Розділові знаки у складносурядних реченнях

Козацька кров із предків перелита й до решти їй ніколи не стекти! (А.М’ястківський)

Вдалині хиталися дерева, і синів задуманий прибій (В.Сосюра).

Козацьке сонце високо підбилось угору; і зорі вкрили все небо, як ризу (П.Куліш).

Знову хмуриться осінь і туманиться даль (Г.Матійчук). 

Людина бере вмінням, а кінь – швидкістю (Народна творчість).

Був ранок, і земля ще тільки нагрівалась під подихом нічної прохолоди (П.Куліш).

Вже листопад підкрався з-за дубів, і гай знімає золоту перуку (Л.Костенко). 

Станеш - і тиша теж зупиниться, повернеться до тебе й стоятиме поруч настороженою, чутливою сарною (Є.Гуцало).

Ударив дятел міцно по корі, ще раз ударив – і луна горою пішла, пішла... (В.Грінчак).

 Синичці зробилося ніяково; і вона щось зацвіріньчала (О.Іваненко)..

Тут витає слава безіменна, і співає жайвором душа (П.Перебийніс). 

Неба в’яне просинь і мете, мете жовтокоса осінь листя золоте (В.Сосюра).

То не вода повесні, рвучи греблі та розносячи загати, гуде та клекоче, то вигуки здіймаються вгору серед неугавного людського гомону (Панас Мирний). 

Туман уже піднявся – і небо стало сірим (М.Коцюбинський).

Зеленіють жита, і любов одцвіта, і волошки у полі синіють (В.Сосюра).

Знов зацвітуть лани широкі гарячим золотом пшениць, і прийде в край наш мир і спокій у сяйві зір і дзвоні птиць (В.Сосюра).

Пісень немає і мене нема (Л.Костенко). 

На озеречку поверх льоду повиходила зеленкувато-блакитна вода і місяць сипонув на неї пригорщі свіжого срібла (М.Стельмах).

Росу вечірню трави п’ють і в ароматі медуниці хрущі шевченківські гудуть (В.Сосюра).

Мимохіть піднімались шапки на головах вгору і по-вовчому загорялись очі (С.Васильченко).

На голе поле срібні роси впали й зоря згорнула свій багряний стяг (В.Сосюра). 

А пройдуть весни і гаряче літо похилить кленів ковану красу (А.Малишко). 

Ідуть зі мною чесні люди і хліб росте без гіркоти (А.Малишко).  

За ніч іще трошки підросла кульбабка і ще трохи підросли на луках всі квіти медок сон-квітка дзвіночки зірочки (О.Іваненко).

Приходить пісня і душа захмарена усе на світі може зрозуміти (П.Перебийніс).  

Соловей співав краще за всіх у лісі і перша його пісня завжди була про малеку мандрівку про теплі розкішні гаї з надзвичайними квітами й золотими плодами (О.Іаненко).

У дворі під старою сосною горіло багаття і варилась у старовинному чумацькому казанку вечеря (С.Васильченко).

А місяць все більше і більше заворожує ліси і вони як скам’яніле море стоять під тихим світлом, ждучи весни (М.Стельмах). 

Я усміхнусь і все навкруг сміється. Співаю і назустріч пісня ллється (О.Довгий). 

Бездонне небо і безмежний світ! (Л.Костенко)

Потім почали текти річечки по вулицях і стала парувати земля на сонечку (В.Винниченко). 

Внизу був луг і з нього вітер ніс такі розкішні пахощі... (І.Франко)

Синичці зробилося ніяково і вона щось зацвіріньчала (О.Іваненко).

Хай наше слово не вмирає і наша правда хай живе! (М.Рильський) 

Дніпро розтуманив тумани під вітру осіннього рев і падає листя багряне оголює віти дерев (В.Сосюра). 

День летить і в’януть кольори (В.Сосюра).

Маленька наша планета (?) а підлість не має міри (Д.Павличко). 

З однієї квітки змія бере отруту (?) і бджола бере мед (Народна творчість). 

Вже місяць опустився на краї землі (?) і потемніло село (М.Стельмах). 

Вдарю я по хвилі золотим веслом (?) й зашумлять похилі верби над піском (В.Сосюра). 

Дунув вітер понад ставом – і сліду не стало (Т.Шевченко).

При місяці так гостро пахне сіно і матіола ходить по подвір’ю, і затинається швидкий берези шепіт, і хата блима вікнами на ліс (С.Йовенко). 

Тут витає слава безіменна і співає жайвором душа (П.Перебийніс).

Ненавмисне я зачепив рукою лозинку – й шепіт урвався (Є.Гуцало).

Сонце стоїть над головою, і його золоте проміння, наче дороге каміння, горить, відбивається на зеленій траві, а чисту річку пронизує до самого дна (Панас Мирний). 

Пройшли літа, і знову ми з тобою, й за літом ділиш ти мою печаль, і крізь гілля сіяє в супокої зимова даль (В.Сосюра).

Можливо, білка спалахне між віття, та вивільга між віття заблищить (Є.Гуцало.)

Сонце, сідаючи, косими парусами обдає ті лани – і горять вони всякими кольорами, миготять зверху золотим блиском (Панас Мирний).