Українські землі під владою Литви та Польщі (XIV - перша половина XVII ст.). Визвольна війна українського народу середини XVII ст.

Українські землі під владою Литви та Польщі (XIV - перша половина XVII ст.). Визвольна війна українського народу середини XVII ст.

 Вид лекції: традиційна (інформаційна).  

 Освітня мета лекції: Осмислити соціально-політичний, економічний та культурний розвиток українських земель у ХІV – першій половині ХVІ ст. Осмислити соціально-політичний, економічний та культурний розвиток українських земель у другій половині ХVІ ст. – першій половині ХVІІ ст., а також причинно-наслідкові зв’язки визвольної війни українського народу.

 Дидактична: Проаналізувати політичне, соціальне, економічне, міжконфесійне становище на українських землях, що перебували під владою Польського королівства, Великого князівства Литовського, Молдовського князівства, Кримського ханства, Угорського королівства, Московської держави; розкрити зміни, які відбувалися в економічному житті, окреслити особливості політичного устрою та соціальної структури.

    Висвітлити причини укладання, основні положення Люблінської та Берестейської унії; показати особливості розвитку українських земель у складі Речі Посполитої, її політичний устрій та державну систему; висвітлити становище Української православної церкви, діяльність братств та перипетії міжцерковної боротьби, а також визвольну війну українського народу середини XVII ст..

 Виховна: Формування поваги до історії та культури України та відчуття патріотизму у кожного здобувача освіти.

Розвивальна: Формування у здобувачів освіти усвідомлення історичної самоідентичності, індивідуальності та унікальності української історії та культури.

Завдання лекції, що студент повинен знати і уміти, фахові (спеціальні, предметні) компетентності:

Загальні компетентності:

•           здатність застосовувати знання у життєвих ситуаціях;
•           здатність спілкуватись державною мовою;
•           здатність використання інформаційних та комунікаційних технологій;
•           здатність вчитися і оволодівати сучасними знаннями;
•           здатність до адаптації та дій в нових ситуаціях;
•           здатність приймати обґрунтовані рішення;
•           здатність працювати в команді або автономно.

Час лекції: тривалість 2 год.

Оснащення лекції (матеріально-технічне забезпечення) лекційна аудиторія з картою України, презентація з даної теми, схеми та таблиці до даної теми, тестові матеріали, рекомендації для самостійної позааудиторної роботи зобувачів освіти, Кодекс України про адміністративні правопорушення, Закон України «Про державну службу».

План лекції

     У квітні 1340 р. було отруєно Юрія ІІ-Болеслава Тройденовича й Галицько-Волинська держава (Королівство Руське) розпадається. Волинь мирним шляхом відійшла до Литовського князівства, оскільки волинськими землями правив князь Любарт-Дмитро Гедимінович (1340 – 1384 рр.). Галичиною, від імені Любарта-Дмитра, правив боярин Дмитро Дедько (1340 – 1344 рр.). У 1340-ві рр. Королівство Руське перестає об’єднувати слов’янські землі й стає об’єктом експансії сусідніх країн.
 

1. Доля українських земель у складі Великого князівства Литовського, Жемайтійського та Руського. Литовці язичницькі племена мешкали на південно-східному березі Балтійського моря, у долинах річок Неман і Західна Двіна. У 1230-х рр. литовські племена об’єдналися у Литовське князівство (столиця м. Новогрудок) під проводом князя Міндовга (Міндаугаса). Історія співіснування литовців та русинів має довгу історію. Перший період литовсько-руського співіснування: литовське «оксамитове» проникнення на руські землі (1230-х р. – 1370-ті рр.).

Характерні риси зазначеної історичної доби:
1) Русь перебувала під золотоординським ярмом, послаблена постійними міжусобицями Рюриковичів;
2) більшість русичів бачили в литовцях захисників від Польського королівства, Тевтонського ордену та монголо-татарського ярма. З цієї причини приєднання литовцями руської спадщини відбувалося через васальні договори, династичні шлюби або військові походи, які носили захисний характер;
3) зберігалася стара система управління, тільки представники династії Рюриковичів керували в удільних князівствах, а члени литовської династії правили державою;
4) литовська аристократія запозичила у русичів воєнну справу, податкову систему, законодавство, державну мову (руську), православну релігію.
 

Міндовг (1230 – 1263 рр.) творець литовської держави, розпочав боротьбу за спадщину Русі переважно через династичні шлюби, робив походи на Смоленськ, Чернігів. У 1253 р. охрестився та коронувався, як король Литви. Керував васалами за принципом: «Що хто собі там що здобуде, того й буде», розширюючи власні володіння. Після загибелі Міндовга почалася боротьба за владу в якій переможцем став лідер одного з княжих родів – Вітенас.
Вітен (Вітенас) правив Литовським князівством у 1295 – 1315 рр. За своє правління приєднав землі українського Полісся. Литовська держава набуває вже окреслених форм. Однак зміцнення її відбулося в часи правління Вітенасового брата Гедиміна.
 

 Гедимін (Гедимінас) правив у 1316 – 1341 рр. ставши засновником династії литовських правителів, відомої як Гедиміновичі. Проводив політику збирання «руських земель» застосовуючи дипломатичні, династичні, військові заходи. Приєднав Берестейщину, Волинь, Пінщину і частину Київщини. Збудував столицю Литви – м. Вільно. Першим став носити титул: «господар литвинов і русинів».
Ольгерд (Альгірдас або Альгарден) правив Литовським князівством у 1345 – 1377 рр.) разом з братом Кейстутом (Кестутисом). продовжили експансію вбік руських земель на південь і схід. Ольгерд дотримувався принципу: «Вся Русь має належати литовцям». У 1362 р. військо Ольгерда розбило під Синіми Водами (Синьоводська битва) татар, що дозволило збільшити Литовське князівство, яке включало Волинь, Берестейщину, Чернігово-Сіверщину, Переяславщину, Київщину, Поділля. З Польщею воював за Холмщину та Белзьку землю. Робив походи на Московську державу, але не вдалі.
За півтора століття правителі Великого князівства Литовського збільшили його розміри вважаючи своєю місією «збирання земель Русі». 90 % території держави становили східнослов’янські землі, проте чисельно слов’яни становили в ній більшість. Правителі Великого князівства Литовського діяли за принципом «старовини не рушити, новини не вводити». По суті литовці домінували у владі, русини в економіці та культурі. Держава залишалася федерацією чисельних земель, у внутрішнє життя яких правитель держави фактично не втручався, а реальну владу на місцях мала місцева знать (українська та білоруська).
За правління сина Ольгерда – Ягайла політика литовської влади щодо українських земель та стосунки між литовською аристократією та руською поступово зміниться. Фактично правління Ягайла починає новий період литовсько-руського співіснування. Докладніше про це, після огляду історії польського вторгнення на українські землі.
2. Польська експансія на українські землі.

     Після смерті останнього правителя Королівства Руського Юрія ІІ – Болеслава, польський король Казимир ІІІ Великий (1333 – 1370 рр.) висуває претензії на Галичину. В 1349 р. Польське королівство захопило Холмщину, Західне Поділля, Белзьку землю, Галичину. Для утримання завойованих земель Казимир ІІІ уклав військовий союз з угорським королем Людовиком І проти Великого князівства Литовського.     

     У 1352 р. Волинь та Берестейська земля були проголошені частиною Литви, а Галичина частиною Польського королівства.
    1370 р. Казимир ІІІ помер й Польща перейшла під юрисдикцію Людовика (Лайоша) І Великого Анжуйського. Галичина стала вважатися окремим королівством, залежним від Угорщини. Правителем Галицької землі (1372 – 1379 і 1385 – 1387 рр.) був князь Володислав Опольський, як васал короля Угорщини. Своїм титулом «господар Руської землі, вічний дідич і самодержець» та карбуванням власної монети намагався підкреслити суверенітет королівства та претензії на його трон.
Людовик (Лайош) І Великий Анжуйський пішов на угоду (Кошицький привілей) з польською аристократією наділивши їх широкими правами, натомість королевою Польського королівства мала стати одна з трьох його доньок.
Польські феодали обрали королевою молодшу доньку Людовика – Ядвігу, а її майбутнім чоловіком мав стати Ягайло – правитель Великого князівства Литовського.
Ягайло (Йогайла) литовський князь у 1377 – 1392 рр. (у 1385 – 1434 рр. польський король). Спочатку правив спільно з дядьком Кейстутом, але 1382 р. вбив його й узурпував владу порушивши принцип родового старшинства.

    Це викликало громадянську війну, в якій головним суперником Ягайла став його двоюрідний брат Вітовт Кейстутович (Вітаутас).

 Зауважимо, що Велике князівство Литовське, ослаблене громадянською війною, перебувало в стані війни з Московською державою, тому Ягайло шукав союзника за межами власної держави. Пропозиція династичного союзу від польської аристократії була дуже вчасною.
 

      14 серпня 1385 р. була укладена Кревська унія – державно-політичний союз між Польським королівством та Великим князівством Литовським. Причини укладання: князь Ягайло шукає підтримку в боротьбі за владу проти його кузена Вітовта; Велике князівство Литовське потребує військового союзника у боротьбі з Тевтонським орденом, Московською державою; польські феодали через династичний союз прагнуть отримати доступ до руських земель.
     У результаті підписання унії: князь Ягайло одружився з польською королевою Ядвігою і став одночасно королем Польщі та князем Литви (змінивши ім’я на Владислав ІІ Ягелла); Польща і Литва утворили персональну унію – дві держави зберігаючи незалежність об’єднані спільним монархом; Ягайло став католиком, й впроваджує католицизм у Литві; Литва повертала Польському королівству усі будь-коли захоплені землі, приєднувала «на вікі-вічні свої литовські й руські землі до Корони польської» й обертала на її користь великокнязівську казну.
    У 1387 р. польські війська захопили Галичину приєднавши до Польського королівства. Приєднані землі було поділено на Руське воєводство з центром у Львові (1434 р.), Подільське воєводство (1434 р.), та Белзьке воєводство (1462 р.). Проводиться полонізація, впроваджується польське право, судочинство та адміністрація, поширюється католицизм. Поступово Галичина перетворилася на провінцію Польщі й залишалася у її складі до 1772 р.
Надалі польські феодали намагалися зберегти наслідки Кревської унії, обираючи спільного правителя для обох держав. Тільки Люблінська унія завершила повне об’єднання держав.
Другий період литовсько-руського співіснування (1380-ті – 1480-ті рр.) – це час конкуренції державних проектів: самостійність Литви або збереження персональної унії.

Для цього історичного періоду були властиві такі риси:
1) початок зближення Польщі та Литви з наміром в майбутньому утворити єдину державу. Боротьба еліт за збереження незалежності ВКЛ або поглинання Литви Польським королівством;
2) ліквідація удільних князівств, перетворення їх на провінцію Литви;
3) дискримінація прав православного населення, прояви релігійної нетерпимості.
Третій період литовсько-руського співіснування (1490-ті рр. – 1569 р.) – це час трансформації персональної унії у єдину державу.

Для цього історичного періоду властиві наступні риси:
1) відхід від ідеї персональної унії й злиття Польщі та Литви у єдину державу;
2) соціальний гніт українського населення та релігійна дискримінація;
3) активне ополячення та окатоличення українського суспільства, у першу чергу аристократії;
4) центром збирання «руської спадщини» стає Московське князівство.
У дослідників різне ставлення щодо польсько-литовського періоду в історії України:
1) Польська та литовська присутність на українських землях розглядається як прояв «колоніального загарбання» та «національного гноблення» (Володимир Пашуто);
2) Час існування українських земель у складі Литви вважають часом існування Литовсько-Руської держави (Іван Крип’якевич);
3) Литовська держава ХІV – ХVІ ст. була спадкоємцем і продовжувачем традицій Русі та Галицько-Волинської держави. В особі ВКЛ продовжувала існувати Українська держава, як «друге Українське королівство» (Михайло Брайчевський).

3. Специфіка розвитку українських земель у складі Угорського королівства, Молдавського князівства, Кримського ханства та Московської держави.

      Крім Великого князівства  Литовського та Польського королівства у боротьбу за землі Київської Русі та Королівства Руського включилися сусідні держави. Польське королівство, Велике князівство Литовське та Московська держава в різні часи намагалися обгрунтувати своє право на новоприєднані землі, висловлюючи претензії на всю «спадщину Русі». Натомість країни з скромнішими запитами – Кримське ханство, Угорське королівство, Молдавське князівство, боролися тільки за ті території, які змогли власне завоювати.

ЗАКАРПАТТЯ У СКЛАДІ УГОРСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

    Закарпаття – українські етнічні землі, розташовані на південних схилах Карпатських гір. Після смерті Володимира Великого Закарпаття було загарбано Угорським королівством. Упродовж 1280-х – 1320-х рр. була частиною Королівства Руського, а після розпаду Галицько-Волинської держави відійшла до Угорщини. Землі Закарпаття були поділені на адміністративно-територіальні одиниці – комітати (жупи), які очолювали посадники (жупани, ішпани) – Ужанський, Березький, Угочанський, Мармароський, Шаризький, Земплинський, Спишський. Саме Закарпаття угорці називали «Князівство русів» (Ducatus Russorum).

      У ХІІІ – ХV ст. у Закарпаття переселяються волохи, німці, словаки, угорці. Місцеве українське населення закріпачувалося, позбавлялося політичних прав і свобод. Українська еліта мадяризувалася.
      У 1526 р. унаслідок поразки від турецької армії у битві під Мохачем, Угорщина припинила своє існування як незалежна держава. Східна частина Закарпаття відійшла до Семигородського (Трансільванського) князівства, яке було васалом Османської імперії, західне Закарпаття – стало володінням австрійських Габсбургів.

БУКОВИНА (ШИПИНСЬКА ЗЕМЛЯ) У СКЛАДІ МОЛДАВСЬКОГО КНЯЗІВСТВА

      У Х ст. Буковина (вживалася назва Шипинська земля) потрапила до складу Київської Русі. З 1199 р. зазначений регіон входив до складу Галицько-Волинського князівства. У 1340-ті – 1350-ті рр. угорці розгромили татар й захопили Шипинську землю.
У 1359 р. виникає Молдавське князівство до складу якого входить на правах автономії Шипинська земля. У 1514 р. Молдавія потрапила під владу Османської Порти (ця залежність тривала до 1774 р.). З втратою автономії поступово зникає й назва Шипинська земля. Натомість вживається назва Буковина, в межах якої діяла турецька військово-адміністративна одиниця – Хотинська райя.

КРИМСЬКЕ ХАНСТВО

      З ХІ ст. східна частина Кримського півострова перебувала у складі Київської Русі, а упродовж ХІІ – початку ХІІІ ст. на Крим і Північне Причорномор’я поширювалася влада половців. Після татарської навали південні землі увійшли до складу Золотої Орди з центром у м. Солхат. Назва Крим з’явилася тільки у ХІІІ ст. коли на півострові осіли татари й назвали Кримом м. Солхат (Старий Крим або Ескі-Кирим). До того півострів називали Тавридою.
     Кримський півострів був багатоетнічною територією. З початку XIII ст. по 1299 р. у центральному Криму існувало князівство з центром у Кирк-Ер (Чуфут-Кале) з переважно аланським (осетинським) та караїмським населенням. У гірському Криму існувало князівство Феодоро (Теодоро) з центром у Мангулі (XIII ст. – 1475), де правила вірменська династія Гаврасів – Таронітів. Також до 1460-х рр. у Криму існувала фема Готія з центром у Херсонесі, що визнавала верховенство Трапезундської імперії. З 1260-х – 1270-х рр. до 1475 р. італійська морська республіка Генуя утримувала в Криму свої колонії у Кафа (Феодосії), Солдайї (Судаку), Чембало (Балаклаві), Чіпріко та Боспоро (на Керченському півострові), а також у Монкастро (Білгороді-Дністровському). Після 1475 р. ці колонії відійшли до Туреччини. Населення цих територій і міст було мішаним, у тому числі й слов’янським.
      У 1430-і рр. розпалася Золота Орда й розпочався процес утворення Кримського ханства, як окремої держави. У 1440-х рр. кримських татар очолив Гаджи Ґірей (Ґерей) (1443 – 1466 рр.), який заснував нову правлячу династію. Резиденцією нової влади став Кирк-Ор (Південно-Західний Крим), згодом Солхат, й тільки з ХVІ ст. Бахчисарай.
 

     Після падіння Константинополя (1453 р.) турки активізувалися на Північному Причорномор’ї. У 1475 р. турки захопили генуезькі колонії Північного Причорномор’я (Кафа, Солдайя), князівство Феодоро (столиця Манґул). 1478 р. Османська Порта зробила васалом Кримське ханство, яке в той час очолював хан Менґлі Ґірей (1467 – 1515 рр.). Згодом, ці території стали провінцією (еялетом) Туреччини.
     У 1482 р. хан Менґлі Ґірей провів перший похід на українські землі, коли було спалено Київ та його околиці. Татари стали для русинів небезпечними сусідами. Кримське ханство проводило походи на українські землі практично щорічно, інколи двічі – тричі на рік.       Упродовж 1450 – 1556 рр. татари зробили 86 великих військових походів на українські землі захопивши місцеве населення в якості ясиру (полонених).

ЧЕРНІГОВО-СІВЕРЩИНА У СКЛАДІ МОСКОВСКЬОЇ ДЕРЖАВИ

З кінця ХV ст. загострюється протистояння Московської держави з Великим князівством Литовським. Московська держава підкорює нові території: Ярославське князівство (1463), Пермську землю (1472), Великий Новгород (1478), Тверське князівство (1485). В результаті масових переходів руських князів зі своїми «вотчинами» на службу московському царю та московсько-литовських війн 1487 – 1494 рр., 1500 – 1503 рр. та 1512 – 1514 рр. Московська держава захопила Стародубщину, Чернігово-Сіверщину, Смоленщину. Переможною для Литви стала битва під Оршою (1514 р.) – військова заслуга князя Костянтина Острозького. Проте, маючи тактичні успіхи, в стратегічному литовці програвали Московській державі, за період протистояння Велике князівство Литовське втратило ⅓ своїх територій.
Зростання могутності Московської держави співпало із занепадом Візантійської імперії (падіння Константинополя у 1453 р.) та поступовим виходом з під влади Золотої Орди. Серед московських князів і духовенства зміцнюється переконання в тому, що Москва є спадкоємницею Києва, а московські правителі – нащадки Рюриковичів. У 1480-ті рр. у титулах московського правителя Івана ІІІ (1462 – 1505 рр.) з’являється термін «цар», у січні 1493 р. виникає титул «государ всієї Русі». Московія робить спробу виступити з ідеєю духовного лідерства у православному світі. З кінця ХV ст. месіанські ідеї почали проникати в суспільство Московської держави: особлива відповідальність за долю православ’я, відчуття богообраності та ін. На початку ХVІ ст. ця теорія трансформувалася у теорію «Москва – третій Рим» (автор чернець Філофей).
4. Особливості соціального, економічного та культурного розвитку українських земель у польсько-литовську добу. 

      У Великому князівстві Литовському земельна власність була умовною, тимчасовою, пов’язаною з військовою службою. Великий князь вважався господарем усієї землі, що складалася з князівських і волосних земель, які надавалися удільним князям. Після ліквідації уділів наприкінці ХІV ст. землі отримували князівські намісники (старости), призначені в землі-воєводства. Ті, у свою чергу, розподіляли землі між місцевими князями і боярами, повітовими воєводами та старостами. Так встановлювалася ієрархія васальних відносин. Ця залежність визначалася в угодах і присяжних грамотах. 

      На територіях, які опинилися під владою Польського королівства – Галичині, Холмщині, Белзщині, княжі землі або перейшли у володіння польського короля (так звані королівщини), або передавалися польській шляхті. Упродовж ХІV – ХV ст. на українських землях почало формуватися магнатське і шляхетське землеволодіння, зростала власність церковних феодалів.
      Соціальна структура населення. Привілейована, панівна частина суспільства – магнати, вище духовенство та шляхта. Магнати (князі, пани) – це феодали, що володіють великим земельним володінням та мають вплив на політичне життя країни. Складалася з князів (титулована знать, яка не підлягала місцевій владі) та панів (знать без титулу, що відрізнялася давністю роду та заможністю). Шляхта – привілейований стан, військово-службова знать, які мали тільки один обов’язок – військова служба. Шляхтичі, в залежності від їх заможності, ділилися на бояр, зем’ян та панцерних слуг. У 1528 р. був проведений «попис земський» (перепис шляхти), що визначив усіх тих, хто був приналежний до шляхетського стану. Водночас терміни «боярин» і «зем’янин» замінили на єдиний – шляхтич. Бояри і зем’яни, за якими не визнали шляхетство, утратили право на привілеї й злилися із селянством. Напівпривілейовані верстви суспільства: міщани та духовенство (священики, диякони, ченці). Міщани – це мешканці міст, представники податкових верств населення, які ділилися на групи: патриціат, бюргерство, плебейство).  Найбагатша купецько-лихварська верхівка міського населення – патриціат. Середні та дрібні крамарі, цехові майстри, заможні міщани – бюргерство. Безправна біднота – плебс (плебейство).       Непривілейована верствою було селянство – це жителі сільської місцевості, що перебували у різних формах залежності від феодалів. Селяни за майновим і правовим становищем поділялося на різні категорії: данників, тяглових, службових, їх об’єднувала поземельна залежність від феодала та відносна правова свобода. Данники – це землероби, які вели самостійне господарство, користувалися широкими володільницькими правами на земельні наділи, могли передавати їх у спадок, дарувати на свій розсуд, заставляти. Повинності данників обмежувалися данями (медом, збіжжям, хутром, грішми), їх називали похожими, бо вони мали право переходу з одного місця в інше, на незаймані землі. «Тяглові», або «работні», селяни, колишні закупи і холопи, вели господарство на наділі землі, що належала феодалу, і відбували відробіткову ренту (панщину). Ці селяни були «непохожими», тому що були позбавлені права виходу. 

        Козаки – в цей час, скоріше спосіб життя, аніж соціальна група чи верства населення.
 

Освіта. Традиційно початкову освіту здобували при церквах і монастирях, де вчили диякони. Українська молодь вчилася по книгах: Часословець, Псалтир, Апостол, Октоїх. Діти перш за все вчили азбуку й склади, а потім переходили до читання церковно-службових книг. Читання було найголовнішим предметом навчання. В залежності від того, яку читали книгу, учні поділялися на групи: одна група студіювала буквар, друга – Часословець, третя – Псалтир і т. д. Перехід від однієї книги до іншої можна прирівнювати до переходу від нижчого до вищого класу, як в сучасній школі. Вчили ще співати, по-церковному, початків арифметики, молитов, письма церковнослов’янською мови.
     Вітчизняні студенти нерідко навчалися за кордоном. Наших студентів за кордоном називали «роксоланами», «русинами», «рутенцями». Наприклад, у списках студентів Краківського університету числилися «Матвій з Тухлі», «Симон з Дрогобича», «Михайло Михайлович із Самобора», «Іван Григорович із Коломиї», «Олексій Матвійович зі Львова», «Іван Петрович із Глухова», «Дмитро Степановчи із Києва», ректором Краківської школи був «Григорій Тичина з Роксолан». Це зумовлено тим, що усталених прізвищ не було. Вони виникають у ІV – ХV ст. серед вітчизняної еліти (князів, магнатів), у простого населення постійні родові прізвища закріпилися наприкінці 18 – на початку ХІХ ст..
     Справжніми покровителями шкільної освіти були православні братства. Братства – це українські релігійно-національні організації, що об’єднували міщан, селян, козаків та українських магнатів. Основним засобом протистояння польській колонізаторській політиці та католицьким впливам було організація шкіл, друкарень та культурно-просвітницьких об’єднань. Діяльність братств активізувалася у XV ст. Спочатку братства були світськими організаціями, але з часом набули яскраво виражене релігійне забарвлення. Їх головна мета – оборона батьківської віри. Найстаріші з братств – Львівсько-Успенське братство (1439), Віленсько-Кушнірське (1458), Луцьке Хрестовоздвиженське (1483), Брестське (1591), Люблінське (1594), Київське Богоявленське (1615).
      В цю епоху проявили себе інтелектуали, поети та письменники українського походження.
Дрогобич Юрій (Юрій Котермак) (близько 1450 р. – 1494 р.) – народився в Дрогобичі (Прикарпаття). У 1470 р. він отримав ступінь бакалавра, а в 1473 – магістра Краківського університету. У Болонському університет викладав астрономію (1478 – 1479 рр.), став доктором мистецтва і медицини, працював ректором. Юрій Дрогобич перший вітчизняний автор друкованої праці – «Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича із Русі, доктора мистецтв і медицини Болонського університету», яку у 1483 р. було опубліковано в Римі.
Русин Процелер Павло (близько 1470 р. – 1517 р.) народився на Лемківщині, у м. Кросно (тепер Польща), закінчив Грейфсвальдський університет у Німеччині, викладав у Краківському університеті в якому читав лекції. Павло Русин є першим поетом-гуманістом в українській літературі, хоча писав він латиною.
Станіслав Оріховський-Роксолан (1513 – 1566) – видатний український гуманіст який навчався в Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському, Болонському університетах. Найвизначнішими працями Станіслава Оріховського «Про турецьку загрозу слово І та ІІ-ге», «Про целібат», «Напучення польському королеві Сигізмунду Августу», «Промова на похоронах Сигізмунда І». Він був талановитим оратором, публіцистом, істориком, філософом, а також є один із фундаторів полемічної літератури.

Архітектура та містобудування. Архітектура ХІV – середини ХVІ ст. базувалась переважно на традиціях давньоруської епохи. Формується український стиль дерев’яних церков – трибанних та п’ятибанних з традиційним чітким поділом церкви на три частини: вівтар, власне церкву та «бабинець». У цей період в містах Західної України будуються церкви перехідного типу, які поєднують візантійський стиль з елементами готичного і романського. Будувалися не тільки церковні, але й світські будинки з каменю. Має місце оборонна спрямованість містобудування. Багато нових міст (Броди, Станіслав, Жовква, Тернопіль), що закладалися як замки або фортеці. Більшість замків були дерев’яними: Київ, Житомир, Вінниця, Черкаси. Кам’яні замки у Львові, Луцьку, Кременчуці, Кам’янець-Подільському. У середині ХІV ст. побудовано Верхній замок у Луцьку – це найдавніша кам’яна фортеця України.
 

    Культура на українських землях розвивалася у взаємодії із культурними процесами Білорусі, а також Великого князівства Литовського, Польського королівства, Кримського ханства, Угорського королівства, Молдавського князівства, до складу яких входили українські землі.

5. Люблінська унія 1569 р.:

причини укладання, зміст угоди та наслідки.
Як результат роботи сейму в Любліні, що тривав з 10 січня по 12 серпня 1569 р. та укладання Люблінської унії відбулося злиття Польського королівства та Великого князівства Литовського в єдину державу – Річ Посполита.
Причини унії:
– Велике князівство Литовське було в стані війни з Московією (Лівонська війна тривала з перервами від 1562 р. до 1583 р.) прагнула отримати воєнну допомогу від Польщі;
– литовська та українська аристократія погоджувалася на об’єднання земель в єдину державу за умови отримання привілеїв, якими вже володіла польська шляхта а також існування окремого сейму і фактичного забезпечення свого привілейованого становища в державі;
– поляки прагнули скористатися воєнними невдачами і ослабленням Великого князівства Литовського, щоб поширити свій вплив на слов’янській схід. В Європі збільшується попит на товари сільськогосподарського виробництва, а тому український чорнозем став ласим шматком для польської шляхи.
Звичайно, польська, литовська та українська аристократія по різному уявляла модель єдиної держави.

1 липня 1569 р. було підписано унію, в наслідок чого Польське королівство та Велике князівство Литовське злилися в єдину державу «двох народів» – Річ Посполиту (польською – Rzecz Pospolita). 11 серпня король Сигізмунд ІІ Август підписав унію.

 

Умови унії:
– Польща і Литва зливалися в єдину державу, очолювану виборним монархом, який мав титули польський король та литовський князь;
– створювався єдиний сейм, грошова система, велася спільна зовнішня політика;
– Литва зберігає автономію: має національне законодавство, судову систему, державний герб і печатку, уряд, військо;
– під юрисдикцію Польщі відійшли українські землі (Підляшшя, Волинь, Київщина, Поділля, Брацлавщина), а під владою Литви залишилися Берестейщина та Пінщина;
– католицтво стає пануючою релігією в державі.
      Люблінська унія по-різному оцінювалася істориками. М. Сівіцький у книзі «Історія польсько-українських конфліктів» вказував, що входження України до складу Польщі відбулося парламентським (правовим) шляхом, але політика інкорпорації визнається істориком помилковою. 

     Михайло Грушевський писав, що «прославлений пізнішими як акт любові, братерства, пожертвування, в дійсності сей сейм був ланцюгом насильства на чужих переконаннях, на чужих правах, довершених пресом державної влади й тяжких політичних обставин». У радянській історіографії унія трактувалася як «захоплення» чи «загарбання» України Польщі, як окупаціянею усіх сфер українського життя. 

     Сучасна дослідниця Наталя Яковенко вважає, що трактувати унію, як захоплення не має ніяких логічних чи юридичних підстав, тому що відбувалося все парламентарним шляхом. На її думку, ніякої колонізації українського народу не було.
Наслідки унії.  Завдяки унії новостворена держава – Річ Посполита, не тільки виграла Лівонську війну, але й стала впливовим гравцем на політичній мапі Європи. Без сумнівно, унія також кардинально вплинула на життя українського суспільства. Люблінська унія – мудрий вибір правлячих еліт. Здавалося, польська політична система, з її відкритим і гнучким характером мала майбутнє. Однак відхилення від цієї моделі та відмова від релігійної толерантності призвели до державних проблем.
 

          «Прилучення України як польської колонії до новоєвропейської цивілізації сприяло інтенсифікації виробництва та виходу на західні ринки, але водночас призвело до зростання соціального та конфесійного напруження».

      На нашу думку, за правління Сигізмунда ІІ Августа (1548 – 1572), який і підписав Люблінську унію у 1569 р., переважали позитивні наслідки для українського населення. Проте за правління наступних монархів – Генріха Валуа (1573 – 1574), Стефана Баторія (1576 – 1586), Сигізмунда ІІІ Ваза (1587 – 1632), Владислава ІV Ваза (1632 – 1648) почали поступово переважати наслідки негативні. «Криза східнохристиянської цивілізації і неможливість (через різні системи віри) сприйняття досягнень західноєвропейської системи цінностей перетворювали Україну (так само як і Білорусь) на периферійні регіони Європи».

6. Соціально-економічний та політичний розвиток українських земель. 

     Річ Посполита – «шляхетська республіка», «шляхетська демократія» в тому сенсі, що шляхта отримала не бачені в Європі права. Крім недоторканості особистості та майна, звільнення від податків, монополії на державні посади, шляхта мала право обирати короля. Між шляхтою та новообраним королем укладалася угода – «Pacta conventa», в якій вимагалося від короля дотримання відповідних зобов’язань.
Законодавча влада передавалася Вальному (загальному) сейму Речі Посполитої. Сейм складався з короля, сенату і посольської ізби. Місце у сенаті було посадовим і належало тільки носіям вищої церковної і світської влади: католицьким єпископам, каштелянам, міністрам (канцлеру, підканцлеру, великому і надвірному маршалкам, коронному підскарбію, згодом гетьману). Православне духовенство та українське міщанство не отримало представництва на сеймі. Фактично, українців представляли магнати. Впливовою частиною Вального сейму була посольська ізба, яка складалася з делегатів-послів від земської шляхти.

     В адміністративному відношенні Річ Посполита була поділена на провінції: Корона – Велика і Мала Польща (сюди входили українські землі) й Литва. Провінції поділялися на воєводства і повіти. Основним керівником місцевої адміністрації залишився воєвода.
Українські землі поділялися на шість (6) воєводств:
1) Руське воєводство (центр м. Львів; землі – Львівський, Галицький, Перемишльський, Сяноцький, Холмський);
2) Белзьке (центр м. Белз; повіти Бузький, Городельський, Трабовецький);
3) Волинське (м. Луцьк; Володимирський, Луцький, Кременецький);
4) Подільське (м. Кам’янець; Кам’янець-Подільський, Червоноградський, Летичівський);
5) Брацлавське (м. Брацлав; Брацлавський, Вінницький);
6) Київське (м. Київ; повіти – Київський, Овруцький, Житомирський).
      У 1618 р. приєднали до Речі Посполитої Чернігово-Сіверщину, яку перетворили на Чернігово-Сіверське воєводство (центр м. Чернігів).

      На чолі воєводств стояли воєводи, які водночас були сенаторами. Повіти очолювали старости та каштеляни, які зосереджували в своїх руках адміністративну та судову владу.
Зазнала зміни і судова система. За прикладом Польщі на українських землях впроваджені гродські та земські суди. Гродський (від «грод» – замок, фортеця) суд очолював староста, призначений королем. Цей суд розглядав важливі кримінальні справи: про наїзди, пограбування, побої, вбивства, крадіжки. Земський суд був становим, шляхетським, і обирався місцевою шляхтою. На своїх сесіях вирішував цивільні справи й межові суперечки шляхти, конфлікти щодо нерухомого майна.
     Залишалося в дії законодавство Великого князівства Литовського. Продовжували діяти литовські статути. Перший (Старий ) з 1529 р. та Другий (Волинський ) з 1566 р. закріплювали права феодалів. У 1588 р. було прийнято Третій (Новий) статут, який остаточно закріпачив селян. Діяли також положення «Устава на волоки» (1557).

     Згідно цього нормативного документу була проведена аграрна реформа: усі придатні для обробку земліподілялися на окремі наділи (волоки) площею приблизно 21 га. Їх одержували в користування одна, рідше – дві чи три селянські родини. За волоку селяни мусили сплачувати гроші та виконувати повинності: панщина 2 – 3 дні на тиждень, чинш 40 – 80 грошів, додаткова праця на будівництві шляхів. Волочний переділ створив найсприятливіші умови для розвитку фільварків – багатогалузевих товарних господарств, в яких, крім землеробства, займалися також різними промислами активно експлуатуючи кріпацьку працю. На українських землях фільварки вперше виникли в 14 – 15 ст. на Галичині, а з початком проведення волочної реформи кількість фільварків зростає й на інших українських землях, які потрапили до складу Речі Посполитої. Аграрна реформа 1557 р. і розвиток фільварків прискорили зменшення селянських наділів та зростання кількості малоземельних і безземельних селян.  Почався процес закріпачення, що виявився у посиленні земельної, особистої, судово-адміністративної залежності селян від феодала, у загальнодержавних обмеженнях свободи їхньої господарської діяльності та переходу.
       Першим станом тогочасного суспільства була шляхта (військово-службовий стан), яка поділялася на князів, панів та землян. Окрему суспільну верству населення складало духовенство – «церковні люди», які не підлягали світському суду та поділялися на «біле духовенство» та «чорне». Окрему верству складали міщани (патриціат, бюргерство, плебс).

   У низу соціальної піраміди було селянство, яке, в залежності від форми феодальної експлуатації, характеру повинностей поділялося на кілька груп:
– чиншові селяни (або данники) – сплачували феодалам натуральну й грошову ренту (чинш). Данники – це особисто вільні та економічно незалежні селяни-общинники;
– тяглі селяни – вели господарство на земельних ділянках, що належали феодалам. За це відробляли панщину (відробіткова рента) та сплачували державні податки (серебщина), несли державні повинності (будування мостів, шляхів тощо);
– службові селяни – ремісники, рибалки, конюхи та ін., які обслуговували двір феодала.

    Міста були королівськими або феодальними.

     На кінець ХV ст. близько 150 міст мали право на самоврядування (магдебурзьке право), що передбачало податковий імунітет, судову незалежність, привілеї в торгівлях та ремеслах. Наприклад,  Львів з 1356 р., Кам’янець на Поділлі з 1374 р., Луцк з 1432 р., Київ –з 1498 р.
Освіта. Початкова освіта надавалася дітям у православних церковних школах, єзуїтських або протестантських школах та колегіумах. Школа стала основною ідейною зброєю в руках православних у боротьбі з поширенням католицизму в Україні, а єзуїти чи протестанти використовували шкільну освіту для популяризації своєї релігії, оскільки їхні школи створювались при релігійних громадах і виконували пропагандистську функцію. Українці, для здобуття вищої освіти, вчилися в університетах Європи (Сарбонський, Падуанський, Празький, Краківський та ін.).
     У 1576 р. розпочав діяльність Острозький культурно-освітянський гурток за ініціативи волинського магната князя Костянтина Острозького. Упродовж свого існування (1576 – 1636 рр.) заклад називали Острозькою греко-слов’янською школою (інколи колегіумом або академією). Першим ректором академії був письменник-полеміст і культурно-освітній діяч XVI ст. Герасим Смотрицький.
      У 1615 р. з’являється Київська братська школа. У 1631 р. Петро Могила (архімандрит Києво-Печерської лаври) заснував Лаврську школу при Києво-Печерській лаврі. У 1632 р. обидві школи об’єдналися в Києво-Могилянську колегію.
      Іноземні мандрівники, які відвідували українські землі в XV ст., відзначали високий рівень грамотності населення. Так, Павло Алепський, що відвідав Україну в 1654 p., засвідчив, що в селах всі діти, навіть сироти, навчаються в школах, а письменних людей багато не лише серед чоловіків, але й серед жінок. Жителі сіл добре обізнані з порядком православного богослужіння, вміють співати псалми і релігійні пісні.
Українська полемічна література кінця ХVІ ст. – початку ХVІІ ст. (яку називають ще «полемічне письменство», «полемічне богослов’я») висвітлювала тези та антитези тогочасної церковної та світської еліти щодо подій, які відбувалися на української-білоруських теренах Речі Посполитої. Основні теми полемічної літератури кінця ХVІ ст. – початку ХVІІ ст.: обговорювали питання поділу Церкви 1054 р.; висвітлювали історію Берестейського собору 1596 р., робилися спроби заперечити чи захистити його. Полемічні твори захисників унії: Петро Скарга написав твір «Про єдність Божої церкви під одним пастором» (O jednosci kosciola bozego pod jednym pasterzem i o greckim od tej jednosci odstapieniu …»); Іпатій Потій написав працю «Унія або виклад артикулів ку зодноченю греків з костьолом Римським». Полемічні твори противників унії: Герасим Смотрицький автор книги «Ключ царства небесного», Василь Суразький «О єдиной істинной православній вірі», Іван Вишенський «Короткословна відповідь Петру Скарзі», Мелетій Смотрицький «Тренос» («Плач»).
Друкарська справа. За допомогою пожертвувань Івану Федорову вдалося заснувати у Львові власну друкарню (1573). У 1574 р. Іван Федоров видав «Апостол» (перша друкована українська книга) і «Буквар». У 1581 р. надрукував «Острозьку Біблію» – перше повне видання Біблії на церковнослов’янській мові (обсяг 1256 сторінок).
Після смерті першодрукаря книгодрукування продовжили учні та послідовники Івана Федорова. За підрахунками А. Криловського, тільки Львівське братство видало впродовж 1591 – 1722 рр. всіх книг тиражем 160 тис. примірників. З них букварі становили 20 % літератур.
7. Берестейська унія 1596 р.: причини укладання, зміст угоди та наслідки.

     У ХVІ ст. – ХVІІ ст. українські землі перебували під впливом європейської культури. Так, у першій половині ХVІ ст. в Європі поширюється антикатолицький рух – Реформація. Прихильники цього руху вимагала обмежити владу церкви, здешевлення релігійних обрядів, використання під час церковної служби національної мови та ін. У кожній державі Реформація мала свої особливості. В українських землях православні підтримали ідею використання національної мови під час літургії, переклади Святого Письма українською (найвідоміше – Пересопницьке Євангеліє 1556 – 1561 рр.), діяльність церковних братств.
     Для захисту католицької церкви її адепти розпочали Контрреформацію, мета якого – поширення впливу церкви та відстоювання позиції католицизму. Єзуїти (ченці католицького ордена) відкривали на українських землях навчальні заклади (школи та колегії) поширюючи освіту та досягнення європейської науки серед населення, водночас створюючи умови для окатоличення молоді.
     Умовою захисту українців від впливу католицизму (пізніше й протестантизму) стало діяльність церковних братств. Діячі братського руху впорядковували церковні справи, відкривали навчальні заклади, виступали за дешеву й загальнодоступну церкву, займалися доброчинною діяльністю, відкривали культурно-просвітницькі заклади.     Найавторитетнішими були Львівське Успенське, Луцьке Хрестоздвиженське та Київське Богоявленське братства, які отримали право ставропігії (право підпорядковуватися не своїм єпископам, а безпосередньо патріарху).

Причини Берестейської унії:
– важке становище православної церкви в католицькій державі Речі Посполитій. Занепад православ’я в XVI ст. був викликаний падінням центра православної церкви Константинополя (1453) та зниженням дисципліни та рівня освіченості серед духівництва;
– католики, користуючись кризовим станом православної церкви в Україні та Білорусі, намагалася розширити свій вплив на Схід, об’єднати католиків та православних під керівництвом папського престолу;
– православні єпископи вбачали в унії єдину можливість позбутися залежності від міщанства об’єднаного в братства та досягти фактичної рівності в правах з католиками в межах держави;
– влада Речі Посполитої вважала, що єдина віра – це фактор, який зміцнює державу. Унія в планах польських політиків була засобом полонізації українців та білорусів.

     Львівський єпископ Гедеон Балабан у 1590 р. на церковному з’їзді в Белзі ініціював підписання унії. Його підтримали єпископи луцький Кирило Терлецький, турово-пінський Лев Пелчицький, холмський Діонісій Збіруйський. Їх наміри схвалив польський король Сигізмунд ІІІ Ваза. До змовників приєдналися єпископи перемишильський Михайло Копистенський та володимирський Іпатій Потій. Згодом приєднався і київський митрополит Михайло Рогоза.
 

     Навколо ідеї об’єднання церков розгорнулася гостра полеміка. Представники різних поглядів висловлювали свої думки в літературних творах (полемічна література).
      У жовтні 1596 р. в м. Бересті було проведено церковний собор. Противники унії засудили її проголошення та прокляв її адептів.

Прихильники приєдналися до церковної унії, основні умови якої були наступними:
– православні та католики об’єднуються під владою Папи Римського як першоієрарха всієї християнської церкви, виникає уніатська (греко-католицька) церква;
– уніати приймають католицьку догматику (про чистилище, походження Духа Святого від Бога-Отця та Бога-Сина), запроваджуються індульгенції та впроваджується григоріанський календар;
– в уніатській церкві зберігається православна візантійська обрядовість й мова богослужіння, братства підпорядкували єпископам.
15 грудня 1596 р. польський король видав універсал проголосивши рішення Берестейського уніатського собору обов’язковим.
Рух спротиву уніатству очолили князь Костянтин Острозький та єпископи Гедеон Балабан, Михайло Копистенський, які спиралися на діяльність братств.
 

Результати та наслідки:
– утворилася українська греко-католицька церква, як складова частина католицької церкви;
– замість однієї церкви на українських землях виникло дві, що сприяло не єднанню, а розколу духовному (триває боротьба «Русі з Руссю»);
– фактичного зрівняння греко-католиків та католиків не відбулося, в українському суспільстві загострилося протистояння на ґрунті віросповідання.
– православна церковна організація опинилася на межі знищення, оскільки на уніатство перейшли митрополит та 5 єпископів. Православними залишилося тільки два вищих ієрарха.

    Смерть єпископів львівського Гедеона Балабана у 1607 р. та перемишльського Михайло Копистянського у 1610 р. залишила православну церкву з єдиним представником вищого духовенства – львівським єпископом Ієремією Тиссаровським. Після його смерті уряд міг оголосити православну церков не існуючою в межах Речі Посполитої. Тільки у 1620 р. єрусалимський патріарх Теофан, який перебуваючи під охороною козаків зміг у Києві висвятити на митрополита Іова Борецького та нових єпископів.

 8. Національно-визвольна війна.

Причини національно-визвольної війни:

3. Обмеження прав козацтва, запровадження заходів, спрямованих на ліквідацію його як стану: - “Ординація війська запорізького”

Ці події стали початком Національно-визвольної війни.

 Богдан-Зеновій Хмельницький

( 1595-1657рр.)

Народився в с. Суботів , Черкаська обл. Здобув освіту в єзуїтському колегіумі у Львові.

Перші перемоги козацького війська

«Перина, дитина й латина ».) Хмельницький так і охрестив цю трійцю:

Війська Хмельницького потужним ударом відбили греблю через

Вперше в історії українсько-польських відносин Україна одержувала з боку Речі Посполитої визнання певної самостійності як козацька держава.

Українська козацька держава —

Війська Запорозького( Гетьманщина)- 1649-1764рр.

Молдавські походи козаків

охопити 60.000 козаків.

Українську делегацію до участі у віленських переговорах московські дипломати не допускали, пропозиції Хмельницького проігнорували. Це обурило козацьку старшину  та було сприйнято , як брутальне порушення договору 1654р, власне, як зрада з боку царя.

Гетьман вирішив шукати нових союзників, претендентами були — Швеція та

Рекомендована література

1.  Баран З., Кокотко Н., Тарнавський Р. Історія України(від дав-нини  до  сучасності):  навчальний  посібник. –  Львів:  Видавництво Львівської Політехніки, 2018. – 104 с.

2.  Історія української культури: навчальний посібник для студентів і курсантів вищих навчальних закладів МВС України/ авт. кол.; за ред. М. П. Гетьманчука. – 2-ге вид., доп. та перероб. – Львів: ЛьвДУВС, 2019. – 404 с.

3.  Історія України: навчальний посібник/ за ред. проф. М. П. Гетьманчука. – Львів: ЛьвДУВС, 2015. – 210 с.

4.  Король В. Історія України: навчальний посібник. – К.: Академвидав, 2008. – 496 с.

5.  Лановик Б. Д.,  Лазарович  М. В. Історія  України(навчальний посібник). – К.: Знання-Прес, 2006. – 598 с.

6.  Лекції з історії світової та вітчизняної культури: навчальний по-сібник/ за ред. проф. А. Яртися та проф. В. Мельника. – 2-ге вид., перероб. і доп. – Львів: Світ, 2019. – 568 с.

7.  Українська та зарубіжна культура: навч. посібник/ М. М. Зако-вич, І. А. Зязюн, О. Л. Шевнюк та ін.; за ред. М. М. Заковича. – 4-те вид., випр. і допов. – К.: Знання, 2019. – 589 с.

8.  Яковенко Н. М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінцяXVIII століття/ Н. М. Яковенко. 3-тє вид., перероблене та роз-ширене. К.: Критика, 2020. – 584 с.

Додаткова:

1.  Аркас М. Історія України-Руси/ М. Аркас. – Одеса: Маяк,1994. – С. 58–66.

2.  Баран В., Баран Я. Історичні витоки українського народу. – К.: Генеза, 2005. – 208 с.

3.  Бурдо Н. Б. Сакральний світ трипільської цивілізації/ Н. Б. Бур-до. – К.: Наш час, 2008. – 296 с.

4.  Вівчарик М., Капелюшний В. Українська нація: витоки, станов-лення і сьогодення: навч. посібник. – К.: Олан, 2003. – 283 с.

5.  Войтович В. Українська міфологія/ В. Войтович. – К.: Либідь, 2002. – 664 с.