Традиції та свята у родині Івана Франка

Нещодавно минуло 160 років вiд дня народження Івана Яковича Франка. Про Франка як поета та письменника ми знаємо багато. А от яким він був господарем та що найбільше любив їсти тоді, понад сто років тому? Чи приймала його родина  у себе друзів та частувала смачними домашніми стравами? Як забезпечував дружину необхідними для гостини продуктами? Як Іван Франко сам ловив рибу та збирав незвичні для мешканців Гуцульщини гриби – про все це я дізнавалася із різних джерел і сьогодні поділюся з вами.

Сімейна ідилія родини Франків – відпочинок у колі найрідніших та особливі приготування до свят. На кожні іменини дружина Ольга Хоружинська випікала особливий пиріг із м’ясом, а на вихідних усе сімейство вибиралося на природу. Та найбільше Каменяр чекав Святвечора, а Народження Христа – найбажанішим родинним святом.

 «Для Франка найбільш інтимним родинним святом був Святвечір. Ми знаємо, що він рано втратив батька, а згодом і матір, став сиротою. І поки не створив власної родини, очевидно, йому бракувало отих святих вечерь у рідному домі», – вважає франкознавець Богдан Тихолоз.

У своєму львівському будинку Франки дотримувалися звичних сільських традицій. Білою скатертиною застеляли стіл і на долівку кидали солому. Серед дванадцяти пісних страв обов’язковими вважали грибний суп з вушками та картоплю із грибами. Це були улюблені Франкові наїдки. Та й сам він був затятим грибником і рибалкою, до цього залучав ще й  усю сім’ю.

«Це були найприємніші дні, коли ми всі мешкали в одній хаті, великою родиною. Баба завжди нас тішила несподіванками. Найбільший подарунок для нас була ялинка, яку ми ставили лише 6 січня. Найулюбленіше заняття для дітей було виймати з великого пуделка забавки на ялинку, ще старі, які збереглись у родині. Горіхи, цукерки обгортали позлітками, вішали, якщо були, мандаринки. На Святвечір сідали за великий сіл. Застеляли його гарним, старим, білим обрусом, лише раз у рік мама виймала його. Традиційно у нас були лазанки з маком і медом»,– ділиться спогадами внучка Івана Франка Надія.

Напій, який ми звикли називати медовухою, колись називався питним медом або мед-горілкою. Цей давній напій був обов’язковим атрибутом свят. Є навіть спогади про те, як Франко частував Сергія Єфремова мед-горілкою. І от, коли той став з-за столу, то відчув, що падає. Річ у тім, що цей напій залишав голову ясною, але, так би мовити, віднімав ноги.

Сам Франко не любив алкоголю, і навіть, із спогадів дітей, мав огиду до нього. Втім, час від часу любив скуштувати чарку мед-горілки, червоного вина, або ж келих пива з флячками. В тодішніх галицьких кнайпах цю страву подавали до пива.

Після робочого дня Іван Франко любив заходити на каву з газетою у тогочасні львівські кав’ярні, такі як кав’ярня «Шнайдера», «У Нафтули», «Віденська», а також «Монополь». До слова, традиція кави з газетою належить до давніх традицій віденських кав’ярень, в яких завжди були підшивки газет, які міг читати кожен відвідувач.

«У кав’ярнях Франко найбільше любив спостерігати за молоддю. Молодомузівці (представники угрупування «Молода муза», створеного на початку 19 століття) згадують, що Франко сідав за столик, замовляв, як правило, улюблену каву меланж, закривався газетою і насправді не читав, а спостерігав за відвідувачами. Помітивши Франка, всі замовкали, але посидівши хвильку-другу, він виглядав з-за газети і казав: «Та говоріть вже щось». Втім, втручався у розмови тільки тоді, коли хтось говорив відверту нісенітницю», – розповідає Наталя Тихолоз, дослідниця та автор книги «Кухня Франкового дому»,

 «Попри те, що Франко любив відвідувати кав’ярні, його дім завжди був відкритий для друзів та знайомих. Серед гостей – ціла когорта тогочасної української інтелігенції: Михайло Мочульський, Григорій Величко, Леся Українка, Соломія Крушельницька, Михайло Павлик, Осип Маковей та ін. Хоч у різний період життя було по-різному. Одразу після одруження Франко досить часто приймав гостей і допомагав бідним студентам, бо дуже добре розумів, що таке голодне життя. У студентські роки сам часто недоїдав. Тому, пам’ятаючи власний досвід, «підгодовував» талановиту молодь – журналістів та літераторів. Осип Маковей згадував, що Франко, знаючи про його обмежені фінансові можливості, щоразу запрошував його на обід. «Шість днів я в нього обідав. Більше сам не хочу: він не багач, а я не дід; годі надуживати чужої доброти», ‒ записав у своєму щоденнику О. Маковей.

Попри це готувала Ольга Франко від першого до останнього року життя. Вона була майстринею конфітюр. Повидло, джем, варення, пастила – усі ці смаколики вона ретельно готувала щороку, причому у великих кількостях. Дуже любила пригощати своїми конфітюрами дітей. Та й діти (а потім і онуки) надзвичайно любили смакувати мамині (бабусині) ласощі. У листах дружина Франка постійно згадувала, що обов’язково треба насмажити малинове варення або зробити малиновий сік, який Іван Франко дуже любив.

Випікала також рогалики, медяники, пампушки. Збереглися свідчення, що на хрестини у Франків гостей частували щупаком в галяреті. До дня Святого Миколая випікали медяники, якими щедро гостили дітей.

Днів народжень Франки не святкували. Зате відзначали іменини – усіх дітей хрестили відповідно до церковного календаря. Анна Франко-Ключко згадує: «Ще одна важлива подія з нашого дитинства, що врізалась докладно в мою пам’ять аж до нинішнього дня. Це хрестини мої і мого брата Петра, в 1896. Мені тоді було років 4 , Петрові 5. Сам акт хрещення стоїть, як нині, мені перед очима. Кімната-вітальня прибрана й прикрашена, ми — святочно повбирані, помиті і причесані, — були головними особами в важній події. Приїхав священик у ризах і з бородою. Зауваживши, що ми вже великі, тільки покропив нас свяченою водою і обрізав по жмутку волосся. Хрестини закінчилися гостиною, а нас, дітей, ущасливлено невиданими і неоціненними дарунками. Я дістала велику лялю, що замикала очі та маленьку вазу. Петро дістав гармату й стрільбу».

 З цієї нагоди Ольга пекла "Іменний пиріг". Рецепт перейняла від бабусі. Пиріг був дріжджовий, із м'ясом. Зверху з тіста викладала ім'я винуватця свята. Коли були іменини Івана Франка, викладала "ТАТО".

Ритуал приготування цього пирога описує Анна Франко в есе "Іменний пиріг": "Скільки таких пирогів пекла моя матуся і скільки то імен вона виписувала на них! І тепер, коли засідаємо цілою родиною при столі святкувати день народження кожного з нас, а по середині стола він пишається, тоді мені здається, немов сама матуся є присутня між нами. Немов вона невидима, але колись сповнена великою любов'ю до нас, дітей, нахиляється над нашими головами і шепче тихо: "Вітаю іменинника".

Пам’ятним для родини було освячення хати, на яке зійшлися приятелі і знайомі. Говорили тости, було весело і приємно. Франко був веселий і щасливий, бо ж власна хата дає людині стабільність і скріплює її самопочуття. Ця гостина залишилася пам’ятною  для  дітей, бо властиво, це «була послідна таки гостина у нас, де зійшлося більше товариство, сиділи за багато і гарно накритим столом, велися веселі гутірки».

Франко був дуже сімейною людиною і завжди знаходив час для відпочинку із рідними. Коли письменнику не вдавалося поїхати в гори, він зазвичай ішов з дітьми і дружиною гуляти на Кайзервальд (місцевість Шевченківського та Личаківського районів Львова).

Проживаючи здебільшого в місті, Франко використовував кожну вільну хвилину, а як пощастило, то і днину, на те, щоб вивезти родину кудись поза місто. Звичайно вони цілою родиною, набравши їди, їхали або до близьких лісків, або до більш віддаленого «Вулецького лісу». Зараз же за містом дітям дозволено було скинути черевики, і  бігти босоніж стежками, поміж полями, підскакуючи наввипередки, потім стомлені сідали край дороги, ждучи приходу батьків. Тато вчив  розрізняти дітей роди збіжжя, трав і квітів, учив, як розрізняти; корисні рослини від шкідливих, кожне дерево чи кущ діставали свої назви, свої прикмети; вчились розрізняти пташок за їх виглядом і співом; тато приносив чи жабку, чи ящірку, чи вужа веретільника; це все хотіли докладно оглянути і, хоч з великим острахом, узяти в руки, подержати. Не раз на такій прогульці сім’я проводила цілий день і тільки вечором з заходом сонця поверталася додому.

Анна Франко-Ключко згадує: «Як давніше з вул. Крижової, так і з власної хати — ми виїздили чи то на святочні чи на літні ферії на село. Татові приятелі, священики й селяни, запрошували нас, і ми їхали цілою родиною. Пам’ятні й незабутні поїздки на Різдвяні та Великодні Свята. На селі, серед селянства й священиків, свята святковані за старими звичаями, ненарушеними міським новаторством, — мали для нас непереможний чар. На Різдво ми ходили разом з сільською молоддю колядувати, заходили до хат, запрошені господарями. Запах сіна, дідух у куті , хата чистенька, прибрана вишивками, кутя на столі, — все це бачу мов сьогодні. Нас запрошують до столу, гостять, співають колядки, господар кидає кутю на стелю, «щоб був урожай, щоб худібка множилася». На Великдень ми виводили під церквою гаївки, хлопці стріляли з моздірів, мальовничий одяг, запах весни, повно гамору, сміху, радості!

Одним із захоплень Франка була риболовля, на яку він часто вибирався з дружиною: заходили по коліна у воду, закочували рукави і ловили рибу руками. «Франко був дуже майстерний рибалка і ловив рибу найрізноманітнішими способами, до того ж вудкою – в останню чергу, а найчастіше сітками, гачками, саками, руками, а також на трутку (наживка до якої підмішували алкоголь, після чого риба «п’яніла» і ловити її ставало значно легше).

Другою пристрастю письменника були гриби. Знався на цій справі Франко настільки професійно, що навіть навчав інших, як правильно збирати гриби та які з них їстівні. Одного разу поет прийшов з повним кошиком грибів у село Криворівня, до пароха Олекси Волянського, і попросивши паніматку приготувати з грибів страву, зіштовхнувся з обуренням пароха, мовляв, гриби отруйні. Але Іван Франко все ж наполіг і гриби, що виявилися їстівними, йому таки приготували. Відтоді селяни й собі почали їх збирати.

«Анна Франко-Ключко (донька Івана Франка) зауважує, що «грибний суп з вушками і картопля з грибами були улюбленими стравами тата».  Як рибу, так і гриби у сім’ї Франків сушили, маринували, варили. Із спогадів дітей Івана Франка, батько дуже часто наносив стільки грибів і риб, що мати навіть сварилася за це, бо не знала, що робити з такою великою кількістю поживи».

Тема побуту допомагає побачити Франка цілісною і живою людиною,

а не дядьком на постаменті. Завдяки спогадам ми дізналися, що Іван Франко – не лише письменник, науковець та громадський діяч, а й люблячий батько й чоловік, завзятий рибалка і збирач грибів, мандрівник і природолюб.

Загальноосвітня школа І-ІІ ступенів с. Верба

Педагогічні читання

Традиції та свята у родині Івана Франка

Підготувала вчитель

української мови та

літератури

Трач Галина Олексіївна

2016