Складносурядне речення

Але, але все-таки, та (в значенні але), однак.

А зате, і зате, але проте, і тому, і тільки, і лише, і разом з тим, і все одно.

І лиш, і теж, і тільки, і на додаток, і крім того, однак, проте, зате, та, та й.

Або, чи, то, і лише, і, а, але, і все-таки, і отже, а значить, а все-таки.

А вода у криниці солодша, ніж була, дзвінка, різдвяна, пахне грушами.

Оксана, поливаючи квітки, співає веснянки.

Печаль в очах — ознака українця — віками вгризлась в генетичний код. 

Є мудра книжка — і не жалій годин.

Голос, тонкий, гнучкий, дзвінкий, так і розходився на всі боки: то розля­гався в високім просторі; то слався по землі, по зелених житах; то завми­рав оддалеки на полях розлогих; то вливався в душу якимсь несвідомим щастям.

То хмарка набіжить, і бризне дощ краплистий, ясною вільгістю оббриз­кавши цвітінь, то сонце вигляне ласкаво-променисте і знов сховається, і знову дощ і тінь.

А по дашку прозорої веранди ходили то дощі, то голуби...

З весни Іван щодня у полі — то оре, то засіває яриною.

Тим часом сонце викотилось, як розжарена куля, і воду в ставу закра­сило золотом і кров'ю.

Все залишається у Часі, кипить в космічному котлі, і кожна мить, як срібна чаша, до вуст підноситься мені.

Час летів, немов на крилах, і, мов сон, життя минало.

Вже одспівали по дорогах гарби швидким жнивам мелодії свої, і осені такі спокійні фарби ось-ось овіють небо і гаї... 

Минуть роки, і на нові орбіти народи стануть в думах і бутті.

Рипнуть двері — і душа заб'ється.

Може ти й великий мудрець, може й справді для інших взірець, та не смій зневажати людей, і заради найвищих ідей.

Жовтневим полум'ям горять сади вишневі, немов зоря зійшла і не згаса, уже в загірні далі полудневі занесли літо крила журавлеві, та в жовтня є своє тепло й краса.

Хвилина — це наче і мало, а подумаєш — багато.

Шахтар в забої вугіль добува, а ратай пестить ниву розмаїту.

Сучасний учень той, хто не копіює, а продовжує свого вчителя.

Вийду: а обрій — шипшинний, гляну: а небо — як ти.

Надія, наче місяць уповні, проллється в душу крізь відкриті очі...

Пташка радіє весні, а дитя — матері.

Життя — це такий товар, що на ярмарку за найгрубіші гроші не купиш.

Усміхаюсь до тебе мріями, ми з тобою не маєм слів.

Кожна птиця має свій голос, кожне поле має свій колос, кожна справа — свої почини, кожна казка — свої причини.

Зазнали ми тоді гіркої втрати... Багато сліз сама я пролила, зате тепер навчилась шанувати любов і мир родинного житла...

Наснилася радість, торкнулась чола, і я телефон Ваш набрала.

Пожадливого гроші розпалюють, а не насичують.

І знов земля кипить у боротьбі, і знову я належу не собі.

Новітня думка — це подія теж, та думку народити лиш замало. Отож, як­що вже сієш, то простеж: чи не на камінь зернятко упало?

Хай сміється всім блакить і звитязький спів дзвенить!

Бідні ґрунти, безплідний камінь та навіть із цього безживного каменю праця ваших людей добуває золоті плоди життя.

Тепла хвиля підкотилася Данилу до серця, і гарно стало йому з оцим старим вітряком, з мельником у ньому, з людьми.

І раптом темінь неба осяяв яскравий спалах, і над землею загуркотів перший грім.

Місяць сипав на землю холодне сріблясте проміння, і від того світла ро­са на густій пониклій ковилі переливалася і ряхтіла.

І все мені дзюрчать швидкі холодні хвилі, і все мені завод невпинно цо­котить, і вороток скрипить про дні минулі милі... 

Трістан блукав по лісі, ловив зелений шум.

Нехай плаче сиротина, нехай літа тратить.

Але як прорік один мудрець: ніщо воно і є ніщо!

Червоне — то любов, а чорне — то журба.

А ранки цвітуть перламутром, і падають вранішні зорі в туман дальнього бору.

Мені війнула в очі сивина, та я нічого не везу додому...

Приходжу я до тебе, прилітаю з-за Єнісею, Вісли, з-за Дунаю і рідною матусею зову.

Було щось невимовно радісне, життєдайне в цьому сонячному дощі, і всі це відчули.

Не вірилося, що покидає назавжди рідні місця, що йде звідси і вже ні­коли не повернеться.

Верхів'я дерев так тісно спліталося над нею, що сонячні промені не до­сягали землі і внизу стояли прохолодні зеленкуваті сутінки

Сімнадцять літ — це той час, коли журба не в силі надовго оселитися в серці, і воно сповнилося нестримною жадобою життя, радощів

І навіть весною, коли знову терпко запахло бруньками, і між пружним гіллям радісно ґвалтували горобині зграї, серце її все ще відчувало холод­ні вітри осені.

Сонце зайшло, і надворі почало вже темніти.

Пливуть човни на вольних водах, і зеленіють береги.

Плещуть весла і сиплють дощ іскор.

Заснули доли, і полонина в тиші спить.

А вдома десь — сім'я, хатина і клаптик поля край села.

Ішли ми з поля. Джміль гудів у глоді. Коли назустріч Галя на підводі

Пісні, приказки та казки! Скільки чув я їх од матері моєї...

Я казками снити захотів, а небо найнялось напевне плакать... 

Розкажи мені про поле чисте — і стану я і лагідний, і чистий.

Минуло свято, і Корній одразу в поле.

Іде у степ дідусь старий: в руках — ціпок, в очах — туман.

Можна п'яніти від усього, але найприємніше оп'яніння від праці і любо­ві.

Але скажи: чи ти зі мною поруч пройдеш безтрепетно по схрещених ме­чах?

Оксен батькове женихання розцінював хоч і не доброзичливо, проте і без особливого осудження.

То іволга у пісні їх дзвенить, то хлопчик, друзів кличучи, свис­тить, то колесо немазане скрипить.

А що сильніше підпирає твердь — молитва Антонія чи Наливайка мученицька смерть? 

Людина йде з життя, а її чесна праця залишається в пам'яті інших лю­дей.

П'ятдесятилітня жінка нагадує зів'яле листя: ще зберігає воно форму, пахне ще пронизливіше, ніж молоде, ще живе й хоче жити, але вже ніко­ли не вернеться до нього весна.

Одні суть бджолами, а другі трутнями.

Ніч уже зовсім налягла на землю, а в додаток ще й туман піднімався.

Серед подруг сумна — їй пісні не пісні, і весна не весна.

Стою та слухаю і не наслухаюсь.

1.Припадіть устами до джерел і плодів осені і відчуєте всі пахощі землі й повітря, сонця і води. 

Сосни зашелестіли, і стало тихо-тихо... 

Доки житиме серце в людині, повір, все гаразд буде.

Й понині цей великий світ ні осягнуть не можу, ні збагнути.

Співає ніч, але страшний той спів.

Ніколи не чув я од неї недоброго слова, ніколи вона навіть не сердилась.

Латаття ніжилось в Озерах, хитали ряску карасі.

На вечірньому небі потьмяніли і щезли сріблясті зірки.

Національна своєрідність зближує нації, а не роз’єднує їх.

 Усе іде, але не все минає над берегами вічної ріки.

Удосвіта знов загули на морозі сосни  і  закричали півні на горищах.

Тут кажуть уночі горять вогні болотні  чи  світяться корчі зотлілі до трухи.

 Зрідка тут пробіжить заєць  або  спиниться на кручі вовк.

 На сизих луках скошено траву  і  літо буйне в береги ввійшло.

Тільки коники сюрчать та перепел іноді підпадьомкує.

 І наперед не треба ворожити і за минулим плакати не варт.

Над Дніпром клубочиться задуха і пахне степом сизий деревій.

Пливе над світом осінь як медуза і мокре листя падає на брук.

Микола направив струни повів смичком і жалібна пісня розляглася по хаті.

На яру стояло чималеньке село і посеред села біліла невеличка нова церква.

Проходять покоління во землі та кожне творчий слід свій залишає.

Зустрілись двоє пізно по зимі та вже на скронях паморозь зимова.

Запрягайте коні в шори, коні воронії, та й поїдем доганяти літа молодії,

Темне небо лежало, і хмара ходила навкісна, та шуміли тополі.

Була я щаслива, та терном поросла моя дорога до того щастя.

Ялинка затремтіла від низу до вершечка, та кілька глиць упало на сніг.

складне речення, в якому прості (сурядні) речення залежні за змістом і пов'язані сурядними сполучниками

складне речення, в якому прості (сурядні) речення рівноправні за змістом і пов'язані підрядними сполучниками

складне речення, в якому прості (сурядні) речення рівноправні за змістом і пов'язані сурядними сполучниками

як готичні вежі.

і безлюдні ліси;

оповиті сірим туманом;

що піднімалися високо вгору;

Минають роки і сторіччя, відходять у небуття покоління людей.

Все на землі прагне сонця, спокою, радості, волі.

По долині, по стежині біжить сонце.

Хтось бере рушницю і йде в ліси полювати зайця.

Дощ січе воду, камінь.

Сплять озера і гаї.

Ми розминались в часі і у просторі.

Сніг покрив кущі, замів дороги.

Високі нескошені трави й хліба поблискували на сонці.

 Моє щастя, і ніжність, і гнів я у пісні б хотів зберегти.

У сірому (?) туманному світанку загорівся бій.

Рівний (?) залитий сонцем степ одразу принишк.

Темніє пучок свіжих (?) кучерявих (?) польових волошок.

Юні (?) замріяні клени хиляться в темне вікно

Круглі (?) зелені (?) широкі верхів’я вкривали ліс ніби зеленими шатрами.