Просте ускладнене речення

В цьому, напевно, правда пташина…

У кого – з вірності у коханні.

Людина нібито не літає…

А як же людина? 

Давно нема маркізи Помпадур,

і ми живем уже після потопу.

Не знаю я, що буде після нас,

в які природа убереться шати.

Але не бійся прикрого рядка.

Людині бійся душу ошукать,

бо в цьому схибиш — то уже навіки.

Буває, часом сліпну від краси.

Така краса, висока і нетлінна!

Тож веселімось, людоньки, на людях!

Це зветься досвід, витримка і гарт.

Застряло серце, мов осколок в грудях.

І кожен фініш – це, по суті, старт!

Не будь рабом і смійся як Рабле!

Хай буде все пробачене пробачено.

Вони, ті крила, не з пуху-пір’я,

А з правди, чесноти і довір’я.

А й правда, крилатим ґрунту не треба.

В цьому, напевно, правда пташина…

У кого – з щирості до роботи.

І час летить, не стишує галопу.

Така краса, висока і нетлінна!

Все повторялось: і краса, й потворність.

І минатиме час, нанизавши

сотні вражень, імен і країн.

Ночей чорнокнижжя читаю по буквах,

і сплю, прочитавши собі Оріон.

Хтось, може, винен перед ними.

Вбитий на снігу,

я спам’ятався в зоряній пустелі.

Долі-ворожки, тасуючи дні,

до покупців горнулись.

У мене жодних претензій нема

до Долі – моєї обраниці.

Мій рідний краю,

зроду ти не мав

нейтральних барв.

Слова росли із ґрунту, мов жита.

А ліс, як дрейфуюча шхуна,

скрипів.

Завіяні снігом вітрила

звисали, як біла гичка…

Я теж йому щось говорила,

і теж, певно, щось трагічне.

Білу симфонію снігу,

шхуну, в льоди закуту…

І добре тобі, і весело

на білому світі жити.

Там, на землі, щось падало, цвіло,

було рожеве, синє і зелене.

І жах, і кров, і смерть, і відчай,

І клекіт хижої орди....

На світі можна жить без еталонів,

по-різному дивитися на світ:

широкими очима, з-під долоні,

крізь пальці, у кватирку, з-за воріт.

Хтось ними плакав, мучивсь, болів,

із них почав і ними ж і завершив.

Це, може, навіть і не вірші,

А квіти, кинуті тобі.

Вірю в серце твоє і волю,

вірю в правду очей твоїх.

О, підожди, людино, будь ласкава.

Може, він встане, чолом припаде,

там, на веранді, чолом до одвірка.

Де ж ви, ті люди, що в хаті жили?

Голос криниці, чого ж ти замовк?

Може, живе там сама самота,

соває пустку у піч рогачами.

Світку мій білий, яке тут роздолля!