Пунктуаційна норма

Холодні зірки мерехтіли в темному небі і нескінченний Чумацький Шлях простягся у вічність.

Ялинка затремтіла від низу до вершечка та кілька глиць упало на сніг.

Лиш коники в стерні сюрчали та марево хилилось до землі.

Вітру на морі не було і штиль радував матерів із дітьми.

Прилинув вітер у тісній хатині він про весняну волю заспівав.

Завірюха стугоніла вила мороз гострив свій білий ніж.

Діла добрих оновляться діла злих загинуть.

Сумління людське виявляється схоже на вулик його теж можна розтривожити.

І причувається десь пісня за горою лине.

Продержало з тиждень морозом земля заклякла як кістка

Сонце заходить гори чорніють пташечка тихне поле німіє.

Ранок був безвітряний тихо пролітала негуста пороша.

Людина як цегла обпалюючись твердне.

Не повертайтесь на круги своя нічого це крім болю не приносить.

Налагодь струни золоті весна бенкет справляє.

Листя різко почало розлітатися сонце заховалося за хмарами.

А тумани вже давно щезли розвіяли їх вітри й вітерці.

Шануй батька і неньку буде тобі скрізь гладенько.

Не рад явір хилитися вода корінь миє.

Синиці зранку пищать чекай уночі морозу.

Старенька жінка вносила соломки і вся залита сяйвом золотим, чогось палила у печі іконки, поцілувавши кожну перед тим.

Темне небо лежало, і хмара ходила навскісна, та шуміли тополі.

І от у синій глибині небес затріпотіли зорі й виплив місяць.

Земля тремтить у млості, і ронить пелюстки, і невідомі гості злітаються в садки.

Народилося літо з дощів і холодних снігів наполохано сіло в садочку під вишнею.

Усі умирають та не всі по смерті вічністю живуть.

Раптом заблискотів заколихав вогнями весь правий берег стало видно скіфські могили над Дніпром і лівобережні піски.

Тужлива пісня зринає із сопілки та не розважа сумного серця.

Задощило і фільмування довелось припинити.

Слово срібло а мовчання золото.

Чи то шумлять так хвилі чи німфа плаче вслід.

То наближаючись то віддаляючись але не стихаючи зовсім гуркотіло і гуркотіло два трактори в полі.

Козацький вітер вишмагає душу, і я у ніжність ледве добреду.

А вже весна, і знову серця щем, і знов надія мертва оживає.

А літо йде полями і гаями, і вітер віє, і цвіте блакить.

Реве Дніпро й лани широкополі медами пахнуть, колосом шумлять.

Он глянь вже лицарі летять народ з неволі визволять.

За добро добром спіши воздати мудрість завше доброю була.

Не зневажай душі своєї цвіту з нього виросло кохання наше.

Ранкові поля стрепенулися перехлюпнулися за іскристий обрій чітко заворушилися на тлі золотого плину хмарин вмилися сонцем.

Тут берези з вітрами шуміли в зелених гаях і над ставом схилялась гіллям молода яворина.

Людське в людині це найвища цінність і дар цей треба всім нам берегти.

По узліссі й на галявині зеленіє перший ряст і цвітуть проліски та сон-трава.

Хай вітер знамена колише й співають в садах солов'ї.

Є тільки один спосіб уникнути критики - нічого не робіть, нічого не говоріть, будьте ніким.

Минав тиждень-другий, сестри наче випадково здибувалися на базарі чи в пивниці, кидалися одна одній в обійми, цілувалися й плакали від зворушення та щастя, заливаючи міські вулиці потоками сліз.

Людина позбавлена вміння самостійно розрізняти добро і зло, стає вівчаркою, яка запалюється гнівом тільки з наказу.

Безконечні стежки, скриті, інтимні, наче для самих близьких, водять мене по нивах, а ниви котять та й котять зелені хвилі, і хлюпають ними аж в краї неба.