Україна – єдина країна!

ДЕПАРТАМЕНТ ОСВІТИ І НАУКИ

ВИКОНАВЧОГО ОРГАНУ КИЇВСЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ

(КИЇВСЬКОЇ МІСЬКОЇ ДЕРЖАВНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ)

Державний навчальний заклад

«Центр професійної освіти інформаційних технологій,

поліграфії і дизайну м. Києва»

 

 

 

Методична розробка

на тему:

 

 

Україна – єдина країна!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Кл. керівник

викладач спец дисциплін

Куклич Л. І.

 

 

 

 

 

 

 

м. Київ

 

 

 

Педагогічне кредо викладача:

 

«Мало знати, треба застосовувати,

Мало хотіти, треба робити справу»

Гете

 

 Прізвище, ім’я, по батькові: КУКЛИЧ ЛАРИСА ІВАНІВНА

Рік народження – 17 червня 1964 р.

Освіта – вища по спеціальності інженер-технолог поліграфічного виробництва; викладач-методист

Присвоєно кваліфікацію – спеціаліст вищої категорії, викладач-методист

Стаж педагогічної роботи  - 39 років.

Місце роботи – ДНЗ ЦПО ІТПД

Посада, стаж роботи на даній роботі –  викладач спецдисциплін, стаж роботи 26 років

Державні нагороди –

Почесна грамота Міністерства освіти -2003 рік.

Нагрудний значок «Відмінник народної освіти» від 09.08.2006 р.

 

 

Україна – єдина країна!

(1 вересня – 1 урок)

 

Мета: допомогти учням навчитися шанувати Батьківщину; прищеплювати любов до державних символів України; розширити знання учнів про цінності українців і України взагалі; виховувати почуття патріотизму національної гордості та любові до Батьківщини.

 

Обладнання: політична карта України, аудіо записи пісень, Державні символи та Державний гімн України, мультимедійна техніка, виставка малюнків «Подорожуємо Україною».

 

Форма проведення: урок-подорож.

 

Хід заходу

 

    Учитель. Кожен народ, кожна людина має свої святині. Для нас, українців, найбільшою святинею є наша родина. Родина – це не тільки наша сім’я, це наша Батьківщина – Україна.

Учень. Від Карпатських смерек до Таврійських степів-

                 Україна моя, тут дід-прадід мій жив.

                 крізь Поліські льони, моря Чорного бриз

                 пролягає наш шлях на могутній Донбас.

 

Звучить Державний Гімн України

 

Учитель. Сьогодні наш урок – це урок патріотизму, єдності українського народу тема якого «Україна – єдина країна».

     Мати Україно! Берегине долі народної! Це ти в часи лихоліть підносила дух дітей своїх, сповнюючи їх гордістю і повагою. Це твої згорьовані очі йшли за нами всіма великотрудними дорогами, не давали забути, хто ми є, чиї ми діти.

 

Молитва за Україну «Боже великий, єдиний…»

 

Учитель. Сьогодні ми здійснимо подорож Україною із Заходу до Сходу, із Півночі на Південь. Заочно побуваємо в найзаповітніших куточках нашої Батьківщини.

 

І зупинка. Підгорецький замок на Львівщині

Підгорецький замок вважають перлиною європейської архітектури і він займає місце одного з кращих зразків «італійських парків», який є найкрасивішим та єдиним парком в Україні такого типу. Разом з Золочівським та Олеським замком він складає відомий маршрут «Золота підкова Львівщини».
       Підгорецький замок був побудований в 1640 році за проектом архітекторів Гіема де Боплана та Андреа дель Авква. Цей замок як і всі замки «Золотої підкови» пройшов багато руйнувань та відновлень. У 1646 році після прийому короля Владислава IV, під час бойових дій за часів Хмельниччини будівля замку зазнала першого руйнування. Одразу ж в 1651 році почалося і перше відновлення. Понад 20 років тривала реставрація замку, але протрималася вона не так і довго, так як в 1688 році (через 8 років після реставрації) він уже зазнав нещадної поразки від нападу татар.

 Влада над замком передавалася з рук в руки по спадщині, викуповувалася то одними, то іншими власниками. По приходу радянської влади замок був переданий у Львівський історичний музей, але і під його покровом в період радянсько-німецької війни Підгорецький замок не залишався в спокої. Після чергового нападу він був пограбований та в результаті облаштований як санаторій для хворих на туберкульоз. Такий статус замку тривав до часів, поки не була прийнята незалежність України. Вже після цього, в 1997 році, Б.Возницький взявся за глобальну реставрацію будівлі і замок був переданий Львівській галереї мистецтв.

 

ІІ зупинка. Свято-Успенська Почаївська лавра

 

 

     З сивої давнини й по сьогодні Почаївський монастир є однією з найшанованіших святинь, яку щорічно відвідують тисячі прочан. В Україні він поступається хіба що Києво-Печерській лаврі. Це величний архiтектурний ансамбль, що складається з 16 церков, резиденцiї архиєпископа, дзвiницi, келiй. Усi будiвлi iдеально поєднуються з мальовничим ландшафтом, скелястим схилом гори та терасами. Святинями Почаївської Лаври є вiдбиток ступнi Божої Матерi, джерело з цiлющою водою, чудотворна iкона Матерi Божої, мощi преосвященного Йова. 

   Монастир був заснований ченцями, що з‘явилися тут в 1240-1241 рр., рятуючись від татаро-монголів, які захопили і зруйнували Київ. Першими приміщеннями монастиря були печери в товщі гір, а першою будівлею – невелика дерев‘яна церква Успіння, яку звели в 13 ст. на терасі північного уклону пагорба. Саме тоді за легендою і з‘явилася ченцям богоматір у вогняному стовпі над Почаївською горою, після чого на одній з скель начебто залишився відбиток її стопи. 

     Будівництво мурованого монастиря почалося в XVI ст., коли власниця цих земель Гойська, до заміжжя – Козинська, записала в кременецькі земські книги свої великі пожертвування на будівництво Почаївської церкви та одноповерхових келій для ченців. Завдяки цьому спонсорству будівництво пішло скоріше і було невдовзі закінчено. Гойська, крім того, подарувала монахам "чудотворну" ікону богоматері в 1597 р.

    В комплекс монастиря крім численних культових будівель входять кам‘яні і дерев‘яні оборонні споруди XVII ст. (вежі та стіни), адже монастир за свою історію витримав не одну облогу.

    Архітектурний ансамбль Лаври сформований з домінантою – Успенським собором 1771- 1783 рр. (за проектом архітектора Готфрида Гофмана, а роботи виконувались під керівництвом Петра Полейовського). До речі, при його будівництві архітектора просили “даремно гроші не тринькати, зайве не вигадувати”.

    Починаючи з ХІХ ст. старі будівлі реконструюються, споруджуються нові: надбрамний корпус, дзвіниця, друкарня, Троїцький собор (1910 –1913 рр). 

В монастирі є 13 дзвонів, 2 з них – годинникові. Раніше, кажуть екскурсоводи, найбільший дзвін було чути на 30 км., зараз – десь на 10. На третьому поверсі дзвіниці є дзвін вагою в 11,5 тонн! Від його звуків дрижить земля. Храм відомий своєю чудовою акустикою.

    Щодо ікон, то в інтер‘єрі є деякі ще 1646 року, а головний іконостас був привезений з Москви. На "чудотворній" іконі оклад – золотий, зі справжніми діамантами та рубінами. Ікона коронована одним з пап римських.

     В комплекс споруд лаври в Почаєві входять ще келії 1771-1780 рр., архієрейський будинок 1825 р., дзвіниця 1861-1871 рр. і надбрамний корпус 1835 р. В розробці, плануванні, в підготовці інтер'єрів та організації будівельних робіт в Почаєві брали участь відомі архітектори Матвій та Петро Полейовські, Ксаверій Кульчицький. Починаючи з 1830-х років старі будівлі комплексу реставруються, до них додаються нові споруди (згаданий вже надбрамний корпус, дзвіниця, друкарня за мурами комплексу (1895-1896), Троїцький собор). 
  В Лаврі є й печерна церква монаха Іова в справжній печері, там зберігаються його мощі.

 

 

    ІІІ зупинка. Хотинська фортеця

 

 

    Хотинська фортеця – свідок численних війн та баталій. Протягом століть вона була центром розвитку ремесел і торгівлі, культури та економіки. Ця середньовічна красуня може багато розповісти тому, хто побажає вислухати її. Не випадково скелястий мис над Дністром наші предки називали «Хотінь». Назва міста походить від дієслова «хотіти», оскільки мис був бажаним та надійним місцем для давніх поселенців. Завдяки міцній твердині та вигідному розташуванню Хотин став центром розвитку ремесел і торгівлі, які, своєю чергою, сприяли розквіту його культури та економіки. Місто було важливим пунктом у європейсько-азійській торгівлі.

    Розташований на основних транспортних магістралях, Хотин завжди привертав увагу завойовників. З метою захисту від них була споруджена фортеця, яка пережила століття і бачила під своїми мурами полчища воїнів Османської імперії, повстанців Мухи, народних месників Дитинки, вояків Дмитра Вишневецького (Байди), Петра Дорошенка. Під час Визвольної війни українського народу проти польської шляхти у Хотин двічі вступали війська Богдана Хмельницького. Відома Хотинська фортеця і подіями Хотинської війни, яка проходила під стінами фортеці у вересні – на початку жовтня 1621 р. Ця війна прославила запорозьких козаків та їхнього гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного і стала переломним моментом в історії Османської імперії. Перемога під Хотином врятувала Західну Європу від вторгнення яничар, справила сильне враження на всі народи і набула відголосу у світовій літературі.

    Упродовж XVII ст. Хотин переходив з рук до рук, ним володіли і польські королі, і турецькі феодали, не раз місто визволяли запорозькі козаки. Під час Визвольної війни у Хотині перебували війська Богдана Хмельницького (1650–1653 рр.). Тільки на початку XVIII ст. туркам вдалося остаточно закріпитися в Хотині і в фортеці. Після реконструкції 1712–1718 рр. (за участю французьких інженерів) вона стала наймогутнішим вузлом османської оборони на сході Європи. І хоча в ХVIII–ХІХ ст. фортеця поступово втрачає своє оборонне значення, та під її мурами продовжували кипіти битви.

    У 1826 р. місту Хотину був наданий герб: в золотому полі срібна фортеця з трьома баштами; на двох крайніх вміщено по бунчуку, а на середній – півмісяць на держаку; над ним хрест:навхрест – дві шаблі лезами вниз, над ними – срібний хрест на ознаку взяття Турецької фортеці.

    У Хотинській фортеці проводилися зйомки багатьох художніх фільмів, серед яких «Гадюка», «Захар Беркут», «Балада про доблесного лицаря Айвенго», «Три мушкетери», «Стріли Робін Гуда». Серед недавніх – екранізація твору відомого українського письменника Юрія Мушкетика «Яса» та зйомки кінострічки «Запорозька Січ» за повістю Миколи Гоголя «Тарас Бульба».

 

    IV зупинка.  Кам’янець-Подільська фортеця

 

 

До складу Кам’янецької фортеці входять одинадцять башт, кожна з яких має свою назву й історію. Так, найвища башта названа Папською тому, що була збудована на кошти, надіслані Папою Римським Юлієм II. Ще її називають Кармелюковою, бо в ній тричі був ув’язнений український народний герой Устим Кармелюк. У Чорній (кутовій) башті знаходиться криниця завглибшки 40 м і діаметром 5 м, видовбана у скелі. У підземеллях Замкового комплексу відкрито експозиції, що відтворюють сторінки його історії. У західному бастіоні реконструйовано панораму оборони замку 1672 р. під частурецької навали. У східному бастіоні розміщено експозицію, присвячену історії легкої метальної зброї на Поділлі, де відвідувач може вистрілити з арбалета, відчувши себе середньовічним воїном. До нашого часу збереглася система ходів і казематів.

    Сьогодні, за попередньою, домовленістю, можна стати учасником нічної театралізованої екскурсії Старою фортецею. Екскурсію у вежах (баштах) і підземеллях фортеці проводить кам’янецький «староста» та його «свита», які цікавими розповідями, піснями, танцями не лише знайомлять екскурсантів з історією замку та озброєнням, а й створюють неповторне відчуття подорожі у часі. Відвідувачі фортеці мають змогу поїздити верхи на конях, постріляти з арбалетів та луків, власноруч викарбувати пам’ятну монету.

 

 

 

    V зупинка. Київ – столиця України

 

 

    У центрі Києва, неподалік від Софійського собору, знаходиться унікальна пам’ятка оборонної архітектури Київської Русі – Золоті ворота. Як і Софія Київська, Золоті ворота належать до найдавніших споруд Східної Європи першої половини XI cт.

    Золоті ворота були не тільки найпотужнішою ланкою в системі укріплень стародавнього міста, але й парадним в'їздом до Києва. Через них в'їжджали посли з Візантії та інших держав Європи й Сходу. Під цими склепіннями входили до міста зі славою й здобиччю учасники воєнних походів.

   Золоті ворота являли собою бойову вежу із проїздом, яку вінчала надбрамна церква Благовіщення. Золота брама уособлювала могутність держави, її велич та непереможність. Справді, для свого часу брама була неприступною. Після 1240 року згадки про Золоті ворота надовго зникають з писемних джерел, тому невідомо, в якому стані перебувала брама після монгольської навали. Лише наприкінці ХV–XVI ст. повідомлення про Золоті ворота знову з’являються в офіційних документах і записах мандрівників. З писемних джерел та малюнків відомо, що у XVI-XVII ст. Золоті ворота були напівзруйнованими.

    У середині ХVII ст. в Києві почалася розбудова фортеці з метою захистити місто від польських військ, а пізніше – від турецької агресії. Таким чином, Золоті ворота до середини ХVIII ст. входили до системи Старокиївської фортеці. Тут перебувала гарнізонна варта.

У XX ст. питання про збереженість пам’ятки постійно підіймалися фахівцями та громадськістю. У 1970 р. Українське товариство охорони пам’яток історії та культури УРСР створило спеціальну комісію для обстеження стану Золотих воріт, до якої увійшли історики, археологи та архітектори. Комісія дійшла висновку, що задля збереження пам’ятки необхідно побудувати захисний павільйон, який відтворює пам’ятку в її гіпотетичному первісному вигляді.

     Спорудження павільйону розпочалось в червні 1981 року, а завершилося в квітні 1982 року.

 

Києво-Печерська лавра

 

    Протягом багатьох століть височить на дніпровських схилах дивовижний архітектурний ансамбль однієї з найвизначніших святинь православного світу - Свято-Успенської Києво-Печерської лаври. Це одна з найбільших православних святинь України, визначна пам'ятка історії та архітектури, а також діючий монастир Української православної церкви Московського патріархату зі статусом лаври.

    З часу свого заснування як печерного монастиря у 1051 році Києво-Печерська лавра була постійним центром православ'я на Русі. Разом із Софіївським собором вона занесена до Світової спадщини ЮНЕСКО. На території Верхньої Лаври діє Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник, якому було надано статус національного у 1996 році. Монастирське життя зосереджене на території Нижньої лаври. Обидві частини Лаври відкриті для відвідувачів.

    Монастир заснований у 1051 році за князя Ярослава Володимировича монахом Антонієм, як печерний монастир. Вважається одним з перших монастирів на Русі, що поклав початок руському чернецтву. Співзасновником монастиря вважається один з перших учнів Антонія - Феодосій.

    В ХІ столітті монастир став центром розповсюдження і затвердження християнства в Київській Русі. У XII столітті монастир отримав статус «лаври» — головного великого монастиря. У XVIII столітті Києво-Печерська лавра стала найбільшим церковним феодалом в Україні: їй належали три міста, сім містечок, біля двохсот сіл і хуторів, більше семидесяти тисяч кріпаків, дві паперові фабрики, одинадцять цеглових і шість скляних заводів, більше ста шестидесяти винокурень і вітряків, біля двохсот шинків, два кінних заводи.

    Ансамбль Києво-Печерської лаври - це своєрідний музей форм і стилів, у якому репрезентовано кращі зразки національної архітектури. Кожна споруда має своє обличчя, свій художній образ. Внаслідок праці талановитих архітекторів та будівельників виник один з найвидатніших монастирських комплексів - Києво-Печерська лавра. Більше ніж 950 років її історія нерозривно пов'язана з історією, життям і культурою українського народу.

Софія Київська

 

    Серед збережених на теренах Східної Європи пам’яток архітектури собор Святої Софії у Києві є найстародавнішим.

    Видатна пам’ятка давньоруського зодчества XI ст., Софійський собор, завжди зачаровував будь-кого, хто хоча б раз у житті його бачив. Вдягнений у пишні барокові шати, собор органічно поєднується з монастирським ансамблем XVIII ст., зведеним у стилі українського бароко: Будинок митрополита, Хлібня, Трапезна, Бурса, Братський корпус, Дзвіниця, Південна вежа. Спорудам притаманна святковість, гармонія з природою, виразний національний характер. Перебуваючи на подвір’ї, в оточенні цих прекрасних споруд, на мить поринаєш у давнину з відчуттям далекого відлуння тихого монастирського життя.

    Створювався Софійський собор як центр Київської митрополії і головний храм Руської держави, у ньому інтронізували митрополитів, збирали собори єпископів, затверджували церковні закони, тут князі сідали на Київський стіл, тут вони приймали іноземних послів, укладали угоди.

   При соборі велося літописання, існував скрипторій, була заснована бібліотека.

    Під склепіннями Софії, можливо, уперше прозвучало «Слово про закон і благодать». У ньому митрополит Іларіон – автор цього видатного церковно-політичного твору витлумачував нещодавно охрещеним киянам основи християнського світобачення та сенс світової історії, визначивши в ній одне з чільних місць Руській землі.

    Літописні свідчення про час будівництва Софії Київської суперечливі. «Повість минулих літ» пише про її закладини у статті 1037 р., де йдеться про заснування князем Ярославом Мудрим. Інші відомості пропонує Новгородський I літопис молодшого ізводу: «У рік 6525 [1017]. Ярослав пішов до Берестія і закладена була Софія у Києві», а під 1037 р. той же літопис сповіщає: «заложив Ярослав город Київ і церкву святої Софії звершив». З цього випливає, що закладини Софійського собору відбулися 1017 р., а у 1037 р. будівництво храму було закінчене.

       Після встановлення в Україні більшовицької влади (1919 р.) Софія Київська більше двох десятиліть лишається діючим храмом. У 1934 р. її закривають і перетворюють на Державний архітектурно-історичний заповідник. У 1987 р. міжнародне журі Гамбурзького фонду присудило софійському заповіднику Європейську Золоту медаль за збереження історичних пам'яток. У 1990 р. Софійський собор у Києві разом з усім комплексом монастирських споруд внесено до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Після набуття Україною незалежності заповідник отримує статус національного (1994 р.). З цього часу його назва – Національний заповідник «Софія Київська».

 

    VІ зупинка. Херсонес – історична часточка України

 

 

Херсонес Таврійський був заснований 422–421 рр. до н. е. грецькими вихідцями з Гераклеї Понтійської як грецька колонія на північному узбережжі Чорного моря і за античної доби став важливим торговельним, ремісничим і політичним центром південно-західного узбережжя Криму. Херсонес розміщений у південно-західній частині Криму, біля Карантинної бухти в межах сучасного міста Севастополя. Найдавніші археологічні знахідки в Херсонесі — уламки чорнофігурної кераміки — датуються           VI століттям до н. е. За свідченням Страбона, поряд з Херсонесом Таврійським знаходилося інше місто, яке Страбон називає Давній Херсонес, що, можливо, дало назву для Херсонеса Таврійського. Уже через століття після заснування територія Херсонесу охоплювала весь півострів, що лежить між Карантинною і Пісочною бухтами (в перекладі з грецької «Херсонес» якраз і означає півострів).

      Економічний і політичний розквіт Херсонесу Таврійського припадав на IV–II ст. до н. е. Він був демократичною державою, карбував власні монети. Основою його економіки було виноградарство, рибний промисел, ремесла і торгівля (збіжжям, а також худобою та рибою) з іншими грецькими містами, скіфами й таврами.

    У III ст. до н. е. в Херсонесі жив і працював історик Сіріск, перший історик на теренах України. Сіріск зробив опис історії міста Херсонеса та його взаємин з Боспорським царством, проте його праці не збереглися. Припускають, що, як і Геродот, він виступав у театрі, а саме в Античному амфітеатрі Херсонеса, спорудженому в той час.

За весь час існування міста-держави херсонесцям доводилося вести численні війни. У II століття до н. е. Херсонес вів тривалу війну зі скіфами. Була втрачена Керкінітида, зруйнований Калос Лімен, ворог неодноразово стояв біля воріт міста. Херсонес був змушений звернутися за допомогою до понтійского царя Мітрідата VI Євпатора, який направив до Криму великий загін на чолі з полководцем Діофантом. Діофант на чолі об'єднаної армії, куди входили херсонеські і понтійські війська, протягом трьох кампаній        (у 110-107 рр. до н. е.) розгромив скіфів, взяв Феодосію, дійшов до Керченського півострова й захопив Пантікапей. Проте Херсонесу не вдалося зберегти свою самостійність: він увійшов до складу держави Мітрідата. Відтоді місто перебувало в тривалій залежності від Боспорської держави.

       Херсонес Таврійський був включений до світової спадщини ЮНЕСКО 23 червня 2013 на 37-й сесії Комітету всесвітньої спадщини ЮНЕСКО у Камбоджі. До списку була також внесена і хора — сільськогосподарська округа навколо Херсонесу. Рішення про включення було одноголосним. Єдине зауваження стосувалося до величезної православної церкви-новобудови у самому центрі Херсонеського городища, що, на думку деяких археологів, шкодить древньому пам'ятникові.

 

    VII зупинка.  Запорізька січ

 

 

     Запорізька Січ – столиця козацьких земель, серце низового лицарства та центр козацької вольності, який існував за порогами Дніпра із середини 16 ст. до 1775. Утворення 3апорозької Січі пов'язане з процесом формування українського козацтва і освоєння ним раніше спустошених татарами українських земель між Дніпром і Південним Бугом. Численні козацькі загони, які займалися господарським освоєнням цих земель і вели постійну боротьбу з татарами, змушені були будувати на уходах укріплення для власної безпеки. Налічувалось 8 Запорозьких Січей, які почергово змінювали одна одну. Розташовувались вони на території сучасних Запорізької, Дніпропетровської та Херсонської областях. Поява першої пов'язана з ім'ям Д. Вишневецького. В 1-й пол. 50-х рр. 16 ст. він заснував на о. Мала Хортиця (тепер – острів Байда) замок, який став козацькою твердинею і опорним пунктом для масштабних походів проти татар.

       Козаки обирали для розташування Січей місця, які самою природою були зроблені неприступними, – острови й півострови, а укріплювали їх за допомогою дерев'яно-земляних споруд. 3апорозькі Січі обкопувались ровом, а навколо них насипався вал, висота якого сягала за 10 метрів. На вершині валу встановлювався частокіл із загострених паль. Менш захищені для противника місця укріплювались дерев'яними вежами із встановленими на них гарматами. Більшість виходів із фортеці робилися вузькими і прикривались бійницями. Всередині Січі знаходився майдан із січовою церквою. Навколо січового майдану стояли довгі казарми – курені, у яких мешкали козаки. Крім куренів, навколо січової площі стояли курінні скарбниці, комори, будинки окремих старшин, пушкарня. Пізніше Січ стала великими торговельними центром. Тому поруч із січовою фортецею розміщувалося передмістя з базаром. Там же знаходились і ремісничі майстерні.

      3апорозька Січ була центром, в якому зосереджувались найвищі органи управління Вольностями Війська Запорозького Тут же знаходилась резиденція кошового отамана, який разом з військовою старшиною здійснював найвищу військову, судову та адміністративну владу на всій території Запорожжя. У Січі розміщувався її гарнізон. Він не був дуже численним і налічував кілька тисяч козаків, які тут постійно мешкали та забезпечували постійну боєготовність Війська Запорозького. Коли виникала потреба зібрати більше військо, то до служби закликалися запорожці, які проживали в зимівниках і перебували на промислах та жонаті козаки. За кілька днів Військо Запорозьке збільшувалось у кілька разів. Крім того, в 3апорозької Січі відбувалися ради, на яких козаки вирішували найголовніші питання свого життя, обирали старшину та ділили за жеребом угіддя.

Створена для боротьби з грабіжницькими нападами татар, Січ відіграла визначну роль і в загальноєвропейській боротьбі з турецькою агресією, стала плацдармом для багатьох козацьких походів на Кримське ханство й Османську імперію. Посилення наприкінці 16 ст. національно-релігійного гноблення в Речі Посполитій перетворило 3апорозьку Січ у центр національно-визвольної боротьби українського народу під проводом Б. Хмельницького. В кінці XVIII ст. Запорозька Січ почала втрачати політичне та військове значення і була ліквідована російським урядом в 1775 році.

       Піклуючись про відтворення історичної пам’яті та повернення до багатовікових традицій запорозького козацтва на території Національного заповідника «Хортиця» було створено історико-культурний комплекс «Запорозька Січ». Дана «Січ» не є копією жодної з вісьмох Запорозьких Січей. Це узагальнений образ козацької столиці, в якому представлено головні будівлі, притаманні Запорозьким Січам: церква, курені, будинок кошового отамана, канцелярія, військові скарбнички, школа, пушкарня. На передмісті: кузня, гончарня, шинок та «грецька хата» для заїзджих гостей. Історико-культурний комплекс «Запорозька Січ» на острові Хортиця покликаний дати сучасникам цілісне уявлення про таке унікальне явище, яким було в історії України запорозьке козацтво.

 

    VIII зупинка.  Святогірська Свято-Успенська лавра

 

 

     Достовірна давня історія Свято-Успенської Святогірської Лаври губиться у мороці віків і наповнена здебільшого легендами, переказами і припущеннями. Окремі з них вказують на те, що вперше монастирська обитель постала на унікальних білосніжних крейдяних горах, у середній течії річки Донець, ще у VІІІ ст. Засновниками ж монастиря були ченці з Візантії, які, рятуючись від переслідувань єретиків-іконоборців, переносили свої обителі на периферії Візантійської цивілізації. Інші джерела свідчать про генетичну пов'язаність Святогірської обителі з Києво-Печерським монастирем, ченці якого прийшли на береги Донця у 40-х рр. ХІІІ ст., рятуючись від монголо-татарської навали на Київ. 

     Утім, перша писемна згадка про саму місцевість —Святі гори — зафіксована під 1526 р. у записках посла імператора “Священної Римської імперії німецької нації” барона Зіґмунда Ґерберштайна, відправленого до Москви з метою залучення великого князя московського Василія ІІІ до спільної боротьби з Османською Портою. До Росії посол прямував через українські землі й у виданих у Відні в 1549 р. "Записках про московитські справи" подав чимало історичних, географічних й економічних відомостей про Україну, де, серед іншого, вказував на наявність поблизу Великого Перевозу через Донець, у місцині Святі Гори, тисяч кам'яних баб — "скіфських Венер".

       Перші наземні храми ченці заклали у підніжжя скелі в останній третині ХVІІ — початку ХVІІІ ст. Так, у 1679 р. за архімандритства Іоілея було споруджено церкву в честь апостолів Петра і Павла, а в 1708 р. постав кам'яний Успенський собор. На той час край уже був залюднений. Спокій його мешканців, крім російських гарнізонів і донських козаків, забезпечували слобідські козацькі полки. Утім, востаннє обитель була піддана татарському нападу в 1737 р., під час чергової російсько-турецької війни. 

Відродження колишньої слави обителі розпочалось з указу імператора Миколи І 1844 р., за яким Святогірський монастир підлягав відновленню за чином і уставом Глинської пустині Курської єпархії. А вже наступного року було знайдено, реставровано і в 1846 р. освячено підземний храм преподобних Антонія і Феодосія Печерських. Невдовзі ж Святогірський монастир перетворився на один з найбільш шанованих у православному світі центр паломництва, відвідати який поспішали не лише жителі України, а й багатьох інших країн.

 

Учень. Україно!

Сивий степ – моя колиска

І спасибі, що його ти зберегла.

Я вклонюся цьому степу низько-низько,

поцілую чисту воду джерела.

Україно! Чую голос не далеко:

ти могил не обмини,не обмани!

Я не знаю – джерело чи око предка

пильно дивиться на мене з глибини.

 

Пісня «Це край, де я родилась і живу…»

 

    Учитель. Наша подорож Україної завершується і ми щерах переконалися, що Україна – єдина, соборна, унітарна Держава. І для збереження її цілісності та незалежності відбулася революція гідності, де постраждали тисячі українських громадян, загинули сотні кращих синів нашої держави. Ми схиляємо голови перед пам’ятю загиблих і висловлюємо впевненість в тому, що наш народ зробить все можливе і не можливе, щоб в нашій країні запанував мир і спокій. Настане час і Україна буде успішною європейською державою.

 

Звучить Державний Гімн України