Про хитрий і гордовитий вогонь

ПРО ХИТРИЙ І ГОРДОВИТИЙ ВОГОНЬ.

Вогонь, з яким здавна дружили люди, ніколи не втрачав своєї гордості та хитрості. І він пишався цим, а особливо тим, що його любили, поважали і йому довіряли. Так було і цього року. Пам’ятаючи ким він є, не мав наміру довго згасати, після того, як вже мав догоряти.

Тліючи декількома іскрами на майже згорілому березовому полінці, дивився вгору й чекав помічника вітра, який би допоміг йому розгорітися знову, адже поруч знаходилася трава, яка давно висохла під гарячими проміннями сонця. А ще неподалік – ліс – зелений, гарний. Але він не приваблював вогонь, ні співи птахів, що линули з нього, ні звірі, які інколи вибігали подивитися на місцевість, яка весною зеленіла.

-      Де ж ти, вітре? – зітхав вогонь, намагаючись зберегти в собі сили.

Проте вітер не озивався. Мовчала небесна височінь, яка поволі огорталася сірою рядниною вечора. Вогонь знав: дуже скоро вона зміниться на чорну, бо вечір ніколи не триває довго, а ніч…

-      Лісу, чуєш мене? - вирішив закричати вогонь, зітхнувши іскрами, що піднялися в повітря й за коротку мить згасли. – Чи не боїшся ти ночі, її темряви? Я дуже хочу стати тобі другом, освітлювати тебе, зігрівав.

-      Ні-і-і-і, - зашуміли дерева листочками. – Не хо-о-чемо-о-о-о-о!

-      Я добрий, лагідний, нікому не приношу шкоду, - намагався переконати ліс своїм підлещенням. Але ліс знаючи, що вогонь мовить неправду, знову зашумів:

-       Ти не наш-ш-ш-ш дру-у-у-г!

Не помітив вогонь, як раптово нізвідки на нього подув вітер, а можливо, це він сам від гніву обурився? Проте на березовому полінні іскор побільшало, декілька перестрибнуло на суху траву, яка за хвилину спалахнула. Його гарячі язики, будучи задоволеними, швидко почали злизувати її. Темрява розступалась і чим ближче він підповзав до дерев, тим чіткішими ставали їхні стовбури, крони, листя.

-      Біда! Біда! – почулися з лісу голоси звірів.

-      Біда! Біда! – озвалися перелякані птахи.

-      Біда! Біда! – відгукнулося відлуння й стрімко полетіло вгору.

Однак вогонь не звертав увагу ні на кого і ні на що. З кожною хвилино ближчав, а для нього ближчали дерева. Якби він не поспішав, то помітив би на небі яскраву блискавку, що пронизала небо, темряву своїм світлом. Спочатку подумав, що вона намагається допомогти йому, але…

Дощ, який закапав, а згодом полився наче з відра, так швидко залив вогонь, що він не встиг нічого збагнути.

А вранці на місці висохлої трави зазеленіла молода. Вона тягнулася до небесної блакиті, сонечка й співала пісню радості, що так довго не поверталася сюди.