Жанри творів

Хліб-сіль їж, а правду ріж

І були три брати: один на ймення Кий, а другий — Щек, а третій — Хорив, і сестра їх — Либідь. Кий сидів на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка нині зветься Щекавицею, а Хорив — на третій горі, через що і прозвана вона Хоривицею. І збудували вони городок на честь свого старшого брата, й нарекли його Києвом. А навколо був ліс і пуща велика, і ловили там звірів. І були ті мужі мудрими й тямущими, і називалися вони полянами, від них в Києві є поляни й до сьогодні.

Їхав Прокіп з Прокопихою ще й з маленькими прокопенятами.

Гойда, гойда-гой, ніченька іде,

Діточок малих спатоньки кладе.

Під вікном тремтить вишенька мала,

В хатку проситься, бо прийшла зима.

Під вікном тремтить вишенька мала,

В хатку проситься, бо прийшла зима.

Гойда, гойда-гой, очка заплющи,

В сні щасливому зогрієшся ти.

Була весна весела, щедра, мила,

Промінням грала, сипала квітки,

Вона летіла хутко, мов стокрила,

За нею вслід співучії пташки!

Все ожило, усе загомоніло –

Зелений шум, веселая луна!

Співало все, сміялось і бриніло,

А я лежала хвора й самотна.

Я думала: «Весна для всіх настала,

Дарунки всім несе вона, ясна,

Для мене тільки дару не придбала,

Мене забула радісна весна».

В полі хороше мені

Зеленіти навесні.

Чим же я – не молодець? .

Маю диво-корінець,

Все про нього дбаю,

Цукор відкладаю

Рукавичка

Ішов дід лісом, а за ним бігла собачка, та й загубив дід рукавичку.

От біжить мишка, улізла в ту рукавичку та й каже:

— Тут я буду жити!

Коли це жабка плигає та й питає:

— А хто-хто в цій рукавичці?

— Мишка-шкряботушка. А ти хто?

— Жабка-скрекотушка. Пусти й мене!

От уже їх двоє. Коли біжить зайчик. Прибіг до рукавички та й питає:

— А хто-хто в цій рукавичці?

— Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка. А ти хто?

— А я зайчик-побігайчик. Пустіть і мене!

— Іди!

От уже їх троє.

— Як тебе звати, хлопче?

—   А так, як мого тата.

—   А тата ж твого як?

—   А так, як мене.

—   Ну, то скажи, як тебе кличуть, коли час їсти?

—   О, мене їсти кликати не треба, я сам приходжу.  

Капелюх

Кіт Васько сидів на підлозі біля комода і ловив мух. А на комоді, на самісінькому краю, лежав капелюх.

І от Васько помітив, що одна муха сіла на капелюх. Він як підстрибне – і вчепився пазурами за капелюх. Капелюх зісковзнув з комода, Васько зірвався і як полетить на підлогу!

А капелюх – шльоп! – і накрив його зверху.

А в кімнаті сиділи Володя і Вадик. Вони розмальовували картинки і не бачили, як Васько потрапив під капелюх. Вони тільки почули, як позаду щось гепнулося – впало на підлогу.

Володя обернувся і помітив на підлозі біля комода капелюх. Він підійшов, нахилився, хотів підняти капелюх та раптом як заверещить:

– Ай-ай-ай! – і кинувся вбік.

– Ти чого? – питає Вадик.

– Він жи-жи-вий!

– Хто живий?

– Ка-ка-пе-пелюх.

– Що ти! Хіба капелюхи бувають живі?

– По-по-дивися сам.

Вадик підійшов ближче і почав розглядати капелюх. Раптом капелюх поповз прямісінько на нього. Він як заверещить:

– Ай! – і стриб на диван.

Володя – за ним.

(На сцені ведучий, звучить спокійна музика)

Сцена 1.

(Сучасна сім'я. Мама повертається з роботи. Діти сидять за комп’ютером).

Мати: Привіт, діти.

Дитина 1: Привіт, мам.

Дитина 2: Привіт.

Мати: А ви що, знову цілий день просиділи за комп’ютером? Знову дурницями займаєтесь?

Дитина 1: Не дурницями, дивись, яку класну гру ми скачали.

Мати: Нічого “класного” я в цьому не бачу. Краще б книжку якусь почитали, більше користі було б .(Мати викладає з торби продукти, в тому числі і хліб)

Дитина 2: Мам, ти знову хліб купила, будеш примушувати з усіма стравами їсти. Знайшла делікатес. Наче ми без того хліба не проживемо!(Діти починають ламати хліб з різних боків, крихти падають на підлогу)

Мати: Діти, ану припиніть негайно. Припиніть, кажу. Я заробляю на цей хліб своєю працею, а ви не шануєте його. Припиніть. Гляньте на мене!

Хвалить його кожен,

Любить його кожен.

І дня ми прожити

Без нього не можем.

Бо я – людина

Вечоріло. Битим шляхом йшло двоє подорожніх — батько й семирічний син. Посеред шляху лежав камінь. Батько не помітив каменя, спіткнувся, забив ногу. Крекчучи, він обійшов камінь, і, взявши дитину за руку, пішов далі.

Наступного дня батько з сином йшли тією ж дорогою назад. Знову батько не помітив каменя, знову спіткнувся і забив ногу.

Третього дня батько й син пішли тією ж дорогою. До каменя було ще далеко. Батько каже синові:

— Дивись уважно, синку, треба обійти камінь. Ось і те місце, де батько спіткнувся й забив ногу.

Подорожні сповільнюють кроки, але каменя немає. Бачать, обабіч дороги сидить сивий старий дід.

— Дідусю, — запитав хлопчик, — Ви не бачили тут каменя?

— Я прибрав його з дороги.

— Ви також спіткнулися й забили ногу?

— Ні, я не спіткнувся й не забив ногу.

— Чому ж ви прибрали камінь?

— Бо я — людина. Хлопчик зупинився у задумі.

— Тату, — запитав він, — а Ви хіба не людина?