позакласне читання

Перші бувають останніми, останні — першими

Українська народна казка Закарпаття

В одному дуже далекому царстві жив собі цар, який посилав у місто своїх слуг, аби ті розповідали йому, що говорять люди між собою. Якось один слуга приходить і розповідає, як один чоловік бідкався, що важко живеться, потім сказав такі слова: «Перші бувають останніми, останні — першими».

Цареві, що сидів у золотому стільці й слухав слугу, слова ці дуже не полюбились. «Як то може бути? — думає цар. — Перші бувають останніми? Виходить, я, цар, перший чоловік в моїй державі, можу бути останнім? А якийсь останній жебрак першим?»

Цар дав наказ привести того бідного чоловіка до себе й каже йому:

— Яку це ти говориш дурницю, що перші бувають останніми, а останні — першими?! Я себе вважаю першим чоловіком і таким залишуся!..

— Пресвітлий царю! Не я вигадав ці слова. Це таке прислів’я. Люди так говорять.

Цар ще дужче розсердився і наказав ставити шибеницю для того чоловіка.

Рано за наказом царя зійшлися урядовці, пани при дворі, весь народ, щоб усі дивилися й бачили смерть відчайдушного бідняка.

Неждано-негадано перед царськими палатами з’явився невідомий посланець. Сказав цареві:

— Пресвітлий царю! Сюди їдуть високі гості з сусідніх королівств, високоповажні королі, герцоги й графи! Вони просять тебе на полювання, збирайся з ними!

Цар подумав: «Шибениця не втече. Тому чоловікові кінець вчиню, коли вернуся з полювання».

Наказав сідлати коня і рушив у дорогу, до темних лісів. Зустрілися царі там, де три держави сходилися.

Поставали один від одного на сто кроків і почали полювання.

Наш цар побачив оленя. Та олень наче нездоровий, бо весь час стає, не годен тікати. Цар женеться за оленем на коні, хоче його піймати живим, не стріляє в нього. Та олень трохи постоїть, а потім знову втече. Так цар гнався за оленем, доки не потрапив до густого невідомого лісу. Інші мисливці залишилися далеко позаду. Женучись все далі, далі за оленем, цар заблудив у лісі, а олень зник з очей.

Далі цар на коні їхати не міг, бо хаща густа і сил багато втратив. Скочив з сідла на землю й почав озиратися. Бачить: недалеко поточина з чистою холодною водою.

— Я покупаюся в тому потоці, повернеться до мене сила і поїду далі шукати! — сказав цар і прив’язав коня до дерева. Зняв із себе одяг до нитки й — до води.

Коли освіжився, викупався, вибрався на берег, де залишив одежу й коня. Дивиться: ні одягу, ні коня нема.

— Що за халепа? Ба, хто взяв плаття й коня? Кинувся цар до лісу, в гущавину, бігає, шукає, оглядає все довкола, а ніде нічого.

— Що тепер буде? Я залишився голий!

Ганьба йти голому до людей, та й терня коле, рве тіло, комари кусають.

Заховався цар під кущ й до вечора там просидів. Коли вже сутеніло, рушив у дорогу, щоб десь знайти людей і дістати від них одяг.

Ходив цар по лісу цілу ніч, а на зорі натрапив на хатчину, в якій жив лісний сторож.

Без ганьби й сорому цар відчинив двері. Сторож і його жінка налякалися. Що то за голий чоловік вночі з’явився?

— Що ти за один?

— Та я ваш цар!

Чоловік з лісу здивувався й розсердився:

— Як смієш таке говорити? Наш цар голий, обідраний і брудний не ходить! Ти останній волоцюга, а не цар! Ти ходиш, людей лякаючи!

Цар засоромився. З сльозами на очах почав просити-молити, щоб йому дали якийсь старий одяг, щоб міг показатися людям.

Сторож і його жінка пошкодували мандрівника й кинули йому якогось рваного одягу.

Цар одягнувся й переночував. А вранці встав, перекусив, подякував, відкланявся й пішов далі своїми дорогами. За якийсь час натрапив на ліс. Цілий день блудив лісом. Надвечір побачив хату, в якій майстрували клепки й бочки.

Вклонився цар і просить:

— Я ваш цар, зі мною сталася біда. Від мене вкрали коня. Вкрали й одяг. Допоможіть мені!

Люди не повірили йому.

— Ти сякий і такий! Як смієш називатися царем? Наш цар цур’ям не трусить і по світу не мандрує! Ти останній волоцюга!

Вигнали з двору, ще мало й не побили.

Іде лісом цар далі, блудить. Цілий день мандрував навмання, на вечір натрапив на лісопилку — тут пиляли дошки, бруси.

Вклонився цар:

— Так і так, — розповідає. — Я ваш цар, — каже. — Зі мною сталася отака пригода. Вкрали від мене коня й одяг...

— Як ти смієш називатися царем? — закричали на нього люди. — Зараз ми тебе зв’яжемо і передамо жандармам! Ти, лайдаку, неробо, світовику пустий! Забирайся звідси, голодранцю, доки не пізно!

Ледве не забили царя. Щастя його, що втік до лісу. Йде лісом далі, блудить, не знає, що чинити. Пощастило йому вибратися на широку долину, рясну на села.

Пустився цар по селах. Що мав чинити? Помирати з голоду?

Один пошкодував жебрака, дав йому кусень хліба, інші — жменю борошна, хтось — картоплі, ще хтось — молока.

З села на село довго ходив наш цар у жебрачому одязі, доки нарешті добрався до столичного міста, де колись царював.

На околиці міста цар ішов малого вуличкою. Дивиться і бачить: на кожному будинку прапор.

— Чому стільки прапорів? Що це має означати?

— Сьогодні будуть коронувати царя!

— Якого царя? Я ваш цар!

Люди розсміялися. Гадають собі: «Неборак не повного розуму!»

Цар іде вулицями далі. Дійшов до головної площі. Дивиться: сила-силенна народу зібралася. А потім народ рушив.

— Що за похід? — питає. — Куди люди зібралися?

— На коронацію царя...

— На яку коронацію? Я ваш цар! Чому обирають нового? Люди спершу посміялися з обідраного жебрака, потім взяли й добре набили. Щоб дурниць не молов.

А похід пішов на підготовлене місце, а наш цар — обідраний, змучений, знесилений, побитий, сумний і зажурений — дивився здалека, як покоронували нового царя.

Після коронації була велика гостина для панства і для бідняків. Покликали всіх нещасних, сліпих і глухих, німих і кривих, бездомних і калік.

Сіла біднота за довжелезний, мало не тисячометровий стіл.

Наблизився до столу й наш цар. Не смів сідати відразу, довго придивлявся, доки сів на самому кінці.

Почали слуги носити страви, напої. Ці, що перші за столом, їдять, п’ють, веселяться, а до царя ні страва, ні напій не доходять — сидить він останнім.

Після гостини новий цар набрав повні кишені дрібних грошей і почав ділити бідним. Іде цар спершу одним боком стола, кладе кожному мізеракові дрібну монету до руки, потім іде другим боком. Та коли прийшов до кінця столу, в кишенях нічого не залишилося.

— О, ти, останній нещаснику! — каже новий цар старому цареві. — Тобі не вистачило. Та не журися! Через три роки знову буде така гостина. Закличемо всіх бідняків. Приходь і ти, дістанеш свій подарунок.

Гостина розійшлася. Цар-жебрак пішов по селах і живився тим, що люди кидали йому в торбу.

Минуло три роки. Настав день великої гостини в царському дворі. Посходилися бідняки, всі нещасні з усієї країни. Прийшов і блудний цар. Та на своє нещастя спізнився й знову мусив сісти в кінці столу.

Їли, пили, веселилися. В кінці гостини цар знову ділив гроші, старому цареві знову не вистачило.

— О, ти, останній нещаснику! До тебе знову не дійшло. Та не журися! Через три роки буде ще одна гостина. Прийди завчас, не спізнюйся, дістанеш від мене свій подарунок.

Знову ходить цар по селах з жебрачою торбою на плечі. Рік за роком минув. Настав день гостини. Зібралося біля столів тисячі нещасних: сліпих і глухих, німих і кривих, бездомних і калік. Їдять, п’ють, веселяться.

Після гостини цар знову ділив гроші між бідняками, і знову нашому цареві-жебракові не вистачило.

— О, ти, останній нещаснику! Тобі й тепер не вистачило грошей. Не журися. Ходи за мною до моїх палат.

І прийшли вони до царських палат.

— Чи впізнаєш?

— Де би ні! Та це моя палата! Колись я тут царював...

— Ти погрішив, що не вірив словам: перші бувають останніми, останні — першими. Ще й невинного чоловіка хотів повісити. Пам’ятаєш?

— Пам’ятаю!

— А пригадуєш полювання, коли ти на коні гнався за оленем?

— Добре пригадую.

— Той олень — я був. Я тебе заманив до лісу, щоб ти не погубив невинного чоловіка. Тепер ти знаєш, що то нещастя і бідність. Сам на власній шкірі спробував. Тепер ти не забудеш тих золотих мудрих слів: перші бувають останніми, останні — першими.

Чому цар залишився без одягу?

Чому цар залишився після банкету голодним і без подарунка?

Незвичайним оленем був ...

Болгарська народна казка «Найдорожчий плід»

Було у батька три сини. Якось він покликав їх до себе в кімнату та й каже:

— Даю вам кожному гаманець золотих. Ідіть собі по світу та шукайте найдорожчий плід. Хто його принесе мені, дістане половину мого багатства.

  Взяли три сини гроші та й рушили на три сторони світу шукати найдорожчий плід.

  По трьох роках мандрів усі троє повернулися додому.

— Ну як, — запитав батько найстаршого сина, — приніс ти мені найдорожчий плід?

А той йому:

— Найдорожчий плід, тату, це той, котрий найсолодший. Отож я купив тобі винограду. З усіх плодів, що родить наша земля, виноград — найсолодший.

— Добре, синку, — каже батько, — гарний плід мені приніс. А що скажеш ти? — питає він середульшого сина.

— Я думаю, тату, що найдорожчий плід той, який найважче дістати. Тому пішов я в теплі краї і придбав плодів, що у нас не родять. Купив тобі кокосових горіхів, апельсинів, фініків, бананів та ще деяких рідкісних плодів, усього потроху. Ось вони: вибери собі найкращий.

— І твої плоди, синку, гарні, — каже батько.

А тоді питає найменшого: — А що ти приніс мені, синку? Чому повернувся з порожніми руками?

— Справді, тату, я повернувся з порожніми руками. Але гроші, що ти дав мені, я не змарнував. Я, тату, пішов учитися. Цілих три роки вчителі та книги вчили мене. Плодів, що я здобув, не видно, бо вони в серці й розумі моєму. Гадаю, татку, що то також дорогоцінні плоди.

Дуже зрадів батько, зачувши ті слова.

— Ти приніс мені найдорожчі плоди, синку! Ти заслужив винагороду. Бо ж немає плодів, дорожчих за ті, що дають людині знання.

Який народ склав казку "Найдорожчий плід"?

Який плід приніс батькові середній син?

Яка головна думка казки "Найдорожчий плід"?

Корейська народна казка.

У самого Східного моря, в Долині троянд, міста Вонсана, стояв будинок, В ньому жила красива і розумна, сонячна дівчина Ан Ран Дю, Полюбили дівчину три хлопці, три друга.

Ан Ран Дю довго думала за кого ж їй вийти заміж? Пішла вона до старого мудрого віщуна, що жив на перевалі Чорного дракона. Мудрець вийняв із скриньки три золотих монети і наказав, щоб вона їх віддала юнакам, нехай вони куплять подарунки і чий буде краще - той і обранець.

Дівчина повернулася додому і покликала хлопців до себе.

Ан Ран Дю вручила кожному юнакові по золотій монеті і сказала:

- Купіть весільні подарунки, чий буде достойніше, за того я й вийду заміж. Чекати буду рік. Повернутися ви повинні всі разом в один день,

Пішли вони всі троє далеко. За Велику Китайську стіну, за монгольські пустелі і степи, в країну величезних просторів, чудових садів і ясного сонця.

Вже в дорозі один з них купив в Китаї дзеркало. Дзеркало було чудове, якщо забажаєш когось побачити, подивишся в дзеркало - і в ту ж мить побачиш і дізнаєшся, що з ним, що він робить... Юнак думав: «Завжди буду бачити Ан Ран Дю, де б я не знаходився, а потім і вона буде завжди бачити мене, де б я не знаходився».

Інший юнак у Монголії купив верблюда, - такого, що якщо побажаєш де бути, сідай на верблюда - відразу ж там будеш, Він вирішив, що кращого подарунка, і не треба. Адже варто тільки побажати - будеш близько біля красуні Ан Ран Дю.

А третій юнак у країні яскравого сонця, величезних просторів і чудових садів купив яблуко. Якщо хтось захворіє, то треба йому з'їсти це яблуко, і він відразу ж одужає. «А раптом захворіє Ан Ран Дю?» - думав, юнак...

Зібравшись в обумовленому місці, вони заговорили про свою Ан Ран Дю і про подарунки для неї.

Юнаки так сумували за дівчиною ( як раз і рік виповнився з тих пір, як вони пішли з дому), що відразу ж вирішили подивитися в дзеркало, побачити красуню Ан Ран Дю і дізнатися, що вона робить.

Подивилися і всі зблідли. Дівчина Ан Ран Дю вмирала.

В ту ж мить вони сіли на верблюда і в ту ж мить у її будинку. Зійшовши з чудесного верблюда, вони увійшли в будинок й зупинилися біля її ліжка. Ан Ран Дю згасала, але, побачивши хлопців, вона кивнула їм, точно прощаючись, і сльози покотилися з її очей.

- Принесли подарунки, а навіщо вони?

Але третій юнак простягнув їй яблуко і сказав дівчині, щоб вона його швидше з'їла. Ан Ран Дю з'їла яблуко і відразу порожевіла, пожвавилася, посміхнулася хлопцям, як колись, і в кожного на серці стало світло. Ан Ран Дю піднялася, підійшла до відчиненого вікна, подивилася на високі піки гірських вершин, на квітучі яблуні, на сяючий простір моря і, обернувшись до юнакам, попросила кожного з них розповісти про себе, про свій подарунок; пройшов рік.

Вислухавши розповіді, Ан Ран Дю запитала юнаків:

- За кого ж мені виходити заміж?

Але друзі не змогли відповісти. Тоді Ан Ран Дю, зітхнувши, сказала їм:

- Вирішите самі. Всі ви допомогли мені своїми подарунками.

Три дні і три ночі, сидячи біля багаття на самому березі моря,

думали хлопці... І не могли вирішити: не будь яблука, як би

вони врятували дівчині життя, але не будь дзеркала, як би вони дізналися про страшну хворобу Ан Ран Дю, а не будь такого швидко бігає верблюда, як би вони прибули вчасно?.. Кому ж з трьох віддати перевагу?

Тоді Ан Ран Дю покликала їх.

- Якщо я зроблю вибір правильно, - сказала вона, - то нехай древній дзвін, в який завжди дзвонили, коли треба було вирішувати складні і важкі питання, задзвонить сам.

Ви справжні товариші і друзі, ви це довели своїми подарунками, і лише разом, ви, завдяки дружні, змогли надати мені допомогу у важку хвилину. Але вийду я заміж за того, хто подарував мені яблуко. У вас залишилися ваші подарунки, ви, вибираючи подарунки, думали про себе, а у власника чудового яблука нічого не залишилося, та він і не думав про себе, а тільки про мене. Я вийду за нього.

В цю ж мить пролунав у повітрі дзвін стародавнього дзвону. І сонячна Ан Ран Дю вийшла за хлопця, який подарував яблуко. Адже він думав про дівчину, про її життя, а не тільки про те, щоб швидше побачити, або про те, щоб швидше бути біля неї.

Через який час юнаки з казки " Чий дарунок найкращий" мали повернутися з шлюбними дарунками до красуні іАн Ран Дю?

Чарівне дзеркало допомагало побачити в цю ж хвилину ...

Чому дівчина вирішила одружитися з тим , хто подарував їй чарівне яблуко?