Виховний українознавчий захід для учнів 9-го класу

Українські політв’язні як борці за права і свободи рідного народу

 Ведучий 1. Шановні учасники заходу, сьогодні ми зібралися, аби дізнатися про українських дисидентів Василя Стуса та Олексу Тихого, про кремлівського в’язня Олега Сенцова, які значну частину свого життя присвятили боротьбі за відстоювання національної гідності, прав і свобод українців.

 Ведучий 2. Політичний в’язень – особа, що перебуває під вартою або відбуває покарання у вигляді позбавлення волі, у справі якої є присутньою явна політична складова, наприклад, опозиція до чинної влади. Політичним в’язнем може бути як арештований за звинуваченням у діях політичного характеру, так і за іншими, часто сфальсифікованими, звинуваченнями.

 Ведучий 3. Стус і Тихий жили за часів Радянського Союзу, Олег Сенцов нині бере участь у російсько-українській війні. Незважаючи на відстань у часі, вони боролися за права і свободи рідного народу.

(18. Відео «Юрій Литвин, Василь Стус, Олекса Тихий –

 Українські дисиденти герої боротьби за свободу України»)

 Історик 1.  8 січня 1938 року на Вінниччині народився Василь Стус. Поет рідкісного таланту, який обрав долю борця. Із 47-ми років життя 13 він провів у радянських слідчих ізоляторах, карцерах, камерах-одиночках, мордовських таборах, на Колимі, на каторжній роботі в шахті. Його позбавляли побачень із рідними, вилучали вірші, листи й рукописи, знущалися фізично й намагалися знищити морально. «То був чоловік, який говорив і писав за будь-яких обставин ясно, як перед Богом, і платив за це життям», – писав про нього Євген Сверстюк. Василь Стус більше, аніж талановитий поет, публіцист, перекладач і літературознавець. Він був і залишається «голосом сумління у світі розхитаних і розмитих понять честі, правди, порядності».

 Василь Стус.

Як добре, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест,
що перед вами, судді, не клонюся
в передчутті недовідомих верст,
що жив, любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
як в смерті обернуся до життя
своїм стражданням і незлим обличчям.

Як син, тобі доземно уклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі
і в смерті з рідним краєм поріднюсь.

(19. Відео «Наталя Чачанідзе.Триптих. Відгомін.

VІІІ Обласний фестиваль «Шукай краси, добра шукай!»»)

 Біограф 1. Василь Стус писав із тюрми своїй дружині та синові дуже зворушливі листи. Через арешти він провів досить мало часу зі своєю сім’єю. Бачив він сина Дмитра  лише в ранньому дитинстві та кілька місяців між першим та другим ув’язненням. Коли поета вдруге засудили, Дмитрові було 13 років, однак поет займався вихованням сина дистанційно – писав йому листи. Ось кілька настанов та порад, які він давав синові.

 Дмитро Стус (читає уривки з листів від батька):

 «Бач, сину, я дуже хочу, аби Ти виріс чесним, мужнім, мудрим чоловіком. Бо людина буває тільки така. Інша проживе, проскніє, прожере не з одного єгипетського глечика ‒ поки й ґеґне. А чи була вона людина? Чи було в неї життя? Чи залишила вона по собі добрий слід?…»

  «…Коли в Тебе буде чисте, безгрішне серце, тоді Тобі легко житиметься в світі – де б Ти не був і які б лиха не зазнавав. Бо будеш, як світлий вогник, чистий промінь, до якого все тягнеться з найчистішими поривами. Бо будеш сам прекрасною людиною – такою, як Твоя мама, як бабуся Їлинка. Не гріши, сину. Це перше правило. І, може, єдине. Ні перед ким – ні перед людьми (байдуже – добрими чи злими), ні перед деревом, ні перед птахою. І тоді будеш, як Бог».

(20. Відео «Незламність українського духу: історія Василя Стуса»)

 Історик 2. Табірні наглядачі знищили збірку В. Стуса «Птах душі» з приблизно 300 віршами. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв’язнями дисидент кілька разів оголошував голодування. Помер він уночі проти 4 вересня 1985 року.

Читець поезій 1. Поезія І. Мельник, присвячена В. Стусові:

З Трикутника Неба наспів Послане́ць –
Світився у хаті яркий каганець.
Схилився лелійно над личком хлоп’яти:

– В офірі до страдних твій шлях не зміря́ти.

Небесний Отець вже подбав про стожар –
Будь в краї козацькім палкий кочегар!
У топку клади правдолюбне вугілля,
Розжарюй до палу замерзле безвілля!

У віршах до рідного слова молися,
На цвинтарі болю щитом звеселися.
Пером – говори, а витійством – мовчи,
Сліпого – просвітлюй, глухому – кричи!

Думки на папері – душі вантажі,
Тризуб біля серця тримай до межі.
В руках у Ісуса ти люба пташина –
Впадеш ради інших на вістря шипшини.

Срібло знайдеш у брехні каламуті –
Тіні від предків не будуть забуті!
Камера – анахоре́товий рай,
Невидимим видивом видиться край.

Згадай, як втікали від Ірода врозсип
З Рахні́вки Марія й обручник Йосип.
Зітре сажу втоми твоя Попелюшка,
Медово запахне батьківська грушка.

Споборники прийдуть із Батьківщини –
Сповнять наснагою від дарівщи́ни:
Шевченко – кремезність, Леся – це криця,
Франко – міцна скеля, Вар-Сава – криниця.

Вугілля підкидуй – бути пожежі,
Згорить моровиця в червоній одежі!
Земні не побачать твої це зіниці –
Зринеш високо у братні зірниці…

Цвіте на колимськім морозі калина –
Не знищила «птаха душі» хуртовина.
Звершився тріумфом із Долею танець –
Навіки в Трикутнику Неба обранець.

 Біограф 2. Олекса Тихий – український дисидент, педагог, мовознавець, член-засновник Української Гельсінської групи. Він народився в україномовній родині
27 січня 1927 року. У Музеї Олекси Тихого в Дружківці зберігаються особисті речі донецького вчителя, з-поміж яких є портрет Тараса Шевченка, вишиті сорочки й рушники. 

О. Тихий піднімав важливі питання, які є надзвичайно актуальними для нашого регіону й сьогодні. Він зазначав: «У роки мого дитинства ще живі були вечорниці. Тихого літнього вечора можна було чути пісні дівчат та парубків у моєму рідному хуторі Їжівці…».

Краєзнавець 1. А вже через 30-40 років письменник висловлює своє занепокоєння тим, що земляки забули національні традиції та обряди, «зникли вечорниці, коляди, щедрівки, купальські пісні». Натомість є бездумне сидіння біля блакитного екрана, ходіння в кіно, «щоб убить времня», розмови біля пляшки про футбол, заробітки, мотоцикли, лотереї. «У чоловічому товаристві процвітає лайка», «мат став своєрідною окрасою мови». Такий процес, на думку О. Тихого, схожий на інтелектуальну кастрацію. «І інтелектуальний кастрат за дрібну монету зрадить свій народ, покине батьківщину, позбавить батьківщини рідних дітей, усе покине, йому все одно, кому служити, аби мати більше матеріальних благ, посідати вищу посаду, заслужити орден чи медаль».

Краєзнавець 2. На думку донецького вчителя, справжній патріот, навіть коли він не живе на своїй землі, служить своєму народові, боліє його болями, зичить йому безсмертя й в міру сил та можливостей працює для нього.

За словами О. Тихого, в одній із установ Дружківки йому сказали, що з 4320 заяв, які до них надійшли, лише його була написана українською мовою. Донецького вчителя назвали націоналістом за вимогу видати документ українською мовою.

О. Тихий уважав, що культурний та національний розвиток Донеччини може стати для всієї України або гарним прикладом, або ганебним, коли інші райони підуть шляхом байдужості до національної культури та мови. «І в другому випадку ганьба та прокляття впадуть на голови кожного з нас, донбасівців, хто бачив, усвідомлював насування загибелі і мовчав, хто в догоду череву забув, якого він роду-племені, зрадив свій народ, з чужих рук брав отруйну зброю асиміляції та допомагав нищити українську мову, культуру, традиції, обряди». На його думку, національне питання на Донеччині буде розв’язане лише тоді, коли кожен українець усвідомить, що належить до свого народу, що для нього живе й за нього бореться. «Коли кожен чужинець поставить перед собою запитання: «Хто він? Для чого він на Донецькій землі? – Колоніст? Заробітчанин? Емігрант? Незамінний бажаний спеціаліст чи нахлібник-дармоїд на шиї «братнього» народу?» Коли кожен зайда, що прийшов непрошений на чужу землю, буде поважати український народ або перебереться на свою батьківщину».

Олекса Тихий. Питання української мови для мене було питанням усього життя. У 1972 році до редакції газети «Радянська освіта» я надіслав лист, у якому зазначив, що в Донецькій області майже немає українських шкіл та дошкільних закладів, не демонструються художні кінофільми українською мовою, в установах та підприємствах послугуються тільки російською мовою. Таким чином проводиться дискримінація українців Донеччини. «Я задавав і задаю собі питання: чому? Відповідь одна: так бажають батьки і діти. А чому так бажають? Бо технікуми, ПТУ, вузи, армія, підприємства, лікарні, крамниці, установи послугуються російською мовою. Чи нормально це? На мою думку, ні. Адже німці теж без батога пішли за Гітлером, італійці за Муссоліні і т. д. І поплатились. І батьки, і самі діти поплатяться за свій вибір». На мою думку, хто зрікається рідної мови, щоб їх не назвали «хахлами чи бєндєрами», стають безсердечними людьми з каменем замість серця. «Мова – одна з основних ознак нації. Рідна мова – найдорожчий скарб народу. Рідна мова – підвалина інтелекту, рідна мова – основа патріотизму».

У статті «Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області» я писав: «Сьогодні українська мова в Донецькій області є другорядною, нижчою, необов’язковою для вивчення, приреченою на злиття… А що ж буде через 20-30 літ? Ким стануть сьогоднішні діти, що від колиски чують тільки суржик та російську мову, в школі вивчають українську як іноземну? Невже наші діти та онуки під час переписів будуть записувати себе: «Національність – совєцький, українського проісхождєнія, родной язик – донбаскій?»

Читець поезій 2. «Мова – це життя». Така назва твору юної краматорської поетеси Рищенко Анни:

Мова  – це життя

Чи знаєш ти, що значить Україна?

Це запах жита з сонячних степів,

Це рідна мова, ніжна і єдина,

Яку ти в серці зберегти зумів.

Крізь час і мить, крізь зустрічі й прощання

Кричить, шепоче – вільна і жива.

І саме нею ти зітхнеш востаннє…

Хоча, здається, що таке слова?

Безмежна вічність у глибокій миті,

Краса цнотлива, всесвіт у очах,

Шляхи до волі, кров’ю всі залиті,

Свобода, що танцює на мечах.

Тарас Шевченко знав про силу мови,

Її могутність світові відкрив.

Життя митця – це до зірок дорога,

Яку він, наче сонце, освітив.

Вогонь палає і назовні рветься,

Великий світ на місці не стоїть.

Співає рідна мова в моїм серці,

Багаттям волі у душі горить.

А покоління крізь віки проходять,

Неначе дим, пливуть в невороття,

А нам у спадок залишають слово.

Тепер я знаю: мова – це життя!

Ведучий 1. У 1956 р. О. Тихого заарештували за листа, надісланого до  ЦК КПРС  із протестом проти окупації радянськими військами Угорщини. У 1957 році він був засуджений на 7 років таборів і 5 років позбавлення громадянських прав за те, що «…висловлював антирадянські погляди, заявляючи,.. що в колгоспах і радгоспах трудящі перебувають у злиденному стані. Вибори до Рад депутатів трудящих назвав комедією…»; «Виправдовував дії угорських контрреволюціонерів-заколотників і висловлював заклики до повалення державного ладу, що існує в СРСР».

Ведучий 2. У 1977 р. О. Тихого було заарештовано за звинуваченнями у зведенні наклепів на радянську дійсність, які він висловлював у своїх статтях та листах. Під час затримання дисидент отримав погрози від працівників КДБ: «Вы в Дубравный лагерь не попадете, Вы попадете к уголовникам», «Вы подумайте о сыне, мы его выгоним из научного института». Проте позиція донецького вчителя залишалася незмінною: «Мої однодумці, друзі сидять у таборах. Я мушу робити все, що в моїх силах, щоб звільнити їх. Моє місце тут, в Україні».

Краєзнавець 1. У листі до старшої сестри Шури О. Тихий писав про перебування в тюрмі: «Посилку можна буде одержати через 4 роки з гаком. Бандеролі дозволяються дві штуки на рік… Лист дозволяють писати один на місяць, а одержувати хоч по десять в день. Гроші можна одержувати, але на них нічого не можна купувати, крім книг». «Робота – шліфування кришталевих заготовок для люстр. Працюємо в дві зміни, шість днів на тижні. Вихідний – неділя. Мокро, але якось обходиться. «Годують тут нічого. Багатенько молока, більш, ніж можу з’їсти, дають хліба і каші різні. А от овочів, дають зрідка сушену картоплю, а вона ж страх (!) погана».  

Мати О. Тихого. Отримала лист від сина, який він написав мені 24.02.1980 р. (читає уривок із листа): «Уже пішов четвертий рік мого сидіння, а впереді ще й кінця краю не видно, але я не горюю. Може, якось буде. Бог милостивий до мене та ваші молитви, мабуть, помагають»; «Настрій у мене бадьорий. Я робив тільки те, що є не лише правом, а й обов’язком, злочину ніякого не скоїв, і хай мучаться самі – ті, хто мене закрив. Істина завжди перемагає – правда, іноді після смерті».

Працівник музею 1. О. Тихий, поставивши перед собою питання «Хто – я?», «Для чого я?», дав на них такі відповіді: «Я – для того, щоб жив мій народ... Для того, щоб моя Донеччина давала не тільки уболівальників футболу, учених-безбатченків, російськомовних інженерів, агрономів, лікарів, учителів, а й українських спеціалістів-патріотів, українських письменників, українських композиторів та акторів».

Працівник музею 2. Навесні 1978 р. О. Тихий розпочав 52-денне голодування протесту проти нелюдських умов перебування політв’язнів. Друге голодування він оголосив восени 1978 р., а третє – у квітні 1979 р. Усе це підірвало здоров’я дисидента.

У квітні 1984 р. Олексу Тихого на побачення з першою дружиною та з сином Володимиром вели попід руки. Він посміхався, був спокійний і просвітлений духом.

5 травня 1984 р. О. Тихий помер. За висловом Є. Сверстюка, цей «Дон Кіхот ХХ століття з обличчям європейського президента пішов на смерть так, як його предки йшли на палю».

Історик 1. Згідно з радянськими законами, останки померлих в’язнів не віддавали родинам для поховання на батьківщині, доки не закінчиться термін ув’язнення. Олекса Тихий спочивав на кладовищі «Северное» в Пермі, Юрій Литвин і Василь Стус на тюремному кладовищі, під стовпчиками з номерами 7 і 9. Лише 9 листопада 1989 р. відбулося їхнє перепоховання в Києві на Байковому кладовищі.

Читець поезій 3. «Землякові Олексі Тихому». Автор – Володимир Півень.

Прийду на Байкове до тебе, мій земляче,
де три хрести гранітові німі…
Я за тобою не журюсь, не плачу –
ти ж маєш Світло – ми іще в пітьмі.
Ось квіти жовті й сині – на рамено
хреста, якого виніс на собі.
Збігає час, але – все та ж арена,
де нема краю кривді і ганьбі.
Ти вірив в тих, хто піде за тобою,
та нас, чомусь, на манівці несе…
Ми, певно, звикли жити в супокої –
жертовності бракує над усе.
Поглянь, Олексо зі Святого Неба.
Ти у цей день – тут поруч поміж нас.
Як і тобі, нам більшого не треба,
аби настав наш Український Час!
Прийду на Байкове до тебе, мій земляче,
щоб дух зростав і воля для борні.
Усе мине: і втрати, і невдачі –
засяють Правди зоряні вогні!

 Історик 2. Нині на окупованих російською федерацією територіях за протистояння окупації Криму, частини Донбасу та військовій агресії на сході України переслідуються наші громадяни. Російська влада проводить їх арешти, ухвалює в судах незаконні рішення з тривалими термінами ув’язнення. Такі дії було вчинено й у ситуації з Олегом Сенцовим. Український кінорежисер, письменник, громадський активіст народився 1976 р. в АР Крим. Він віддалений у часі від О. Тихого та В. Стуса на пів століття, проте також є борцем за відстоювання гідності, прав і свобод людини, за звільнення політичних в’язнів.

 Біограф 3. Олег Сенцов народився в російськомовній родині й зростав у російськомовному середовищі. Кінорежисер зазначає, що якщо зважати на походження, то в нього немає жодної краплі української крові. «Але я громадянин України, народжений на її землі, як і багато з нас, який усвідомив причетність і відповідальність за свою країну, там, на Майдані і який брав активну участь в боротьбі за справжню незалежність своєї батьківщини. Я гордий називати себе українцем і бути частиною нової української нації, що не формується виключно за національною ознакою, а об’єднується насамперед загальною системою цінностей».

 Олег Сенцов. Рубіжний етап у моїй долі відбувся під час Революції Гідності. Коли я вперше побував на Майдані, то швидко збагнув, що це не організований кимось зверху протест, а такий собі революційний ярмарок, із високою самоорганізацією, який рухається за рахунок народного пориву під лозунгом «Дістали!». «Я волонтерив, носив воду та дрова, чергував ночами на барикадах», «Круговерть, усюди люди, атмосфера насичена й цікава, але я зрозумів: це не свято, вороги так просто не здадуться, – в повітрі вже відчувався запах війни».

Історик 3. 10 травня 2014 р. О. Сенцова затримали в Сімферополі. З мішком на голові в мікроавтобусі його вивезли до будівлі СБУ в Сімферополі. Там били, душили, роздягали, вимагали назвати імена кримських активістів. Кінорежисер зробив такий запис у щоденнику: «Мені щойно запропонували співпрацю, я відмовився – і вибрав 20 років. Грало радіо… І тут поставили «Воїнів світла» Ляпіса… Тут, в уже окупованому Криму, у цій моїй ситуації. Наче хтось надіслав знак: «Тримайся, хлопче, все буде добре». І стало легше на душі. Що не зрадив. Ні себе, ані інших. Ні країну, ні ту сотню хлопців, що полягли тоді на Інститутській». У серпні 2015 р. О. Сенцова було засуджено до 20 років позбавлення волі.

 Олег Сенцов. «Я ніколи не визнаю Крим частиною Росії… Те ж саме – Донбаські республіки є штучними сателітами РФ, теж, відповідно, це частина України, я ніколи не визнаю сепаратистських настроїв або бажання приєднатися до Росії. Ми одна країна, ці території нас відторгнули, і ми ніколи з цим не погодимося». Путін хоче накинути Донбас на Україну, як нашийник і смикати за нього, щоб зробити з нашої держави хатнього слухняного собаку. Але «наша країна – не собака. Ми слухатися нікого не будемо, а таку людину й поготів. Ми – вільний народ і самі вирішуємо свою долю».

Працівник музею 1. З щоденника ми дізнаємося про відчуття, які переживав
О. Сенцов під час голодування: «26-й день. Ноги, руки крижані, майже сині. Задишка. Млосність і туман. Організм вичерпав свої запаси й тепер їде за рахунок себе самого»; «Підводжуся дуже повільно й обережно, постійна загроза запаморочення. Помітив, що повільніше міркую, важче щось пригадати. Не можу зосередитися».

6 жовтня 2018 р. О. Сенцов вимушено припинив голодування у зв’язку із критичним станом свого здоров’я й плануванням застосувати до нього примусове харчування. 7 вересня 2019 р. він повернувся на Батьківщину в рамках обміну російських злочинців з України на українських військовополонених із рф.

(презентація «О. Тихий та О. Сенцов»)

 Ведучий 1. Олег Сенцов приєднався до Збройних сил України відразу після повномасштабного вторгнення росії в лютому 2022 року. Зараз він – молодший лейтенант, який командує штурмовою ротою вскладі 47 ОМБр на Авдіївському напрямку.

 Олег Сенцов. У 10-річному віці в Бахчисарайському палаці я побачив картину, яка мене вразила. На ній слов’янський посол не захотів падати перед ханом ниць. Правитель кинув зухвальця до темниці, де той просидів 20 років і помер хворим дідом. «Мені здавалося страшним і неможливим відмовитися від самого життя, від літнього сонця, від усього – заради того, щоб не схилитися один раз перед правителем. Той десятилітній хлопчик не був готовий стояти так, як зображений на картині посол… Я радий, що в житті того хлопчика сталося багато таких речей, котрі дуже змінили його, і коли настав момент, на який він не чекав і не сподівався, він зміг зробити правильний вибір. Двадцять років у темниці варті того, аби хоч раз не зігнутися перед тираном», «Я не знаю, чого варті твої переконання, якщо ти не готовий за них постраждати або померти».

(21. Відео «Олег Сенцов: шлях від режисера до військового»)

 Ведучий 2. Боротьба за суверенітет Батьківщини, за права і свободи рідного народу – це основа, фундамент, на якому росте й міцнішає наш український дух свободи, сили, незалежності та віри. Важливо пам’ятати й не забувати, що в усі роки поневолення України її кращі сини й доньки боролися за свою Вітчизну, борються й нині.

 Ведучий 1. Щиро дякуємо всім учасникам нашого заходу.

(лунає пісня О. Пономарьова «Заспіваймо пісню за Україну»)

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ