ТЕСТИ ЗНО УКРАЇНСЬКА МОВА

Багато струмків народжується тут, високо на горах, де росами опадають тумани, й де хмари часто сіють дощі.

Де знаходить природа такі розмаїті барви, що їх не відтворити точно жодною фарбою, жодним пензлем?

Дерева , казково білі й легкі вночі, зараз обважніли, посірішали й ніби танули, розтікалися сірим туманом по низині.

Здоровенний дуб розлігся , розширився своїм кострубатим гіллям, так що аж темно під ним.

Високо поросло розкішне дерево вгору, укриваючи холодком зелену землю на котрій, чіпляючись колосками за гілки, буяє розкішна рослина.

другому

третьому

четвертому

п'ятому

Тут усе: і повітря, і тиша, і дерева - сповнене якоїсь загадкової сили.

Учитель - це три світи: теперішній, минулий і майбутній.

Море й озеро, синій берег і широкий степ - усе залите гарячим маревом.

У наших ріках водяться різні породи риб: а саме шука, лин, лящ, сом.

На все осінь щедра: на кавуни, і на дощі, і на холодні роси.

Отут серед цвіту, здається: що якби людина навчилася мудрості в дерев, то не була б ворогом самій собі й природі.

Сонце вже котилося на захід, над полями здіймалася легка пара, у небі, як листя осики, тріпотіли крильцями жайворонки, зеленим соком пашіли трави, — у які причепурилися горбки.

Уявімо що світ, який нас оточує — це поле, а слова, які називають предмети навколишнього світу — рослини на цьому полі.

Проміння ламалося в хвилі, блищало, миготіло, рябіло, наче хто сипонув на воду блискучими іскрами.

Я в пісні молодість знайду і довго-довго буду з нею.

Вдалині хиталися дерева і синів задуманий прибій.

Дітям здавалося що вже вечір і що вже невдовзі прийде мама.

Шумів весняний дощ і в унісон із ним шуміли сосни.

Коли він торкався смичком до струн скрипки все на світі зникало і залишалася тільки музика.

першому

другому

четвертому

п’ятому

Усе довколишнє здавалося їй перевитим піснями, веселими чи сумними, як буває пройнятий сяєвом сонця простір.

Багатьом здавалося що й увесь півострів зараз палає в пожежах, адже куди не глянь — звідусіль шугає вогонь, тріщить, гуде в деревах, жаркий, агресивний.

Кущ здавалося і зимою зеленіє, бо коли танули сніги, то на світ пробивалося його цупке зелене листя, не змучене холодом, не скалічене морозом.

Широкі промені вдарялися об кам’яні плити, курилися золотим димом, від чого здавалося що все тут пливе, рухається, злітає в просторі.

Уже придивилася до його очей і побачила: те, що здавалося байдужістю, насправді було мудрістю й глибоко захованим стражданням.

Зійди дощику, дрібнесенький, Скропи травицю-муравицю, Нехай я вийду на вулицю.

Пусти мене, мати погуляти, Бо вже челядоньки не видати.

Ой куди ви, голубоньки, та й полетите, Куди моє дівування та й занесете?

Прочини господарю, ворота, Занесем тобі віночка з золота.

Зеленая, дібровонько, Чого так рано спустошена, Трава на сіно покошена?

Не піймавши не кажи що злодій.

Рушниця в його руках стріляла не хиблячи.

Посеред плеса вода мов сказившись починала хлюпати й кружляти.

Хлопці прокинувшись нагодували й напоїли коней.

Не зрозумівши студентка запитала ще раз.

Місячним сяйвом залиті мріють сади.

Гудуть з вітрами до світання дощем оплакані сади.

Степ оповитий тишею дихав пахощами росяних трав.

Я небесами пійманий тремчу.

Налита сонцем і вітрами хлюпоче веслами весна.

Здобули волю відшукали долю.

Посієш впору збереш зерна гору.

Гаї шумлять я слухаю хмарки біжать милуюся.

Повіяв вітер по долині пішла дібровою луна.

Знаю одне мені вистачить сил подолать перешкоди.

Сонце блищить, а мороз тріщить.

І шумить діброва, і синіє шлях, і дзвенить дніпрова хвиля у дротах.

Високо поросло розкішне дерево вгору, укриваючи холодком, зелену землю.

Та пітьма не так уж мучила Соломію, але холод проймав її наскрізь.

Прилинув вітер, і в нічній хатині він про весняну волю заспівав.

Почали гукати деркачі, перепел, бугай і ще якась птиця.

Якось восени я йшов полем і побачив на великому лузі багато лелек.

Хотіла б я піснею стати у цюю хвилину ясну.

Вода, яка скоро збігає отрути не лишає.

Найбільше для людини щастя - бути правдивим і до кінця сповідувати свої ідеали.

Старість не радість.

Земля мов казка.

Відчувати в окопі живу душу біля себе це справжнє щастя.

Ти між зірками одна.

День довгий, безконечний, тривожний.

Ці квіти спогади про світлі дні.

Життя не дим і не омана.

Гава не пава, а Хима не козак.

Ти наше диво калинове...

Я він і є, бо кажу правду.

Не слухала Катерина ні батька (?) ні неньки.

То шиє (?) то поре, а все ниткам горе.

Будь сміливий не язиком (?) а ділом.

Поїдь (?) допоможи матері.

У кожного з нас вдома є або діти (?) або дружина (?) або наречена.

Тут все моє і луг, і гай.

Усе навкіл і трави, і дерева, і кущі наче завмерло.

Гуркіт підвід, рокіт моторів, іржання коней усе ставало зараз помітно лункішим.

Українські дореволюційні письменники Шевченко, Марко Вовчок, Панас Мирний багато творів присвятили зображенню жахливої долі українського народу.

Заснув, незчувся й коли, і снилися красиві коні сірі, гніді, вороні.

Не забувайте незабутнє, воно вже інеєм взялось.

Миколка, Прокопів хлопчик такий школярик гарнесенький, був сумирненький, соромливенький, млявенький, як дівчинка.

Ой у полі три криниченьки, любив козак три дівчиноньки...

Почекай-но, дівчино, ще й для тебе троянди весни розцвітуть.

Проситься в серце матусина пісня.

Тебе я земле всю сходив до краю.

Добре учителю, що, ти, небокраї підняв нам людського стремління.

Я не спатиму люба до світу, буду думати, й буду писать.

Бідна волошко, чому ти в житі, а не на клумбі волієш рости?

Мужай прекрасна наша, мово, серед прекрасних братніх мов.

Видно шляхи полтавськії і саму Полтаву.

Поки живий я хочу справді жити.

Цить, доню, цить...

Здається вічністю буття маленька мить, перед якою навіть смерть безсила.

А за дверима така ніч і, мабуть, зоряна.

Мені осіння ніч короткою здається.

Ні, слів людських для їх немає.

Ах, скільки срібних мрій літає!

Морозний сніг, блискучий і легкий, здається, падає на серце прямо.

Всяке трапитись може на довгім віку.

Я так люблю зимові вечори в людському домі, де зростають діти.

Сумно і смутно людині, коли висихає її уява.

Споглядаю, як ліс проростає осінньою синню.

Здобути волю ,то мій рай.

Лиш у труді живе людина, а без труда її нема.

Тепло було й вишні цвіли рясно.

Що за літо заробить Мотря, те за зиму і проживуть.

Будеш сіяти з сумом - вродить печаль.

Хай наше слово не вмирає і наша правда хай живе!

Зрідка пробіжить тут заєць або спиниться на кручі вовк.

Дмухнув вітер понад ставом (?) сліду не стало.

Злітає листя з осокора (?) летять листки з календаря.

Журиться жайворон (?) літня пора промина.

Садок вишневий коло хати (?) хрущі над вишнями гудуть.

Поети йдуть за горизонт (?) поезія зостається віч-на-віч з вічністю.