Перевірка навички читання мовчки

                                Світлячок

     Щовечора світлячок своїм ліхтариком освітлював стежину, якою ходили мешканці лісу. Метелики, джмелі, павуки – усі раділи з появи світлячка з ліхтариком. А йому теж було приємно робити добро, дарувати комахам радість.

    На тій стежині, котру осявав світлячок, лежав гострий камінь. А з віконечка своєї хатинки, що стояла під пеньком, неподалік від каменя, не зводячи очиць зі світлячкового ліхтарика, дивився маленький пустун –скакунець.

– От коли б той ліхтарик погас. Сміху було б! Дядько Джміль, повертаючись додому, зачепився б за гостробокий камінь та й мішок свій із дарунками загубив би. Мені б усе дісталось! А що, коли той ліхтарик погасити?

      Він знайшов шматок гуми і змайстрував рогатку. Відчинивши віконце, скакунець стрельнув прямісінько у ліхтарик світлячка, і той згас.

– Як же мені тепер бути? – засумував світлячок. – Незабаром до своїх осель повертатимуться лісові мешканці. Чи ж втраплять вони обійти той камінь?

       А стрибунець причаївся біля віконця й спостерігає, що з того буде. Навкруги зробилось темно.

– Ой! – раптом чує світлячок чийсь голос.

 – Правіше ідіть! – крикнув світлячок.

 – Чому ліхтарик не горить? У такій пітьмі додому не доберуся…

       Все те чує й стрибунець.

       Світлячок вийшов на стежину і почав усіх попереджати про небезпеку.

– Світлячку, мене чекає мій малий скакунець. Він дуже боязкий, – сказала мати стрибунця. – То я навпрошки пройду. Швидше буде.

– Мамо! Я тобі назустріч вийшов, – гукнув скакунець, потерпаючи зі страху.

 – Який же ти у мене розумник ростеш, – похвалила мати. – Пошукаймо мої окуляри. Не інакше, якийсь бешкетник ліхтарика розбив... Того, хто робить зло іншому, ніхто не любить. Для того й сонечко не так яскраво світить.

– Мамо! – хотів щось сказати стрибунець, та передумав.

        А мати продовжувала:

– Щоб тому, хто нашого ліхтарика розбив, на день народження подарунків не дарували.

– Мамочко! – вигукнув стрибунець . – Тримай мене. Мене злющий камінь за штанці вхопив!

          Стрибунцеві здалося, що капосний камінь ворухнувся й ніби почав з нього глузувати.

– Мамочко! Він кепкує з мене!

– Кепкують з недобрих та злих. Ти ж у мене хороший... Чи не так?

         Стрибунець не відповів. Він низенько опустив голову, закліпав очима, дістав з кишені рогатку й простяг її матері:

 – Це я розбив нашого ліхтарика. Пробач мені, матусю.

– А хіба може бути щасливий той, хто чинить зло? - запитала мати.

        Наступної ночі на пеньку знову стояв усміхнений світлячок і високо тримав крихітного ліхтарика. Він освітлював стежину, а скакунець чатував біля світлячка, щоб ліхтарик більше ніколи не згасав.                                                                                  За В. Мельником 

Скакунець жив у хатинці, що стояла ...

Чому щовечора світлячок своїм ліхтариком освітлював стежину?

Установи послідовність подій у тексті

   1. Скакунець розбив ліхтарик.

   2. Скакунець усвідомлює свою помилку.

   3. Світлячок попереджає всіх про небезпеку.

   4. Розмова скакунця з мамою.

Визнач головну думку твору.

Як ти вважаєш, що відчув стрибунець після слів мами?

Як ти вважаєш, які риси характеру притаманні світлячку?

Який висновок ти зробив/зробила з прочитаного твору?