ПУНКТУАЦІЯ. Варіант 2

І враз все зайве позникало: Обслуга, авто, літники... І гори гримнули хоралом.

У неї було все: багатство і дивовижна врода.

Дикі вишні, висока трава навпереміш із квітами ран­нього літа, все таке зелене.

Ніхто вже не пізнав би їх: ні батьки, ні матері, ані дружини.

І даль, і гай, і темні кручі відбились в лагідній воді.

Далеко за синім морем на чужій чужині гинули вони, безталанні шукачі щастя.

Мати її, родом туркменка, зовсім не була схожа на казашок Приуралля.

Ходить вечір, мрійний мій веселик, по Дніпровій сивій ковилі.

Володар таємниць художнього слова, він знав і таємниці музики.

Він був відомий, як людина широких смаків — меценат те­атру, колекціонер.

Ось послухай / десь за гаєм соловей заплакав враз.

Струмки полощуть срібло тиші / в росі купається трава.

Зійде сонце / утру сльози, ніхто й не побачить.

Сонце впало / на сизу хмару / обрій полум'ям запалав.

Куди не глянь / просто й ясно всюди.

І тихо-тихесенько я промовляла: «Сон літньої ночі! Мені тебе жаль!».

«Здоров був, любий!» — жінка говорила, а в голосі її сльоза бриніла.

Раптом зброя заблищала, і гукнуло військо хором: «Ми готові йти до бою!»

«Ні, не треба, Ярино — Степан каже. — Я заги­нув, навіки загинув».

А голос твій бринить, співа з журбою: «Я тут, я завжди тут, я все з то­бою!».

Не вірилося, що покидає рідні місця, що йде звідси і вже ні­коли не повернеться.

Верхів'я дерев так тісно спліталися, що промені не досягли землі і стояли сутінки.

Сімнадцять літ — це час, коли журба не в серці, і воно сповнилося щастям.

І весною, коли знову запахло бруньками, і між гіллям ґвалтували горобці, серце її відчувало осінь.

Алі здалося, що ті очі пірнули в його серце і він поніс їх з собою.

Обидві граматичні основи ССР побудовані за схемою називного речення.

Обидві частини складносурядного речення є питальні.

Обидві частини складносурядного речення є окличні.

Обидві частини складносурядного речення — спонукальні.

У складносурядному реченні є спільний компонент, що стосується обох частин.

Високий і ставний, повернувся Яків додому.

Батько роздратований тим, що з Грицька поганий помічник, побив його.

Десь за юртою почувся жіночий голос дзвінкий і прозорий, як весняний струмок.

Місяць закоханий в ніч чарівну сяє, щасливий, і світить.

Хвилювалося, розбуджене весняним вітерцем, жито.

На радість то чи на біду жар-птиця все мені співає на райській яблуні в саду.

З тобою, неласкавче любий мій до усіх приходить доля (що за дивина?), лиш мене посеред поля щастя омина.

Золотим дощем, никну з туги і відчаю, знов прощаюся з тобою, неласкавче любий мій.

Прощаюся з тобою, знов прощаюся (не стрівши), незрадливий неласкаве.

Ти — єдиний, далекий, жаданий (ті, що поруч, — їх просто нема!).

Обернувся / місто на обрії стояло в бузковому серпанку.

Я знаю / час, немов хлоп'я збитошне, камінчик затиснув у кулаці.

Буде правда / прийде й віра.

Дивлюсь я на небо та й думку гадаю / чому я не сокіл, чому не літаю?

Се вже не раз бувало / я на чужину йшла шукать надій.

Снігові хмари притьмарили небо, і шкарубкі сніги не палахкотіли вечірнім сяйвом.

Аж коли дочитав, і одірвавши очі, озирнувся навколо, згадав, де він.

З золотих крил посипались іскри, впали на яркий кришталевий лист, і лист задзвенів.

Фіалки пахнуть ніжно, радісно і хвилююче.

Пахне квітами землі, пахне плодами, й листям, і медом соняш­ників, і медом тютюну.

Пісенність Шевченкової лірики настільки природна, що багато їх стали піснями.

В природі ніч існує для того, щоб у тиші росло усяке зілля і відпочивала людина.

Данило любив як, вигинаючись, б'ючи на сполох, аж до самого неба поло­віли ниви.

Коли прийшли діти, то вчителі зрозуміли, що треба робити по-іншому.

Дарма що стояло тихе, сонячне безвітря, листя тріпотіло на деревах вздовж шляху

Членом «Гарту» я був і сам, як книжковий ілюстратор.

Як учений і фольклорист, Франко з палким інтере­сом ставився до народної творчості.

І боєць Журба, як заспівувач, мав бути в перших лавах.

Богдан, як індивідуаліст, сидів окремо.

Як творець, Шевченко може бути для нас взірцем у всьому.

Дзвени, моя пісне, і клич до роботи.

Ти мене, кохана, проведеш до поля, я піду — і, може, більше не прийду.

Хлопець сидить ніби аж трохи знічений прилюдним сусідством з нею, з юною шкільною красунею.

А дівочі молодії веселії літа, як квіточка за водою, пливуть з сього сві­та.

І сміх, голосний, розгонистий, перестрибує снігами й стихає в морознім повітрі, як дзвін.

Насправді ж музика — це все: і спів, і чистота, й птахи ці, і хмаровиння, й твердість криці.

Наче пробуджені від сну надзвичайністю того, що сподіялось, люди на­були раптом немовби нового бачення світу, і весь смисл їхнього буття - всі труднощі, злигодні й героїчні події минулого, всі пристрасті сучасної до­лі, — все постало перед ним у великій небуденній єдності.

І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю — і дитинство й розлу­ка, й твоя материнська любов.

Надворі повсюди лежала роса: на жовтій траві осінній, на круглій паву­тині попід стріхою у хліві, на капустах у городі.

На полях, що розстилалися обабіч дороги, чулися невиразні шерехи: то тріск сухого бур'яну під чиїмось обережним кроком, то причаєне шарудін­ня, то стриманий писк.

Хмари розповзлися / виглянуло сонечко.

Трапиться слово зрадливе / геть його, сину, жени.

Там був звичай / кожен із гостей садив дерево чи кілька дерев.

Вода все змиє / тільки злого слова ніколи.

Щастя в повітрі не в'ється / воно в боротьбі дістається.

Село, зачароване зоряним небом, хороше синіє розкиданими хатками.

Переповнений любов'ю, я відкрив кохання книгу.

Виткнулось сонечко з-за гори й обдало своїм світом безкраї по­ля усіяні, мов сльозами, ранньою росою.

Ліс, повитий срібнопилим димом, в синяві, у золоті, в іржі.

Напливала на річку ніч, настояна на синій воді, місячному сяйві і пахо­щах верболозу.

Рояль ридав, немов людина, у стогін струни всі злились.

Ніч гойдається, мов дим, мерехтить зоря в блакиті.

Весело землі: цвіте, красується цвітами, садами темними, лугами.

Прийде осінь — у засіках буде хліб золотий.

Умови однакові, результати різні.

Тире між головними членами речення.

Тире на місці пропущеного члена речення.

Тире у складносурядному реченні.

Тире у безсполучниковому реченні.

Тире перед узагальнюючим словом, що стоїть після однорідних членів речення.

Не відокремлюються деякі дієприслівникові звороти фразеологізованого типу.

Не відокремлюється дієприслівниковий зворот, на початку якого стоїть підсилювальна частка і.

Не відокремлюється зворот, що виступає в ролі од­норідного члена до невідокремленого члена.

Не відокремлюється дієприслівниковий зворот, що стоїть перед присудком.

Не відокремлюється дієприслівниковий зворот, що за змістом тісно пов'язаний із присудком.

Якось сидимо ми з бабусею вдвох у садку: бабуся як спеціаліст по про­мисловості пір'я дере.

Усі знали Оришку як відьму.

Мелашка була потрібна в господі як робітниця.

Верига як рядовий козак не був закликаний на козацьку раду.

Він починав цінувать Ольгу як жінку, як свого будущого товариша на ці­лий вік.

Набігла хмара чорна і закрила останній клапоть неба.

Любить він такі ночі безвечірні, і цю тишу, і якусь таємничість, і гармо­нію у всій природі.

Хмари, і крапельки води, пісок на урвищах берегів, і туман над річкою набрякли мороком.

З грубки пахло жаром, пригорілою картопляною скоринкою та гарячим відпаром дерези.

Отак жив Чіпка, виростав у голоді та в холоді, у злиднях та недостачах.

Над водою верби стелять свій намет і неначе з осокою невгомонний очерет.

Десь спереду гукнув паровоз і здригнулись вагони.

Верби сплакували листям, і золоті сльози гнало за водою.

В такі от прозорі дні навстіж розкриваються людські серця, і кров стру­менить швидше.

І зі сходу на захід летіли лелеки, і німіла, дощами налита, осіння земля.

Рідко посієш / рідко й зійде.

Менше говори / більше почуєш.

Трава залишає корені / людина — нащадків.

Сьогодні зранку музика в мені / дошукуюсь мотивів і причини.

Час має особливість / він працює на того, хто працює, а слава приходить до іншого.

Коли в лісах ревли іще буй-тури, — Дажбогу сонце приміряло німб.

Тут запеклася кров мого народу і одридали волю кобзарі.

Сонце золоту пряжу пряло на Дніпрі, а в степу білими, як молоко, греч­ками меди пахли.

Не то осінні води шуміли, збігаючи в Дунай, не то вітер бився в заломах провалля.

Людина без імені — що сонце без світла: світло погасло — і сонця не­ма.