Синтаксис складного речення

Друзі, висівайте доброту, бо вона, як хліб, потрібна людям (Д. Луценко).

Земля тремтить у млості, і ронить пелюстки, і невідомі гості злітаються в садки (М. Рильський).

Навкруг рясні стоять сади, платани і каштани, та шелест верб у пам’яті не тане (М. Рильський).

Існує ще й таке правило: вітаючись і прощаючись з людьми, малознайомими або незнайомими, слід уникати скорочених форм вітань і прощань (А. Коваль).

В глибокому яру ніби в’ється оксамитовий зелений пояс, на котрому блищать ніби вправлені в зелену оправу прикраси з срібла (І. Нечуй-Левицький).

Вже листопад підкрався з-за дубів і гай знімає золоту перуку (Л. Костенко).

Сіявся дрібний дощ і зразу замерзав на кущах, на траві, на деревах (О. Донченко).

На річці бухикнуло весло і злякано пискнув кулик (М. Стельмах).

У полях диміла місячна курява і тихим посвистом бриніли жита й пшеничні ожереди (М. Стельмах).

Коні бігали без вершників і Половці не впізнавали один одного (Ю. Яновський).

Межи зеленими килимами біліє гречка, наче хто розіслав великі шматки полотна білити на сонці (М. Коцюбинський).

Неволя, як той чад, задурманила людям голови (Панас Мирний).

Гаснуть у плавнях комети, тихо вмирає на заході ніч (А. Малишко).

Рожевий пил спадав, синіло все кругом, і коси золоті зоря вплітала в трави (В. Сосюра).

Над берегом послався невеликий, густо зацвічений білою ромашкою луг (В. Козаченко).

Що вдіє раб, принижений, нещасний, як буде проповідь читать своїм панам.

Після того як луг покосять, знову трави ростуть в цвіту.

Нафіса любила їх, приймаків, як люблять безрідних дітей сусідські жінки.

Ви знаєте, як липа шелестить у місячні весняні ночі.

Як не горю, то не живу.

Долиною полилась річечка, наче хто кинув нову синю стрічку на зелену траву.

Де прикрили солдати цю землю грудьми, розквітають травневі сади.

Од квіту вишень стало в світі біло так і чисто так, хоч вікно – навстіжень.

Народ захоплений танцем і все звужує коло, так що танцюри мов у криниці.

... коли сонце заховалося за хмару.

...хоча негоди прогноз не обіцяв.

...так що птахи вмить розлетілися.

...що аж шибки затряслися в домі.

...якого ой як чекали в таку посуху. 

Я дуже люблю день, … .

Відчуття свята посилюється, … .

Нагадай час, … .  

Завжди збираємося того вечора, ... .

… бо рідна кличе сторона.

Коли тяжко на душі … .

… аби розвіяти сум і тривогу.

… так що готуйте, мамо, вечерю.

Як тільки велике свято… .

Кажуть люди: пальцем торкнеш ластів’яче гніздо — птиця одразу покине ваш двір.

Не щебече соловейко в лузі над водою, не співає чорнобрива, стоя під вербою.

Скрізь, де пройшов дощ, свіжо — нарешті дочекалися прохолоди й поживи землі.

І пригадалося йому дитинство: над водами хиляться лози, лелека пливе в висоті.

Небо прорізали вогняні стріли, ударив грім, на пильних дорогах знявся вихор.

Здоровенний дуб розлігся, розширився своїм кострубатим гіллям, так що аж темно під ним.

На білу гречку впали роси, веселі бджоли одгули, замовкло поле стоголосе в обіймах золотої мли.

Там повен двір любистку, цвітуть такі жоржини, і вишні чорноокі стоять до холодів.

Тим часом обважнілі садки півдня осипались абрикосами, земля вже ними була встелена, що й ніде ступити.

Коли тебе в саду стрічаю, сад квітне знову і цілий світ пісні вплітає в твою розмову.

На Балатоні осінь золота пливе в повітрі сива павутина.

Віз ламається чумак розуму набирається.

Друзі розповіли подробиці втеча готувалася давно.

Усе ясно великого бажання вчитися та не маєш.

Вихід із становища один потрібні негайні енергійні заходи.

«Денисе, відтепер кажи: пройшов Крим, Рим і будапештські труби» — не втримався Хаєцький.

«О Лавріне, ти переміг мене, — сказав схвильовано Крауз: — Я хотів просити тебе про дочку».

«Гриміла наша мінометна і гриміти буде!», — запевнили товариші Васю на прощання.

Прилетіла ластівочка, стала собі щебетати, господаря викликати: «Вийди, вийди, господарю, подивися на кошару».

Котився віночок по полю, просився у женчиків додому — «Возьміте мене, женчики, з собою та занесіть мене до господаря в стодолу»,

Нема Січі: очерети у Дніпра питають: «Де-то наші діти ділись, де вони гуляють?»

Мама довго мовчить, потім зітхає і каже: «Вона любила твого тата. А ти на нього схожий…»

Подивився на чисту пелену снігу, а тоді написав пальцем великими літерами: «Судив і присуд виконав я — Григорій Многогрішний. А за що — цей пес сам знає».

«Цирк?……перепитав Оверко, — Рід наш великий, голови не щитані, крім нас двох, ще троє рід носять».

«Ти, Михайло, — кажу, — хоч би разочок на неї глянув, Бач. як вона до тебе світиться».

Вже як ішли в поле, сусід казав хлопцеві: «Перебрався б ти до нас!»

«Хтось нетутешній, — бурчав крізь зуби. — Іч, іроди! Двоє, видать, були. Не тайгові — тайгові не порушать закону».

«З тобою мова буде потім, — сказав Іван. — а я служу революції, Інтернаціоналу».

Запала тиша, як в страшному сні, Горбань сказав: «Причому тут пісні?»

Марія просить: «Корнію, любий. Маєш карбованця, купи маленьке поросятко. Вигодуємо, і на Різдво ковбаска буде».

Іван Франко назвав Івана Нечуя-Левицького: «всеобінмаючим оком Правобережної України».

Образ Прометея Шевченко використав як символ мужності, нескореності, а отже, і остаточної перемоги: «Не вмирає душа наша. Не вмирає воля».

Маланюк у сонеті «Шевченко» порівнює Кобзаря з його ж літературним героєм:

Гонта, що синів свяченим ріже,

У досвітніх загравах — стена

З дужим хрустом випростали крижі.

«Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову», — так визначає роль мови в житті нації Л. Костенко.

Шевченкове «…треба миром, громадою обух сталить…» стало афоризмом.