Складнопідрядні речення з кількома підрядними

Бо життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег (М.Коцюбинський).

Я розпадаюся тоді в чуття і не можу опертися настроєві сумному, мов креповий флер, якого позбутися мені не так легко (О.Кобилянська).

Тільки арештант, тільки той, хто має надлюдське терпіння і надзвичайну волю, може проробити таку роботу (Іван Багряний).

- Нічого в світі так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проізростало (О.Довженко).

І росло ще, пригадую, багато тютюну, в якому ми, маленькі, ходили, мов у лісі, в якому пізнали перші мозолі на дитячих руках (О.Довженко.

А ввіччю, либонь, стояв відтворений образ того, хто не здався, хто лишився таки там (Іван Багряний).

А вдень я здригався, коли чув за собою тінь від людини, і з огидою слухав ревучі потоки людського життя, що мчали назустріч, як дикі коні, з усіх городських вулиць (М.Коцюбинський).

Була вже майже укінченою артисткою і працювала саме над одним образом, який хотіла продати і поїхати до Італії, щоб побачити тамошню штуку та найти й собі дорогу до неї (О.Кобилянська).

Ось туди, де ти пообморожував ноги й легені, де ти, врешті, в біді та злиднях, серед страхітливих пригод і азіатських турбот дочасно склав свої бурлацькі, ревматичні кості (Іван Багряний).

Вчилася музики, і язиків, і прерізних робіт ручних, ба — і все інше, що лише можна було, забирала я в себе, щоб стало колись капіталом і обернулося в хосен (О.Кобилянська).

Влітку дід частенько лежав на погребні ближче до сонця, особливо в полудень, коли сонце припікало так, що всі ми, й наш кіт, і собака, і кури ховалися під любисток, порічки чи в тютюн (О.Довженко).

Коли лежиш в полі лицем до неба і вслухаєшся в многоголосу тишу полів, то помічаєш, що в ній щось є не земне, а небесне (М.Коцюбинський).

Тепер я бігаю в поле й годинами слухаю, як в небі співають хори, грають цілі оркестри (М.Коцюбинський).

Не менш давні і не менш легендарні омулі, що стали одною з перлин всеросійських гордощів і що купувати їх тут стало священною традицією (Іван Багряний).

Він аж синів увесь від кашлю і ревів, як наче вовк чи лев, хапаючись обома руками за штани, де була та грижа, і закарлючуючи догори ноги, зовсім як маленький (О.Довженко).

Коли б усі були артисти освічені і виховані, почавши від чуття аж до строю, не було б стільки погані й лиха на світі, як тепер, лиш сама гармонія й краса (О.Кобилянська).

Як неприємно, коли баба клене або коли довго йде дощ і не вщухає (О.Довженко).

Здезорієнтовані пасажири відчувають, що щось не гаразд, що щось у світі чудне діється... (Іван Багряний).

Я дуже щасливий, що стрічаюсь з ним тут, на просторі, де ніхто не затулить його обличчя... (М.Коцюбинський).

Образ, над яким працювала невсипуче з розгорілими щоками, яким була перейнята до глибини душі, була велика копія образу Корреджо "Віроломна" (О.Кобилянська).

Я ходила спокійно за нею, підносячи речі й відбирала лагідно рисунки з рук, ховаючи їх незамітно, щоб не попалися їй наново в руки, придумуючи при тім, як би то зарадити лиху (О.Кобилянська).

І таке там сотворилось, що люди довго ще ламатимуть голови, як то могло трапитись, прости Господи! (Іван Багряний). 

Дід Захарко був коваль, хоч я ніколи не бачив, аби він щось кував (О.Довженко). 

Хоч всі в родині кипіли злістю й завзяттям на той диявольський рід, але ніхто не міг докладно розказати Іванові, звідки пішла ворожнеча (М.Коцюбинський).

Зате як припадав він до неї, коли знаходив потік, той холодний кришталь, що омивав десь жовті корні смерек і аж сюди приносив гомін лісів! (М.Коцюбинський).

Бачив не раз, як перся тут волохатий ведмідь, як приходили дурні вепри, толочили всю траву та ламали кущі (Іван Багряний).

Товариство, в яке входила, і товаришки, що її любили, розпестили її, догоджуючи їй у найменшій дрібниці, боготворячи її задля краси й таланту та задля її оригінальних помислів (О.Кобилянська).

Все моє життя він ходив повз нашу хату з цілим снопом довгих вудок і так гупав чобітьми, що ми прокидалися вночі, як од грому, коли він повертався часом з рибалки (О.Довженко).

Здавалось морські буруни застигли саме в ту мить коли буря підняла їх з дня щоб кинуть на землю та заллять світ (М.Коцюбинський).

Спустися на мене що я не впроваджу тобі жодного невідповідного матеріалу в хату що ти й твоє артистичне milieu не будете вражені ані його видом ані поведенням (О.Кобилянська).

А коли заходила ніч коли темрява заливала геть-чисто все і ставало так темно як він ще ніколи не бачив він зупинявся і спав де випадало (Іван Багряний).

Приємно коли позіхає дід і коли дзвонять до вечерні літом (О.Довженко).

А коли врешті показалися люди і підняли угору довгі трембіти позолочені сонцем щоб привітать полонину серед синіх верхів коли заблеяли вівці і шумливим потоком залляли всі загороди ватаг впав на коліна та підняв руки до неба (М.Коцюбинський).

Малий ласун що вічно тикав свого носа у солодке бо бабуня його мизила мав тепер з того клопіт (Іван Багряний).

Се певно якась учителька що мозолиться цілу днину з дітьми а вечором гримає по фортеп'яні щоб оживити свої отупілі нерви (О.Кобилянська).

Коли б спитав мене хто-небудь яку я музику любив у ранньому дитинстві який інструмент яких музик я б сказав що більш за все я любив слухати клепання коси (О.Довженко).

Тому аби не впасти змалечку в символіку чи біологізм перейду краще на побутову прозу тим більше що вона вже сама наближається (О.Довженко).

А коли сонце заходить ватаг виносить зі стаї трембіту і трубить побідно на всі пустинні гори що день скінчився миром що будз йому вдався...(М.Коцюбинський).

Побивала мене аргументами що хоч і не були б признані загальносправедливими то не були ніяк самі по собі неслушними (О.Кобилянська).

Коли б не ці мисливські собаки можна б подумати що це козацький загін (Іван Багряний).

[...], [...], (...), (...), (...)

[...], [...], (...), (...)

(...), [...], (...), (...)

[...], (...), (...), (...)

І [...], [...], (...)

(...), (...), [...], (...)

(...), [...], (...)

І (...), [...], (...) чи (...)