Складне речення з різними видами зв'язку

Щоб затримати якнайдовше цвітіння, утримуйте рослини в якомога нижчій температурі або принаймі на ніч виносьте до прохолодного приміщення.

Я довго лежу і слухаю, як дзвонить у такт дзвонів степу моє серце.

Я опустив руки з чирям у воду, але воно навіть не нахилилося до води, серед якої виросло.

Михайло якраз натрапив на ту розмову чи суперечку, встряв у неї й почав доводити інспекторові, що він не має права лаяти учнів, і сказав щось образливе для самого інспектора.

Я так захопився літніми принадами, що перестав співати й забув навіть, що стою у церкві.

Я дилюс у велике широке вікно, крізь яке було видно не тільки західну частину міста, але й дальні, осяяні ясним весняним сонцем гаї та діброви понад річкою Ворсклою, і укладав собі літні плани.

Мати, що якраз готувала сніданок, мимоволі задивилась на ранкове світло: нічого кращого в світі немає за схід сонця!

І от над хмарами урочисто, густо обізвалася мідь, вона злякалася на позолочених церковних хрестах гайвороння і всюди-всюди порадувала босоноге школярство.

Тут росли колючі кущі терну, шипшини та глоту, красувалися й дозрівали на вітах ламкої крушини темно-червоні ягоди, що їх у народі звуть вовчими.

Весну, либонь, зачарували, а тепер вона чекає й не може дочекатись на слово, яке відразу ж випустить її на волю.

Ще дивен дим, і хата ще казкова, і ще ніяк нічого ще не звуть.

Ось мати ступила вбік, і тепер кругла таріль сонця засріблилась у густій блакиті, а довкола материної голови вже не іскрився й не мерехтів німб.

Сина мати будить не зважується: пізно ліг, хай ще поспить.

Позеленіли вікна, повітря стало бузково-синім, і верхівки тополь вигойдувалися на поривчастому вітрі.

Ранок вітряний, буйний, від заводів західний вітер жене розпатлані дими, сонце над садками не такої ясності, як учора.

Село також у тумані, але з гори видно, як сонце прудко біжить десь із поля.

Ягорове подвір'я порожнє, щітка в глині стирчить, ніким не торкана, і душу хлопцеві опікає смуток якоїсь гіркої непоправної втрати.

День той ткався і ткався із різних настроїв, у яких переважав радісний, та подеколи до нього долучався і сумний.

Навкруги стояла глибока тиша, вона не тільки сприяла, а надихала мене до тієї роботи, коло якої я тоді працював.

Протягом усієї минулої зими я відчував: щось має статися у цьому світі, щось неменуче станеться.

Та це ім'я й прилипло до Івана, пізніше письменник додав до нього прізвище Черемшина, яке взяв від назви річки Черемош.

Блищали од сонця стерні і ковила понад шляхом, сріблилася важка, овішана разочками росла павутинка.

А навколо ні лялечки, всі жнивують у полі теперішній день голодує рік.

Я відриваю голову від землі, а біля мене аж перехитується од сміху Люба, у її руці погойдується чимось напакована торбинка, і дівчина кладе її а те саме місце, до якого тиснулось моє вухо.

Огонь пішов по жилах хлопця, й він ясно одчував у собі, ніби од сну пробудившись, одчув творця, художника.

Ураз усе покращало біля мене: і ясени з блакитними тінями. і нагорблена клуня з чотирма вітрами, і скрипливі ворота, од яких піде в щось гарне моя дорога.

Я нетерпляче ждав, коли вересень сполохає над селом ранковий сон чи напівсон отим дзвоном, що прибивається навіть на хутори.

А під старість незбагненна сила тягне людину повернутися назад, до рідного гнізда, туди, де народився.

Вишнево-яблуневі садки, ще сьогодні зранку такі змерзлі, подобрішали, потеплішали, й село звеселіло, людські обличчя погіднішими стали.

А в цей час наді мною твориться диво: хтось невидимимсмичком провів по синьому піднебессі по білих хмарах, і вони забриніли, як скрипки.

Коні чвалають по калюжам, у повітрі свіжа вологість, де-не-де блимають далекі вогники.

Мовчала трава, мовчало віддалік громаддя копиць, схожих на вершників, що поснули з піднятими забралами, усе потонуло в безобрійній німій тиші.

І я зачудовано і вражено відчув, що корінь цього дерева таки я, тому мені аби воно жило треба працювати й працювати.

І я зачудовано і вражено відчув, що корінь цього дерева таки я, тому мені, аби воно жило треба працювати й працювати.

І я зачудовано і вражено відчув: що корінь цього дерева таки я, тому мені, аби воно жило, треба працювати й працювати.

І я зачудовано і вражено відчув, що корінь цього дерева таки я, тому мені, аби воно жило, треба працювати й працювати.

Над нами зумліли комарі біля нас спросоння коли-не-коли схлипнула річечка, а над усім світом протікала зоряна імла.

Гусак випірнув і сперся забитим крилом на воду, крило заболіло, запекло наче сперся він ним не на воду, а на вогонь.

Минули дні, і не раз можна було бачити Сіроманця в ярах за висілком: він сидів і терпляче чекав, доки Андрійко Лях покатається на лижах зі своїми однокласниками.

Тримаючи в руках серпа, на якому вогко зблискувало сонце, мати ступала над галузиною струмка і об її ноги билось волоття трави.

Небосхили заюжені, частіше задувать вітри з півночі і сива трава на солончках біжить, як вода, а кущі кураю та ковила заються з повітря льотчикові Сіробабі овечками, що розбрелися по пасовищу.

Тухля була оселя не дуже давня і деревина, що росла на тухольській долині, була геть-геть молодша від тої липи.

Небесам слава за ласку, землі слава за міць повітрю слава за добро, бо дивимося на світ очима сонця, бо дихаємо вітром, бо дух наш є пвітря, бо тіло наше - земля.

Можливо, та сосна ввійшла в моє життя і поселилась в якихось там клітинах мозку тому, що саме з її вершини я вперше в житті заглянув у свою долю, побачив ту велич і красу, яка стала у моєму житті вирішальною.

Небо аж дзвенить, і, хоч сонця ще й немає, а ці хлопці й дівчата вже передчувають його.

Шерхіт очеретів сповнював душу, і коли Яким зрізав ножнм першу очеретину, він став заспокійливим гулом.

З того вечора я часто приходив до дядька Себастіяна, і, коли він мав час, ми разом читали якусь книгу, газети чи гомоніли про всяку всячину.

Мати брала пучками ягоду, несла до вуст, і, коли роздушувала черешню, то в кутиках уст спалахував сік.