Речення. Члени речення

Молочний Шлях указує нам путь.

Три товариші біжать там...

Декілька парубків виявили неабиякий інтерес до цієї проблеми.

На кілька кроків від них гірський хребет спадав стрімкою стіною в безодню.

І почуваю себе чужим, самітним, сиротою між людьми, з якими довелось мені жити тепер — на вигнанню.

І згадую незабутнього товариша Василя Романишина.

Ні, я не можу, я не смію мовчати.

Хай моє скромне оповідання покладеться жалобним вінком квітів на їхню нікому не знану, богом і людьми забуту могилу!

Однак мороз примусив його знов скакати.

А те море бездонно сумне, безмежно безнадійне.

І серед реву боротьби й нищення небо, гори, земля — все нараз замовкло і скам'яніло.

Серб здіймає з плечей кріс і підходить до неї.

Їхня свідомість похожа тепер на сонце.

Уста судорожно затиснені...

Бояні, смертельно вичерпаний, не міг далі скакати.

Вона пливе прямо до мене...

І ясне проміння лягає відпочити на верховіттях темних лісів.

Вічний мир і тихе щастя там царюють.

А ці наші чотири товариші, які творять позитивні або негативні крайності наших характерів, це заслабі тіні...

Тепер ми стали справжніми людьми.

Цей образ буде ятритися вічною раною в моїй душі.

Наше теперішнє страшенне положення — це залізна, невблаганна логіка і плід злочину нашої душі.

Бачить і каменем сидить на скам'янілому небі...

Який ти малий, який ти марний супроти людського страждання!

Не хоче мішати великого мовчання оглухлої природи.

Крик жаху розвіяв мої думи.

Дух руїни показує своє... обличчя.

Склепіння пекла не виглядає лячніше...

Вони блукали по бездорожних, сонних пустирях і тужили, і плакали за втраченим життям.

І якась моя остання, велика, гаряча, ще не виплакана сльоза впала нагло на його висохлу синю руку.

Я взяв його руки у свої долоні й хотів огріти їх.

Всі товариші глянули з зачудуванням, подивом і з пошаною на сліпого товариша.

Твоя душа, замучена таким страшним болем, як ніхто другий на світі, бачить сонце...

Високо над ними небо висипало безліч якихось дрібненьких істот, ніби зерен, чорніших чорних хмар.

Після останнього слова пісні підніс очі до чорних хмар і здригнувся.

Не отримують од них відповіді й вибухають великим гнівом.

Десь далеко чути глухо понурий шум.

Грім за громом ударяє в землю довкруги тіней.

Замовк, і його очі блукали в мрачній далі й шукали когось.

Дивляться і ще більше з гніву чорніють і кров'ю наливаються.

Він думав тепер тільки про свої діти.

З його грудей мимоволі продерся тихий стогін.

Хто вам уранці кучерики розчеше?

Над моєю головою два круки...

Одначе він так понуро дивився, начеб в найближчій хвилині мало все завалитися.

Спершу могли всі ледве рухатися, опісля вже ходили жвавіше.

Дивилися мовчки на цей понурий хрест і прислухалися до зловіщого шепоту душі...

Праворуч і ліворуч тільки стрімкі обриви, по котрих і дикі кози не були б в силі збігти в долину.