Пунктуаційна норма

Небо як склепіння матове.

Місто маленьке обивательське.

Бук як відомо міцне дерево.

Вірний приятель то найбільший скарб.

Ці квіти спогади про світлі дні.

Життя не дим і не омана.

Ґава не пава а Хима не козак.

Ти наше диво калинове.

Гріш ціна пустим словам.

Сонце низько вечір близько додому далеко.

Вік ізвікувати не пальцем перекивати.

Ти занадто романтик.

Червонобоким яблуком округлим скотився день доспілий і тяжкий.

Хлопець замріяно слухав розглядаючи високі стожари палаючого заходу.

Виростеш ти сину вирушиш в дорогу виростуть з тобою приспані тривоги.

Прийми ж цей спів хоч тугою повитий та повний хоч гіркий та вільний...

Синиці голос-голосок один не збляк один не змок голками сиплеться сухими.

Чи чули ви як в дзвоні молотка співає сталь вітаючи людину?

Дивіться на мене я виплакав очі мені їх не шкода мені їх не жаль.

Мій давній друже мушу я з тобою розстатися надовго.

Місяцю-князю нічкою темною тихо пливеш ти стежкою таємною.

Не забувайте незабутнє воно вже інеєм взялось.

Ой у полі три криниченьки любив козак три дівчиноньки.

Проситься в серце матусина пісня.

Видно шляхи полтавськії і славну Полтаву.

Поки живий я хочу справді жити.

Здається вічністю була маленька мить перед якою навіть смерть безсила.

Біліло небо білястим здавалося тонко вібруюче повітря.

Мені осіння ніч короткою здається.

Ні слів людських для їх немає.

Ах скільки срібних мрій літає!

Морозний сніг блискучий та легкий здається падає на серце прямо.

На щастя літак ішов по курсу майже на схід.

Мені здається дивним що події розвиваються саме так.

Цю листівочку я подарую тобі на щастя.

І розум мій і серце й віра кажуть що путь моя правдива.

В саду цвіли бузина та калина.

Гори вкриваються позолотою й блиском.

Біля хати зашуміли внуки радість і надія у житті.

День був ясний сонячний і теплий.

Поринули весняні води задзюрчали струмочки.

Ігор зібрав усі дощечки та цурпалки за сарєм.

А на землі синьоокі проліски перші фіалки соромливо піднімають голівки.

Осінь позолотила гаї та діброви.

Обличчя в жінки було чуже незнайоме.

Каштани хитають привітним і теплим гіллям.

Сірі води густо спливали з сірого неба на посірілу землю.

У цей лагідний літній день ставок здавався коштовною перлиною.

Знесилена горем мати схилилась на бильце канапи й заснула.

Людина високогуманна Сошенко з піклуванням ставився до Шевченка.

Степ струснувши з себе росу горить рівним жовто-зеленим кольором.

Земля скована морозом укрилась білим снігом.

Подорожуючи не пускай коня галопом.

Пряме дерево і вмирає стоячи.

Виблискувала річка і звиваючись губилася в зелених шатах гаю.

Хатина схилена на схилі стоїть сумуючи сама.