Підготував:

Білецький В. В. – викладач фізики вищої кваліфікаційної категорії,  викладач-методист ДВНЗ «Рівненський коледж економіки та бізнесу»

 

Рецензенти:

Тищук В.І. – канд. пед. наук, проф., завідувач кафедри методики викладання  фізики і хімії Рівненського державного гуманітарного університету;

Юрченко А.С. – канд. пед. наук, викладач фізики Березнівського лісотехнічного коледжу НУВГП;

Заваліна О.М. – викладач фізики ДВНЗ «Рівненський коледж економіки та бізнесу».

 

 

Білецький В.В.Українські вчені та їх роль у розвитку фізики як науки. Ч.1.-Р.:РКЕБ, 2016. – 40 с.

 

 

У посібнику проаналізовано досягнення українських вчених у розвитку фізики як науки. Наведено основні життєві факти вчених і розкрито суть їх наукової роботи. Відзначено патріотичні почуття науковців до України та її надбань.

 Для вчителів загальноосвітніх, професійно-технічних, ВНЗ I-II рівнів акредитації, керівників гуртків, а також учнів та студентів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розглянуто і схвалено на засіданні Рівненського обласного методичного об’єднання викладачів фізики ВНЗ I-II рівнів акредитації Протокол № 1 від 12 жовтня 2016 р. 

 

ЗМІСТ .............................................................................................................

КОНСТРУКТОР БОЙОВИХ РАКЕТ.......................................................................... 7

МИХАЙЛО АВЕНАРІУС – ВИДАТНИЙ ПЕДАГОГ І ФІЗИК, ЗАСНОВНИК УКРАЇНСЬКОЇ НАУКОВОЇ ФІЗИЧНОЇ ТА НАУКОВО-МЕТОДИЧНОЇ ШКОЛИ 10

ІВАН ПУЛЮЙ –ЖИТТЯ В ІМЯ НАУКИ ТА УКРАЇНИ........................................ 13

МИКОЛА ПИЛЬЧИКОВ – УКРАЇНСЬКИЙ ЕДІСОН........................................... 16

СІКОРСЬКИЙ ІГОР ІВАНОВИЧ.  ЛЮДИНА, ЯКА ВТІЛИЛА МРІЮ ЛЕОНАРДО ДА ВІНЧІ......................................................................................................................... 19

ОЛЕКСАНД СМАКУЛА – ВИНАХІДНИК АНТИРЕФЛЕКСІЙНОГО  ...................

ПОКРИТТЯ ЛІНЗ...................................................................................................... 22

ПАТОН БОРИС ЄВГЕНОВИЧ – УКРАЇНСЬКИЙ НАУКОВЕЦЬ........................ 25

БОРИС ГРАБОВСЬКИЙ – ВИНАХІДНИК ЕЛЕКТРОННОГО ТЕЛЕБАЧЕННЯ. 28

ДМИТРО ІВАНЕНКО – МЕГАЗІРКА ВІТЧИЗНЯНОЇ ФІЗИКИ,АВТОР  .................

ПРОТОН-НЕЙТРОННОЇ МОДЕЛІ АТОМНОГО ЯДРА.......................................... 31

ЖОРЖ ШАРПАК – НОБЕЛІВСЬКИЙ ЛАУРЕАТ ІЗ ПОЛІСЬКОГО КРАЮ......... 34

ПЕРЕВІР СЕБЕ І ДАЙ ВІДПОВІДЬ.......................................................................... 36

ГАЛЕРЕЯ УКРАЇНСЬКИХ ВЧЕНИХ ФІЗИКІВ....................................................... 38

ВІДПОВІДІ................................................................................................................ 39

ЛІТЕРАТУРА............................................................................................................ 40

 

ВСТУП……………..………………………………………………………………..........3

ОЛЕКСАНДР ДМИТРОВИЧ ЗАСЯДЬКО – ВИДАТНИЙ 

ЗМІСТ

Найціннішими скарбами людства є його інтелектуальні і духовні надбання. Прилучитися до цих надбань є найшляхетнішим стремлінням людини.  

 Олекса Біланюк В умовах перебудови фізичної освіти та реалізації концепції національнопатріотичного виховання дітей та молоді (від 16.06.2015 р.) велике значення має не лише її практична спрямованість, а й світоглядний потенціал, її органічне поєднання з національною історією і традиціями, вплив на інтелектуальний, духовний і політехнічний розвиток студента ВНЗ I-II рівнів акредитації, на розвиток його активної життєвої позиції, що є важливим чинником виховання молодого покоління, відродження духовності українського народу, його менталітету. Сьогодні фізику не можна розглядати лише як об’єктивне пізнання природи, яка не взаємодіє з людиною. Студент повинен знати, заради чого пізнається природа, розуміти значення науки в житті суспільства й кожної людини зокрема. Оновлення змісту фізичної освіти слід розглядати як процес формування освітньо-пізнавальних, патріотичних якостей студентів, виховання національної свідомості, поглиблення знань про свій народ, його наукові та культурні традиції. 

Напевне, одним з головних інститутів, який забезпечує організацію і функціонування системи патріотичного виховання молоді, є навчальний заклад, який повинен сприяти розвитку творчих здібностей молодих людей, формуванню у них громадянської позиції та патріотизму, любов до своєї землі. Причому формування патріотичних почуттів і національної свідомості молодих громадян повинно будуватись не на абстрактній ідеології, а на конкретних прикладах. Пропонований курс фізики у ВНЗ I-II рівнів акредитації дозволяє здійснити гармонійний вплив на формування якостей дійсного патріота за такими напрямками:

•      збереження та слідування трудовим, культурним, духовним на науковим традиціям українського народу, виховання на цій основі гордості за свою країну та її історичні надбання;

•      усвідомлення пам’ятних подій, знання пам’ятних місць, видатних громадських, політичних та наукових діячів та їхніх справ;

•      відзначення пам’ятних дат у житті світочів української науки і культури.

Культура і наука кожної нації належать людству. Але наш обов’язок знати свою історію, своїх світочів науки і культури. Починаючи з XV століття вихідці з України брали участь у формуванні системи університетської освіти ряду країн Європи. Кілька сотень наших земляків здобули вищу освіту в провідних університетах Італії, Польщі, Німеччини, Франції, Англії, десятки з них стали їх професорами і навіть ректорами. Були серед них і представники натурфілософії - науки, в колі якої формувались елементи фізичних наукових знань (виділення фізики як окремої науки з натурфілософії припадає на початок XVII ст.). Українські учені також зробили вагомий внесок у становлення фізики як окремої науки в класичний період її розвитку. За деякими даними майже 200 учених-українців наприкінці XIX - на початку ХХ ст. працювали за кордоном і користувалися неабияким авторитетом у науковому світі. Наші вихованці мають знати про наукові досягнення світового рівня, які належать, українським фізикам, астрономам, винахідникам. Це зокрема:

•      Сучасні авіадвигуни Архипа Люльки;

•      Гелікоптери та сучасні літаки Ігоря Сікорського;

•      Видатний внесок у розвиток космонавтики Юрія Кондратюка (Олександра Шаргея), Сергія Корольова, Михайла Янгеля, Володимира Челомея, Валентина Глушка, Михайла Яримовича, Ігоря Богачевського;

•      Розвиток космологічної теорії «первісного вибуху», відкриття механізму генетичного коду дезоксирибонуклеїнової кислоти Георгієм Гамовим;

•      Дослідження Іваном Пулюєм природи катодних та х – променів, розробка газорозрядних ламп, досягнення в області теоретичної та практичної електротехніки;

•      Перша практична реалізація електронної системи телебачення Грабовським;

•      Оптичний противідбивний шар і кристалографічна формула Олександра Смакули;

•      Протонно-нейтронна модель структури атомного ядра Дмитра Іваненка;

•      Статистична теорія систем взаємодіючих частинок Миколи Боголюбова;

•      Електронні «хмарки» Стасіва, модель Стасіва – Тельтова;

•      Тахінна гіпотеза Біланюка – Сударшана – Дешпанде;

•      Оптико-електронні пристрої, робота яких базується на гетеропереходах у напівпровідниках, наноструктури  Миколи Голоняка ;

•      Відкриття явища електрогірації Орестом Влохом  та Іваном Жолудєвим;

•      Відкриття нового типу детекторів ядерних частинок, багатодротинкові пропорційні камери Жоржа Шарпака ( лауреата Нобелівської премії) тощо.

Знайомлячи студентів з біографією вченого, не слід претендувати на вичерпну повноту, а варто наводити лише найголовніші факти, що мають зацікавити студентів, викликати інтерес до постаті вченого, збудити думку, стимулювати вольову сферу їхньої діяльності. Безумовно, реалізація принципу історизму у курсі фізики для ВНЗ I-II рівнів акредитації пов’язана з об’єктивними труднощами, основними з яких є, на наш погляд, певне перевантаження програми, коли за один рік необхідно подати матеріал за 10 – 11 класи. У процесі пояснення нового матеріалу викладачу необхідно розкрити динаміку розвитку певного поняття, закону або теорії, обґрунтувати необхідність їх теоретичного і практичного дослідження, сформулювати фізичний зміст, навести історичні відомості. Тому історична інформація має бути логічно узгоджена із навчальним матеріалом, а також адаптована до інтелектуальних  можливостей студентів та рівня їх підготовленості. За таких умов студенти будуть спонукатись до активної діяльності, що забезпечить досягнення головних цілей навчального процесу: розвиток інтересу до вивчення фізики, ефективне засвоєння необхідної інформації, формування наукового світогляду та патріотичного виховання.

Найважливішим пріоритетом національно-патріотичного виховання є формування ціннісного ставлення особистості до українського народу, Батьківщини, держави, нації. Україні  й українцям є ким і чим пишатися. Ми педагоги, мусимо повернути нашому молодому поколінню забуті імена учених світової слави, аби нинішнє покоління усвідомило велич українського народу.     

В’ячеслав Білецький

ОЛЕКСАНДР ДМИТРОВИЧ ЗАСЯДЬКО – ВИДАТНИЙ КОНСТРУКТОР

БОЙОВИХ РАКЕТ 

Серед видатних синів українського народу особливе місце посідає Олександр Дмитрович Засядько – хоробрий воєначальник, талановитий винахідник, блискучий організатор системи військової освіти, інженер-артилерист, конструктор бойових ракет, генерал лейтенант артилерії. На жаль, його ім’я у нас в Україні майже забуте. Воно відоме лише невеличкому колу вузьких спеціалістів хто причетний до освоєння космічного простору. Розроблені ним принципи

реактивної тяги та балістики, сконструйовані праобрази ракет допомогли подальшим засновникам космонавтики подолати земне тяжіння.

О.Д. Засядько народився 1779 р. в с. Лютенька Гадяцького повіту Полтавської губернії в сім’ї родового козака, гармаша Запорозької Січі, Дмитра Даниловича Засядька. Освіту отримав в артилерійському та інженерному шляхетських кадетських корпусах Санкт-Петербурга. Олександр-кадет був взірцем старанності, «мав сильний розум, твердий від природи характер, серце готове на самопожертву» і мало хто міг зрівнятися з ним у бажанні оволодіти науками. О. Засядько навчався не лише прийомам фехтування, але й тонкощам балістики, фортифікації, любив математики, фізику, віддаючи їм багато часу. Крім обов’язкових за програмою німецької та французької мови він вивчав ще й латину, іспанську мову. Збереглося побажання Олександрові від його викладача балістики німця Кеніга: «Якщо не згорять твої крила, зробиш багато славних справ. Щасливого тобі польоту, молодий орле!». Після навчання Олександр Засядько продовжив військову службу у Херсонській губернії. Хоча й отримав привабливу пропозицію залишитися в столиці. У цей час спостерігається його великий інтерес до вибухонебезпечних сумішей, з якими він постійно проводив якість експерименти.

Олександр Засядько назавжди увійшов і історію не стільки як видатний та хоробрий воєначальник, а й як творець перших вітчизняних бойових ракет Закінчивши Вітчизняну війну у віці тридцяти шести років у розквіті сили і на вершині слави, йде у відставку і вирішує присвятити себе розкриттю таємниць «запорозьких ракет». Щоденна виснажлива робота дала свої результати. Він сконструював і

виготовив перші зразки ракет різного калібру; двохдюймові(51 мм), два з половиною дюйми (64 мм) і чотирьохдюймові (102 мм), різні за тактичним застосуванням. Ракети запалювальні – для підпалювання фортечних укріплень, і ракети гранатні(фугасні) для знищення противника. О. Засядько сконструював пускові станки, що дозволяли вести залповий вогонь шістьма ракетами. Вони були розміщені в два яруси: три верхні ракети в трьох жолобах і три нижні. Установки були легкими і без особливих зусиль могли переноситися ракетниками на нові позиції, що давало більшу маневреність при нанесенні штурмового удару. Ця цікава інженерна ідея була реалізовано в середині XX століття в смертоносних радяньких реактивнй мінометах «Катюша» та їхніх іноземних аналогах. О.Д. Засядько винаходить і пристосування для наведення ракет. Протягом двох років невпинної праці з великою кількістю дослідних запусків ракет О.Д. Засядько досягнув дальності їх польоту 2300 метрів Свою дослідницьку, винахідницьку та конструкторську діяльність виклав у праці «О деле ракет зажигательных и рикошетных» (1817), яка стала на той час першою досить повною настановою по виготовленню та бойовому використанню ракет в армії. 

Улітку 1820 р. Олександ Засядько одружується з донькою міського голови Одеси Єлизаветою Грессер. Вони проживуть щасливе подружнє життя й матимуть восьмеро дітей. У цей же рік Засядько отримав наказ від імператора прибути до Санкт-Петербурга й очолити Артилерійське училище. Ставши ректором училища, він увів курс про ракети, будує нові корпуси училища, які збереглися до нашого часу. Робочий день ректора розпочинався о п’ятій годині ранку з обходу підрозділів училища. Це дисциплінувало і юнкерів, і викладачів. Разом з тим він ставився до підлеглих з повагою. Ніколи не принижував їхню людську гідність. В училищі були заборонені тілесні покарання. О. Засядько розробив таку програму навчання в училищі, яка забезпечувала високу підготовку юнкерів не лише як військових фахівців, але й всебічно освічених людей. 

Крім того, О. Засядько до березня 1826 р. очолював Петербурзьку піротехнічну лабораторію,        управляв     Охтинським         пороховим заводом      та Петербурзьким арсеналом. Саме у цей час він робить низку винаходів:

ü   пороховий млин, що убезпечував від низки ранніх вибухів при виробництві пороху;

ü   гарматний каліброметр;

ü   лафет із гарматою для оборони фортець;

ü   переносний пристрій для пересування особливого крупного калібру і інших тягарів.

2 лютого 1834 року Олександр Засядько їде у відставку і переїздить до Харькова, де він прожив безвиїзно до кінця свого життя, кинувши тут, за його словами, «смертний якір». О.Д. Засядько військовій службі віддав 37 років життя, а після виходу у відставку продовжував працювати над новими технічними проектами до останніх днів свого життя. Він був глибоко переконаний, що бойові ракети це лише початок переселення людей у інші світи пророчо передбачаючи в середині XIX століття космічну еру XX століття. Досвід О.Д. Засядька, його ґрунтовно розроблені принципи реактивної тяги, балістики, ракет – все це допомогло Кибальчичу, а згодом Ціолковському, Кондратюку зробити нові кроки в теорії ракетної техніки.

8 червня 1838 року Олександр Засядько помер. Поховали його, як він і заповідав, у Курязькому монастирі під Харковом. Могила видатного сина України до нашого часу не збереглась. Його іменем названо один із кратерів на зворотному боці Місяця(d=120 км).

 

 

МИХАЙЛО АВЕНАРІУС – ВИДАТНИЙ ПЕДАГОГ І ФІЗИК,  ЗАСНОВНИК УКРАЇНСЬКОЇ НАУКОВОЇ ФІЗИЧНОЇ ТА НАУКОВОМЕТОДИЧНОЇ ШКОЛИ

 М. Авенаріус − видатний вчений фізик і педагог, засновника Київської фізичної школи і Київського методичного центру, організатор першої наукової лабораторії експериментальної фізики та першого навчального фізичного лабораторного практикуму при Київському університеті у ХІХ столітті.

Михайло Петрович Авенаріус народився 7 вересня 1835 року у Царському Селі. Закінчивши Петербурзький університет зі ступенем кандидата математичних наук, працював учителем математики в 2-й Петербурзькій гімназії. З травня 1862 року до жовтня 1864 року М. Авенаріус за відрядженням Міністерства народної освіти провів у Берліні, слухаючи лекції відомих професорів, відвідував також вечірні бесіди у Г. Магнуса, під час яких розглядалися      найновіші   фізичні доробки. Саме там    він           познайомився      з О. Столєтовим, дружні наукові стосунки з яким тривали все життя.

Весною 1863 року в лабораторії Г. Магнуса Михайло Петрович розпочав роботи з експериментального дослідження термоелектричних явищ І проявив себе  як цілеспрямований, наполегливий дослідник. Повернувшись із-за кордону восени 1864 року М. Авенаріус написав магістерську дисертацію "Про термоелектрику", яка була захищена 8 січня 1865 року. Молодий магістр одержав запрошення на кафедру фізики Київського університету св. Володимира, де йому запропонували посаду доцента. У дослідженнях з термоелектрики М. Авенаріус відкрив закон (названий згодом його іменем) залежності термоелектрорушійної сили від різниці температур.

Паралельно з дослідженнями критичного стану рідин учений займався також питаннями розширення рідин. Щоб встановити цей закон, потрібно було дослідити зміну об’єму в усьому діапазоні температур можливого існування рідини в умовах високого тиску. Щоб рідина могла розширитися до критичної температури і не випаровувалась, потрібно було її піддати тиску не меншого, ніж тиск пари при критичній температурі. Такі дослідження були проведені у Київській лабораторії в 1876−1877 роках.

Довгий час учений читав лекції з дослідної та теоретичної фізики і метеорології, пізніше проводив практичні заняття, займався активною просвітницькою роботою, читав публічні лекції, що привертали увагу численної аудитори. Михайло Авенаріус − автор понад 30 наукових праць з різних розділів фізики, найважливішими з яких визнано роботи "Про внутрішню приховану теплоту" (1874 р.), "Про причини, що зумовлюють критичну температуру" (1877 р.).

Від 70-х рр. XIX ст. зросло наукове визнання М. Авенаріуса: він став членом Російського фізико-хімічного, Берлінського фізичного, Київського товариства природодослідників і засновником Київського фізико-математичного товариства як окремого відділу, членом-кореспондентом Петербурзької Академії наук, почесним членом Московського товариства аматорів природознавства .

Загалом вивчення властивостей рідин і пари протягом XIX століття було однією з головних проблем фізики, що значною мірою пов’язано  з появою парової машини. Тому визначення критичних величин було одним з найважливіших завдань фізики у 70-80-х рр. XIX ст. Питання критичного стану рідини одночасно з фізиками Київської школи в Росії теоретично досліджували А. Столєтов, П. Зілов, Б. Голіцин; експериментально ці питання вивчали дослідники за кордоном. Кожну роботу, що з’являлася, всебічно розглядали та ґрунтовно критично аналізували. У цьому змаганні численних лабораторій видатне місце належить Київській лабораторії, хоча вона мала надто мало засобів для діяльності. Переважну частину її устаткування становили прилади для лекційних демонстрацій. З огляду на скромні матеріальні можливості лабораторія М. Авенаріуса сформувала своєрідну методику, яка поєднувала мінімум коштів з точністю результатів, а тому заслуговує уважного вивчення. Досліджуючи фізичні факти, школа М. Авенаріуса вивчала їх у внутрішньому розвитку, в русі: освоєний факт слугував основою для переходу до наступного з метою розширення досліджуваної галузі .

У 1885 році учень Авенаріуса О. Надєждін за допомогою експериментальних робіт зміг визначити значення критичної температури для води. О. Надєждін яскрава особистість серед учнів М. Авенаріуса. Інший учень М.Авенаріуса – М. Павловський, – досліджуючи органічні сполуки, розробив низку правил. Наприклад, за М. Павловським, критичні температури гомологічних структур відрізняються на сталу величину від температури кипіння за нормального тиску. Низку досліджень із визначення критичних температур органічних сполук провів В. Зайончевський. К. Жук також здійснив низку досліджень для з’ясуванням залежності об’єму рідини від температури при сталому тиску. Свої дослідження він виклав у короткій статті за 1880 рік "Про рідину як функцію температури при постійному тиску". У публікації науковець безпосередньо описав перевірку закону М.Авенаріуса і зробив висновки, що цей закон добре узгоджується з експериментом.

У серпні 1895 року М. Авенаріус переніс операцію, після якої відчував стомленість та занепад сил. Помер він раптово 4 вересня 1895 року, за 3 дні до свого шестидесятиліття. Після смерті М. Авенаріуса його учня М. Шіллера обрали завідувачем кафедри фізики, якою він керував до 1903 року. Вагомий внесок у розвиток фізики критичного стану зробили й учні М. Авенаріуса: В. Зайончевський, К. Жук, О. Надєждін, М. Павловський, О. Страус, Й. Косоногов, та інші.

У пам’ять про М.Авенаріуса О. Столєтов написав велику статтю, попередньо звернувшись до родичів, колег і учнів М. Авенаріуса із проханням висловити свої думки про вченого. Зрештою, у публікації О. Столєтов вказав: "Це була людина м’якого і водночас прямого характеру; він ніколи не кривив душею, говорив і діяв завжди за переконанням, і на його слово можна покластися. До науки і професорських обов’язків ставився із благоговінням, як до святої справи. Крім того, Авенаріус є відмінним сім’янином, якого любили в родинному колі. Студенти цінували в ньому й захоплюючого лектора, і невтомного працівника-керівника, і надійного заступника. Завжди делікатний, поблажливий без потурання, він умів берегти молоде самолюбство, умів надихнути обдарованого й підбадьорити слабкого; подавав собою високий моральний приклад, а при нестатку не відмовляв і в допомозі".

ІВАН ПУЛЮЙ –ЖИТТЯ В ІМЯ НАУКИ ТА УКРАЇНИ

 

Іван          Пулюй         був     відомим      фізиком      і електротехніком,          громадсько-політичним         діячем, винахідником «Х» - променів, перекладачем Біблії та Псалтиря, вченим і патріотом України.

Пулюй народився 2 лютого у 1845 році в релігійній греко-католицькій родині у містечку Гримайлові та Тернопільщині. Закінчив Тернопільську гімназію(1865 р.), теологічний (1869 р.) і філософський

(1872 р.) факультети Віденського університету. У 1876

році захистив докторську дисертацію та здобув ступінь доктора філософії Страсбурзького університету. Автор близько 50 наукових і науково-популярних праць із фізики та електротехніки українською, німецькою та англійською мовами. Іван Пулюй був дійсним і почесним членом Наукового Товариство імені Т. Шевченка належав до когорти вчених світової слави, що формували світ двадцятого століття.

Іван Пулюй, як справжній український патріот, спробував почати свою наукову діяльність в Київському університеті, відіславши запит на кафедру фізики, але його захопленість українською культурою йому зашкодила – він отримав відмову, оскільки поліція Російської імперії вважала його неблагонадійним(Київ тоді був у складі Російської імперії). Працюючи у Страсбургському, університеті під керівництвом професора Августа Кундта, він знайомиться з Вільгельмом-Конрадом Рентгеном та молодим Ніколою Теслою, які теж працювали асистентами. 

Знаменитий фізик і електротехнік Іван Пулюй стояв біля витоків одного із найвизначніших досягнень людства – відкриття «Х» - променів. Йому вдалося отримати перші високоякісні світлини з їх застосуванням. Всі експерименти з

«Х» - променями вчений проводив з вакуумними трубками

власної конструкції так званої «лампи Пулюя» - прилад, в якому був встановлений антикатод. Антикатод був вмонтований в трубку із слюдяною пластиною. Лампа створювала невидиме випромінювання, яке можна було зробити видимим за допомогою барієво-платиново-ціаністого екрану. Результати експерименту були опубліковані в науковому виданні. 

Прилад виготовлявся в заводських умовах і протягом деякого часу випускався серійно. На світовій електротехнічній виставці в Парижі (1881 р.) прилад Пулюя був нагороджений срібною медаллю. В 1890-1895 роках в європейських часописах були опубліковані знімки одержані Пулюєм під час експериментів з лампою: знімок миші, руки дочки вченого, під якою чітко була видна шпилька. Не дивлячись на ці факти 11 січня 1896 року Рентген публікує свої дослідження з «Х»-променів у яких дає повний аналіз фізичних властивостей невидимих променів за що отримав першим Нобелівську премію у галузі фізики (1901 р)

Об’єктом його уваги були також        проблеми   молекулярної фізики з метою досліджень був сконструйований    прилад        для визначення значення механічного еквівалента теплоти конструкції. А через три роки в 1884 році на

Міжнародній електротехнічній виставці в Штаєрі Іван Пулюй продемонстрував

винайдену їм лампу розжарення нової конструкції. Вдосконалена нитка розжарення дозволяла в декілька разів підвищувати термін служби ламп і збільшити їх світловіддачу. На цей винахід вчений отримав патент. 

У 1884 році 39-річний доктор наук одружився на своїй студентці Катерині Стозітській. У цьому ж році Іван Пулюй очолив кафедру фізики Німецького політехнічного інституту в Празі де і працював наступні тридцять років

на різних посадах, у тому числі і як ректор.

Наукова діяльність ученого-фізика мала і велике практичне значення. Величезний внесок він зробив в проектуванні і будівництві в Австро-Угорщині електростанцій на постійному струмі, а в Празі – першій в Європі електростанції на змінному струмі. Запропонував конструкцію телефонних станцій і абонентних апаратів. Працював на розробкою електричного трамваю у Празі. 

В період роботи в Празі Іваном Пулюєм були написані багато наукових праць: підручники з геометрії, електрики, науково-популярна книга «Непропаща сила», монографія «Про тертя повітря і електричне свічення матерії». Розроблено метод використання двопровідної силової лінії електропередач для одночасного телефонного зв’язку, що дозволяв одночасно із силовим електричним струмом передавати телефонні сигнали по одних і тих самих провідниках. Пулюєм було виготовлено апарат для вимірювання та демонстрації різниці фаз між змінними струмами, визначено коефіцієнт самоіндукції за допомогою електродинамометра та індуктора.

Працюючи на ниві світової науки, І.Пулюй ні на хвилину не забував про освітні потреби рідного народу. Після затвердження у 1892 р. статуту Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ) у Львові, він публікує деякі свої наукові та науково-популярні статті спочатку у “Записках НТШ”, а згодом у “Збірнику математично-природописно-лікарської секції НТШ”, розробляє українську науковотехнічну термінологію. Серед перших дійсних членів НТШ було й ім’я І.Пулюя.

Помер видатний вчений та громадсько-культурний діяч Іван Пулюй 31 січня 1918 року у Празі, де і похований.

Життя Івана Пулюя пройшло в основному за межами України. Але помислами і добрими справами він залишався серед свого народу. співпереживав за його долю, підносив його велич. Сьогодні ім’я вченого світової слави Івана Пулюя назавжди повертається із забуття, як символ інтелектуальної могутності українського народу і орієнтир майбутніх звершень нашої держави.

«… Нема більшого гонору для інтелігентного чоловіка, як берегти свою і національну честь та без нагороди вірно працювати для добра свого народу, щоб забезпечити йому кращу долю».

МИКОЛА ПИЛЬЧИКОВ – УКРАЇНСЬКИЙ ЕДІСОН

 

21 травня 1857 року в м. Полтава у дворянській  сім’ї народився Микола Дмитрович Пильчиков- майбутній український фізик-теоретик,    експериментатор та винахідник. До чотирнадцяти років Микола виховувався вдома. Батько з незвичайною любов’ю і самовідданістю виховував свого єдиного сина. Навчав його передусім мовам, згодом син досконало оволодів сімома мовами. Подальшу освіту Микола здобуває у гімназії, де відрізнявся "талановитістю до наук", особливо до фізики і математики.

Вступаючи в 1876 році до Харківського університету Микола Пильчиков обрав фізико-математичний факультет. Наукові дослідження почав у студентські роки. Вже на другому курсі студент винаходить електричний фонограф - прилад для вивчення звукових коливань графічним способом. Це був перший винахід майбутнього талановитого вченого. Цим винаходом він випередив на кілька десятиріч зарубіжних дослідників, серед них і самого Едісона, фонограф якого був механічним і винайденим пізніше, у 1877 році. 

У 1882 році Микола Пильчиков демонструє перед членами фізико-хімічної секції другий прилад - автоматичний регулятор електричного струму. У 1883-1884 роках молодий вчений бере участь в експедиції, що досліджує Курську магнітну аномалію. і через рік захищає дисертацію на тему "Матеріали щодо питання про місячні аномалії земного магнетизму" і одержує звання магістра фізики і фізичної географії. У період з 1881 по 1888 рік Микола Пильчиков написав 18 наукових праць, винайшов 9 фізичних і фізико-хімічних приладів, серед яких рефрактометр для рідин, що набув широкого визнання за кордоном. 

У 1888 році магістра Миколу Пильчикова відряджають до Парижа. Під час стажування в Паризькій магнітній обсерваторії, молодий вчений знаходить і виправляє помилки в конструкції сейсмографа. Після цього випадку слава про нього швидко розповсюджується у науковому світі. Микола Пильчиков проходить стажування в лабораторіях провідних фізиків того часу: Г. Ліппмана (лауреата

Нобелівської премії з фізики за винахід способу кольорової фотографії, 1908 р.), А. Корню, Н. Маскара. Під час навчання у Франції Пильчиков провів безліч важливих досліджень в області електрохімії, розробив ефективний оптико-гальванічний спосіб вивчення процесу електролізу, виступав з доповідями про результати досліджень на Міжнародному конгресі електриків, Міжнародному метеорологічному з'їзді, був удостоєний членства у Французькому фізичному товаристві та Міжнародному товаристві електриків.

У 1889 році Пильчиков повернувся до Харкова, де став професором університету. Тут він здійснює дослідження з поляризації світла та метеорології, засновує метеостанцію в 1891 році, створює нові прилади (інклінатор, однонитковий сейсмограф), продовжує дослідження явищ Курської магнітної аномалії. Але педагогічна діяльність не заважає йому займатися наукою. Професор бере участь у роботі численних міжнародних з'їздів і конференцій у Парижі, Льєжі, Києві. Його обирають членом ради Тулузької академії наук, наукових організацій Франції, Німеччини, Австрії.

У 1896 році дізнавшись про відкриття Х-променів У. Рентгеном, М. Пильчиков починає цікавитися цим явищем. Використовуючи трубку І. Пулюя, відкриває цілу низку незнаних властивостей Х-променів. Удосконалює трубку Пулюя, застосував у ній увігнутий антикатод. У науковій літературі така трубка дістала назву «фокус-трубка Пильчикова». 

У цьому ж році М. Пильчиков публікує доповідь про наукове відкриття: на основі використання оптико-гальванічного способу дослідження електролізу отримана можливість фіксувати зображення предметів шляхом нарощування рельєфу на металевих пластинах. Це явище учений назвав фотогальванографією або електрофотографуванням.

Ще однією науково-технічною проблемою над розв’язання якої працював М.  Пильчиковим призвело до найвидатнішого відкриття в галузі фізики радіозв’язку-винайдення способу керування різними механізмами й пристроями по радіо. М. Пильчиков публічно продемонстрував це 5 квітня 1898 року. Це був день зародження радіотелемеханіки. На жаль, першість у цій справі приписується Ніколі Теслі, який подав заявку на патентування радіокерованого судна 1 липня 1898 року, а публічно продемонстрував винахід у вересні цього ж року. Кардинальним відкриттям професора М. Пильчикова слід вважати винайдений ним протектор, що захищає прилади — телефон, маяки, семафори, гармати, міни від дії на них електричних хвиль стороннього походження. Це завдання не розв’язав ні Марконі, ні інші західноєвропейські вчені і механіки - про це йшлося ще у березні 1898 року.

Вчений проводив ґрунтовні дослідження з природної радіоактивності, в 1901 році написав книгу «Радій і його промені», працював у галузі кріогенної фізики. М. Пильчиков мріяв про створення фізичного інституту, написав підручник під назвою «Курс фізики» в 1902 році, досліджував у Алжирі поляризацію атмосфери під час сонячного затемнення 1904 року.

Будучи всебічно розвиненою особистістю, професор Пильчиков, як і його батько, присвячував життя не тільки науці, але і діяльності на благо рідного краю. Він чудово грав на скрипці, захоплювався живописом, писав вірші, переклав українською декілька поем різних авторів, видати яких не було можливості через заборону української мови, що діяла до 1905 року.

М. Пильчиков трагічно загинув 19 травня 1908 року. Дивні обставини його смерті так і не були з’ясовані. На смерть вченого відгукнулись всі тодішні фізичні журнали. В одному з некрологів говорилось: «…Зі смертю М.Д. Пильчикова вчений світ втратив дуже велику наукову силу».

Талановитий винахідник українець Микола Пильчиков був знищений і забутий навіть у себе на Батьківщині. Донедавна ми практично не знали про основоположника радіо-телекерування та електрофотографії, людини дивовижного обдарування, ученого з надзвичайним талантом, дослідника властивостей Х променів, радіоактивності, геомагнетизму, метеорології, оптики, в доробку якого десятки відкриттів та винаходів світового значення, без перебільшення, українського Едісона - Миколу Дмитровича Пильчикова, а треба, щоб український народ знав своїх геніїв.

 

СІКОРСЬКИЙ ІГОР ІВАНОВИЧ. ЛЮДИНА, ЯКА ВІТАЛИЛА МРІЮ ЛЕОНАРДО ДА ВІНЧІ

Маленький Ігор в дитинстві любив слухати розповіді мами, Марії Стефанівни, про нескінченність Всесвіту, загадковість зірок, про таємниці морів і океанів, про дивовижний і цікавий світ, що далеко простягався за стінами київського помешкання. Але найбільше вражало уяву хлопчика розповіді про генія ХV століття Леонардо да Вінчі та про його ідею створити «залізного птаха» – літаючу машину, що мала підніматися в повітря під дією потужного гвинта без будь-якого розгону. Сікорському поталанило утілити в життя більшість дитячих мрій і стати однією з найяскравіших постатей XX  століття.

Народився Ігор Сікорський 6 червня 1889 року у Києві. У 1900 році Сікорський вступив до Першої київської гімназії – найстарішого навчального закладу із чудовими педагогічними традиціями. У різні роки її випускниками були видатний художник Микола Ге, дослідник Києва Микола Закревський, літератор і державний діяч Анатолій Луначарський, учений економіст Микола Бунге, письменник Костянтин

Паустовський і Михайло Булгаков та багато інших

видатних особистостей. Проте освіта в класичних гімназіях була суто гуманітарною, а хлопця вабили точні науки. Це стало причиною продовження його освіти у Санк-

Петербузі в Морському кадетському корпусі, де навчався його старший брат Сергій. 

Ігор постійно цікавився технічними  світовими новинками і позаурочний час часто щось майстрував, а після появи газетних повідомлень про перші польоти американців – братів Райт рішення визріло остаточно: він хоче будувати аероплани і літати на них. Сікорський від’їжджає до Парижа, де починає опановувати науку в технічній школі Дювіньйо де Ланно. Рівень викладання його не влаштовував і він змушений повернутись до Києва і продовжити навчання у Київському політехнічному інституті імператора Олександра II. Пізніше він скаже: «Знімаю капелюха перед альма-матер, яка підготувала мене до підкорення неба».

Уже влітку 1908 року студент Сікорський почав працювати над розробкою та спорудженням свого першого вертольота. Після численних випробувань і невдач з’явились перші літаки БіС-1, БіС-2, потім С-3, С-4, С-5, рекордний С-6. Біплан «Ілля Муромець» мав розмах верхнього крила 32 м, довжина фюзеляжу складала від

17,1 до 23,5 метрів, злітна вага – понад 5 т., швидкість в горизонтальному польоті – 140 км/год, висота польоту – 4 тис. м. Даний біплан використовувався у ролі бомбардувальника під час першої світової війни.  

Вже після лютневих подій у 1917 році більшовицька влада згорнула авіапромисловість у країни, а сам Сікорський був на межі арешту, тому у 1918 році змушений виїхати до Франції, а пізніше до Сполучених Штатів. Перші роки в Америці були надзвичайно важкими роботи не було, довелося влаштуватись викладачем математики в одній із вечірніх шкіл Нью-Йорка, паралельно читав курси про авіацію і займався розробкою пасажирсько-вантажного літака.

Для реалізації задуму у 1923 році було створено компанію Sikorsky

Aeroengineering Corporation. Виробниці площі винаймали у птахоферми в ЛонгАйленді – передмісті Нью-Йорка. Джерелом багатьох деталей і матеріалів стало автомобільне звалище. Перший літак Сікорського S-29A було споруджено в 1924 році і випробовував його сам конструктор. Літак був досить вдалим, міг перевозити до 1900 кг корисного вантажу і мав непогану крейсерську швидкість. Після цього були сконструйовані літаки S-38 і S-40, які спроможні перевозити 40 пасажирів на відстань до 800 км або 24 пасажири на 1500 км.

Сікорський не припиняє роботи на гвинтокрилами і у 1939 році був сконструйований експериментальний проект VS-300 (S-46), який після доопрацювання у 1942 році був прийнятий на озброєння армією США.

Після війни у США розпочався справжній вертольотний бум, було організовано понад 340 фірм, однак фірма Сікорського виграє конкурентну боротьбу і стає визначним лідером не лише американського, а й світового ринку, її гелікоптери широко використовуються в армії, береговій охороні та цивільному житті.

Величезним успіхом компанії стала розробка гелікоптера S-55, який випускався понад 12 років не лише в США, а й, за ліцензіями у Великій Британії, Франції та Японії. Саме ця машина Сікорського стала першим в історії авіації гвинтокрилом, який у 1952 році здійснив трансатлантичних переліт. Останній із вертольотів, розроблених особисто Сікорським у 1955 році, був S-58. За своїми характеристиками він перевершив усі гвинтокрили першого покоління і використовується донині.  

В Україні Ігор Сікорський знаний нині як геніальний авіаційний конструктор, «батько світового вертольотобудування», менше знаємо про його релігійнофілософську творчість, найбільш відома з його праць у цій царині є невеличка книжка «Послання молитви Господньої», яка присвячена аналізу молитви «Отче наш». Він також займав активну громадську позицію, допомагав співвітчизникам за кордоном.

Помер Ігор Сікорський 26 жовтня 1972 року. Спокійно заснув і не прокинувся. Розповідають, що під час його похорону люди, які прийшли прощатися з геніальним сучасником, побачили в небі символічний знак, інверсійні сліди двох літаків, що пролітали перпендикулярними курсами, утворили в небі великий білий хрест, ніби прощаючись із великим творцем

авіації.  

                                                                     Пам’ятник      Ігорю     Сікорському      на     території

Національного технічного університету КПІ м. Київ.

 

ОЛЕКСАНД СМАКУЛА – ВИНАХІДНИК АНТИРЕФЛЕКСІЙНОГО

ПОКРИТТЯ ЛІНЗ

Олександр Теодорович Смакула увійшов у історію науки як один із найвидатніших українських фізиків ХХ ст. Він є гордістю не лише українського народу, а й світової науки. Понад 40 років свого життя Олександр Смакула віддав науці за межами України. "Але своєї Батьківщини не забув і повік не забуду", - писав він у 1964 році.

Український учений Олександр Теодорович Смакула

народився 9 вересня 1900 року в селі Доброводи неподалік від Збаража на Тернопільщині в селянській родині. Після закінчення початкової школи у своєму рідному селі, вчився в Збаразькій гімназії. Проте війна перервала навчання. Від 1912 по

1914 роки вдалося закінчити лише два класи гімназії. Згодом, у 1922 р., О. Смакула з відзнакою закінчив навчання У

Тернопільській гімназії і того ж року склав іспити до Геттінгенського університету — відомого європейського наукового центру в Німеччині, на той час там працювали видатні вчені Вернер Гейзенберг, Макс Борн, Роберт Поль та ін. 

Олександр Смакула мав добру наукову перспективу в Німеччині, та все-таки прагнув повернутися на рідну землю. 1928 року він, на запрошення колишнього вчителя і земляка професора А. Музички, приїхав до Одеси працювати в університеті. Проте, беручи до уваги винятково тяжкі часи для України й особисто для О. Смакули, професор Поль відкликав його до Німеччини. Кінець 20-х років минулого століття проходив у науці під знаком становлення фундаментальної фізичної теорії – квантової механіки. Будучи у вирі таких епохальних подій,О. Смакула один з перших застосував поняття цієї науки для з’ясування механізмів взаємодії електромагнітного випромінювання з твердими тілами.

1930 року молодий учений почав працювати у Гайдельберзі в Інституті медичних досліджень керівником оптичної лабораторії. Тут, досліджуючи стероїди, вітаміни, органічні кристали, він стає фактично фундатором квантової органічної хімії. Його праці створили передумови для синтезу вітамінів А, В₂ та ін. Процес трансформації кристалічного вуглецю електричними збудженнями релектронів називають тепер «інверсією Смакули». Використавши поняття квантових осциляторів, Олександр Смакула зміг пояснити радіаційне забарвлення кристалів і вивести кількісне математичне співвідношення, відоме в науці як «формула Смакули». Цю працю було надруковано 1930 року в журналі «Zeitschrift für Physik», що зробило ім’я автора відомим у науковому світі.

У 1934 р. О. Смакула став керівником дослідної лабораторії всесвітньо відомої фірми Карла Цайсса в Єні. Він створює такі оптичні кристали, як фтористий літій та натрій, а також оригінальні мастила, придатні до використання за високих і низьких температур. Винаходить також унікальну сполуку — бромйодид талію, яка і сьогодні широко використовується в приладах нічного бачення.

У 30-40-х роках інтереси О.Смакули були зосереджені навколо проблеми оптики і спектроскопії кристалів. У 1935 році він робить відкриття, на яке отримав патент Німеччини: спосіб поліпшення оптичних приладів, що отримав назву «просвітлення оптики» і увійшов у історію науки під номером 6885767. Оскільки оптичні лінзи є основним елементом різних приладів — мікроскопів, фотоапаратів, телескопів, перископів, стереотруб, біноклів, різних оптичних пристроїв до стрілецької зброї тощо це відкриття стало великим здобутком, яким користується все людство до сьогодні, як на Землі, так і в космосі для фотографування Землі та інших планет.

Працюючи в Німеччині, Олександр Смакула писав у листі до свого колеги — вченого-математика Олександра Левицького: «Звертаєте мені увагу аби я не загубився для української науки, про се і сам я часто думаю. Друкувати свої праці мушу в німецьких журналах, бо вони доступні для наукових робітників і то не тільки німецьких, але і всяких других. Не беріть мені, будь ласка, сього за зле, буду поміщувати свої праці і в Записках Наукового Шевченківського Товариства».

Наприкінці війни учений разом з іншими видатними фізиками й інженерами переїхав до США, де працював у військовому форті-лабораторії (штат Вірджинія) і досліджував матеріали для інфрачервоної техніки. 1951 року Смакулу запрошують на посаду професора Массачусеттського технологічного інституту, при якому згодом він заснував і очолив лабораторію фізики кристалів. Цей науковий заклад вважається найкращою вищою технічною науковою інституцією в Америці. Тут він почав займатися найактуальнішими проблемами твердотільної електроніки, дослідженням технології і властивостей електрооптичних матеріалів і пристроїв, феромагнітних і п’єзоелектричних матеріалів, лазерів на рідкоземельних елементах, тонких плівок, нових нелінійних напівпровідникових кристалів, органічних та надпровідних структур. У цьому ж інституті тоді працювали науковці світової слави, такі як творець кібернетики Норберт Вінер, творець математичної теорії пересилання інформації Клод Шеннон, визначні фахівці: з квантової механіки Джон Слейтер, з теорії інформації Джеральд Віснер, Ноа Хомський та багато інших.

Можна послатися на висловлювання вчених, які працювали на той час у цьому інституті, щодо оцінки талановитості нашого земляка. Професор Роберт Фано писав: «Олександр Смакула — це геній, людина, яка знає все, що стосується таких матеріалів, як напівпровідники, матеріали, що використовуються в електроніці». Зокрема, він перший почав займатися органічними напівпровідниками, проблемою створення лазерів та мазерів. Його авторитет у цьому інституті був надзвичайно великим. Як результат — Олександра Смакулу обирають повним професором цього найвизначнішого у світі технологічного інституту. Лише він один серед українців був визнаний повним професором цього закладу.

Впродовж довгих років життя за кордоном учений мріяв побачити Україну. Його мрія здійснилася у 1971 році, коли О. Смакула приїхав на наукову конференцію, що відбувалася у вірменському місті Цахкадзорі. 

Своє земне життя Смакула завершив на чужій землі 17 травня 1983 року у місті Обурн, штат Массачусетс, А рішенням ХХХ сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО 2000 рік було проголошено роком Олександра Смакули. 

Ім’я нашого великого співвітчизника і надалі буде сонячним ореолом сяяти у плеяді славетних світових наукових імен!

 

ПАТОН БОРИС ЄВГЕНОВИЧ – УКРАЇНСЬКИЙ НАУКОВЕЦЬ

Патон Борис Євгенович — український науковець у галузі зварювальних процесів, металургії і технології металів, Президент АН України.

Народився 27 листопада 1918 р. у м. Києві. Дитинство пройшло фактично в стінах Київського політехнічного інституту, адже народився він у сім’ї одного з найвідоміших його викладачів, всесвітньо відомого

вченого й інженера професора Євгена Оскаровича Патона. У 1941 р. закінчив Київський індустріальний інститут (так з 1934 по 1944 рік називався Київський політехнічний). Закінчення інституту збіглося в часі з початком війни. Борис Патон за розподілом поїхав до міста Горького де працював інженером електротехнічної лабораторії на заводі «Красное Сормово», який було переведено до Нижнього Тагіла. Туди евакуювали Інститут електрозварювання, на який було покладено великі задачі щодо технологічного забезпечення випуску танку Т-34 – кращого танку Великої Вітчизняної війни.

Після війни Б.Є. Патон повернувся до Києва і творчо розвинув ідеї і продовжив справу, почату його батьком і досяг нових вершин в науці. Протягом 50 років він очолює всесвітньо відомий академічний Інститут електрозварювання ім. Є.О. Патона, що виріс у могутній науково-технічний комплекс, у структуру якого входять науково-дослідний інститут, конструкторсько-технологічні й експериментальні підрозділи, три дослідних заводи, а також інноваційні організації, науково-інженерний і атестаційний центри. Під керівництвом Б.Є. Патона і за його безпосередньою участю в Інституті проведено глибокі дослідження й отримані значні результати в розробці прогресивних технологій невід’ємного з’єднання й обробки металів і неметалів в різних умовах. До них відносяться зварювання і наплавка під флюсом, зварювання в захисних газах суцільним і порошковим дротом, електрошлакове зварювання, газотермічненапилення, променеві технології й інші процеси. 

Фундаментальні дослідження Б.Є. Патона та його учнів в області взаємодії зварювальних джерел нагріву з розплавленим металом заклали основу для створення нової галузі металургії - спеціальної електрометалургії. Завдяки їй стало можливим лиття особливо чистої спеціальної сталі і сплавів, кольорових металів, отримання унікальних композиційних матеріалів. Відкрилися перспективи для створення новітніх конструкційних і функціональних матеріалів XXI століття. Борис Євгенович зробив великий внесок у створення нових типів зварних конструкцій, індустріальних способів зварювання магістральних трубопроводів, великогабаритних резервуарів для зберігання нафти, кожухів доменних печей, висотних баштових конструкцій. 

Академік Б.Є. Патон першим почав і розвинув дослідження з використання зварювальних процесів в космічній технології, виконаних космонавтами при орбітальних польотах кораблів і в умовах відкритого космосу. Він - визнаний лідер у цій області. В останнє десятиріччя до кола наукових інтересів Патона-вченого увійшла проблема вишукування оригінальних медичних технологій і розробка унікальних зразків медичної техніки й інструментів. Під його керівництвом співробітники Інституту і вчені-медики винайшли новий спосіб з'єднання (зварювання) м'яких тканин людини і тварин, що широко використовується нині в хірургічній практиці. 

Понад 40 років Б.Є. Патон є президентом Національної академії наук України, яка під його керівництвом перетворилася на один з найбільших наукових центрів Східної Європи, широко відомий в усьому світі. Вона відігравала і відіграє важливу роль у житті суспільства і держави, в прогресі науки та освіти, в зміцненні обороноздатності і розвитку народного господарства України.

З самого початку найважливішим напрямом організаторської діяльності Патона-президента став всілякий розвиток фундаментальних досліджень і створення на їх основі новітніх технологій для широкого промислового застосування, орієнтування академічних інститутів на цей шлях. Постійну увагу Борис Євгенович приділяв комплексності і пріоритетності наукових досліджень з найважливіших проблем природних, технічних і соціогуманітарних наук. Ініціатива Б.Є. Патона максимально залучити наукові установи до розв’язання виробничих і екологічних проблем на місцях виявилася в організації академічних регіональних наукових центрів, що охоплюють всі області України. Його прагнення поставити досягнення вчених на службу економіці, галузям промисловості і сільському господарству відбилося у розвитку цілеспрямованих фундаментальних досліджень, активній участі академічних інститутів у науково-технічних програмах різного рівня. 

Нова сторінка в багатогранній діяльності Б.Є. Патона відкрилася в роки незалежності України. Як член Ради з питань науки і науково-технічної політики при Президентові України і Ради національної безпеки й оборони України Борис Євгенович зробив великий особистий внесок в адаптацію Національної академії наук і всієї науки України до умов ринкової економіки. Як голова Комітету з Державних премій України в області науки і техніки він невпинно піклується про авторитет і престиж праці вчених. Велике значення Б.Є. Патон надає інноваційній діяльності, формуванню і вдосконаленню перших в Україні технопарків. 

Важливу роль грає Б.Є. Патон в координації діяльності державних академій наук в нашій країні, співпраці з вузами, розширенні їх взаємодії в інтересах розвитку науки і держави загалом.  З великим натхненням академік Б.Є. Патон піклується про наукову молодь, про залучення молодих талантів до наукової роботи в інститутах і аспірантурі. Він завжди зв’язує підготовку молодих кадрів з пропагандою і поліпшенням умов складної, але важливої для суспільства праці вченого. Борис Євгенович докладає великих зусиль для збереження і розвитку міжнародної наукової співпраці Академії, зовнішньоекономічних зв’язків її інститутів з діловими партнерами зарубіжних країн. 

Його самовіддана подвижницька праця відзначена численними науковими і державними нагородами та преміями. Він нагороджений Золотими медалями ім. М.В. Ломоносова і С.І. Вавілова, Золотою медаллю ім. Л. Лозанна Асоціації металургів Італії, Золотою медаллю ім. В.Г. Шухова Союзу інженерів і науковотехнічних товариств Росії, Золотою медаллю Всесвітньої організації інтелектуальної власності, Срібною медаллю ім. Ейнштейна ЮНЕСКО. 

 

БОРИС ГРАБОВСЬКИЙ – ВИНАХІДНИК ЕЛЕКТРОННОГО ТЕЛЕБАЧЕННЯ

Телебачення – це пересилання на відстань зображення рухомих і нерухомих об’єктів за допомогою електричних сигналів, що поширюються каналами зв’язку. Над ідеєю дальнобачення (так спочатку називалося телебачення) працювало багато вчених і радіоентузіастів з усіх країн світу. Але створити повністю електронну

систему передачі на відстань рухомого зображення та здійснити практичну трансляцію за цією схемою вперше у світі пощастило Борису Павловичу Грабовському – сину видатного українського поетадемократа Павла Арсеновича Грабовського.

Народився Борис Грабовський 26 травня 1901 р. в Тобольську, де в царському засланні перебував його батько. Після смерті Павла

Грабовського(1902 р.) сім’я переїхала до Одеси, потім до Харкова, а пізніше – вимушено в глуху тоді Середню Азію. На початку 1917 р. Грабовські оселилися в киргизькому селищі Токмак. У 20-х роках Борис навчався у дворічній спеціальній школі в Ташкенті, куди був направлений як талановитий юнак, а згодом поступив на підготовчий курс Середньоазіатського університету. У цьому закладі Борис Грабовський одночасно працював лаборантом і займався дослідженнями з фізики. Тут відбувається знайомство з професором університету Г. Поповим, а в його науковій бібліотеці — з роботами Бориса Розинга в галузі електронної телескопії.

Б.Грабовський захоплюється ідеєю пересилання зображення на відстань. Незабаром він створює катодний комутатор — першооснову передавальної трубки, за який отримує премію. Отримавши премію за катодний комутатор, Борис їде в Саратов до тітки. Та зуміла оцінити здібності племінника, одночасно відмічаючи прогалини в його освіті. Вона знайомить Бориса Павловича з викладачем фізики й математики М.Г. Піскуновим. Попри різницю у віці, вчитель й учень незабаром потоваришували. Грабовський захопив Піскунова ідеєю дальнобачення. До практичного конструювання телевізійного апарата вони залучають і молодого саратовського інженера-електрика, пристрасного радіоаматора В.І. Попова. Незабаром проект електричної телескопії катодного типу був готовий.

8 листопада 1925 року Борис Грабовський і його колеги зустрілися в Ленінграді з професором Б. Розингом. Той довго і зосереджено вивчав пояснювальні записки, схеми і після кількох хвилин роздумів схвильовано сказав: «Дорогі мої! Чи усвідомлюєте ви самі, до чого ви додумалися: зробити обидві сторони електронними, що дає ідеальну синхронізацію! Це — відкриття! Завтра ж подавайте заявку на патент…» Але лише через три роки дослідники отримали патент № 5592, а згодом, згідно з правилом міжнародної конвенції про винаходи, і додатковий патент № 16733. Саме ці документи і підтверджують пріоритет Бориса Грабовського на першу в світі цілковито електронну систему телебачення.

З ініціативи професора Б. Розинга в тресті заводів слабкого струму «Связьэлектро» зібралися експерти, серед яких були відомі вчені — Мандельштам, Папалексі, Чернишов, Гуров. Розінгу вдалося переконати комісію в необхідності практичного експерименту. З ленінградським заводом «Світлана» було укладено угоду на виготовлення діючого макета повністю електронної телевізійної установки. Авторам проекту не терпілося якомога швидше побачити своє дітище в справі. І ця поспішність виявилася згубною для їхнього «телефота». Під час демонстрації членам комісії електронна трубка не прийняла передане приладом зображення. «Нам дуже не пощастило! — згадував пізніше Борис Грабовський. — трубки виявилися не дуже вдалими і працювали погано. І ми не могли приймати зображення, а лише передавали його й отримували рухоме зображення на телефот: ми його не бачили, лише чули шерех». Комісія вирішила призупинити досліди, припинити випуск обладнання. Невдалі експерименти на «Світлані» завершили етап еволюції «телефота». На цьому і закінчилася співдружність Б. Грабовського з М. Піскуновим і В. Поповим: друзі, глибоко засмучені невдачею, охололи до винаходу.

У цей важкий для справи час Борис Павлович не занепав духом. Повернувшись до Саратова, він енергійно пропагує серед населення ідею передачі зображення на відстань, виступає з публічними лекціями з питань дальнобачення, пророкує телебаченню велике майбутнє. Можливості застосування «телефота», вважав винахідник, величезні: «Помістивши його в сталевий футляр і приєднавши до нього прожектор, ми зможемо побачити таємниці морських глибин, не виключене його застосування й у гірничій справі для пошуків корисних копалин та в астрономії для спостереження за космічними світилами. 

1926 року Б. Грабовський знову повернувся до Ташкента. і 26 липня 1928 року в узбецькій столиці — Ташкенті комісія під керівництвом професора університету Златоврацького приймає експеримент, який проводять Грабовський і Бєлянський. Сталося диво: на маленькому екранчику всі побачили обличчя Бєлянського. Це уперше у світі в природних умовах, за допомогою електронного методу, транслювалося рухоме зображення. 

Далі доля готувала нові випробовування Борисові Грабовському. Йому було запропоновано продемонструвати апаратуру в Москві. Ретельно упакувавши, відправили її до Москви, в Центральне бюро раціоналізації та винаходів. Через два місяці прийшло повідомлення з Москви про прибуття багажу. Та коли Грабовський (з дружиною) і Бєлянський, які прибули до Москви, в присутності комісії відкрили ящики, то з’ясувалося, що всю апаратуру розтрощено. Чому так сталося, можемо лише здогадуватися.

Після пережитого Борис Павлович захворів, а одужавши, переїхав із сім’єю до Бішкека, де жила його мати. Працював, навчався (закінчив університет), продовжував займатися винахідництвом. Чого тільки не народжувала бурхлива фантазія цієї людини! Він побудував малолітражний вертоліт і трикрилий планер, сконструював прилад для орієнтування сліпих і апарат для глухонімих. 

Помер автор одного з найбільших відкриттів ХХ ст. у 1966 р. і був похований у столиці Киргизії — Бішкеку. У Ташкенті, там де відбувся перший у світі експеримент із передачі рухомого зображення повністю електронним способом, нині розкинувся мікрорайон Сергелі, де 1977 року було обладнано музей електронного телебачення імені Б. Грабовського. А доля «телефота» зрештою виявилася щасливою, про що свідчили мільярди електронних телевізорів у всьому світі.

ДМИТРО ІВАНЕНКО – МЕГАЗІРКА ВІТЧИЗНЯНОЇ ФІЗИКИ,

АВТОР ПРОТОН-НЕЙТРОННОЇ МОДЕЛІ АТОМНОГО ЯДРА

Народився Дмитро Іваненко 29 липня 1904 року у Полтаві. Мати Лідія Миколаївна довгий час працювала вчителькою в дитячому притулку, батько Дмитро Олексійович був знаним полтавським журналістом. 

1920 року Дмитро Іваненко закінчив Полтавську гімназію, де свого часу вчився і видатний математик Микола Остроградський. Закінчив з відзнакою. Кажуть, у старших класах учителі фізики і математики навіть ніяковіли, звертаючись до нього на «ти», бо розуміли, що

учень знає вже куди більше від них самих. Утім частіше траплялося так, що урок перетворювався на «театр одного актора», де всі включно із учителем, слухали «викладки» Дмитра. Тож після гімназії його й самого одразу взяли на викладацьку роботу – працював учителем фізики Трудової школи у Полтаві. А ще одночасно не лише навчався і сам у Полтавському педагогічному інституті, але й працював у місцевій астрономічній обсерваторії!

Відпрацювавши так три роки, Іваненко вступив до Харківського університету. Там швидко помітили здібності студента і всім стало зрозумілим, що це «птах високого польоту». Тому уже після першого курсу Дмитра, як майбутнього перспективного ученого, переводять до Ленінградського університету, після закінчення якого стає одразу науковим співробітником Ленінградського фізикоматематичного інституту – доволі престижного на той час наукового закладу в Радянському Союзі. А вже через два роки Іваненка призначають першим керівником теоретичного відділу Українського фізико-технічного інституту в Харкові. Тут він організовує і стає редактором першого в країні «Фізичного журналу СРСР», який видавався й іноземними мовами. Далі – рік роботи завідуючим кафедрою теоретичної фізики Харківського технологічного інституту і вже у січні 1931 року 27-річному вченому присвоюють звання професора. Після цього Іваненка знову

«забирають» у Ленінград, де працює старшим науковим співробітником у фізикотехнічному інституті, знайомиться з майбутніми академіками А.Іоффе та І.Курчатовим, організовує в місті на Неві першу в країні Всесоюзну ядерну конференцію.

У цей час Іваненко захоплюється не лише науковою роботою. Як редактор Ленінградського технічно-теоретичного відділу він активно займається популяризацією наукової спадщини фізиків світу. Під його редакцією, з коментарями і примітками вперше російською мовою вийшло 8 збірників праць видатних фізиків Луі де Бройля, Гейзенберга, Дирака, Шредингера, Бриллюена, Зоммерфельда, Еддингтона та інших. Та біда підкралася несподівано. 1 грудня 1934 року в Ленінграді застрелили першого секретаря обкому партії Сергія Кірова. Довкола цієї події НКВС починає розкручувати антипартійну змову «ворогів народу», в місті починається масова «зачистка», а вже 27 лютого 1935 року заарештовують і самого Іваненка. І хоч жодних доказів проти нього не було, та, як тоді казали, була б людина, а справа знайдеться! Професору «пришили» і «непролетарське походження», і «зв'язок з іноземцями», і навіть … знання мов.

Слідство було коротким і вже через тиждень постановою Особливої наради при НКВС СРСР Іваненко був засуджений до трьох років позбавлення волі як «соціально небезпечний елемент». Майно і квартиру конфіскували, дружину вислали з Ленінграда. Сам же Іваненко потрапив до Карагандинського виправнотрудового табору. І лише завдяки зусиллям друзів-учених, серед яких і Сергій Вавілов та Абрам Іоффе, вдалося домоглися зміни покарання: табір через півроку замінили засланням у Томськ до закінчення строку. Причому, вважалося, що Іваненко ще й «легко викрутився». Та й після відбуття покарання ученому не дозволили повернутися до Ленінграда: працював на різних посадах в університетах

Томська та Свердловська. Лише на початку 1940-го отримав дозвіл на виїзд до Києва, де обійняв посаду завідуючого кафедрою теоретичної фізики університету ім. Т.Шевченка. Тут Іваненко захистив і докторську дисертацію «Основи теорії ядерних сил».

Але роботу в Києві перервала війна. У бойових діях участі Іваненко не брав, оскільки був призваний до лав Радянської Армії буквально за кілька днів до перемоги над ворогом – у квітні 45-го. Але, звісно, не для того, щоб воювати! Полковник Іваненко очолював групу військових спеціалістів та учених, який відрядили до Німеччини для вивчення стану німецької ядерної програми. Тож у Берліні він буквально ночував у кабінеті Вернера Гейзенберга – одного з «батьків» цієї програми. Лише після виконання надважливого державного завдання Іваненко зміг знову повернутися до наукової діяльності. Апофеозом цього стало присудження йому в 1950 році Сталінської премії – найвищої на той час в СРСР відзнаки – за роботу з теорії електрона та проблем аеродинаміки. Кажуть, коли Йосип Сталін вручав нагороду, то вигукнув: «Так ти і є той самий Іваненко?!». Але що мав на увазі вождь, ніхто не знає…Можливо, йому свого часу «настукав» Берія, що Іваненко відмовився брати безпосередню участь у ядерній програмі СРСР?

Де б не з’являвся Іваненко, він завжди опинявся в центрі уваги. Адже був не лише «вузькоспеціалізованим» ученим, але й надзвичайно ерудованою людиною, з ним завжди і всім було цікаво. Навіть іноземцям, адже професор чудово знав англійську, французьку, італійську і іспанські мови. А німецькою «шпрехав» так, що дивувалися навіть самі німці. Розказують, якось з одним німецьким професором вони вдали об заклад – хто знає більше віршів Гете? І коли німець «видохся», Іваненко зробив «станіславську» паузу і розказав… ще два вірші!

Загалом Д. Іваненко опублікував понад 300 наукових робіт! Майже 60 років (з 1943-го) він був професором кафедри теоретичної фізики Московського університету! Хоча так і не став академіком. Зрештою 19 грудня 1994-го – на 91-му році життя – йому присвоїли звання «Заслужений професор Московського

університету». А через 11 днів Іваненка не стало… 

«У Дмитра Дмитровича було щасливе дитинство, яке розвинуло в ньому відчуття козацької свободи і власної гідності. Це складало всю його сутність, що конфліктувала з тотальною несвободою радянського суспільства. Віддушиною була лише наука, де завжди займався лише тим, чого хотів», пише у його учень Георгій Сарданішвілі у книзі з красномовною назвою «Дмитро Іваненко – суперзірка радянської фізики».

 

ЖОРЖ ШАРПАК – НОБЕЛІВСЬКИЙ ЛАУРЕАТ ІЗ ПОЛІСЬКОГО КРАЮ

 

Шарпак Жорж (Харпак Георгій) 

(1924, м. Дубровиця Рівненської обл.) — фізик. Лауреат Нобелівської премії — за розвиток нових детекторів елементарних часток, винахід так званих «камер Шарпака».

Народився Георгій Харпак 1 серпня 1924 року в селі Дубровиця на Рівненщині в  єврейській родині польського походження, його батька звали

Мотеле Харпак, а маму Хане Шапіто. Хлопчик

успішно навчався у місцевій початковій школі. Родина жила у двоповерховому будинку між аптекою та універмагом. Коли Георгію минуло сім років, родина переїхала спочатку до Польщі( для лікування маленького Гриши), потім пошуки кращої долі змусили родину виїхати до Палестини, згодом родина емігрувала до Франції. Двоюрідна сестричка Жаніна швидко допомогла Григорію опанувати і французьку мову. Це була уже шоста мова, якою він оволодів. Довгий час він просиджував у муніципальній бібліотеці, перечитуючи багато літератури. Своїми успіхами він зобов’язаний творам Ж.Верна, О.Дюма, Ф.Купера та інших відомих письменників. У Парижі Григорія називали Жоржем, а прочитане за правилами французької мови прізвище Charpak стало звучати як Шарпак.

Під час Другої світової війни брав участь у русі Опору. Був заарештований у 1943 році і відправлений до концентраційного табору Дахау. Звільнений американськими військами у 1945 році.

Після закінчення «Ecole des Mines» в 1948 році Шарпак отримує ступінь бакалавра у гірській справі і починає працювати в Національному центрі наукових досліджень. В 1954 році отримує ступінь доктора наук в галузі ядерної фізики в «Коледж де Франс» (фр. College de France), де він працював в лабораторії Фредеріка Жоліо-Кюрі. Експериментальна фізика захоплює молодого вченого й

1959 році він починає працювати в Євпропейському центрі ядерних досліджень. За своє довге наукове життя  Георгій Шарпак зробив чималий внесок у розвиток світової фізики.

Шарпак є одним з найбільших спеціалістів в галузі фізики елементарних часток. Нобелівську премію з фізики Жоржу Шарпаку присуджено в 1992 році «за винахід та вдосконалення детекторів часток, особливо багатопровідної пропорційної камери». Жорж Шарпак, пояснював непосвяченим у ядерну фізику. Що його винахід – «невеличка штуковина 10 на 10 сантиметрів». Винахід дозволив об’єднати детектор із комп’ютером і збільшити швидкість збирання інформації у мільйони разів. Нині без «детектора Шарпака» не обходиться практично жоден

експеримент у фізиці високих енергій. Останнім часом видатний фізик значну увагу приділяє застосуванню своїх камер у біології та медицині, створивши для цієї мети власне мале підприємство, адже премія дала необхідні для цього кошти. Розроблений новий тип детектора був революційним і в сенсі перспектив радіодосліджень людського тіла, оскільки давав чудову можливість досліджувати структуру ДНК і проводити дослідження ракових пухлин. 

Шарпак був активним захисником використання ядерної енергії при вмілому керуванні ядерним процесом. Крім Нобелівської премії Ж.Шарпак був 1971 року відзначений нагородою Європейського фізичного товариства – премією Рікарда (для заохочення медиків та тих,  хто сприяє розвитку медицини) 

Прагнення Жоржа Шарпака після аварії на Чорнобильській атомній електростанції допомогти в діагностиці опромінених людей не здійснилася – Радянська Україна демонстративно відмовилася від такої допомоги. В одному з інтерв’ю Жорж Шарпак зазначив: «Коли не стелиться шлях на українські терени,

то я кличу Україну до себе. І вона щоразу приходить – із власного серця».

Він помер 29 вересня 2010 року в Парижі, так і не побувавши на землі свого дитинства.

ПЕРЕВІР СЕБЕ І ДАЙ ВІДПОВІДЬ

1.          За що Жорж Шарпак отримав світове визнання і став лауреатом Нобелівської премії?

2.          Який український вчений є основоположником радіотелемеханіки, який задовго до відкриття Тесли продемонстрував способи керування різними механічними пристроями по радіо?

3.          Кого із українських вчених стосувались наступні слова викладача балістики німця Кеніга: «Якщо не згорять твої крила, зробиш багато славних справ. Щасливого тобі польоту, молодий орле!».

4.          Про кого О.Столєтов писав: "Це була людина м’якого і водночас прямого характеру; він ніколи не кривив душею, говорив і діяв завжди за переконанням, і на його слово можна покластися. До науки і професорських обов’язків ставився із благоговінням, як до святої справи. Завжди делікатний, поблажливий без потурання, він умів берегти молоде самолюбство, умів надихнути обдарованого й підбадьорити слабкого; подавав собою високий моральний приклад, а при нестатку не відмовляв і в допомозі".

5.          Про який навчальний заклад Ігор Сікорський писав «Знімаю капелюха перед альма-матер, яка підготувала мене до підкорення неба».

6.          Про якого українського вченого професор Роберт Фано писав: «… це геній, людина, яка знає все, що стосується таких матеріалів, як напівпровідники, матеріали, що використовуються в електроніці».

7.          Український науковець у галузі зварювальних процесів, металургії і технології металів, Президент АН України.

8.          Який із українських вчених став першим відкривачем «Х» – променів і отримав перші знімки?

9.          Яку назву мав пристрій Бориса Грабовського, що використовувся у якості прийому зображення на екран?

10.     Який український вчений став автором протон-нейтронної моделі атомного ядра?

11.     Хто назавжди увійшов і історію не стільки як видатний та хоробрий воєначальник, а й як творець перших вітчизняних бойових ракет

12.     Кому першому в Європі вдалося збудувати електростанцію на змінному струмі?

13.     Який  електричний прилад став першим, що вдалося виготовити Миколі Пильчикову, таким чином випередивши самого Едісона?

14.     Кому із українців вдалося першому реалізувати  електронну систему передачі на відстані рухомого зображення?

15.     Якому українському вченому належать слова: «Коли не стелиться шлях на українські терени, то я кличу Україну до себе. І вона щоразу приходить – із власного серця».

16.     Де знайшло своє застосування відкриття Олександра Смакули  1935 року, що отримало назву «просвітлення оптики»?

17.     У яких нових областях сьогодні використовують технологію зварювання запроваджену Борисом Патоном?

18.     Хто став засновником Київської фізичної школи і Київського методичного центру. Організатором першої наукової лабораторії експериментальної фізики у Києві?

19.     Яку назву носив біплан Сікорського на якому він подолав відстань від СанктПетербурга до Києва і від Києва до Санкт-Петербурга?

20.     На праці якого українського вченого спирались такі видатні відкривачі, як Кибальчич, Ціолковський, Кондратюк при розробці ракетної техніки. 

21.     Кому із вчених належать ці слова: «… Нема більшого гонору для інтелігентного чоловіка, як берегти свою і національну честь та без нагороди вірно працювати для добра свого народу, щоб забезпечити йому кращу долю».

22.     Ім’я кого носить закон залежності термоелектрорушійної сили він різниці температур?

23.     Це вчений понад 40 років свого життя віддав науці за межами України. Але

"…своєї Батьківщини не забув і повік не забуду", - писав він у 1964 році. 

 

 

ГАЛЕРЕЯ УКРАЇНСЬКИХ ВЧЕНИХ ФІЗИКІВ

 

 

ВІДПОВІДІ

1.                               За винахід детектора елементарних частинок «камера Шарпака»

2.                               Микола Пильчиков( 21.05.1857 -19.05.1908)

3.                               Олександра Засядька (1779 -8.06.1838 )

4.                               Михайла  Авенаріуса (7.09.1835 – 4.09.1895)

5.                               Національний   технічний   університет          України      «Київський

політехнічний інститут» імені Ігоря Сікорського

6.                               Олександр Смакула(9.09.1900 – 17.05.1983)

7.                               Борис Патон (27.11.1918 -

8.                               Іван Пулюй ( 2.02.1845 – 31.01.1918)

9.                               Телефот

10.                          Дмитро Іваненко ( 29.08.1904 -19.12.1994)

11.                          Олександр Засядько(1779 -8.06.1838 )

12.                          Івану Пулюю( 2.02.1845 – 31.01.1918)

13.                          Електричний фонограф 

14.                          Борису Грабовському(26.05.1901 -1966)

15.                          Жоржу Шарпаку (1.08.1924 – 29.09.2010)

16.                          Для          виготовлення       оптичних    лінз, що     використовуються       у

мікроскопах, фотоапаратах, телескопах

17.                          У космонавтиці та медицині

18.                          Михайла Авенаріуса (7.09.1835 – 4.09.1895)

19.                          «Ілля Муромець»

20.                          Олександра Засядька (1779 -8.06.1838 )

21.                          Івану Пулюю ( 2.02.1845 – 31.01.1918)

22.                          Михайла  Авенаріуса (7.09.1835 – 4.09.1895)

23.                          Олександр Смакула (9.09.1900 – 17.05.1983)

 

 

 

 

ЛІТЕРАТУРА

1.            Білецький В.В. Місце бібліографічних даних видатних фізиків-українців у контексті патріотичного виховання. Збірник науково-методичних праць “Теорія та методика вивчення природничо-математичних і технічних дисциплін”.

             Наукові    записки    Рівненського    державного    гуманітарного    університету.

Випуск  14. – Рівне: Волинські обереги, 2010 р. – 240 с.

2.            Гайда Р., Пляцко Р. Іван Пулюй. – Львів: Видання НТШ, 1998. – 286 с.

3.            Використання матеріалів з історії вітчизняної науки при вивченні фізики та астрономії[Текст]/ М.В.Головко: Національний педагогічний ун-т ім. М.П.Драгоманова.-К.: ТОВ «Міжнародна фінанансова агенція», 1998.-93 с.

4.            Заставний Ф. Іван Пулюй-великий патріот України. Малознані сторінки творчості.-Львів:ЛНУ ім.. Івана Франка, 1996.-80 с.

5.            Незабутні постаті / [Авт.-упор. О. Матвійчук, Н. Струк ; Ред. кол.: В.В. Скопенко, О.В. Третяк, Л.В. Губерський, О.К. Закусило, В.І. Андрейцев, В.Ф.  Колесник, В.В. Різун та ін.]. - Київ : Світ Успіху, 2005. - С. 313.

6.            Олександр Дмитрович Засядько – видатний конструктор бойових ракет / О.П. Руденко // Питання історії науки і техніки. — 2010. — № 2. — С. 64-69. — Бібліогр.: 11 назв. — укр.

7.            Плачинда В.П. Микола Дмитрович Пильчиков.– К.:Наукова думка,1983. –200 с.

8.            Шаров І.Ф. 100 видатних імен України. — К., Видавничий дім «Альтернативи» 1999. — 496 с. 

9.            Шендеровський В. Нехай не гасне світ науки. Кн.1/3а ред.. Емми Бабчук.-3-є вид.-К.: ВД «Простір»,2009.-416 с.

10.        https://uk.wikipedia.org/wiki/Пильчиков_Микола_Дмитрович.

11.        https://uk.wikipedia.org/wiki/Сікорський_Ігор_Іванович.

12.        https://uk.wikipedia.org/wiki/Смакула_Олександр_Теодорович.

13.        https://uk.wikipedia.org/wiki/Патон_Борис_Євгенович.

14.        https://uk.wikipedia.org/wiki/Грабовський_Борис_Павлович.

15.        https://uk.wikipedia.org/wiki/Іваненко_Дмитро_Дмитрович.

16.        https://uk.wikipedia.org/wiki/Харпак_Георгій.