Урок літератури рідного краю "Із скарбниці поліських талантів. Зоя Милашевська "Повість про вчительку"

Тема.             Із скарбниці поліських талантів. 

           Зоя Милашевська «Повість про вчительку»

Мета: познайомити учнів із життям і творчістю мужньої письменниці-бердичівлянки Зої Милашевської, з’ясувати причини написання твору, автобіографічні елементи в ньому, стимулювати учнів до самоосвіти, виховувати силу волі, силу духу, бажання долати труднощі.

Обладнання: портрет письменниці,  роздруковані уривки з повісті, ілюстрації, запис музичних творів Бетховена.

Хід уроку

 Вступне слово вчителя. Мотивація навчальної діяльності.

 У нас сьогодні не звичайний урок, цей урок – данина пам’яті незвичайній жінці, талановитій письменниці, мужній полісянці – Зої Матвіївні Милашевській. Доля, здавалося б, обділила її всім: можливістю самостійно рухатися, повноцінно спілкуватися з ровесниками, відчути справжній смак життя. Та дечого не врахувала: нездоланної сили волі, бажання вчитися, пізнавати нове, а головне – бути потрібною людям. Саме під таким девізом прожила життя Зоя Матвіївна. Невимовний фізичний біль не знищив у її серці любові до людей, оточуючого світу, не затамував злоби на долю.

Витримувати всі труднощі, біль й тривоги їй допомагала найтурботливіша і найтерплячіша, найніжніша і найпривітніша жінка у  світі – мама, яка, працюючи вчителькою,  знаходила в собі наснагу дарувати турботу і любов й іншим дітям. Пам’ять про неї Зоя Милашевська увіковічнила у своєму творі – «Повість про вчительку», докладніше з яким ми познайомимося сьогодні на уроці.

 І Оголошення теми  та мети уроку.

        ІІ Здобуття нових знань.

Життєвий та творчий шлях Зої Милашевської.

      Зоя Матвіївна Милашевська народилась  11 березня 1929 року  у Бердичеві в сім’ї робітника-залізничника. Освіту здобула вдома завдяки  мамі, Ганні Архипівні, вчительці початкових класів залізничної школи, книгам,  наполегливості та силі духу. Зоя була здібною ученицею, надзвичайно любила читати, слухати класичну  музику,  захоплювалась вивченням мов.  

      Закінчила з відзнакою два вузи, вільно володіла, крім української та ро-сійської, ще чотирма мовами.   

      У квітні страшного 1938 репресували батька.

      Кілька разів її пробували оперувати. З’являлася іскорка надії на одужання і… згасала в нових приступах хвороби.

      Ясним  промінцем  стало  знайомство  із житомирським поетом і  перекладачем, Борисом Теном (Миколою  Васильовичем Хомичевським).

      Літературний шлях Зої  Милашевської  розпочався перекладами творів з французької, німецької, англійської мов на українську. 

2                                                                         

       В 1962 році було надруковане  оповідання-дебют «Перше випробування».

Друкувала за допомогою дерев’яної палички. Не влучала, дерев’яшки падали, піднімала їх знову. Іноді здавалось, що вона нічого не зможе написати – неслухняна машинка забирала всі думки і сили, задуми плутались в голові і зникали, як тільки вона доторкалась до машинки. Та все ж кожен ранок Зоя знову і знову вставляла дерев’яні палички між неслухняні пальці і стукала, стукала ними по літерах…

 «Зоя Матвіївна працювала як одержима, – згадує  Валентина Василівна Медведєва, – за чітко виробленим внутрішнім графіком. Вона намагалася відшліфувати грані своєї творчості до алмазного блиску, бо відчувала себе не на провінційній обочині, а на бистрині життя.

        Тільки й чути було монотонний стукіт палички по клавішах портативної друкарської машинки (бо ж безпосередньо пальцями цього робити не могла). Іноді в потугах народжувалася тематика, бо життя для неї – це, в основному, споглядання зі своєї невеличкої кімнатки у простір вікна, за яким розкинулися розлогі яблуні. Отож, скільки снаги, скільки витримки і творчої фантазії потрібно було, щоб творити, щоб слово було щирим і вагомим!»

  Перу Зої Милашевської належать також повісті «І знову дощ», «Кохання мужніх», оповідання «Людина людині», «Буденщина», «Яшо існуєш ти...». Водночас перекладає на українську мову кілька дитячих книжок.

У 1973 році стала членом Спілки письменників СРСР.

       Зоя Матвіївна  підтримувала тісний зв'язок з письменниками  Бердичева, Житомира. Спілкувалася із   Є.Концевичем, М.Степанюком, М. Пасічником, О.Опанасюком, С.Плачиндою та іншими.

     

Історія написання «Повісті про вчительку»

  Перша книга побачила читача у 1966 році й принесла нестримний водоспад радості, почуття творчого самоствердження.

Та радість затьмарило невиправне горе: в цьому ж році (1966) помирає мама. Посутеніло у дівочому віконці, на довгий час була забута друкарська машинка. Обезсилена втратою, Зоя шепотіла: «Кому я тепер потрібна? Краще вмерти, ніж бути комусь тягарем…»

       А на гілках проти вікна співають птахи. По стежці, що веде через сад, поспішають діти. До тієї школи, де багато років працювала мама. Мама… і серце розривається від невигойного суму. Ні! Мати не вмерла. Вона з’явилась − найрідніша і найкраща, добра і уважна, з чуйним серцем і великою душею – у новій книзі Зої Милашевської «Повість про вчительку».  

  Молода вчителька  Ганна Архипівна  потрапляє на роботу в одне із сіл Бердичівського району. Школа, вихованці, сотні щоденних клопотів. А далі  − розлука з коханою людиною, зрада, сухе повідомлення про те, що одружується  з  іншою.  Та  великодушне  серце пробачило, коли через певний час її знайшов його лист, в якому Дмитро лаконічно повідомляв, що

3

«нещодавно померла від сухот його дружина, він  же, як завжди, зайнятий, маленька дочка залишається напризволяще». Пробачила, бо відчувала, що потрібна цьому маленькому створінню, яке є рідним тій людині, котру й досі кохає. Стосунки з маленькою Майєю складались нелегко. Дівчинка  сторожко ставилась до Ганни Архипівни, хоча та докладала  усіх  зусиль, щоб  створити  атмосферу  родини,  у якій панують розуміння, взаємоповага і щирість.

      Ганниної прихильності прагнула ще одна людина – Сергій, товариш Дмитра – толерантний, ніжний. Та залишилася незрадливою власному коханню.

      Так віддано й з душею ставилась і до роботи. Коли у буремні роки громадянської війни якась банда спалила школу, заняття не припинялись ні на день – по черзі тулились у будь-чиїй хаті. Вчителька була промінцем, який освічував неписьменним селянам шлях не тільки до наук,  а й до знань про події, що відбувалися у країні. Часто, збираючись у чиїйсь хаті, вони просили Ганну почитати їм, розповісти щось. Найчастіше вона брала до рук «Кобзар» Тараса Шевченка…

      Стосунки ні з чоловіком, ні з маленькою Майєю не складались. У хвилини відчаю виникала думка піти геть з цієї родини, переповнювала чашу терпіння втома від постійного приниження і безпорадності. І, можливо, так би і зробила, якби не … Майка, яка, ніби відчула у той  день, що Ганна хоче залишити їхній дім, обняла за ноги і вперше за чотири роки назвала її мамою.

      Народження Юрка, можливо, не скріпило сім’ю, та назавжди поклало край думкам про розлучення. Хлопчик народився хворим, і тепер усі материні зусилля були спрямовані на те,  щоб його  вилікувати. Хвороба то відступала, то знову нагадувала про себе  важкими нервовими приступами.

     Одного  вечора Дмитро прийшов дуже схвильований, наче  приречений.    

 Таким вона його ще не бачила, як і не бачила таким ніжним і лагідним. Він жадібно оглянув хату, своїх рідних, ніби прощаючись. Обнявши, попросив вибачення за все у Ганни, сказав, що у нього неприємності на роботі і що йому треба їхати зараз в обласний центр, адже має  щось  довести – і щез у пітьмі. А на ранок – жахливе повідомлення про нещасний випадок на дорозі. То був 1938 рік… Слово «репресії» відкрито тоді не вживалось…

      На малому Юркові це відобразилось страшним загостренням хвороби. Та мати робила все, щоб хлопчик одужав, невідомо звідки черпала у собі силу, ніжність, лагідність, чуйність, терплячість і головне – віру в одужання, якою мимоволі  переймався й син. Він змалку був допитливим, зачитувався творами М. Коцюбинського, Т. Шевченка, любив музику, мріяв навчитися  грати  на  скрипці. Давав  уроки  музики   Юркові  поважний  й  водночас  лагідний  Арон Давидович. Та не  судилось   цим   зустрічам тривати довго: їх, як і все інше, перекреслила кривавим помахом війна, яка принесла незміряну й досі кількість  горя, жорстокості,  безглуздих смертей.

        Нарешті  рідне місто було визволено від окупантів. Шляхами  війни  простував  сорок  четвертий  рік…

4

        Ганна Архипівна, хвилюючись, ніби вперше, йшла до школи, де на неї чекали діти – її повоєнний 4-Б, в якому було п’ятдесят п’ять учнів-пере-ростків, котрі під час війни віддавались чому завгодно, тільки не урокам, не книжкам. Та на всіх у неї вистачало терпіння, уваги, мудрості. Навіть затяті шибайголови ставали слухняними й розсудливими під поглядом розумних очей вчительки, в яких далеко у глибині була прихована невимовна жура; корилися голосу, у якому вчувалася тиха материнська мелодія.

       Якось, прийшовши зі школи, Ганна Архипівна звернулась до сина з проханням, щоб той допомагав відстаючим учням. Вона добре розуміла, що цим розширить синові коло спілкування, зміцнить віру у те, що він не пасивний спостерігач життєвих подій, а активний їх учасник. У цьому проявлялись її високий професіоналізм, прекрасне знання людської психології й, звичайно, безмежна материнська любов та турбота.

      Коли хвороба трохи відступала, Юрій ходив до заводського клубу, де здружився  з  керівником заводської самодіяльності Марком, який допомагав хлопцеві,  готував  до  обласної  музичної  школи.  Юрко вчився нотної грамоти, мріяв написати мелодію для мами.

      У повісті яскраво прослідковуються біографічні мотиви. Образ вчи-тельки – це образ самої Ганни Архипівни, розповідь про життя і педагогічну діяльність якої лягла рядочками літер на папері. Хворий син Юрко – то сама Зоя, яка щохвилини відчувала мамину любов, ніжність, турботу, навіть коли її не було поруч. Інші персонажі, образи яких також взяті із життя, у повісті мають інші імена.

      Дійсно, твір здебільшого автобіографічний. Та все ж фінал його не збігається із реальними подіями. Чому? Мабуть, тому, що Зоя Милашевська була оптимісткою, вірила у краще. Тому стежки її літературних героїв все  ж  таки  прямують  на  широкий  шлях,  що веде до радості, досягнення мети,  взаємного  щирого  кохання  і, ясна річ, перемоги над хворобою, хай навіть це, на жаль, не відповідає життєвим реаліям.

      Отож Юрко перемагає хворобу, зустрічає своє кохання, щасливий із дівчиною Роксаною, влаштовується на роботу  у мамину школу. А одного прекрасного дня сива мати чує по радіо трансляцію концерту самодіяльних композиторів із Житомира… «Серце забилось у передчутті чогось надзви-чайного. Немов має здійснитись її давня-давня мрія про щастя, яке супроводжувало її все життя на віддалі, бавилось з нею в піжмурки – і тільки тепер з’явилося відверто, не ховаючись.

      –Юрій Яворинський – «Колиханка», цей твір молодий композитор при-свячує своїй матері. Виконує автор – Юрій Яворинський…

      Теплі, наче літній дощ, котилися сльози по блідому зморшкуватому обличчю. Полилася  ласкава мелодія, ніби мати нечутно співає над дитям, довіряє колиханці і свої сумніви, і тугу, і свої сподівання. Вона ж гадала ін-коли: син нічого не запам’ятав, виріс байдужим до всього, що її торкається. А він же не забув її найменшої тривоги, найменшого неспокою, жадання радості, та розповідав про це лише тепер… Скрипка співала, розпорошувала

5

світле бриніння, піднімала наспів до найвищої напруги…»

      Юрко здійснив свою мрію – написав мелодію для мами, в якій висловив глибоку вдячність і любов, котру раніше таїв од всіх, а, може, і від самого себе.        

     

   Основні риси стилю Зої Милашевської:

•              розкриття соціального змісту загальнолюдських цінностей;
•              висвітлення гострих і складних соціально-психологічних колізій;
•              гармонійна єдність змісту і форми;
•              введення у твори автобіографічних моментів;
•              оптимістичний світогляд (більшість творів мають щасливий фінал);
•              майстерне зображення внутрішнього світу персонажів;
•              закоханість у людину (у творах здебільшого позитивні герої);
•              відповідність обраному жанру;
•              лірично-філософські відступи;
•              метод незакінчених речень;
•              образність мови, високохудожнє змалювання пейзажів.

 Учні підтверджують сказане цитатами із твору.

ІІІ Підсумок уроку

  Що вас найбільше вразило у повісті?

  Чи можна назвати повість автобіографічною і чому?

      Чи можна стверджувати, що Зоя Милашевська здійснила життєвий і            творчий подвиг?

       Життя Ганни Архипівни – самореалізація чи самопожертва?

Заключне слово вчителя

13 серпня 1994 року – день, коли серце мужньої полісянки відбило свій

останній удар…

       У березні 2004 року в Бердичівській міській бібліотеці відбувся   вечір   пам’яті, який був присвячений десятій річниці з дня смерті  письменниці.

      У  жовтні  1996  року сесія міськвиконкому  постановила  ІІ  провулок    

Газопровідний  назвати ім’ям  Зої Милашевської. А на будинку, в якому вона проживала, немає навіть меморіальної дошки. Екземплярів  виданих книг залишилось дуже мало. Дві книги  і досі лише у вигляді   рукописів...

          Зоя Матвіївна, як і мати, мала педагогічний хист. Після  уроків  до неї  приходили школярі,  з  яким вона спілкувалася, допомагала у навчанні.  Діти часто ділились із нею найсокровеннішим. Це спілкування допомагало у творчому пошуку, бо саме з них вона писала героїв своїх творів. Знала імена не  тільки дітей, а й їхніх батьків. Радість спілкування їй приносили також і квіти, які вона просто обожнювала. Тому під вікном завжди був прикріплений  ящик  із  сезонними  квітами,  з якими  Зоя Матвіївна кожен ранок віталася, тішилась ними,  адже  це  була  часточка прекрасного світу, котрий для неї обмежила безжальна хвороба.

  Із спогадів Валентини Медведєвої: «Дуже любила дітей і раділа кожній їхній витівці, бо вважала, що дітям  вони завжди повинні бути притаманні:

6

дорослими і серйозними встигнуть стати завжди. Тому, мабуть, так любили ходити до неї хлопчики і дівчатка (в основному учні школи № 14) і ділитися своїми невеличкими «секретами». Вона віддавала їм свою енергію, якою сама наповнювалася і черпала від тих,  хто постійно подавав їй руку допомоги, хто наставляв її на творче сходження».

           Ця жінка здійснила воістину і життєвий, і літературний подвиг! Їй, мабуть, була рокована саме така доля – закосичена тернами і трояндами.   

ІV Оцінювання з аргументуванням.

V   Домашнє завдання

1  Опрацювати конспект.

2. Зв’язна відповідь «Автобіографічні мотиви у творі Зої Милашевськоі  «Повість про вчительку»»

3.*Твір-посвята вчителю «Крізь все життя я пронесу ваш світлий образ незгасимий»

 

 

ЛІТЕРАТУРА

 

1. Баштан М.І. Зої Милашевській – 50. // Літ. Україна. − 1979. −  13 бе-резня. − Ст. 4.
2. Домчин В.М. Про мужніх. // Рад. Житомирщина. − 1976. −  23 жовт-ня. − Ст. 2.
3. Жадань і задумів неспокій. Спогади про Бориса Тена. З творчої спадщини письменника. / Упоряд. Журавський А.Ф., Ленець К.В. – К.:  Радянський письменник , 1988. – Ст. 328-333.
4. Латинін В.О.  З племені Корчагіних. // Комс. зірка. − 1977. − 18 серп-ня. − Ст. 3.
5. Латинін В.О. Через муки до радості. // Рад. шлях. − 1979. − 29 серп-ня. − Ст. 3.
6. Літературна Житомирщина. Бібліографічний довідник. / Упоряд. Шинкарук В.В. –  Ж.: Льонок, 1993. – Ст. 45.
7. Медведєва В.В. З когорти мужніх. // Земля Бердичівська. − 1999. − 10 березня. − Ст. 4.
8. Пантеон бердичівських імен. / Упоряд. Пасічник М.П. – Б.: Бердичіврегіонвидав, 2004. – Ст. 89-93.
9. Сидоренко М. В. З династії Островських. // Комс. зірка. − 1975. − 25 березня. − Ст. 3.