Творчість поета-земляка Івана Омеляновича Білого

Іван Омелянович Білий

(1942 – 2019)

У цій творчій людині якимось поетичним дивом органічно поєднуються гостра принциповість і теплий ліризм, непоступливість і відвертість. У долі пана Івана переплелися сива історія та невизначене сьогодення, мальовниче Полісся і суворий Донбас, чорнобильський біль і донецький степ…

Юрій Доценко

Кажуть, що витоки кожної творчої людини слід шукати в її дитинстві, сім’ї, на малій батьківщині… Так воно насправді і є. Без цих складових Іван Білий, як поет, письменник, особистість не відбувся б. Народився він 25 березня 1942 року у селі Чистогалівці Чорнобильського району Київської області – серед десятьох сестер і братів був наймолодшим. Жили нужденно, батька після війни запроторили на кілька років до в’язниці  за те, що він, голова колгоспу, дав селянам на трудодень якісь там грами хліба… Повернувся додому – став конюхом. Мальовниче поліське село Чистогалівка, затишно вмостилося навколо тоді ще живого озера,  де дітвора плавала на човнах, рибалила. Згодом письменник напише про це немало теплих рядків. Повоєнне дитинство було нелегким, але згадує Іван Омелянович про нього сьогодні все ж як про найсвітліший час свого життя. А образ доброго і мудрого коня назавжди посів у його поетичній творчості чільне місце, адже він був босоногим пастушком колгоспного табуна. Разом  із братом і хлопцями-ровесниками випасали коней на росяних поліських луках… На жаль, все це залишилося сьогодні лише у спогадах: після чорнобильської аварії рідне село пана Івана, що було розташоване за п’ять кілометрів від її епіцентру, назавжди стерте з лиця землі… Але не з його пам’яті!..

На озері дитинства Чисте Гало, що висохло після атомного лиха…

Не летять до тебе ластівки із вирію,

Не пасуться в лузі коні вороні…

А мені здавалось і в розлуці вірилось,

Що ти завжди будеш в рідній стороні…

…На узгірок вийду – заніміють кроки;

Там, де слались вулиці, чорні бур’яни…

Може, археолог через двісті років

Донесе нащадкам плач твій з глибини.

                          «Закопане село» (1996 р.)

Як сільський хлопчина потрапив до робітничого Донбасу? У повоєнні роки було модно і престижно по всіляких путівках виїздити із села саме в шахтарський край. А ще у юнака було величезне бажання вирватися із замкненої колгоспної кабали на простори світу Божого, скоріше стати на ноги. Отже, у 1958 році, після закінчення сільської школи, приїхав у Донецьк. Тут закінчив будівельне училище № 3, працював слюсарем, пройшов школу монтажника на зведенні коксохімічного заводу в Авдіївці.

ОСІННЯ ПРАКТИКА

За асфальтом – дорога імлиста,

І трава під росою ще сива.

Ми спішим за околицю міста –

Петеушників зграя шумлива.

Час мине, і я слюсарем стану.

Та нічого ще поки не вмію…

Нас напучує строгий наш майстер:

–Головне, не зламать собі шию.

Бо до витівок всі ми охочі,

І дорога в густому тумані.

Бо складати нам іспит робочий

В піднебессі, на баштовім крані…

Випливають крізь далі холодні

Силуети будов наче судна.

Коли згадую юність сьогодні –

Промовчу, що була вона трудна.

Після армійської служби навчався на філологічному факультеті Донецького державного університету, який закінчив у 1970 році.

Свої перші вірші почав писати ще у восьмому класі, а  в студентські роки випустив свою першу поетичну збірку «Досвіток». Відтоді у письменника вийшло чимало книжок, як віршів, так і прози, але та, ластівка – найдорожча. Має журналістський стаж – декілька років редагував шахтарську багатотиражну газету. Жив і працював серед гірників, дещо пізнав з їхньої нелегкої земної і підземної долі.

І НА ЗЕМЛІ І ПІД ЗЕМЛЕЮ

Не відділяю од своєї

Їх біографію просту.

І на землі, і під землею

Я їх впізнаю за версту.

Немов близнята, всі чорняві –

На те вони і шахтарі, –

Простують з лави чи до лави

Не молоді і не старі.

Я з ними брав круті уклони

В одній упряжці трудовій.

Чи не відтоді піт солоний

Мені залишив присмак свій?

І крізь літа уже далекі, –

Нехай мине хоч цілий вік, –

Я буду згадувати штреки,

Немов окопи фронтовик.

Завідував бюро пропаганди Донецької обласної організації Товариства охорони пам’ятників історії та культури (1969 – 1970) , редагував шахтарську багатотиражну газету (1970 – 1975) . Протягом багатьох років був відповідальним секретарем, а також очолював відділ української літератури журналу «Донбас» (1972 – 1992) . Член Національної Спілки письменників України з 1973 року, а з 2001 по 2005 р. – відповідальний секретар її Донецької організації.

Перу Івана Білого належать збірки «Досвіток» (1969), «За калиновим жаром» (1972), «Передмістя» (1976), «Пізнані райдуги» (1981), «Біля вишневого вікна» (1990), «Журавлині мости» (2002), «Подих нічної води» (2012), «Наодинці з осіннім садом» (вибрані поезії) (2012)

Крім віршів, Іван Омелянович видав книжки оповідань «За го­рою, за крутою» (1984), «Рання дорога» (1987); цікаву повість «Перші розста­ні» (1984)  – про учнів професійно-технічного училища, де він колись і сам навчався. Повість була відзначена престижною премією на Республіканському конкурсі у 1985 році на кращий твір про молоду робітничу зміну, що засвідчує її належний художній рівень.

У 90-х роках Іван Білий активно проявив себе в царині дитячої літератури. Так, він видав для найменших шко­лярів букварі-читанки «Сходинки» (1995) та «Лесенка» (1997) (рос. мовою); для другокласників – читанку «Сходинки-2» (1998).

Іван Білий – лауреат обласної літературної премії імені В. Сосюри, Всеукраїнської літературно-мистецької премії імені І. Нечуя-Левицького, переможець конкурсу «Книга Донбасу-2012».