Творча робота "Остарбайтери - як феномен років Другої світової війни"

Про матеріал

Матеріал творчої роботи МАН" Остарбайтери як феномен років Другої світової війни" містить інформацію про долю остарбайтерів років Другої світової війни, про тяжке життя на чужині, ставлення господарів до них, жахливу долю після повернення на Батьківщину.

Перегляд файлу

Міністерство освіти і науки України
Управління освіти і науки Чернігівської облдержадміністрації
обласний комунальний позашкільний навчальний заклад

«Чернігівська Мала академія наук учнівської молоді»

Чернігівської обласної ради

Відділення: історії

Секція: історичне краєзнавство

«Остарбайтери як феномен років Другої світової війни»

Роботу виконала:

Свириденко Дар’я Андріївна,

учениця11 класу

Новгород-Сіверської загальноосвітньої школи

І-ІІІ ступенів №2

Новгород-Сіверської міської ради

Чернігівської області

Науковий керівник:

Черняк Оксана Василівна,

вчитель історії та правознавства

Новгород-Сіверської загальноосвітньої школи

І-ІІІ ступенів №2

Новгород-Сіверської міської ради

Чернігівської області

Новгород-Сіверський 2020

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………3

І. ТЕОРЕТИЧНЕ ОБГРУНТУВАННЯ ПРОБЛЕМИ ОСТАРБАЙТЕРІВ…….6

1.1. Дослідження науковців про остарбайтерів………………………………...8

1.2. Україна в планах Адольфа Гітлера…………………………………………9

ІІ. ЧЕРНІГІВЩИНА І ОСТАРБАЙТЕРИ……………………………………….13

2.1. Вивезення населення Чернігівщини на примусові роботи до Німеччини в 1941-1945 роках.…………………………………………………………………..13

2.2. Соціально-правове становище примусових робітників…………………....14

2.3. Життя в Німеччині……………………………………………………………16

2.4. Повоєнна репатріація……………………………………………………….18

2.5. З погляду очевидця Помаз Ганни Прохорівни, учасниці Другої світової війни про остарбайтерів…………………………………………………………...20

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………......21

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………………….25

ДОДАТКИ………………………………………………………………………….27

ВСТУП

Війна-це подія, яку треба не тільки пережити, але й осмислити. Вона не тільки руйнує, але часто веде до згуртування народу, до морального піднесення. Вона об'єднує людей проти спільного ворога. Питання війни та миру на Землі хвилювало людей завжди… Як же нам потрібно жити, щоб завжди був мир? Чому люди не можуть мирним шляхом врегульовувати свої конфлікти? Чому люди вбивають один-одного заради грошей, території, слави? Чому люди не цінують життя?

У 2021 році Україна відзначатиме 76 річницю з часу закінчення Другої світової війни. В історичній науці ще залишається чимало недостатньо досліджених аспектів цієї війни, які раніше не були висвітлені фахівцями. Однією із малодосліджених є проблема остарбайтерів. Тому я і вирішила працювати в цьому напрямку. Тема мого наукового дослідження: «Остарбайтери як феномен років Другої світової війни»

Актуальність теми полягає у вивченні історії примусової трудової депортації нацистами наших земляків у роки окупації. Розкриття теми простежується в результаті досліджень архівних матеріалів Чернігівщини, аналізу свідчень Помаз Ганни Прохорівни, учасниці Другої світової війни села Стара Гутка Холминського району. Це сприяє формуванню стійкого патріотизму і допомагає глибше усвідомити внесок українського народу у перемозі над ворогом та прагнення сучасного покоління зберегти мир.

Мета дослідження

- повернутись до історичної правди, переглянути її через призму минулих років;

- узагальнити та систематизувати матеріали окремих архівних і опублікованих документів, спогадів земляків - остарбайтерів, депортованих у роки Другої світової війни на примусові роботи до Німеччини, які стали жертвами нацизму, а в процесі повернення на батьківщину (репатріації) зазнали утисків із боку тоталітарного сталінського режиму.

Завдання наукового пошуку:

- проаналізувати життя людей у період встановлення нацистського «нового порядку»;

- розглянути стратегії виживання примусових робітників на чужині;

- встановити зміни, що сталися у ставленні до колишніх остарбайтерів із боку влади після повернення;

- знайти родичів остарбайтерів, взяти інтерв’ю.

Практичне значення роботи полягає в тому, що матеріали можна використовувати на уроках історії України у 5-11 класах під час вивчення тем «Україна в Другій світовій війні», «Наш край у Другій світовій війні» та всесвітньої історії в 11 кл під час вивчення теми «Друга світова війна», під час підготовки до семінарів, написання рефератів, у підготовці та проведенні позакласних історичних заходів.

Предметом дослідження є процеси депортації на роботу до Німеччини, примусова праця на чужині, а також повоєнна соціальна адаптація колишніх остарбайтерів на Батьківщині

Обє’ктом дослідження є остарбайтери – що в роки Другої світової війни перебували на примусовій праці в нацистській Німеччині.

Наукова новизна :

- Розширено джерельну базу вивчення історії Другої світової війни за рахунок системного використання чернігівських архівних видань, які раніше не залучались.

- Виявлено фактичний матеріал (спогади очевидців), який свідчить про цілі, масштаби і засоби нацистської пропаганди того періоду.

Серед методів дослідження, використаних мною у підготовці роботи, можна виділити аналіз матеріалів та систематизацію результатів пошукової діяльності, узагальнення досліджуваної проблеми на основі архівних матеріалів та свідчень людей, обізнаних з подіями.

До списку неблагонадійних остарбайтери були віднесені правлячим у СРСР сталінським режимом ще під час Другої світової війни. Примусові робітники Третього Рейху не вписувалися в активно поширювану доктрину «масового героїзму радянського народу». У воєнний час вони не стали «всі, як один» на захист рідної Вітчизни. Вони працювали на зміцнення ворожої німецької економіки.

Влада не задумувалася над тим, що в більшості остарбайтерами ці люди стали не з власної волі, адже вони були кинутими ворогові під час відступу радянської армії на початковому періоді війни. Нікого не цікавило і те, що довелося пережити бранцям від представників «вищої» раси під час окупації в Україні та в самій Німеччині: погрози знищення родин, нелюдські умови вивезення на Захід, важка непосильна праця, виснаження, недоїдання, насильство, примусові аборти, стерилізація, каліцтво і смерть.

Не набагато кращим стало життя колишніх остарбайтерів після повернення в Україну. Відразу ж по приїзду на місця свого проживання всі вони пройшли допити в НКВС-КДБ.

Ще донедавна про остарбайтерів не писали ні у підручниках, ні в довідниках, їх не згадували на уроках історії. Суспільство жило так, ніби цих людей узагалі не існувало.

Лише після розпаду СРСР до цієї категорії людей нарешті було виявлено увагу. Із здобуттям Україною незалежності спостерігається підвищений інтерес дослідників до історичної долі остарбайтерів.

З метою вшанування жертв нацистських переслідувань, формування в молоді історичної пам’яті проводимо в нашій школі різноманітні заходи: шкільні лінійки, вечори пам’яті, дискусії, круглі столи.

РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНЕ ОБГРУНТУВАННЯ ПРОБЛЕМИ ОСТАРБАЙТЕРІВ

У Радянському Союзі тема рабської і примусової праці протягом сорока років не набула належної актуальності. Тільки під час перебудови стало можливим говорити про проблеми жертв нацизму та їх скалічені долі.

В історії людства ми не знайдемо прикладу, подібного до терористичного режиму нацизму. Окрім планів світового панування, його верхівка розробила і послідовно й організовано втілювала в життя стратегію знищення, поневолення та експлуатації народів.

Геоекономічні концепції нацистів базувалися на тезі про забезпечення «обраним арійським народам» процвітання за рахунок народів «неповноцінних» та переможених. Тому питання, пов’язані з використанням рабської праці мільйонів цивільних громадян України під час Другої світової війни належать до актуальних проблем дослідження історії, оскільки, порівняно з іншими захопленими радянськими територіями, з українських земель було вивезено найбільше трудових ресурсів для економіки Третього рейху.

До початку війни проти Радянського Союзу нацистське керівництво не планувало використовувати в промисловості своєї країни робочу силу з окупованих територій СРСР. Навпаки, розроблялися схеми масового винищення мільйонів місцевих мешканців та німецької колонізації захоплених радянських земель.

Зрив «блискавичної війни» восени 1941 року, призвів до необхідності проводити позиційні бойові дії та мобілізовувати дедалі більше німецьких селян і робітників до армії, змусили Гітлера частково змінити плани й піти на використання трудових ресурсів з окупованих східних територій [1, с.112]. Уперше тема широкого використання в німецькій промисловості та сільському господарстві робочої сили окупованих радянських територій обговорювалася на секретній нараді в Берліні 7 листопада 1941 року, де була дана спеціальна вказівка щодо масового використання іноземних робітників, головне, з Радянського Союзу, наголосивши: ці люди мусять виконувати найважчу і некваліфіковану роботу. У кінці 194-на початку 1942 років було розгорнуто галасливу пропагандистську кампанію, щоб налагодити масовий добровільний виїзд до Німеччини. Жителів міст і сіл закликали взяти участь у «будівництві нової Європи та забезпеченні якнайскорішого закінчення війни».

Німецькі пропагандисти намагалися спокусити людей високими заробітками, котрі нібито чекають їх в Німеччині. На певну частину населення ці звернення мали вплив, оскільки фашистська окупація принесла українцям масове безробіття.Але небажання українського населення виїжджати на працю в Німеччину посилювалося й, зрештою, стало домінуючим, коли надійшли відомості про те, наскільки німецька реальність не збігається з обіцянками вербувальників.

Щоб урятувати програму забезпечення німецької економіки дармовою робочою силою, нацистський уряд взяв курс на примусові методи вербування. Курс на хижацьку експлуатацію «східних робітників» знайшов втілення в спеціальному декреті Гітлера від 21 березня 1942 року. Для централізації керівництва всіма трудовими ресурсами та підвищення ефективності їх використання було створено спеціальну установу «Імперське бюро для використання робочої сили».

Методи фашистів у спробах загнати в рейх якомога більше невільників не відзначалися особливою винахідливістю-переважали пастки та примус. У хід ішли оголошення про «видачу продовольства», «молодіжні гуляння» та «безплатні кіносеанси». Прямим продовженням злочинних дій фашистських окупантів, що мали на меті вигнання радянських громадян на невільницькі роботи до Німеччини, була примусова евакуація населення міст і сіл під час відступу фашистських військ із території СРСР. Масова депортація українського населення в Німеччину, цинічно названа фашистами «евакуацією», як і інші дії окупантів, провадилася з винятковою жорстокістю.

Майже три роки, мов нескінчений конвеєр, тягнулися ешелони з невільниками з України до Німеччини. У рейху українські «остарбайтери» становили відносно невеликий відсоток, але їхнє становище, побут, умови праці були набагато гіршими, ніж, наприклад у голландців чи французів. Організувавши у величезних масштабах справжню торгівлю рабами, на місцях утворили «ринки збуту робочої сили». Тут легально відбувався продаж привезених зі сходу робітників підприємцям і фермерам для експлуатації в економіці та використання в ролі домашньої прислуги.

Дослідження науковців про остарбайтерів

Московська газета «Известия» одною із перших у номері від 10.02. 1985 року помістила статтю Л. Цвика «Про це не забути» про долю радянських дітей -жертв нацистських експериментів в Освенцимі. Тема викликала великий резонанс. Одна за одною почали з’являтися публікації про малолітніх в’язнів: «Правда» №131 від 10 травня 1988 р.- стаття Г. Яковлева «Опалене дитинство», «Правда Украины» від 17 червня 1988 року-його ж стаття «Живим лишився один з десяти».

У цей же час виходять перші наукові праці про остарбайтерів та військовополонених. Так, наприклад, 1985 року Т.Першина видає працю «Фашистский геноцид в Украйні 1941-944», 1996 року П.Полян опублікував свою працю на тему «Жертви двох диктатур». «Остарбайтери й військовополонені Третьому Рейхі». 1998 року виходить праця О. Потильчака «Трудові ресурси радянських військовополонених та остарбайтерів з України в нацистській військовій економіці в роки Другої світової війни». Досить цікавий матеріал з цієї тематики вміщений у книзі Г.Грінченка «Невигадане. Усні історії остарбайтерів». Не менш значущою є праця С. Гальчака «Східні робітники з Поділля» депортація, нацистська каторга, опір поневолювачам. Багатим за змістом є наукове дослідження А.Кравченка, С. Батуріна «Українські невільники Третього рейху”.

Цивільне населення окупованих територій спочатку використовувалося на місцях для налагодження господарства та використання його для потреб Рейху. Німці зберегли радянську колгоспно-радгоспну систему, а селян перетворили фактично в кріпаків, прикріплених до господарств, які працювали на «благо України та Великої Німеччини». До пропаганди такої праці залучалася й українська преса. Газета «Українське слово», яка почала виходити із осені 1941 року спершу в Житомирі, а згодом у Києві, вміщувала ряд статей з закликом до праці, яка «мусить стати священним обов’язком кожного свідомого члена української нації» [3,1].

У перші місяці війни серед молоді були такі, які повірили в добре життя українських робітників у Німеччині й самі добровільно прагнули виїхати до Німеччини. Однак добровільний виїзд до Німеччини не набув масового характеру. Генеральний уповноважений з мобілізації іноземної робочої сили для Рейху Ф. Заукель у березні 1944 року. заявив: «З п’яти мільйонів іноземних робітників, що прибули до Німеччини, добровільно прибуло не більше двохсот тисяч» [4,15]. З весни 1942 року вивезення людей на роботу до Німеччини стало примусовим. За циркуляром, підписаним А. Розенбергом 6 березня 1942 року, вимагалося відправити до Німеччини 627 тис. «східних робітників», з яких з України повинні були набрати 572 тис.[1,18] З 15 березня встановлювалися щоденні норми вивезення робітників з України-1000 осіб. З першого квітня ця квота повинна була зрости вдвічі.

1.2. Україна у планах Адольфа Гітлера

Перші українці опинилися на німецькій примусовій роботі ще влітку 1939-го року. Це були мешканці окупованого угорськими військами Закарпаття, яких вивозили на роботу до Австрії. Наступними на початку вересня 1939-го року потрапили до Рейху галичани-військовослужбовці польської армії, які виявилися в полоні й з часом були переведені до розряду цивільних робітників.

Перші цивільні робітники з окупованої вермахтом України стали добровільно виїжджати до Німеччини ще влітку 1941-го року з дистрикту «Галичина». До початку німецько-радянської війни нацистське керівництво не планувало використовувати в промисловості своєї країни робочу силу з окупованих територій СРСР (зокрема, й з України). Навпаки, розроблялися схеми масового винищення мільйонів місцевих мешканців (генеральний план «Ост») та німецької колонізації захоплених радянських земель.

Зрив «блискавичної війни» восени 1941-го року,призвів до необхідності проводити позиційні бойові дії та мобілізовувати все більше німецьких селян і робітників до армії змусили Гітлера частково змінити свої екстермінаційні плани й піти на використання трудових ресурсів з окупованих східних територій в економічних інтересах Третього Рейху. Спершу нацистські функціонери покладали свої надії на кілька мільйонів радянських військовополонених.

До кінця 1941-го року з 3,5 млн червоноармійців, які потрапили в полон, унаслідок політики геноциду 60% бранців не пережило голодної зими 1941-1942-го. На захоплених територіях СРСР основні зусилля німців були спрямовані на вербування цивільних робітників (Додаток А).

Агітаційна кампанія нацистів в Україні стартувала взимку 1942-го. Першочергове значення в ній відводилося великим містам: Харкову, Києву, Сталіному (сучасний Донецьк), Дніпропетровську. В умовах безробіття та голоду населення великих промислових центрів ставало бажаною здобиччю нацистської пропаганди. Чимало безробітних міщан, змучених голодом і безпросвітним існуванням у напівзруйнованих містах, повірили обіцянкам німецьких вербувальників. Перший ешелон із 1117 робітниками-спеціалістами вирушив із Харкова до Кельна 18 січня 1942-го року, другий до Бранденбурга-21 січня.

Вивезення трудових ресурсів із Києва розпочалося 22 січня 1942-го року, коли до Німеччини було відправлено 1,5 тис. осіб. 24 лютого перший потяг від’їхав зі Сталіного. Особливістю початкових німецьких трудових наборів була чітка спеціалізація робітників за професіями (перевага віддавалася чоловікам зі спеціальністю будівельників, металургів, гірників тощо), а також їхній здебільшого добровільний характер.

У лютому 1942 року нацистські посадовці вже вимагали доставити з України 290 тис. сільськогосподарських робітників, 30 тис. кваліфікованих спеціалістів для німецької промисловості з Києва та 50 тис. зі Сталіного. Однак потік добровольців не задовольняв дедалі більшу потребу в робочій силі, а після перших листів із «вільної Європи» взагалі припинився. Розпочалася широка акція примусового вивезення, в якій брали участь й органи місцевого управління та поліції.

Після запровадження в березні 1942-го посади головного уповноваженого з використання робочої сили, яку обійняв Фріц Заукель, масштаби роботи вербувальних комісій на Сході значно зросли. З весни 1942-го німці розпочали масові облави на місцеве населення із залученням до цього поліції та солдатів вермахту. Запроваджена система з обіцянок, соціального тиску і брутального терору дала їм змогу того року депортувати з окупованих східних територій понад 1 млн цивільних робітників, більшість з яких (714 тис.) були вихідцями з України. (Додаток Б)

1943-й рік позначився для тих, хто жив в Україні, новою акцією нацистів: мобілізацією на роботи працездатного населення віком від 16 до 50 років. Про добровільність навіть у пропагандистських оголошеннях не було й мови. Відтепер це був обов’язок. Протягом 1943-го року німці вивезли з України майже 1 млн 90 тис. осіб, а 1944-го року додатково ще 600 тис.

Всього (за даними В. Литвина) було відправлено до Німеччини 2400 тис. громадян України. Найбільше людей було вивезено з Сталінської області-більше 252 тис., Дніпропетровської-176, Полтавської-175, Запорізької-174, Львівської-170, Київської-170 тис. осіб.

Міжнародний військовий трибунал у Нюрнберзі кваліфікував масову насильницьку депортацію населення і примушування його до рабської праці як воєнний злочин і злочин проти людяності. (Додаток В)

Вищезгадані наукові праці дають нам підстави стверджувати, що вже від самого початку війни до роботи в Німеччині почали залучати населення з окупованих територій Радянського Союзу. У серпні 1941 року було заплановано використати 100 тисяч військовополонених для роботи в сільському господарстві, на будівництві доріг та інше.

26 серпня рейхсміністерство праці розробило інструкцію та направило у війська листи, у яких рекомендувало використовувати працю військовополонених не лише на окупованих територіях, а і в Німеччині [1,8-9].

Уже 24 грудня 1941 року фельдмаршал Кейтель вимагав від Е.Коха переправити для роботи у військовій промисловості Німеччини максимальну кількість військовополонених. Фактично з листопада до середини грудня 1941 року до Рейху було відправлено 325 тис. осіб, а до кінця року ще 125 тис. значна кількість цих військовополонених була вивезена з України [2,38].

РОЗДІЛ ІІ. ЧЕРНІГІВЩИНА І ОСТАРБАЙТЕРИ

2.1.Вивезення населення Чернігівщини на примусові роботи до Німеччини в 1941-1945 років.

Масова депортація населення Чернігівської області відбулася в період нацистської окупації. (вересень 1941-вересень 1943 років) Виконуючи розпорядження нової влади керівники міст, старости сіл разом із поліцаями складали списки молодих людей, які мали бути відправлені на роботи до Німеччини. Відібраних людей викликали у старостати з речами і відвозили на залізничні станції. Де садили у вагони і відправляли на захід.

Причетність німецьких комендантів та старост сіл до переселення громадян підтверджують так звані «Зведені акти-списки громадян, насильно вивезених до Німеччини під час окупації», які були складені виконавчими комітетами районних рад у 1944 році на основі поданих сільських актів-списків, які було складено у сільських радах.

На основі даних, які надійшли у виконком Чернігівської міської ради депутатів трудящих у 1943-1945 роках про кількість насильно вивезених жителів Чернігівської області , можна стверджувати, що найбільше було вивезено людей до Німеччини з Остерського району-4566 осіб, чоловіків-1661, жінок-2905. З Куликівського району-1669 осіб, 405 чоловіків, 1264 жінок, Щорському-659 осіб, з яких 604 чоловіків і 1055 жінок. (Додаток Г).

Масове вивезення громадян Сріблянського району до Німеччини відбулося 7 липня 1942року. Всього було переселено 1115 осіб, 482 чоловіків і 633 жінок.

У двох останніх районах відправлених на захід було майже у 3 рази менше ніж в Остерському районі.

Однією з причин цього стала боротьба окупантів з партизанами. Восени 1943 року в рамках акції по боротьбі з партизанами мешканці села Євминка Остерського району були депортовані до Рейху.

Найменше людей було відправлено на примусові роботи до Німеччини з Новгород-Сіверського району-225 осіб, з них 104 чоловіків і 121жінок, що у 20 разів менше ніж з Остерського району. З Носівського району-271 особу, 141 чоловіків і 130 жінок. Гремячський район-294 особи, з них 134 чоловіків і 160 жінок. З Прилук-6000 осіб, з Чернігова-695 осіб, з Ніжину-415 особи. Серед вивезених до Німеччини було 3788 дітей і підлітків віком до 16 років.

Всього за період нацистської окупації з Чернігівської області, згідно з даними, у 1943-1945 роках, було відправлено на примусові роботи до Німеччини 41578 осіб, з них 16524 чоловіки і 25054 жінок.

Станом на 01.01.1941 р. в Чернігівській області проживало 1.784.000 осіб. Так, з області було взято 2,4% населення.

За підрахунками Управління НКВС у Чернігівській області, число остарбайтерів складало 60.766 осіб.

Соціально-правове становище примусових робітників

Жителі України незалежно від того, поїхали вони до Рейху добровільно чи примусово, мали однаковий соціальний і правовий статус-перебували в безправному становищі. Щоб забезпечити «чистоту німецької крові», запобігти поширенню впливу «більшовицької пропаганди» на німців і досягнути продуктивного використання вихідців зі східних окупованих територій, Головному управлінню безпеки Рейху (РСХА) було доручено розробити комплекс спеціальних документів, які регламентували б згаданий процес. Один із чиновників РСХА Бернхард Баатц запропонував розпізнавальний знак для цієї багатонаціональної категорії робітників у вигляді прямокутника з літерами OST на блакитному тлі (за аналогією зі знаком для польських робітників із Генерального губернаторства, які носили літеру Р). (Додаток Д). Згодом вихідців з окупованих східних територій за цим знаком стали називати остарбайтерами, тобто східними робітниками.

Не всі приїжджі з України були остарбайтерами. Галичани мали в Рейху інший правовий статус.

Основні положення стосовно використання праці східних робітників були викладені в так званих Указах про остарбайтерів, які підготувала спеціальна комісія РСХА і підписав Генріх Гіммлер 20 лютого 1942-го року. Вони передбачали контроль над їхньою працею, пересуванням, дозвіллям і навіть статевим життям. Остарбайтерів утримували в спеціальних таборах під суворою охороною. На виробництві ізолювали від німців і решти іноземних робітників, видавали кошти, що становили половину, а то й третину зарплати німця, з яких до того ж вираховували гроші на їх утримання. Норми харчування були найнижчими серед решти категорій іноземних робітників у Німеччині. Штрафні санкції за трудові та політичні провини включали широкий спектр заходів: від тілесних покарань до відправлення на кілька тижнів до штрафного чи концентраційного табору. За статеві контакти остарбайтера з німкою-смертна кара для партнера і концтабір для жінки. (Додаток Ж)

Упродовж війни законодавство щодо східних робітників змінювалося. Наприкінці 1942-го року їм дозволили листуватися з рідними (надсилати дві листівки на місяць), з листопада 1943-го року-виходити за межі табору з відома керівництва, наприкінці 1944-го року-норми харчування вихідців із Радянського Союзу були прирівняні до норм інших іноземців. Однак до завершення війни східні робітники залишалися найбільш безправною і гнобленою категорією у Третьому Рейху.

Шанси на виживання залежали значною мірою від того, куди людина потрапляла: на державне виробництво, де умови праці та побуту були найважчими, чи до сільського господаря, де було легше прохарчуватися. Третина остарбайтерів працювала в сільському господарстві, 45%-у промисловості.

Погані умови проживання, недостатнє харчування, тяжка праця, катастрофічний санітарно-гігієнічний стан у таборах, поширення різноманітних паразитів і шкідників призводили до того, що серед остарбайтерів спостерігався найвищий відсоток (порівняно з іншими іноземцями) випадків травматизму та смертності від інфекційних хвороб і виснаження. Найбільше смертей було від туберкульозу, серцево-судинної недостатності, сухот, виробничих травм і тифу.

За даними статистики, середньомісячна смертність серед остарбайтерів у 1943-му сягала 1210 осіб на місяць. Однак у 1944-1945-му вона була ще вищою внаслідок бомбардування авіації союзників. За дуже обережними підрахунками, у Рейху померло від 80 до 100 тис. остарбайтерів.

Від табору до табору, від господаря до господаря умови життя вихідців з України різнилися. Багато хто з примусових робітників зміг уже через багато років по війні розповісти про допомогу й співчуття німецьких колег по роботі, людяне ставлення до них «бауерів» (німецьких фермерів-Ред.). Для частини з них це була перша, а часом єдина поїздка не лише за кордон, а й за межі рідного села. І через колючий дріт багатьом вдалося розгледіти значно вищий рівень життя не лише звичайних німців, а й чехів, поляків, французів, своїх братів по неволі. Для декого то була можливість втекти від колишньої радянської дійсності, не повернутися до СРСР.

Життя в Німеччині

Прямо з ешелонів вивезених майбутніх робітників доставляли до спец таборів-«дурганстаборів»-для проходження карантину перед влаштуванням їх на роботу. У таборах вони отримували пам’ятку з правилами поведінки. Згідно з якими, життя остарбайтерів суворо регламентувалося, вона складалася із обмежень: пересування за межі табору повністю або частково заборонялося. Часто виходити за межі свого помешкання можна було лише пропрацювавши на підприємстві кілька місяців. Не дозволялося спілкуватися з місцевим населенням.

Всім прибулим до Німеччини у спецтаборах видавали трудові картки. Трудову картку робили з одного картонного аркуша, вклеювали фото робітника та вносили відповідні записи. Документи мали свої серії та номери. У документи вносили різноманітні особисті дані остарбайтера: ПІБ, дату, місце народження. (Додаток З)

Після «дурганстаборів» остарбайтери направлялися на ринки збуту робочої сили-«арбайцашт», де підлягали «розпродажеві», ціна однієї робочої одиниці не перевищувала 18 марок за жінку та 25 за чоловіка.

На ці «ринки» приїздили власники підприємстві сільські господарі-бауери для купівлі майбутніх працівників, відбираючи їх за певними ознаками. Для роботи на підприємствах відбиралися здорові юнаки та дівчата, у село потрапляли всі інші.

Іноді майбутні робітники потрапляли до господарів, оминаючи такі «ринки». Прибувши до відповідної станції, вишикувались. Німецькі господарі підходили до робітників і вибирали.

Повоєнна репатріація

Після завершення бойових дій у Європі 1945-го більшість примусових робітників зі Сходу деякий час перебували в таборах переміщених осіб у Західній Німеччині. Згідно з міжнародними угодами між союзниками по антигітлерівській коаліції, ухваленими на Кримській та Потсдамській конференціях у 1945-му, повернення (репатріацію) до СРСР було оголошено обов’язковим для всіх громадян, які до 1939-го мешкали в Країні Радянського Союзу. Таких із території УРСР налічувалося 1 млн 850 тис. осіб, серед яких значну частину становили колишні примусові робітники. Ті з них, хто не побажав повертатися до Радянського Союзу й зміг уникнути примусової репатріації, стали однією зі складових так званої третьої хвилі еміграції з України.

Для забезпечення повернення з-за кордону мільйонів радянських громадян у рекордні терміни було організовано сотні різноманітних таборів і пунктів на території східноєвропейських країн і в західній прикордонній смузі СРСР. На відміну від відповідних установ західних союзників, їхнім пріоритетним завданням були політична фільтрація й статистичний облік осіб, які тривалий час перебували за кордоном, а не медична та матеріальна допомога постраждалим від нацизму. Більшість репатріантів проходили перевірку й фільтрацію у фронтових та армійських таборах або збірно-пересильних пунктах Наркомату оборони і перевірочно-фільтраційних пунктах НКВС, які проводили чекісти. За її результатами тільки 58% з них повернулися у свої родини до попереднього місця проживання. 19% чоловіків були мобілізовані до Червоної армії, ще 14%-до так званих трудових батальйонів, 6,5% передано в розпорядження НКВС, тобто арештовано, а 2% працювали в збірних таборах або інших радянських військових частинах за кордоном. Але й тим, кому дозволили повернутися додому, потрібно було знову пройти перевірку в органах держбезпеки, за результатами якої на кожну особу відкривали так звану фільтраційну справу.

По поверненню до Радянського Союзу до остарбайтерів часто ставилися як до зрадників. Багатьох перевезли у віддалені місця Радянського Союзу, позбавивши їх основних прав та можливості отримати освіту. Ті, хто повернувся додому, також були фізично і духовно розбиті. Влада мала сумніви у їх "лояльності", а тому позбавила багатьох права на громадянство.

Остарбайтери страждали від санкціонованої державою стигматизації, у спеціальній відмітці у їхніх паспортах (та паспортах їх дітей та родичів) згадувався час перебування у Німеччині під час війни. Як результат, багато робочих місць були недоступними для тих, кому не пощастило мати такий статус. Багато жертв свідчать, що після війни вони все життя зазнавали знущань та підозр з боку своїх співвітчизників, багато з яких звинувачували їх у тому, що вони були зрадниками, які допомагали німцям і жили з комфортом у Третьому Рейху, коли Україна горіла.

Таким чином перебуваючи на примусових роботах, остарбайтери виснажливо працювали, голодували, часто хворіли. Порівняно з іншими іноземними робітниками вони частіше отримували травми, вмирали від інфекційних хвороб і виснаження. Умови в таборах були досить різними і залежали від керівництва підприємства та табору. В основному останні майже не цікавилися життям і побутом остарбайтерів, які нерідко працювали до 18 годин на добу. Найважче було на державному виробництві, а в сільському господарстві робітникам було простіше отримати їжу. У 1943 році серед них щомісяця помирало 1210 осіб. Всього під час перебування на роботах у Німеччині померло 100 тис. осіб.

Міжнародний військовий трибунал у Нюрнберзі у 1946 році визнав примусову працю іноземців, яку використовували у нацистській Німеччині, злочином проти людяності і порушенням норм міжнародного права. Наприкінці 1980-х років почалися переговори між Західною Німеччиною і СРСР про виплату гуманітарної допомоги колишнім примусовим робітникам Рейху, яку почали надавати вже в період незалежності.

18 січня 2017 року, у 75-у річницю з часу початку примусового вивезення населення України в Німеччину (остарбайтерів) у січні 1942 року, було оголошено Днем пам’яті, який відзначався в Україні на державному рівні.

2.5. З погляду очевидця Помаз Ганни Прохорівни, учасниці Другої світової війни про остарбайтерів

(Розповідь жительки м. Новгорода-Сіверського Шевцової Олени Василівни про матір-остарбайтер).

«Моя мати Помаз Ганна Прохорівна народилася 24 березня 1924 року уродженка с. Стара Гутка Холминського району. (Додаток К). В сім’ї була єдиною дитиною. Батьки працювали в колгоспі, до відправлення в Німеччину працювала разом з ними. Була активною дитиною, з дитинства любила працювати. Була примусово вивезена до Німеччини 19 травня1942 року.

Потрапила мати до хазяїна Адольфа Баумана у с. Люхерберг, край Офенбург. (Додаток Л), (Додаток М). Прибувши до села, вишикувались на станції. Німецькі господарі підходили до робітників і вибирали. Моя мати була тендітною жінкою, тому її обрали не одразу, бо всі німецькі господарі хотіли собі сильних, кремезних робітниць. Вона виконувала всю роботу з сільського господарства, працювала на землі і виховувала трьох німецьких доньок.

Моя мати жила разом з дружиною, матір’ю хазяїна Адольфа Баумана та їхніми дітьми в домі. Вони добре до матері відносилися, моя мати сиділа з ними за одним столом. Коли хазяїн прийшов у відпустку з війни на 10 днів, він був поранений, сліпий на одне око. Він був дуже розлючений на українців, і мама ці дні жила разом з худобою у хліву. Діти ставилися до моєї матері добре. Часто приносили їй польові квіти і ставили біля її ліжка. Повернулася мати на Батьківщину 27 серпня 1945 року.

Коли мати повернулася з чужини відношення до неї односельців було двояке, з насторогою. Радянська влада до остарбайтерів часто ставилися як до зрадників. Мати позбавили основних прав та можливості отримати освіту. Мати працювала на землі. Ті, хто повернувся додому, також були фізично і духовно розбиті.

ВИСНОВКИ

Радянському Союзі тема рабської і примусової праці протягом сорока років не набула належної актуальності. Тільки під час перебудови стало можливим говорити про проблеми жертв нацизму та їх скалічені долі

Німецькі пропагандисти намагалися спокусити людей високими заробітками, котрі нібито чекають їх в Німеччині. На певну частину населення ці звернення мали вплив, оскільки фашистська окупація принесла українцям масове безробіття. Але небажання українського населення виїжджати на працю в Німеччину посилювалося й, зрештою, стало домінуючим, коли надійшли відомості про те, наскільки німецька реальність не збігається з обіцянками вербувальників.

На початку 1985 років виходять перші наукові праці про остарбайтерів та військовополонених. Так, наприклад, 1985 року Т.Першина видає працю «Фашистский геноцид в Украйні 1941-944», 1996 року П.Полян опублікував свою працю на тему «Жертви двох диктатур». «Остарбайтери й військовополонені Третьому Рейхі». 1998 року виходить працяО. Потильчака «Трудові ресурси радянських військовополонених та остарбайтерів з України в нацистській військовій економіці в роки Другої світової війни». Досить цікавий матеріал з цієї тематики вміщений у книзі Г.Грінченка «Невигадане. Усні історії остарбайтерів». Не менш значущою є праця С. Гальчака «Східні робітники з Поділля» депортація, нацистська каторга, опір поневолювачам. Багатим за змістом є наукове дослідження А.Кравченка, С. Батуріна «Українські невільники Третього рейху”.

Станом на 01.01.1941 р. в Чернігівській області проживало 1.784.000 осіб. Так, з області було взято 2,4% населення.

За підрахунками Управління НКВС у Чернігівській області, число остарбайтерів складало 60.766 осіб.

Моя мати була примусово вивезена до Німеччини 19 травня1942 року. Потрапила до хазяїна Адольфа Баумана у с. Люхерберг, край Офенбург.

Вона виконувала всю роботу з сільського господарства, працювала на землі і виховувала трьох німецьких доньок. Господиня до матері відносилася добре, моя мати жила разом з дружиною, матір’ю хазяїна Адольфа Баумана та їхніми дітьми в домі. Коли хазяїн прийшов у відпустку з війни на 10 днів, він був поранений, сліпий на одне око. Він був дуже розлючений на українців, і мама ці дні жила разом з худобою.

Свідчення очевидців, як і офіційні документи, показують різноманітні умови праці та проживання „східних робітників” у Третьому райху. Але й за більш сприятливих обставин колишні остарбайтери в спогадах говорять про своє підневільне й принизливе становище, оскільки прибули вони у ворожу країну не з власної волі і не мали жодного впливу на вибір професії, місця роботи, умов життя.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Гальчак С.Д. "Східні робітники" з Поділля у Третьому Райху: депортація, нацистська каторга, опір поневолювачам. – Вінниця, 2003. – 344 с.; іл.
ДАКО. Ф. Р- 4758, оп. 2, спр. 1-55.
Качараба С. Трудова еміграція із Західної України у Францію (1919-1939 рр.) // Галичина: Науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис Прикарпатського університету імені Василя Стефаника. – Івано-Франківськ, 2002. – Вип. 8. – С. 95–107.
Лендел В.М. та Химич О.М. у: Пам’ять заради майбутнього. Спогади. – К., 2001 – С.285, 412.
Папакін А. "Українські в’язні концентраційного табору Флоссенбюрґ".
Пастушенко Т. В. Остарбайтери з Київщини: вербування, примусова праця, репатріація (1942 - 1953) – К, 2009. - 284 с.
Скоробагатов А.В. Харків у часи німецької окупації (1941-1943). – Х.: Прапор, 2004. – С.119.
Украинская ССР в Великой Отечественной войне Советского Союза 1941 - 1945 гг. - В 3-х т. / Ред. коллегия: Назаренко И. Д. (рук.) и др.; Пер. с укр. яз. Изд. доп. и дораб. – Том 3: Советская Украина в завершающий период Великой Отечественной войны (1944 – 1945 гг.) - К, 1975. – С. 153.
Хронологічний довідник про тимчасову окупацію німецько-фашистськими загарбниками населених пунктів Чернігівської області і визволення їх Червоною Армією (1941 – 1943 р.р.) – Чернігів: Деснянська правда, 1947. – 330 с.; Окупаційний режим на Дніпропетровщині в хронологічних довідках місцевих органів влади: Збірник документів / Автори-упорядники О. В. Касьянов і Н.В. Киструська -Дніпропетровськ: Герда, 2010. – 380 с.
ЦДАВО України, Ф.3676, оп.4, спр.127 (анкеты на лиц, уроженцев Украины, работавших в 1943-1945 гг. в Германии и получивших трудовые книжки на бирже труда в г.Бранденбурге).
ЦДАГО України, Ф.1, оп.23, спр. 1478 "Справка о приеме и трудоустройстве советских граждан, возвращающихся на родину из немецкого рабства".
ЦДАГО України, Ф.1, оп.23, спр. 4351, арк. 3 –51.
Державний архів Чернігівської області (далі – ДАЧО), Українське Полісся (Чернігів). – 1942. – 17 квітня.
ДАЧО, Скарбниця української культури: Збірник наукових праць. Вип. – 6. – Чернігів, 2005. – С–9.