Розділові знаки в складносурядному реченні

Латаття ніжилось в озерах, хитали ряску карасі.

Національна своєрідність зближує нації, а не роз'єднує їх.

Усе йде, але не все минає над берегами вічної ріки.

Хто своє носить, той чужого не просить.

... заступивши темрявою небо.

... і зависли над молодими садами.

... які змусили все живе зачаїтися.

... і ринула стоголоса злива.

... пішов густий літній дощ.

… і води – цих першооснов життя.

… яке яскраво світить високо в небі.

… як квітка без води.

… тому що все живе загине.

… а людина – без щастя.

... залишивши на ній неприкриті плями.

... дарма що була середина жовтня.

... а вечір видався дивовижно теплим.

... так що вийти на футбольне поле ми не змогли.

... і перетворив галявину на строкатий візерунок.

... і химерно розмальованими лавками.

... де розрослися невідомі екзотичні квіти.

... ніби там попрацював ландшафтний дизайнер.

... адже ми змагалися за звання найкращого садівника.

... а під’їзди – дзеркалами та квітами у вазонах.

О дзвени голосніш і розвивайся повніш казко-пісне майової ночі!

Десь у глибині лісу темного й прохолодного тихо заспівала невидима пташка.

За селом тихо хвилюючись під легким вітром шелестіли й коливалися хліба і пахло полином, м’ятою та чебрецем.

Вона дивилася на орхідею подаровану не так давно найкращою подругою і чекала її цвітіння.

Там на кладці дівчата прали сорочки й час від часу весело перегукувались.

Дунув вітер понад ставом і сліду не стало.

Билося серце і гріла кров од передчуття чогось в житті радісного могучого.

Батьківська хата завжди згадується сниться а тепло спогадів не забувається і гріє.

Вдалині поле ніби вогнем горить та річка виблискує на сонці.

Спадщина Франка є багатющою, однак вона є маловивченою.

Не тільки злива мела в ту ніч, а й блискавки шмагали потріскані від спеки поля.

Де-не-де біля вирв сивіє безводний полин, або кущиться пахучий чебрець .

Не лише ми з Піратом боялись баби, а й мати остерігалась її прокльонів.

Знов зустрічає земля годину літню та дерево пахучо зацвіта.

Висипала на подвір'я дітвора та збудила тишу голосним криком і дзвінким сміхом.

 Курява стелилась по гладкому як дзеркало ставку та купалась у хвилях рожевого світла.

Тільки синиці посвистують та інколи прошелестить угорі невидима гайвороняча зграя.

На небі з хмар творилися темні хащі лісів та в їхньому русі й розвої вчувалась хода весни.

Вже червоніють помідори посаджені маминими руками і  ходить осінь по траві.

Без Слова немає обнови і часу мертвіє відлік.

 У полі сонце і в селі все залито гарячим сяйвом.

 Десь коні ржуть і глухо грають сурми.

 Від ставу дівчатко біжить до межі і стоїть на порозі усміхнена мати.

 У високості тремтів срібний птах і симфонія сонця дзвеніла!

 Яблуко до долу струсять віти і воно вже в кроні не засяє.

  Сіяє у росах сріблясте проміння і сіється листя в гулке безгоміння.

Високий день за обрій закотивсь і спорожніли села між садами.

Перед вікном шумлять тополі і захід сонця мов кривава рана.

А ранок був надіями багатий і обрій цвів трояндою пелехатий.

Дощ одшумів і спориші понурі принишкли настрахалися грози.

Під ранок замети зросли до небачених розмірів і все навкруги перетворилося на білу мовчазну пустелю.

Квітує сад наче райдужним вінцем укритий ніжним білим цвітом і пахощі солодкі й п’янкі розлиті на півсвіту.

Уже потемніли степи широкі й безкраї і сутінки тихі та густі мов дим поволі огорнули землю.

Полоще чайка в сонці крила білі й легкі і берег далекий і тихий згубився вдалині.

Тимчасом ми їдемо й їдемо а сонце котиться й котиться і розганяє хмару.

 Десь попереду шуміла злива і блискавка засвічуючись розтинала небо навпіл.

Тоді як на своїй дорозі я скрізь і завжди стрічаю людину.

Ліва рука від незвичайної ваги зомліла і Харитя не могла її зігнути.

Поїзд летів повний людського гаму мчав у далину.

Може і я обернусь тоді у бездушний предмет який нічого не почуває в «ніщо».

Мовчазний ліс поволі підводив угору чорну чашу назустріч темно-синій і тільки на заході їх розділяла вузька смуга червоного золота (М.Стельмах).

Ще трохи і зблідне небосхил на сході (Л.Смілянський).

Остап сів у човен і Соломія одипхнулась од берега (М.Коцюбинський).

Навкруги мене колоситься золотиста пшениця і мак червоніє наливається соком (Марко Вовчок).

Я поглянув на тебе і десь глибоко в серці ворухнуло кохання крилом.

Пахнуть сонцем дині спілі і наливаються соками яблука.

Осінній вечір тихо догорав і кликав пастухів додому.

На заході ще жевріло небо а в степу вже заходила ніч.

 На яру стояло чималеньке село і посеред села біліла невеличка нова церква.

 Квітує жито і ячмінь колос викидає.

 Озвався постріл над рікою і на коня схиливсь козак.

Чимось зарадиш людині і на душі стає легко.

  Чужих два слова в пісні буде і пісня вся тоді чужа.

 Проходять покоління по землі і кожне творчий слід свій залишає.