Урок дослідження Життєвий і творчий шлях Миколи Куліша. Художнє відтворення проблем українізації в комедії «Мина Мазайло»

Тема: Життєвий і творчий шлях Миколи Куліша. Художнє відтворення проблем українізації в комедії «Мина Мазайло»

 

Мета: ознайомити студентів із життям і творчістю драматурга, зʼясувати тематику і жанрову специфіку, традиції і новаторство його творчості; розкрити суть процесу українізації як життєвої основи комедії «Мина Мазайло»; спонукати студентів до осмислення уроків історії; сприяти виробленню у студентів громадської позиції.

Тип заняття: вивчення творчості письменника

Форма проведення: дослідження

Методи і прийоми: евристична бесіда, дослідницький метод, узагальнення, порівняння, робота в групі та в парах, інсценівка, відеофільм

 

Перебіг заняття

 

І. Мотивація навчальної діяльності. Повідомлення теми і мети заняття.

 

ІІ. Вступне слово викладача.

Миколі Гуревичу Кулішу судилося прожити лише 45 років. Але за цей час він встиг зробити незрівнянно багато. Його творче життя сучасники порівнювали з феєрверком: «Барвисте, яскраве, гарне і… скороминуще». Десять років всього письменницького стажу – десяток п’єс, що з них майже кожна була не тільки вдалим драматургічним матеріалом для блискучих, з видатним успіхом у глядачів, спектаклів, але й сама – теж майже кожна – певним етапом у розвитку мистецтва – прекрасним заспівом сучасного реалістичного театру! Це була «кулеметна черга» п’єс – жоден із вітчизняних драматургів (рос., укр. та ін.) не виходив на кін радянського театру з таким тріумфом, як свого часу Куліш.

Доля українського села й селянина, духовні пошуки інтелігенції перших десятиліть XX ст. цінності нової генерації держслужбовців, протест у свідомості митців, психологічні тенденції в робітничому середовищі, духовний стан столичного й провінційного міст, роздуми про національно-історичний розвиток та перспективи України – ось таким виглядає зріз основних проблем Кулішевої драматургії.

Пʼєси автора пройняті відчуттям незборимого трагізму людського буття, дисгармонією духу, суспільства, світу.

У центрі Кулішевої драматургії перебуває трагедія особистості на тлі соціальних зламів і протиріч.

 

III. Сприйняття нового матеріалу

1. Із життєписом таврійського майстра ознайомить нас група біографів.

Народився митець 6 грудня 1892 року в селі Чаплинка Дніпровського повіту Херсонської губернії у сім’ї убогих селян. Мати за походженням ьула полтавчанкою, але прийшла у Таврію на заробітки і там залишилася назавжди.

Ця неграмотна жінка від природи виявилася обдарованою і мудрою. Вона мала талант розмальовувати хати, за що добре платили. Для Миколи вона назавжди залишилася молодою: померла, коли синові було 8 років

З ранніх літ Миколу вабило привілля й бур’яни, як і малого Шевченка. Прийшлося і йому пасти ягнят. Рідна домівка лякала цвілими стінами, порожнім посудом. Про це Куліш залишив такі спогади: «Початок мого дитинства – самотність у хаті й схильність до блукання. Базар вабив мене недогризками, ярмарок – каруселями, церква – процесіями та хоровим співом; весілля – своїми обрядами і музикою; похорони – поминаннями й бубликами, та ще й тим, що на похоронах мене не били».

Був непосидючим і мав через це багато неприємностей. Якось вранці мати зібралася до церкви й на базар, розбудила п’ятирічного сина, обняла, приголубила и наказувала:

– Я нескоро повернуся, мій сину, бо багато маю справ, та ти хати не кидай та далеко не бігай! Я з базару пряника принесу.

Микола обіцяв бути чемним і дуже зрадів, що зможе з товаришами побігати. Ще мати не встигла з хати вийти, як він зачинив двері ззовні на патик і побіг до товаришів. Цілий день прийшлося Уляні просидіти під домашнім арештом. Вона наплакалась, згадуючи своє життя, чоловіка-пʼяницю, тяжкі злидні. Лише під вечір її визволив випадковий перехожий. Уляна була виснажена і розморена. А тут і Миколка, набігавшись, прибіг до хати і зрадів, побачивши маму.

– О, мамо! Ви вже прийшли? А пряника принесли?

– Принесла, та ще й якого! – відповіла мати. – А де це ти бігав?

– Я щойно вийшов із хати...

Не витримавши, ненька відлупцювала неслухняного хлопчиська так, що аж далекі сусіди чули його плач та материнський крик: «Оце тобі, щоб ніколи не брехав!»

Цей епізод Микола Куліш пам’ятав усе своє життя й час від часу його згадував. Як і всі сільські діти, малий Куліш мусив працювати з раннього віку.

Восени мати віддала його до школи. Навчившись грамоти, Микола практично не обминав жодної бібліотеки, і вже в 14 років розмовляв з дорослими про досягнення світової літератури, проявляючи такі знання класики, які мав далеко не кожен дипломований учитель-словесник.

У 1905 році хлопчина – вже учень чотирикласного міського училища повітового містечка Олешки. Виявляється, щоб здібний хлопчик продовжував освіту, його колишні учителі зібрали для цього 100 карбованців Та коли закінчилися гроші, Микола позбувся даху над головою і шматка хліба. Хлопчика тоді прийняли до притулку і він далі відвідував училище. У цьому притулку завідуючою була «стара карга» з якої пізніше письменник списав шовіністку Баронову-Козино для «Мини Мазайла». Вона знущалася з хлопчика, а він не вмів і не бажав терпіти.

Спрага знань повела Миколу й у п’ятий клас приватної чоловічої гімназії, де він захопився музикою, літературою, створив драматичний гурток з ровесників і сам для нього писав репертуар. Читав однокласникам сатиричні вірші і редагував усі стінгазети та рукописні журнали що виходили у цьому навчальному закладі, малював карикатури. У гімназії Микола Куліш здружився з талановитим хлопчиком Іваном Шевченком який пізніше ввійшов у літературу під псевдонімом Іван Дніпровський. Саме в цей період між красунею Антоніною Невелі і непоказним Миколою виникла велика любов, яка виявилася єдиною у їхньому житті

Згодом юнак вступає до Одеського університету на історико-філологічний факультет, але Перша світова війна перекреслила всі плани. Призваний на фронт, Микола злякався, що більше не побачить свою Антоніну, вирішує з нею заручитися, а згодом, 3 квітня 1915 року вони взяли церковний шлюб. Проживши разом п’ять місяців, Куліш знову йде на фронт. Воює на території Галичини, й Литви. В одному з боїв Миколу тяжко поранило в голову, і його після контузії з госпіталю відправили додому. 24 лютого 1917 р. в подружжя народилася донька Ольга, пізніше – син Володимир.

Восени 1917 року Микола Куліш повернувся живим з фронту до сімʼї. Цого обрали головою першої міської ради робітничих, селянських та солдатських депутатів. При уряді Скоропадського більше ніж півроку він відсидів у тюрмі, а при Директорії Петлюри входив до міської управи.

У Дніпропетровському повіті організував товариство «Просвіта» і став його головою. Трохи пізніше його призначили завідуючим наросвітою. Прихід денікінців припинив діяльність повітової ради. Куліш організовує у Херсоні з 1500 олешківських утікачів «Перший Український Дніпровський Полк» і став «батьком Полку». Влітку 1919 року під час другого наступу Денікіна М.Куліш у складі Червоної Армії відступає на північ України. Прийшлося терпіти голод, пережити хворобу на тиф Є свідчення, що пережите й побачене заставило Куліша дуже скептично ставитися до будь-якої з існуючих партій, і комуністом він став аж у 20-х рр. під тиском обставин (відмовитися від партквитка було небезпечно а не заради кар’єри).

Отже, як Винниченко і Хвильовий, Куліш був за соціалістичну Україну. Але – незалежну.

Повернувшись в Олешки, Микола створював українські школи, дитячі садочки, працював інспектором народної освіти, склав навіть власний буквар «Первинка». Це була перша радянська абетка, матеріал для якої зібрала дружина драматурга за 6 років вчителювання.

У непрості роки збурення в суспільстві до М.Куліша приходить муза. Спочатку Куліш навіть планував написати роман про громадянську війну, але драматургічне мислення переважило романіста в душі цієї людини раз і назавжди. Сам Куліш писав про три сфери своїх захоплень: перша – література, друга – музика (грав на скрипці, диригував), третя – театр.

Куліш став свідком страшного голоду, який охопив степову Україну у 20-х роках. Силою конфісковане в українських хліборобів зерно, радянський уряд за безцінь продавав за кордон. Світ догадувався про масштаби штучного голодомору, намагався допомогти, але більшовицька Росія допомоги не приймала.

Український письменник Мирослав Ірчан, по приїзді з Канади у 30-х роках, розповідав: «Канадці зложили кількадесят тисяч доларів і вислали для порятунку голодуючим Радянської України». З цих благородних поривів нічого доброго не вийшло. Хоча з Канади у одеський порт прибули навантажені зерном кораблі, представники радянської влади розпорядилися висипати хліб із трюмів цих кораблів у море.

На основі побаченого і почутого М.Куліш задумав викривальну драму «97».

Роки перебування в Одесі (1923-1925) – це роки боротьби між виконанням службових обов’язків і бажанням творити. Як тільки з’явилася п’єса «97», у Куліша виникла нагода вирватися до Харкова, де вирувало мистецьке життя.

Нарком освіти О.Шумський запропонував М.Кулішеві посаду шкільного інспектора в тогочасній столиці. Ейфорія перших днів і великі сподівання на розвій творчості швидко зникли, коли Микола Гурович глибше познайомився з темною стороною харківського мистецького і навколо літературного життя.

 

2. Творча співпраця із модерним театром Леся Курбаса «Березіль» (група студентів-дослідників)

М.Куліш починає наполегливо шукати можливості для продовження своєї письменницької праці.

Феноменальний успіх драми "97", що була поставлена у Харкові восени 1924 року, широкий розголос Кулішевого імені сприяють тому, що керівництво "Гарту" ставить питання про переїзд Миколи Куліша до Харкова, тодішньої столиці України.

Й з літа 1925 року драматург живе й працює в Харкові. Олешки, Одеса, Харків – така географія становлення літературного таланту М.Куліша. Харкову і в цьому ланцюжку належить найзначніша роль.

У столиці Куліш потрапив до центру духовно-творчого буття. Видатне письменницьке оточення – М.Хвильовий, Остап Вишня, В.Сосюра, Ю.Яновський, П.Тичина, І.Дніпровський, Г.Епік. Дружні й творчі контакти збагачували його художній світогляд. Для Куліша Харків – це літературні читання, зустрічі, бесіди. Безпосереднє знайомство з представниками різноманітних мистецьких і художніх напрямків, течій. Плідна багаторічна співпраця з трупою театру "Березіль" та його режисером Лесем Курбасом.

Вони зустрілися у 1925 році. Лесь Курбас, тоді вже знаменитий досвідчений режисер, і Микола Куліш – драматург, перша п'єса якого, недавно поставлена у Харкові, принесла йому всеукраїнське визнання.

Здавалося, доля зробила все, щоб Куліш і Курбас не зустрілися. Та все ж не зустрітися вони не могли. А зустрівшись, не могли не зблизитися. Лесь Курбас – свідомо чи підсвідомо – шукав серед українських митців драматурга, адекватного собі (а, може, й більшого) за масштабом хисту й самобутності. Курбасові конче необхідний був сучасний автор, твори якого дали б змогу втілити у сценічній формі найважливіші знахідки особистої режисерської філософії та системи. Микола Куліш мав потребу в могутній діяльній постаті, на яку він міг би орієнтуватися у своїй творчості. Йому також бракувало режисера, котрий підтримував би й поглиблював його драматичні пошуки, узагальнення, відкриття.

Зустріч Курбаса й Куліша була значно більшою подією, аніж знайомством двох митців. Вона мала неабияке значення не тільки для них обох, а й для освіченого суспільства. Вона стала початком їхніх дружніх стосунків і творчих контактів, що продовжувалися близько восьми років. Вона сприяла піднесенню рівня українського театру, в якому на той час домінувала агітаційно-плакатна тема і стилістика. їхня зустріч виявилася однією з тих сил, що допомогли національній свідомості глибше пізнати, осмислити й відобразити себе.

Микола Куліш вважав Леся Курбаса видатним режисером і мислителем. Куліш цінував Курбаса як аналітика мистецтва і літератури, як людину широкої гуманітарної освіти, як одного з теоретиків української культури. Курбас для Куліша був митцем, котрий не просто давав сценічне життя його творам (п'єси Куліша ставили й інші режисери), а робив це надзвичайно талановито і своєрідно. Куліш відчув, що саме Курбас з особливим інтересом слідкує за його творчістю. Жодного драматурга в "Березолі" не ставили так часто, як Миколу Куліша. Безпосередньо Лесь Курбас поставив п'єси "Народний Малахій", "Мина Мазайло", "Маклена Траса". Під його керівництвом режисери театру здійснили постановки "Комуни в степах", і "97". У "Березолі" збиралися дати сценічне життя й іншим творам Куліша – комедіям "Отак загинув Гуска", "Хулій Хурина", драмам "Зона", "Закут", "Вічний бунт", "Патетична соната", але через різні обставини (часто – через заборону реперткому) ці наміри не були втілені.

Лесь Курбас вважав Миколу Куліша провідним українським драматургом«, і неодноразово говорив про це у численних виступах, диспутах, статтях. Курбас був серед найглибших і найтонших аналітиків творчості Куліша і лишив багато цінних спостережень про його п'єси. На думку видатного режисера, в Кулішеві втілювався один з полюсів української драматургії. Відзначаючи особливість художньої манери драматурга він акцентував увагу на тому, що вона "романтична в реалістичному".

З п'яти п'єс Куліша, що йшли на сцені "Березолю", Курбас поставив три. Особливе значення для режисера і для театру мав спектакль "Народний Малахій". Це була перша для Курбаса п'єса сучасного українського митця, постановку якої він здійснив у своєму знаменитому (вже в той час) театрі. Сталося це на шостому році існування "Березоля". Нотатки, спостереження, враження сучасників приводять до висновку, що "Народний Малахій" – одне з найвищих досягнень театру Курбаса. Класичність режисерської роботи, відточеність акторських партій, неповторність сценічного оформлення, посилені філософічністю, метафоричністю й експресивністю художньої дії – усе це складало грані успіху "Березоля" у постановці Кулішевої п'єси. Приголомшені театрознавці, критики – навіть ті, хто насторожено ставився до творчої студії Л.Курбаса та її естетичного світосприйняття, – висловлювали припущення, що "Малахій" є апогеєм творчої динаміки "Березоля", Курбаса і всього українського театру 20-х років.

Феномен вистави був би неможливий без феномену художніх цінностей самого твору. Це розумів Лесь Курбас. Він надзвичайно високо оцінював п'єсу, вважав її геніальною і прираховував до найвидатніших творів сучасної світової літератури, а образ Малахія Стаканчика – головного героя – відносив до категорії "вічних" образів.

Зв'язок "драматург – режисер" був двостороннім. Твори Куліша сприяли еволюції сценічної естетики Леся Курбаса, збагаченню його фундаментальних режисерських принципів. Глибоке розуміння Курбасом законів сцени, драматургії, аналітичне сприймання художнього твору відбилися на Кулішеві, який вносив уточнення в п'єси, що бралися до постановки "Березолем". У значній мірі ця взаємодія відбувалася завдяки особливостям вдачі Леся Курбаса. Творець "Березолю" був енергійною людиною, що вміла згуртувати навколо себе однодумців, схиляти до співтворчості, захоплювати ідеями, намірами, образами.

Ім'я та постать Миколи Куліша швидко набирають ваги. Він стає однією з центральних постатей літературно-художнього процесу в Україні та безумовно головною постаттю в українській драматургії 20-х – початку 30-х років. Його п'єси ставлять театри різних стилів та уподобань. Навколо його творів спалахують дискусії – завзяті, емоційні, різкі. Його персонажі виходять за межі суто літературних образів, найпроникливіші сучасники осмислюють їх як символи доби українського Ренесансу.

Навколо М.Куліша групуються письменники. Вони визнають у ньому одного з найталановитіших, найяскравіших українських письменників. Куліша обирають другим президентом письменницької спілки ВАПЛІТЕ – чи не найпотужнішої літературної організації у Європі 20-х років XX століття. Він входить до складу редколегії провідного літературного часопису України "Червоний шлях", друкується в альманасі "Літературний ярмарок", пише концептуальну полемічну статтю "Критика чи прокурорськй допит?", де обстоює право митця на самобутність і внутрішню незалежність, зустрічається зі своїми читачами й глядачами.

У харківський період драматичний талант Миколи Куліша досяг свого апогею. У цей час Куліша знала вся Україна. "Народний Малахій", "Патетична соната", "Маклена Граса" стали новим словом не тільки в українській драматургії, а й у художньому мисленні європейських літератур.

(Демонстрація відеофільму «Микола Куліш»: https://m/youtube.com>watch)

 

3. Слово надаємо групі студентів-літературознавців.

У листопаді 1924 року драма «97» вже йшла на сцені театру ім. Франка й викликала нечуваний резонанс. За один тільки сезон у Харкові її поставили більше п’ятдесяти разів. У 1925 р. її було видано небаченим тиражем – 10 і 7 тисяч.

У радянські часи після розвінчання культу Сталіна драма «97» вже не була заборонена, хоча і з великими труднощами, але йшла на сцені, та подавали її так, що виходило, ніби не радянська влада ограбувала село, а куркулі приховали зерно, чим спричинили голодомор.

Головну увагу сконцентровано на образах комуністів. їх у творі не так уже й багато, й сам автор неоднозначно ставиться до кожного з них. Керівну посаду у слобідці Рибальчанській займає Сергій Смик. На початку твору – це фанатик комуни, дещо побідний до героїв Хвильового. Він вимагає від комуністів чесності, відповідальності, хоче бачити своїх соратників свідомими борцями за краще життя. Саме під його керівництвом було конфісковано до зернини в хліборобів зерно. Коли почався голодомор, Смик не відчував своєї провини, а береться грабувати громаду вдруге, вимагаючи віддати святині. Сергій Смик веде себе цинічно, заявляючи, що привезеного хліба вистачить на посівну кампанію. Це означає, що всі, хто проголосував за конфіскацію золотих чаші й хреста, вимерли, а іншим з 97 пудів зерна не дістанеться й крихти. Але церковні скарби є власністю громади, тому й хліб мав би бути поділеним між усіма. Негативною рисою сільського голови є й те, що у своїй мові він вживає багато русизмів.

Мусій Копистка заявляє, що голоду не боїться, бо й раніше голодував, але тоді ще не було радянської влади. Але чому він голодував? Тому, що був ледацюгою, як і його жінка. Однієї зими вони продали батьківську хату, а до весни проїли й пропили гроші за неї. Копистки вважалися втраченими людьми за нестримний потяг до спиртного. Для нього колгосп був не страшний, бо він не мав жодного майна. Мусій інтуїтивно відчув, що йому відкрита дорога до керівних посад.

Приходить до Василька не грамоти вчитися, а запозичувати партійні слова – паролі, створює конфлікт між матір’ю і сином Стоножками, спонукає Василька підглядати і доносити.

Оголошує себе ревкомом, дні і ночі просиджує в сільраді, посилаючи дружину довідуватися, хто ще вмер за останню добу. Коли ж у селі стався факт людоїдства, шоковані селяни привели злочинців до «ревкома», сподіваючись на справедливий суд, та дарма, бо «ревком» лише хотів мати всі права й не мати жодних обов’язків. Перед лицем смерті Копистка теж не був мужньою людиною.

Цікавим є також образ Панька. Голод на селі й страшна статистика заставили Панька прозріти. Він прямо заявляє, що революція зробилася не цікавою. За порадою звертається до найбільшого сільського авторитету – багача Гирі. Заради того, щоб вижити, згоден на шлюб з розпусною жінкою Лізою. Те, що Панько роздає голодуючим у церкві по ложці ячменю, можна розцінювати і як його спокуту перед громадою, в якої з Смиком конфіскував зерно.

Гиря і Годований – найбагатші селяни слобідки. Гиря добре знає психологію більшовицької влади. Пляшкою самогону він відкупився від обшуку. Саме Гиря і Годований, а ще радянська влада, рятують односельців від голоду й роблять це саме в церкві, теж, як і громада, пограбованій комуністами. Поведінка Гирі й Годованого розвіює комуністичний міф про те, що голод стався через те, що куркулі сховали зерно. Якщо й поховали, то, виходить, не від своїх односельців, а від злодійської радянської влади. У творі фігурує «ложка вареного ячменю».

Це словосполучення вжито в прямому значенні, письменник підкреслює, що не так уже й багато треба було харчів, щоб врятувати умираючих.

Гирю й Годованого не було жодних причин арештувати й у перспективі – розстрілювати, адже ніякого злочину вони не скоїли. Але у таких людях, які були відповідальними за долю громади, вбачала небезпеку радянська влада, бо підривали її політику, не боялися чинити опір їй і подавали приклад іншим.

 

4. П’єса «Народний Малахій»

Колишній містечковий листоноша. Двадцять сім років співав у церковному хорі, а коли настала революція – замурувався в комірчині, на світ божий вийшов тільки «як зайшла непа». Причому вийшов оновлений, з «голубою мрією» про соціалізм, яку йому хочеться якомога швидше втілити в життя, не зупиняючись навіть перед «реформою людини». Тому й посилає Малахій свої проекти в Харків, до Ради Народних Комісарів, тому й покидає домівку з дружиною та доньками, тому й проголошує себе «Народним Малахієм»...

Але це лише зовнішній, видимий бік образу, змальованого М.Кулішем. Бо хто ж такий Малахій Стаканчик за своєю суттю? Невидимий пророк? Фанатик більшовизму? Божевільний? Просто чудій? Новітній містечковий донкіхот? Бунтар проти зужитих суспільних форм? Кожне з цих визначень – неповне само по собі. Тому що Малахій – унікально багатогранний образ.

Домінанта перша: фанатична віра. Вчорашній містечковий листоноша, який начитався в комірчині більшовицьких книжок, вийшов із сховку з гаслами, що їх людина кінця 20-х рр. чула щодня багато разів. Власне, повіривши в «голубу мрію», він зробив те, до чого його (й усіх інших) закликали політичні гасла. «Повимітав з душі павутиння релігії», зрікся родинного стану, навіть свою канарейку випустив на волю. Тепер його самого не заманиш додому нічим. «Заради вищої мети» він готовий навіть прийняти смерть.

Перед нами, по суті, живе втілення тієї «нової людини», закликами будувати яку була виповнена радянська пропаганда 20-х рр. Повіривши в заповіді соціалізму, Малахій Стаканчик став їхнім фанатичним проповідником.

Своїм «Народним Малахієм» М.Куліш сказав те, чого не наважувалися казати інші: про заміну старої релігії – релігією новою, соціалістичною. Сказав про небезпеку соціальної ідеї негайного запровадження соціалізму, з якою фанатично носиться Малахій, обертається злом. Кулішів Малахій уособлює безоглядне реформаторство, за яким – утопізм. З утопізму, власне, й починається драма Малахія Стаканчика. Запалений утопічною ідеєю «реформатор», бере на себе невдячну роль місіонера, який порушує «природний стан речей», виявляючи зухвалу сваволю і претендуючи на місце, йому не властиве.

Домінанта друга: донкіхотство. Є в Малахієві донкіхотське начало. Як і герой Сервантеса, він кидає усталене та безпечне життя, бунтуючи проти його застиглих форм. Своїй мрії Малахій готовий служити безоглядно і саможертовно. У бунті вчорашнього листоноші є чимало кумедного, але й трагічного – теж. Він самотній, а людська самотність, неприкаяність завжди є драмою.

Призабутим ідеалізмом віє від його безуспішних, наївних, чудернацьких намагань усіх зцілити, наставити на путь істинну...

Крізь химерну, впереміш із болем, патетику слів Малахія про «нову Фавор», «Преображення України», про «реформу людини і в першу чергу українського роду» чується Кулішеве сум'яття... Воно виростало із складних почуттів українського інтелігента кінця 20-х рр., який уже бачив, що вчорашні його мрії про «голубий соціалізм», задля якого він під червоним прапором ішов на революційні барикади, не знаходить продовження в дійсності, навіть навпаки – обертається безумством, насиллям над людиною, соціальним прожектерством, витісненням України... з самої України. Але мрія в тому інтелігентові ще жила, на її здійснення він поклав свою молодість, а тепер із жахом бачив, що в наступові безумства є і його, мрійника-соціаліста, провина. Звідси – і сумʼяття драматурга, звідси – суперечливість, асиметричність образу Малахія Стаканчика.

 

III. Первинне усвідомлення викладеного матеріалу.

1. Слово викладача.

А чи знаєте ви, що з давніх-давен, ще козаки придумували своїм побратимам прізвища чи прізвиська за їхніми характерними ознаками, властивостями, вдачею. Підковою називали того, хто вмів підкови розгинати, Кобзою – грати та співати. А як могли утворитися такі козацькі прізвища? Неїжхліб, Панібудьласка, Непийпиво, Цьомко, Ловивітер та їм подібні?

Чи знаєте ви походження та значення свого прізвища?

Трапляються випадки, коли прізвище ображає гідність людини. У такому випадку закон передбачає право на заміну. З чимось подібним зіткнувся і сам М.Куліш, пишучи свою драму «Мина Мазайло», зайшов до загсу, щоб пересвідчитися, як саме можна поміняти прізвище, адже знав, що за часів царизму це зробити можна не так просто. Бо згоду на це мав дати сам цар.

Біографія драми дуже коротка: завершено твір у грудні 1928 року, в січні 1929 р. прочитано в «Березолі», 18 квітня – березільська прем’єра, 22 березня 1929 р. – прем’єра в Дніпропетровському театрі, 23 квітня – Франківська прем’єра, а також у цьому році постановки у театрах Одеси, Вінниці, Житомира, Херсона, Маріуполя, Києва, у 1930 – львівський театр, у 1953 – на сценах Нью-Йорка, Філадельфії, Детройті, Грузії.

Драма «Мина Мазало» була видана у Харкові 1929 р. окремою книжечкою. Та через дуже короткий час на довгі роки п’єсу вилучили з ужитку й лише за кордоном побачила світ у 1955 р.

 

2. Аналіз особистостей трагікомедії «Мина Мазайло»

– По-перше, драму неможливо перекласти іншою мовою, бо при перекладі втрачається обігрування українських та російських слів.

– По-друге, у творі нема позитивних персонажів. Дядько Тарас надто ущербний, половинчастий у своїх думках і вчинках, надто легко здає свої позиції. Мокій – не патріот, а скоріше тільки науковець, якщо рідна мова цікавить лише з фахової точки зору.

– По-третє, прізвище Мазайло чи навіть повне Мазайло-Квач – не є ганебним. Хоч як Мина нарікає, та воно не завадило йому, міщанинові, зробити кар’єру, одружитися, жити в достатку.

– По-четверте, у творі містяться натяки як на облудність скоропостижно!' радянської українізації

– По-п’яте, фіаско для Мини було можливе тільки в літературному творі. В реальному житті більшовики всіляко підтримували таких перевертнів як Мина, уміло використав їх для боротьби зі справжніми патріотами тієї ж нації, до якої вони належали, а українців проти українців – насамперед.

 

3. Аналіз образів героїв.

– Яке ваше враження від Рини?

– Чи подобається вам її ім’я? Чому? Утворіть пестливе. Від якого імені походить ім’я Рина?

– Чи можна вважати високоінтелектуальними батьків, які при виборі імені для дочки зупинилися саме на такому?

– Якою постає Мазайлиха з перших сторінок трагікомедії?

– Чим від Рини та її матері відрізняється Уля Розсоха? Чи зображено цю героїню в еволюції.

– Знайдіть той епізод, коли Рина, граючи на братових почуттях до рідної мови, отримує для себе певну вигоду. Про що це свідчить?

– Для чого М.Куліш вводить у драму епізод з телеграмою? Чи дає цей епізод хоч схематичне уявлення про тьотю Мотю? (Мотрона Розторгуєва – живе втілення російського шовінізму: «Дивлюсь – не «Харьков», а «Харків»! Нащо, питалось, навіщо ви нам іспортілі город?», «Да єтого не может бить, потому што єтого не может бить нікада», «Адже ж на голову мене вже обрано... Принаймні заперечень не було. Ну, милі мої ви люди, невже ви не довіряєте, і кому?.. Мені, Мотроні Розторгуєвій, з Курська?.. У вас-то, мої милі, пошана до руської людини, нарешті, до Курська єсть?», «Та українці – то не руські люди? Не руські, питаю? Не такі вони, як усі росіяни?», «Тепер я розумію, що таке українська мова. Розумію! Австріяцька видумка, так!»

«Ви серйозно чи по-вкраїнському?», «А хіба селяни – українці? Селяни – мужики», «Яка у вас провінція, ах, яка ще провінція! Ой, яка ще темрява! Про якусь українську мову спорять і справді якоюсь чудернацькою мовою балакають. Боже! У нас, у Курську, нічого подібного! Скажіть, будь ласка, у вас партійці балакають цією мовою?»)

Тьотя Мотя агресивна, це людина з низькою мораллю та культурою. До української мови в неї зверхнє і відразливе ставлення, бо ця жінка не боїться в очах присутніх датися розпусною, цинічно кажучи: «Краще бути зґвалтованою, ніж українізованою!»

Тьоті Моті суттєво поступається її антипод дядько Тарас з Києва, який не вистояв під натиском шовіністки, злякався її шантажу. Куліш підкреслив, що бути українським патріотом в Україні дуже небезпечно, що за це карають. Дядько Тарас є втіленням слабкого, половинчастого патріота, що здатен йти на компроміс, рятуючи другорядні дрібниці, а не національні скарби (н-д: корінь старого прізвища, пісні, танці, а не мову, історію, національні ідеали). В образі дядька Тараса прослідковуємо риси романтика, людини, що живе славним історичним минулим, а не сьогоденням.

Мокій – цікавий літературний герой. Письменникові вдалося в інтерпретації Мокія передати красу української мови, її неперебутність. Спроба Мокія відновити другу частину прізвища дещо наївна, але вона свідчить про намагання юнака не тільки на словах, але й на ділі не зрікатися свого, рідного, спадкового. Та позитивним персонажем його вважати не можна, бо на ділі, це не патріот, а науковець, якого мова цікавить виключно як лінгвістика.

Інсценізація уривку II дії трагікомедії М.Куліша «Мина Мазайло»

Сцена «правільних проізношеній»

Слово викладача. Отже, невипадково цей твір М.Куліша називають «філологічною комедією». Справді «Мина Мазайло» твір оригінальний, новаторський, побудований на дискусійній основі в комедійній формі. Тут і гротеск, і сатира, досконалість діалогу, гострота реплік, широке використання прислів’їв, приказок, порівнянь, метафор, парадоксів. Образи героїв живі, колоритні. Наявність народної говірки, гумору. Кулішеві п’єси відрізняються від інших поєднанням ліричного та соціального, символічного й алегорійного, інтимно особистісного та масштабно людського.

 

ІV. Домашнє завдання.

1. Написати твір-мініатюру «Що означає моє прізвище і звідки воно походить»

2. Письмові міркування про свою участь в інсценуванні обраного уривка.

3. Відгук-рецензія глядача-критика про звіт однієї з груп або порівняння обох груп.

4. Створення власного варіанта п’єси на основі невеликої народної казки або уривка.

5. Складання невеличкої інсценівки на будь-яку тему.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

«97» – 1922 р.

«Хулій Хурина» – 1925 р.

«Зона» – 1926 р.

«Народний Малахій» – 1927 р.

«Мина Мазайло» – 1928 р.

«Патетична соната» – 1929 р.

«Комуна в степах» – 1931 р.

«Вічний бунт» – 1932 р.

«Маклена Ґраса» – 1933 р.

«Прощай село» – 1933 р.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СЛОВНИК

Драма – 1. Один з основних родів художньої літератури, що зображує дійсність безпосередньо через висловлювання та дії самих персонажів. 2. Один із жанрів драматичного роду, поряд з комедією, трагедією, це п’єса соціального чи побутового характеру з гострим конфліктом, який розвивається в постійній напрузі.

 

Трагедія – драматичний твір, де зображуються нерозв’язані моральні проблеми, що призводять, як правило, до загибелі героя.

 

Гротеск – художній сатиричний прийом, заснований на зумисному перетворенні дійсності, яка стає химерною, незвичайною; поєднання реального з фантастичним, комічного з трагічним.

 

Сатира – різке осміяння суспільних вад за допомогою сатиричних засобів.

 

Модерн – 1. Декадентський напрямок у мистецтві й літературі кінця XIX – початку XX ст.; модернізм (у 1 значенні). 2. Стиль, характерний для декадентського напрямку в мистецтві. 3. Сучасний, модний.

 

Шовінізм – найреакційніша форма націоналізму, що пропагує національну винятковість, ненависть до інших національностей, розпалює ворожнечу між країнами й народами.

 

Націоналізм – рух, спрямований на боротьбу за незалежність нації, народу проти іноземних гнобителів; рух за збереження й розвиток національних традицій, культури, мови, літератури, мистецтва.

 

Міщанин – людина, що забула минуле, відмовилася від національних традицій, втратила моральні орієнтири, цінності.

 

Ренегат – 1. Той, що перейшов у табір противника, зрадник, відступник. 2. Людина, що зреклася своєї віри, переконань.