У пам’яті і доблесть, і трагедія

 

Вечір - пам’яті виведення військ з Афганістану
Тема: У пам’яті і доблесть, і трагедія.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                       

                       Минають дні, ідуть роки,

                       Життя листки перегортає,

                        А біль Афгану на віки

                        В душі чомусь не замовкає.

 

Ведуча 2: Не йдуть, з пам'яті скалічені душі людей, не залишають серце полеглі побратими. І гортає пам'ять свої жалобні сторінки. Вшановує держава твої подвиги, віддаючи належне твоєму героїзму. Так чому ж біль на твоєму обличчі, біль у твоєму серці?

Ведуча 1: Сьогодні, 15 лютого 2018 року, виповнюється 29-річниця виведення з Афганістану обмеженого контингенту колишніх радянських військ. В лютому 1989 року закінчилась війна, яка принесла тисячі жертв, сльози і горе в мирні родини. Сьогодні ми з вами згадаємо героїв тієї страшної війни, полинемо в спогади і хочемо, щоб ці спогади пройшли крізь ваші серця, і ви зрозуміли, що найстрашніше у світі - війна. Ми повинні пам'ятати тих, хто її пережив, тих, хто не дожив, не доспівав, не до кохав.

 

 

 

І не злічить сліз матерів,

Дружин, дітей –

Не всі вернулися сини                                                     Із тих ночей.

 

 

Ведуча 2: Афганістан - це держава, що знаходиться в південно-східній Азії, де проживає 17 млн. чоловік, з яких 8 млн. афганці, а решта таджики, туркмени, узбеки, хазарейці

 

 Ведучий 1: До середини 70 – років це була одна з найвідсталіших країн світу.

Афганістан – це 70% гірської місцевості з бідною рослинністю, гірський хребет Гіндушук з висотою гір до 7 – 8  тисяч метрів. 86 тисяч населення проживають в аулах у злиднях. 3 мільйони чоловік ведуть кочовий спосіб життя. Страшенна бідність, відсутність елементарної медичної допомоги, масова не писемність серед населення, особливо серед жінок і дітей, висока смертність.

Ведуча 2:  У 1978 році афганський народ піднявся на боротьбу за краще життя, скинув монарха, проголосив Афганістан республікою. Нова влада взяла курс на соціалізм. Було видано закони про ліквідацію лихварської заборгованості, скасування калиму при одруженні, про наділення селян землею, яка раніше була власністю поміщиків. Запровадили початкову освіту, надали право жінкам зняти паранджу. У мусульманських країнах такі закони були приречені на провал, бо суперечили нормам ісламу. Новий режим почав репресії проти духовенства, закривалися і руйнувалися мечеті. Племінні та етнічні вожді не визнавали нового уряду. Почали формуватися загони «моджахедів» (« борців за віру»). У країні спалахнула громадянська війна.

      Ведучий 1: У грудні 1978 року між СРСР і Афганістаном був підписаний договір, за яким Радянський Союз був зобов’язаний переозброїти афганську армію. І на прохання офіційного керівництва афганської держави надати воєнну підтримку. В кінці грудня були введені десантні частини в Багрем, Кабул та інші великі міста, а згодом вони втяглися в бойові дії по всій території. Присутність чужоземних військ викликала стихійний опір народу Афганістану.

ВІДЕО «Пришел приказ» 1 куплет

   Ведуча 2:  Пік бойових дій припав на 1984 – 1985 роки. Афган плював кулями в обличчя нашим солдатам. Це була брудна, підступна війна, яка тривала майже 10 років. За що, за які ідеали, за чию Батьківщину, в ім’я якої мети загинули десятки тисяч юнаків? Афганістан став горнилом для тих, хто туди потрапив. Він навчив юнаків цінувати дружбу, відданість, любов і знати ціну життя. Адже воно обривалося іноді у неповних 19 років перед їхніми очима. І терпли юні душі від втрати друзів, тих, хто ще вчора дарував їм своє тепло. А потім повертався на рідну землю у цинковій труні. Це все потрібно було пережити. Але вони 19 – річні свято вірили, що виконують свій інтернаціональних обов’язок.

Ведучий 1:  Держава не питаючи дозволу в матерів, відправляла синів на війну. І не тільки синів у матерів забрала війна, а й батьків у дітей. Діти чекали батьків, бо мами їм обіцяли, що вони повернуться. А поки не було тата діти розмовляли з портретами…

 

…Літо промайнуло, і прийшла зима,

А тебе, наш любий, все нема й нема.

Може заблукав ти, чи поліг в бою,

Ставши враз зорею у чужім краю?..

 ВІДЕО «Разговор папы с дочкой» 1 куплет

Ведуча 2: Ця війна триває і сьогодні, але вже без участі наших солдат. А тоді ж, ідучи у те пекло чужої країни з іншою вірою, вони вірили, що несуть визволення народу Афганістану, тим, хто поневолений. Вони вірили, що йдуть не вбивати, а захищати.

Ведучий 1: Зараз часто знаходяться «історики», що називають цю війну «брудною». Але хіба можна назвати вірність присязі брудом? Знаходяться й ті, хто називає наших солдат окупантами. Але що вони там захопили? Що придбали? Хвороби від гепатиту до холери, поранення, контузії,інвалідності. Що звідти вивезли? «Вантаж200» з товаришами та поранених з полю бою. Летіли в Україну «Чорні тюльпани» з цинковими гробами. Україна втратила близько 4000 молодих хлопців, 6000 стали інвалідами, 72 чоловіка залишились в полоні або пропали безвісті.

Сценка. Солдат пише листа.

Мамо. Вибач, Я не зумів дописати тобі листа. Мені вчора виповнилося 20, а сьогодні мене не стало. Але перед тобою і Батьківщиною я чистий. Я чесно виконав свій солдатський обов’язок. Я не порушив присягу і був вірний солдатському слову і фронтовій дружбі. Прости… Єдине чого не зумів – це врятувати себе для тебе рідної.

(грають на гітарі КУЦ і ПРЕДКО «здравствуй, мама» )

 

Інсценівка вірша «Лист матері» (під музику)

Посміхнувся поштар винувато,

Що сказати матері не знає.

 Не приніс знов листа від солдата.

Адже знає, так його чекаю.

Ти пиши мені, синку,частіше,

Хай дорослий, - мені ти – дитина,

Повертайся додому скоріше,

Дорогенький, хороший мій сину.

Мені часто ти снишся ночами,

А прокинусь – тебе вже не бачу.

Подивлюсь на портрет твій і часто,

Щоб ніхто не помітив,я плачу.

Знаєш, синку, мені 38,

Я бадьора, зовсім не хворію.

Все гаразд у нас дома, та тільки

Я, чомусь, мій хороший, сивію,

Я думками, синочку,з тобою,

Ти пиши, щоб душа не боліла,

Щоб діждалась тебе молодою

І чорнява була, а не біла.

 

Ведучий 1. Падали хлопці на чужій землі, а в них на м’яких долонях лінії життя такі довгі та прекрасні… Разом із ними пішло в забуття чиєсь щастя. Разом із ними загинули їхні ненароджені діти. Але вони живуть у пам’яті бойових друзів, продовжують усміхатись зі сторінок солдатських альбомів. Вони вічно живуть у зболених,згорьованих , люблячих, палких материнських серцях. Імена цих хлопців навічно вписані в літопис нашої пам’яті. 72 з них були нагороджені найвищою нагородою «Золотою зіркою» та почесним званням Герой Союзу Радянських Соціалістичних Республік,із них 12 українців, 6 посмертно.

Ведуча 2: Офіційно це не називали війною, а всього лише воєнною кампанією. Але ця кампанія тривала майже 10 років і вимагала великих жертв.

Ведучий 1: Покоління воїнів-афганців пройшло кривавими дорогами афганської війни, залишаючи на них життя і біль втрат. Ми це пам'ятаємо на підтвердження цього стоять сотні пам'ятників та пам'ятних знаків по всій Україні.

Ведуча 2: 15 жовтня 2011 року на території Свято-Варварівського храму в мікрорайоні Фрегат міста Первомайська відбулося урочисте відкриття Алеї Слави воїнів-інтернаціоналістів і героїв Чорнобиля.

Ведучий 1: Автор проекту український скульптор та художник, старший викладач Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури, член Національної спілки художників О. Михайлицький.

Ведуча 2: Представники духовенства міста освятили алею і меморіальний комплекс, відслужили молебень по загиблим під час війни в Афганістані та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи.

Ведучий 1: Почесне право відкрити пам’ятник воїнам-інтернаціоналістам було надано ініціатору створення меморіалу, голові Первомайського міського товариства ветеранів Афганістану Володимиру Йонзі і члену організації Олександру Савенко.

Ведучий 1: Тисячі наших хлопців загинули в боях і померли від ран, контузій, травм і хвороб, пропали безвісти.

Ведуча 2: Сивіли від горя батьки й матері, ховаючи своїх дітей, сиротіли діти, вдовами ставали жінки в мирний час.

Ведучий 1: У скількох сімей у траурному обрамлені зберігаються фотографії синів! Одну нагороду заробили вони за проявлену мужність і героїзм – право бути похованим на рідній землі.

Ховали інтернаціоналіста,

Блищала глухо цинкова труна,

Нестерпно пахло тополиним листом

І плач дівочий танув, як струна.

Руда земля розверзлась чорнорото.

Чекає хижо мовчки на своє,

А мати на колінах у болоті обмацує труну:

«Чи ж там він є?!!»

Стоять, відводять очі вбік солдати

І шепотить сержантик ледве чуть:

«Не велено... Не можна відкривати...

Не велено...»

Уже струмки течуть,

Уже весна така глибока, рання.

 Учора вже летіли журавлі.

Таке врочисте вийшло поховання:

Школярики стоять, учителі.

А голосок дівочий квилить, квилить,

Соромиться кричати на весь світ...

Кого клясти, кого назвати винним?

І що той світ? Хіба він дасть отвіт?

На хрест сусідній похилився тато,

Похнюпилися братики малі –

В селі ховали воїна-солдата,

У мирному вкраїнському селі.

Ведуча 2: Третина учасників афганської війни була родом з квітучої української землі. На їх долю випало випробування вогнем і кров’ю. Скільки їх голубооких, русявих і чорнявих синів України загинуло на тій війні!

Ведучий 1: Дорогою ціною розплачувались наші юнаки за все. А ціною було життя. Солдати гинуть. І кожна смерть страшна. А як страшно, коли не хочеться помирати у 18 – 19 років, коли ще тільки починається життя. Пам'ять про мертвих вшановують хвилиною мовчання. Ніхто не рахував скільки років довелося б нам мовчати, коли б так пом’янули кожного вбитого. Помовчимо хоча б хвилину. За всіх. Страшна смерть будь – якої людини.

Ведуча 2:  З Первомайщини в Афганістані воювали 246 чоловік. Під час війни загинуло 6. З кожним роком їх, нажаль, стає все менше і менше. На сьогоднішній день відійшли у вічність 14 чоловік.

Ведучий 1:  Але є воїни, які повернулися додому рейсом «200» і лише одну нагороду заробили за проявлену мужність і героїзм – право бути похованим на рідній землі.

«Монолог пилота «Черного тюльпана»

 

Ведуча 2: Це підполковник Сулима Андрій Андрійович, який народився м. Первомайську 18 квітня 1947 року. Що ж він встиг за неповні 37 років свого життя? Навчався у Первомайській середній школі №17. В 1959 р. райвійськкоматом був направлений до Мінського суворовського училища. У 1979 р. успішно закінчи Московське загальновійськове училище і в цьому ж тривожному році був призванні на військову службу до Афганістану, яку проходив у найпекельніший час з грудня 1979 по листопад 1980 р. Взяв участь в організації та проведенні 31 бойової операції, проявив сміливість та рішучість. Не повернувся додому Андрій Сулима, не пригорнув до грудей своїх рідних, не посміхнувся близьким та знайомим . Залишив на чужій землі і молодість, і мужність, і відвагу...Наприкінці січня 1984 р., атакуючи противника, Андрій загинув у бою за населений пункт Славушан...

Указом Президії Верховної Ради СРСР нагороджений орденом Червоної Зірки, посмертно. Похований в м. Первомайську.

Ведучий 1: Далі мова йтиме про лейтенанта Зінов’єва Олексія Анатолійовича, який народився в селі Новоолексіївка, Хобдінського району, Актюбинської області, Казахстан 17 червня1959 р. В сім’ї Зінов’євих Олексій був старшим сином. Добрим , слухняним. Після переїзду на Україну, в Миколаївську обл. навчався в Первомайській середній школі №17. Мв різноманітні захоплення: спорт, музика, поезія, вивчав англ.. мову, брав участь і перемагав в олімпіадах з історії та географії. В 1976р. вступив до Новосибірського вищого військово-політичного училища, яке закінчив у 1980 р. В березні 1982 р. лейтенант Зінов’єв вже командує взводом військової частини № 44585 в Афганістані. Прослужив юнак тут лише близько 2 місяців і вже встиг взяти участь в 20 бойових операціях. На другий день останнього місяця  Олексія не стало. Лейтенант Зінов’єв нагороджений орденом Червоної Зірки, посмертно. Похований в м. Первомайську.

Ведуча 2: Ми не можемо сьогодні не згадати єфрейтора Звягінцева Костянтина

Анатолійовича, який народився 28 жовтня 1961 р. в м. Хабаровському.  За словами Ніни Іванівни, матері Костянтина, їх сім’я переїхала в м. Первомайськ у 1970 р. Тут Костянтин пішов у середню школу №5. Після закінчення школи вступив у Кишинівський автодорожній технікум, а в травні 1982 р. був призваний у армію. «Костя гарно малював, - розповідає Ніна Іванівна - і щоб привітати мене із сестричкою з 8 березня, сам намалював вітальну картку. Лист з цією карткою був останнім...» Загинув молодий юнак в 23 роки, 8 квітня 1984 року, похований в нашому рідному місті Первомайську.

Ведучий 1: Лише 31 рік прожив на білому світі прапорщик Бурнучан Леонід Олександрович, який народився 16 жовтня 1954 р. в м. Первомайськ, Миколаївської обл. На військову службу був призваний 30 жовтня 1974 р. Первомайським військкоматом. У Афганістані служив з вересня 1983 року. До військової служби закінчив Первомайське медичне училище. Обставини загибелі у зведеннях не викладені. В архівних матеріалах зберігається повідомлення, направлене Балтському військкомату: «Прошу повідомити громадянку Бурнучан А.Л. про те , що її чоловік, прапорщик Бурнучан Л.О. загинув 26 травня 1985 р. під час виконання службових обов’язків. Тіло для поховання передати дружині Анжелі Леванівні за адресою: Одеська обл., м. Балта, вул.. Уварова, 102-А, кв. 8». Поховано Леоніда в м. Первомайську. Так як батьки його померли ще до його призову у армію , а дружина вдруге вийшла заміж і виїхала з сім’єю у Молдавію.

Ведуча 2: Старший прапорщик Білоус Сергій Анатолійович, який народився 27

грудня 1961 р. в селі Зелений Яр, Доманівського району, Миколаївської області. В школу пішов в селі Маринівці, куди сім’я згодом переїхала. Продовжив навчання в середній школі №5 м. Первомайська, де родина стала жити з 1974 року. Була й нього чудова мрія: хотів стати льотчиком. Відразу після школи і зробив перший крок до своєї мрії, навчається в Донецькому ПТУ №8 і паралельно займається на курсах парашутного спорту. Всі три його стрибки були оцінені на відмінно. Працював в шахті до тих пір, поки не наблизився термін служби в армії і він чесно пішов виконувати свій військовий обов’язок в Афганістані 20 травня 1980 року. Служив Сергій командиром танкового екіпажу, до демобілізації залишилось 3 місяці. Танк, яким командував старший лейтенант Білоус, обстріляли душмани. ... Не втішив убиту горем матір орден Червоної Зірки, яким її син нагороджений посмертно. Вона чекає його й досі... «А, може, Бог дасть, таки діждусь свого синочка. Не можу повірити в його смерть. Він же ще зовсім хлопчик...». Похований Сергій Анатолійович в м. Первомайську.

Ведучий 1: Афганську війну побачив своїми очима 22 річний рядовий Мазур Тарас Андрійович, який народився 24 червня 1963 р. в смт Кудрявцівка, Васелинівського району, Миколаївської області. Загальну освіту Тарас отримав в середній школі №17 м. Первомайська. Потім - профтехучилище м. Мелітополя Запорізької обл. Згодом - робота у локомотивному депо Дніпропетровського залізничного вузла... 1 жовтня 1983 р. призваний до лав Радянської Армії Самарським РВК Дніпропетровської обл. А далі - Афганістан. Вже в грудні 1983 р. Тарас снайпер воєнної частини 51884. 2 лютого 1985 р. «виконуючи бойове завдання, вірний військовій присязі, Тарас Андрійович загинув у бою». Похований в м. Первомайську.

Ведуча 2: Чимало первомайців пройшли вогненними дорогами Афганістану. Шестеро з них, так і не повернулися додому. їх завжди пам’ятатимуть батьки, родичі, друзі, однокласники.

(У цей час через зал проходять діти, руках у них запалені свічки, вони стають перед сценою)

(На фоні "Реквієму" читається вірш )

Свечи, как могилы, как кресты,

Это – наши памятники павшим.

Свечи, как тропинки, как мосты,

Что ведут к сердцам, навек угасшим.

К колоскам, сгоревшим, не доспев,

Не наполнив жизнь зерном, корнями,

Вызвавшим проклятье, слезы, гнев

К тем, кто свою ложь прикрыл сынами.

Ведучий 1:

Встаньмо, постіймо хвилину, нехай у нас не заболять ноги, а тільки защемлять серця за тих, кого нема серед нас, хто лежить у землі, хто світить нам із небес,а може, із підбитим крилом ніяк не перелетить Афганської гори…   

Ведуча 2: Сьогодні ми схиляємо голови перед пам’яттю загиблих наших земляків, воїнів – інтернаціоналістів, які не повернулися живими до батьківських осель на Первомайській землі .

 Хвилина мовчання –                                                   

В ній наша любов воскреса.                                                                                                  

Навік в нашім серці                                                                                              

Безсмертних імен цих звучання                                                                                                  Хвилина мовчання…

Ведучий 1: Просимо всіх згадати хвилиною мовчання наших земляків, які відійшли у вічність:

1. Судиму Андрія Андрійовича (задувається свічка)

Зінов’єва Олексія Анатолійовича (задувається свічка)

Звягінцева Костянтина Анатолійовича (задувається свічка)

Бурнучан Леоніда Олександровича (задувається свічка)

Білоуса Сергія Анатолійовича (задувається свічка)

Мазур Тараса Андрійовича  /задувається свічка)

(звучить метроном, хвилина мовчання)

 

Ведуча 2. Чимало літ минуло відтоді, як вивели з Афганістану радянські війська, але рани цієї війни кровоточать і досі. Не можуть матері забути загиблих та покалічених синів, а дружини та діти своїх чоловіків та батьків. Ми маємо знати про страшні події безглуздої афганської війни і пам’ятати, що і серед нас живуть люди, які в 20 – 30 років стали свідками й учасниками воєнних подій. І ми маємо пишатись їхньою мужністю, героїзмом, подвигом. Ми повинні розуміти трагізм участі в афганській війні тоді ще радянських людей. Ця війна стала усвідомленням того, що гинуло покоління, народжене в 60- х.

 

Ведучий 1. 15 лютого особливий день для афганців. Цього дня закінчилась нарешті війна. Щороку ветерани афганської війни відзначають останній день виведення радянських військ з Афганістану. Вони пройшли пекло цієї війни і не поповнили списки загиблих. Вони і є тією пам’яттю, що пише історію.

СЛОВО воїнам-інтернаціоналістам…………………

ВИСТУП ВОЇНІВ

Ведучий 1. Шановні воїни  - інтернаціоналісти, ми пишаємося Вами, горді тим, що поруч із нами живуть мужні, відважні, рішучі чоловіки. Здоров’я Вам, щастя, сімейного благополуччя.

 ПІСНЯ

                                   КВІТИ

 

Ведуча 2:       Бої закінчуються , а історія вічна . Пішла в історію і десятирічна афганська війна. Але ще довго будуть  турбувати нас голоси загиблих і живих – війни не закінчуються безслідно. Ті, хто вижив, - то живий голос війни. Так, війна залишила глибокі «рубці» в їхніх душах, але не зломила морально , адже треба було жити далі і сподіватися на краще. По-різному склалися долі колишніх „ афганців”. Ведучий 1: Але, де б вони не були і ким би вони не стали, назавжди залишаться в їхній пам’яті розбиті січеним свинцем та сталлю дороги обпаленої полум’ям бойової юності. Завжди вони будуть нести в своїх серцях світлий спомин про бойових побратимів, які повернулися на рідну землю в пам’ятниках. Їх ніколи й нікому не дано забути.

Вчитель:  Афганістан був і залишається незаживаючою раною.

І зараз на нашій планеті , зокрема, в Україні на Сході  нашої держави лютує війна, злочини, насилля. Та я маю надію, що в майбутньому на всій землі владарюватимуть мир і злагода, що батьки виховуватимуть своїх дітей добрими, чесними, відданими людьми, істинними патріотами своєї країни , що люди забудуть навіть значення слова " війна".

Нехай же наша виховна година не закінчується. Прийдіть додому, розкажіть про почуте своїм батькам, сусідам, друзям, бо про це повинен знати кожен, бо про це повинні пам’ятати всі.

Нашим гостям і всім присутнім у залі бажаю здоров’я, щастя, миру, душевного спокою, злагоди, добробуту у великому домі, який зветься – Україна.

Дякуємо, що ви до нас завітали.

 

ВІДЕО «ПРОЩАЙ, АФГАН!»