дівчини.

Не святі горшки ліплять, а прості люди.

 Розумний мовчить, коли дурень бурчить.

Наша душа прагне довершеності, краси.

Вічна мудрість простої людини в паляниці звичайній живе.

Дві хмароньки пливли кудись в убранні золотім.

Ніколи ніхто в житті не полюбить сильніше, як мати.

З ним забула б чорнобрива шляхи, піски, горе.

Я вірші став писать під вечір золотий.

Ми усі будемо працювати на полі.

А cнаряди почали вже падати в річку.

Б Осінь стояла червоно-багряна, палаюча, суха.

В І нехай наше життя буде чудесною піснею.

Г Тече вода в синє море, та не витікає.

А дідусь із Васильком пішов косити.

Б Сто зозуль кувало щовесни.

В Машина спускалася в байрак.

Г Мені осіння ніч короткою здається.