Урок літератури рідного краю. Тема: "Мій рідний край, Луганщино моя! Тебе люблю, тобою я пишаюсь!"

Тема: «Мій рідний край, Луганщино моя! Тебе люблю, тобою я пишаюсь!»

Мета: поглибити знання учнів про письменників Луганщини, познайомити із творчістю як всесвітньо визнаних, так і маловідомих земляків; розвивати навички аналізування ліричних творів, вміння оцінити твір, художні здібності учнів; виховувати почуття прекрасного, естетичні смаки, любов до своєї малої батьківщини, гордість за своїх талановитих земляків.

Обладнання: портрети письменників, виставка творів, презентація – ілюстрація до поетичних рядків (її готували самі учні, об’єднавшись у творчі групи), мапа Луганської області з особливо виділеним на ній Міловським районом, намальоване дерево без листя, вирізані різнокольорові листочки роздані присутнім, аудіотехніка.

Тип уроку: комбінований (урок – подорож).

 (На урок запрошені гості – письменники Міловщини, автори поезій. Діти об’єднані у творчі групи: історики, географи, літературознавці, декламатори, творці)

                                                                                                  Епіграф:

                                                                                                            Любіть Україну у сні й на яву,

                                                                                              Вишневу свою Україну,

                                                                                                   Красу її вічно живу і нову,

                                                                                      І мову її солов’їну…

В. Сосюра

Хід уроку:

І. Організаційний момент, представлення гостей.

ІІ. Оголошення теми, мети, епіграфа уроку, (оформлюємо записи у зошит)

ІІІ. Вступне слово вчителя:

Любі діти! Шановні гості!  Сьогодні у нас незвичайний урок, особливий! Уже в самому епіграфі, у цих славних словах нашого славетного земляка Володимира Сосюри увесь зміст сьогоднішнього уроку, все його ідейне навантаження. Дорогі діти, із бесід на уроках, я знаю, що ви любите свою зеленокосу Україну, її безмежні, широкі степи та поля, її відомі усьому світу пісні. А ще, я знаю, ви, як і кожен справжній українець, любите та шануєте її людей – талановитих, щедрих, співучих. Бо Україна завжди славилася своїми талантами та гостинністю.      

                                  (Звучить пісня «Зеленеє жито…»)

ІV. Актуалізація опорних знань учнів.

Батьківщина – це таке величне і об'ємне слово! але у всього на землі є початок. Так з чого ж починається вона, та велика Батьківщина, для маленької дитини?

Учень: Для кожного з нас Батьківщина починається з рідної хати, з маминої колискової пісні; з рідної вулиці, села, де ми народилися і ростемо; зі школи, в якій навчаємося не тільки різним наукам, але й щирій дружбі, взаємоповазі, шанобливому ставленню до людей та іншим премудростям, які знадобляться нам у житті.

Учитель: І це справді так!  Все починається в житті з малого:

                                                   З зернини – хліб, з промінчика – зоря…

                                                   Від маминого рідного порогу

                                                   Велика Україна нас прийма!

Рідний край… Дорогий серцю куточок… Це село, де ви народились і зростаєте, у якому босоніж, росяними стежками тупотить ваше дитинство. Це наш Міловський район, який для вас не просто абстрактне слово, бо ви вже встигли стати у ньому своєрідними зірочками. Це наша багатостраждальна, але така щедра на таланти, невтомно працьовита, гостинна Луганщина. Творчість яких поетів чи письменників – земляків вам уже відома? (Діти відповідають)

V.  Сприйняття та засвоєння навчального матеріалу:

1. Вчитель: Скажіть, будь ласка, діти, що ви знаєте про історію виникнення нашого краю? Оскільки у нас сьогодні не просто учні на уроці, а творчі групи дослідників – мислителів, то звернемося по допомогу до групи істориків.
2. Учень І: Першу історичну згадку про наш край можна знайти у всім відомому «Слові о полку Ігоревім». Перше видання «Слова» з'явилося у 1800 році. Історики твердять, що у цьому літописі мова йде про наступне: 10 – 12 травня 1185 року відбулася жорстока битва між військом князя Ігоря Святославовича і половцями.  На березі річки Каяли військо Ігоря зазнало страшної поразки. Ця битва вібулася  між Сюурлієм (тобто Голою Долиною) і Каялою (Макатихою). Окремі дослідники вважають, що Каяла то нинішня Красна, а Сюурлій – Борова – притоки Сіверського Дінця. Одна з них – це територія Донецької області, а інша – територія Луганщини. 

Учень ІІ:    А ось місто Лисичанськ (найдавніше місто нашого краю) виникло у липні 1710 року. Воно мало назву Лисичий Байрак. Як і практично всі козацькі слободи, воно було засноване за наказом Петра І для захисту кордонів від набігів кримських та ногайських татар. Першими мешканцями поселення були, звичайно, українські козаки. У ХІХ столітті тут було відкрито копалини кам’яного вугілля. Вже в 60-х роках на шахтах працювало півтисячі постійних гірників. Крім шахт, був тут содовий завод, на якому тяжкою працею заробляли свій шматок хліба працівники. У 1938 році містечко отримало статус районного центру. (паралельно з розповіддю йде демонстрація презентації – ілюстрація місцевості)

Вчитель:  Звернімося по допомогу до групи декламаторів. Послухайте, як дивно і незвичайно уявив собі картину зародження промислового краю поет, наш земляк.

(Учень декламує вірш Михайла Пісеньки «Початок рідного краю»)

Лисича балка – то ярок сипучий,

Із древності земний злежалий наст.

Тут після ливню під обвалом кручі

Відкрився раптом небувалий пласт.

І засіяв, лякаючи, чорніючи,

На ввесь наш край, тоді ще степовий.

Бабки шептали: «Чортові каміння!»

Й обходили той виступ стороною.

Ішли роки, й допитливості сила

Спокою не давала мужикам.

Відколювали камінь, десь носили,

Показували камінь той знавцям…

І, розгрузивши віз свій попід тином,

Селянин, що тут довго проживав,

Із чорних брусів на звичайній глині

Біля хатини літню пічку склав.

Розвів вогонь…

І жителі села уже спішать вночі з усіх дворів:

• Дрова, - говорять,- начисто згоріли,

А піч палає, буйствує без дрів!

            Одні молились:

• Господи, знамення! –

А іншим з остраху і мова віднялась!

 Та перервалось дивне те горіння

Піч завалилась й більше не звелась!

Заїжджим людям байки рознеслися

Про диво – піч ту в різнії краї…

А каменю небаченого силу

Заносили вже в кузні ковалі. 

Уже горнила полум’ям палають,

Углиб пішов в тій балці чорний лаз…

Пройшли віки, і засвітив нам час

Твої пласти, о вугільний мій краю!

Той диво – камінь в домнах вже лучиться,

Та незабути: чорне джерело

На світ з'явилось біля Лисичанська,

Відкрило диво і тепло дало!

3. Обмін враженнями від прочитаного.
4. Евристична бесіда:

• Якою бачить поет «Лисичу балку»?
• Чи є у вірші елементи легенди?
• Який настрій виникає під час читання поезії?
• Якими художніми засобами Михайло Пісенька його створює?
• Кого або що уславлює у своїй поезії?

5. Вчитель: Хто ж він той поет, що так незвичайно увіковічив історичний буденний  факт початку розвитку промисловості у нашім краю? Давайте звернемося по допомогу до групи літературознавців.
6.  Учень: Михайло Іванович Пісенька народився 4 жовтня 1939 року в білоруському селі Новосьолки Високовського району Брестської області в селянській родині. Його дитинство пройшло на землі героїчної Брестської крепості. Долини та ліси, береги Західного Бугу, джерельні ріки, гречані поля, підліски Біловезької пущі та дзвони скорботної Хатині – все це батьківщина поета. Повоєнне лихоліття, босоноге сирітське дитинство та людська доброта і щедрість – ось те, що залишилося у дитячій пам'яті. З 14 років доля пов'язала Михайла з трудовим Донбасом. Він згадував: «Закінчилось дитинство… Куди мені іти? На шахту № 3 – 4. Її гудки мене захоплено зустрічали у цьому світі…» Була в його долі і робота вантажником, шофером і, навіть, художником – декоратором! Потім, як і всі хлопці, він пішов у армію. Після армії навчався у Львівському інституті. Захоплювався творами Тараса Шевченка і Гоголя, Пушкіна і Льва Толстого. Студіював і не переставав дивуватися словарним скарби великого нашого земляка В. І. Даля.

Україна, наш край стали для Михайла Івановича другою домівкою, яку він дуже любив і оспівував у збірках поезій «Ехо моїх весен», «Серце побратимів», «Робітниче сузір’я» та багатьох інших. 

7. Вчитель:  

Дуже добре. У нас є  мапа нашого краю. Давайте зробимо її літературною. Ми прапорцями позначатимемо міста і містечка, які подарували Україні славних, видатних синів і дочок, якими ми поправу пишаємося.

        Скажіть, будь ласка, діти, а що взагалі ви знаєте про літературну Луганщину? Яких письменників, її талановитих синів і дочок ви знаєте? Бо літературна географія Луганщини віддавна рясніє яскравими літературними іменами. Взагалі нам багато є чим пишатися, тому що серед цих імен є Володимир Іванович Даль, автор «Толкового словаря живого великорусского языка», Борис Дмитрович Грінченко, який створив «Словарь української мови».  Більше легенд, чим навіть документальних даних, збереглося про подорожі нашим краєм видатного українського філософа, письменника, педагога XVIII століття Григорія Сковороди. Є написанні ним притчі, де вказані конкретні населені пункти Луганщини. З нашим краєм пов’язані також імена Юрія Черкаського, Бориса Горбатова,  Костянтина Симонова, Петра Панча, Івана Микитенка, Миколи Трублаїні, Олександра Довженка, Андрія Малишка, Бориса Олійника. Усьому світу відома творчість наших земляків – Миколи Руденка, Івана та Надії Світличних. Звертаємося по допомогу до наших істориків.

8. Учень: Літературну історію Луганщини варто починати із найдавнішої пам’ятки писемної культури України-Руси «Слово о полку Ігоревім», адже, на думку істориків та літературознавців, події, які відображені в цьому літературному творі, відбувалися неподалік Сіверського Дінця, названого Доном. Ще в 1885 році молодий вчитель Борис Грінченко здійснив своєрідний переспів «Слова о полку Ігоревім», адресувавши твір для шкільного вивчення. Наш славнозвісний краянин, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка, письменник і правозахисник Іван Олексійович Світличний по-своєму переспівав цей шедевр вітчизняної культури і назвав його «Слово про Ігореву Січ». Це сталося 1881 року на засланні в Алтайському краї. Але мова в творі йшла саме про встановлення державності на території нинішньої Луганщини. Нині існує ще один німий свідок тих героїчних літ – пам’ятник князю Ігорю та його дружині, який вже дуже добре нам відомий.

Учень 2: Розвиток Літературного процесу в нашому краї був обірваний Другою світовою війною. Багато письменників воювали на фронтах.

На території Луганської області похований Микола Трублаїні, який помер в санітарному потязі біля станції Ровеньки.

    У 1942 році в Луганську виступив з промовою перед воїнами Олександр Довженко. Воєнне і післявоєнне лихоліття яскраво і талановито відобразив в своїх творах наш земляк Григір Михайлович Тютюнник, його твори перекладено на багато мов світу, вивчаються в школі.

              Повернулися з полів битви до мирного життя і почали з ентузіазмом писати нові літературні сторінки нашого славного краю вчорашні воїни – Степан Бугорков, Федір Вольний, Геннадій Довнар, Йосип Курлат, Іван Савич, Микола Погромський, Михайло Яременко, Микола Щепенко. Одночасно з письменниками-фронтовиками розпочали свій творчий шлях в літературі Тарас Рибас, Юрій Сліпко, Ольга Холошенко, Іван Світличний Микита Чернявський, Геннадій Довнар, Степен Бугорков.

          15 квітня 1965 року у Луганську зібралися разом не тільки  члени СПУ, але й члени літературних об’єднань багатьох міст і районів області. З Києва прибули заступник голови правління Спілки письменників України Юрій Збанацький і поет Дмитро Павличко. На той час у нашій області склалися досить міцні літературні сили. Саме їм було призначено стати основоположниками новоствореної регіональної письменницької організації. Першим її головою став прозаїк і драматург Тарас Рибас.

9. Учитель:     Як бачимо, Луганщина дуже багата талановитими людьми. Віриться, що в нелегкий час становлення державності літературна творчість Луганщини є тією життєдайною силою, яка поєднує минуле, теперішнє й майбутнє Вітчизни. І для того, щоб більше дізнатися про наших славетних земляків, ми знову звернемося до дослідників – біографів.
10.                     Учень: Жив на землі поет. Один з найтонших і найщиріших ліриків слов’янського світу, соловей України, співець Донбасу, поет, якого Луганщина теж вважає своїм, бо тут він провів найкращі роки свого життя – дитинство і юність. Це Володимир Миколайович Сосюра. Народився він 6 січня 1898 року на станції Дебальцеве, у багатодітній родині. Дуже швидко сім'я переїхала в селище Третя Рота, що зараз ввійшло в міську зону Лисичанська. Дванадцятирічним майбутній поет вступає до двокласного училища в Третій Роті, потім – до Нижчого сільськогосподарського училища. Але в училищі провчився недовго, бо помер батько і хлопчині хотілося допомогти сім'ї. працював він і коногоном у шахті, і учнем на содовому заводі у Лисичанську. Але вирватися зі скрути так і не зміг. Тому у 1916 році поновився в училищі. В цей час, незважаючи на кпини вчителів і учнів, почав друкувати перші свої вірші у місцевих газетах. У 1917 році, коли в повітрі почала витати ідея незалежної України, Володимир Сосюра несподівано усвідомив себе з діда – прадіда українцем і в 1918 році вступив до лав війська УНР (Української Народної Республіки), якими командував Симон Петлюра. Петлюрівці називали себе гайдамаками, співали про Україну – неньку, тож для юного поета це було такою романтикою, якої ще рік – два тому ніхто й уявити не міг! Змінювалися події, змінювався світ, та незмінними для поета залишалися любов до рідної матері, любов до України.

Учитель:  Діти, давайте послухаємо поезію, в якій з любов'ю і  болем звучить зачудування  маминою красою «Сади осипалися милі». Цей вірш був написаний у 1962 році, вже після смерті матері. (Учень із групи декламаторів читає вірш)

Стискає серце тихим болем,

простори я очима п'ю,

і мов лечу над чистим полем

я у Донеччину мою.

Закрив там карі очі неньки

коси холодної розмах…

І мчу я хлопчиком маленьким

на дерев'яних ковзанах.

Неогороженая хата,

холодні сонця промені…

І молода смуглява мати

мені всміхається в вікні.

О пісне, я крізь років гули

з тобою лину до мети.

Ти можеш повернуть минуле

і навіть смерть перемогти.

Учитель:  А ось за вірш, написаний у страшні роки війни, а саме, у 1944-му, коли наша армія вже розбила фашистську армаду і впевнено гнала її на Захід, Володимира Миколайовича звинуватили у націоналізмі; він і, навіть, його дружина зазнали тяжких переслідувань. Але час все розставляє на свої місця. Ця поезія пережила десятиріччя і залишається нашою гордістю, улюбленою піснею, і, мабуть, залишиться такою і для прийдешніх поколінь.

11. (Учень із групи декламаторів читає вірш)

Любіть Україну, як сонце, любіть, 
як вітер, і трави, і води… 
В годину щасливу і в радості мить, 
любіть у годину негоди. 

Любіть Україну у сні й наяву, 
вишневу свою Україну, 
красу її, вічно живу і нову, 
і мову її солов'їну. 
     Для нас вона в світі єдина, одна 
     в просторів солодкому чарі… 
     Вона у зірках, і у вербах вона, 
     і в кожному серця ударі, 

у квітці, в пташині, в електровогнях, 
у пісні у кожній, у думі, 
в дитячий усмішці, в дівочих очах 
і в стягів багряному шумі… 

Як та купина, що горить — не згора, 
живе у стежках, у дібровах, 
у зойках гудків, і у хвилях Дніпра, 
і в хмарах отих пурпурових, 

в грому канонад, що розвіяли в прах 
чужинців в зелених мундирах, 
в багнетах, що в тьмі пробивали нам шлях 
до весен і світлих, і щирих. 

Любіть у труді, у коханні, у бою, 
як пісню, що лине зорею… 
Всім серцем любіть Україну свою — 
і вічні ми будемо з нею! 

Евристична бесіда:

• Який лейтмотив обох поезій?
• Що у них спільного?
• Чим вони різняться?
• Що ми можемо говорити про автора?
• На вашу думку, чому за вірш «Любіть Україну» поет та його родина зазнали переслідувань?
• Чи могла зломити влада волю людини, яка написала вірш такої сили?

 Учитель:   Володимир Сосюра – високий поетичний світ, де пахнуть білі акації, палахкотять загравами донецькі ночі й живе любов до України. Говорять, що поезію зайве аналізувати, її треба відчувати, сприймати не стільки розумом, стільки серцем. В більшості людей, обізнаних з українською літературою, словосполучення “любіть Україну” викликає в пам’яті ім’я Володимира Сосюри, а ім’я Володимира Сосюри асоціюється із словами “любіть Україну”

12.                      (Учень – біограф): Я хочу розповісти про славну дочку Луганщини – Ганну Андріївну Гайворонську. Народилася вона 22 серпня 1952 року в селі Вільшана Двурічанського району Харківської області . - Член Національної спілки письменників України з 1988 року.Усе своє життя прожила на Луганщині . Найяскравіші спогади дитинства – безперервні переїзди. Батько Ганни був офіцером Радянської Армії, тож поїздити по світу довелось багато. Переїхали всю Західну Україну, а оселились на Луганщині. Спершу мешкали в селищі Новосвітлівка Краснодонського району, де Ганна пішла до школи у перший клас.

Згодом перебрались в районне містечко Кремінна Луганської області. Сюди батька запросили на посаду заступника редактора райгазети. Тож її найперші вірші були надруковані саме в цій газеті, а вже потім в молодіжній обласній газеті «Молодогвардієць».

В 1962 році сім’я переїжджає в місто Лисичанськ, в якому мрійлива дівчинка відкриває для себе великого українського поета Володимира Сосюру. І з цього часу почало битись на Луганщині поетичне джерельце Ганни Гайворонської. Після закінчення восьмирічки навчалася в Кремінському медичному училищі. У 1983 році закінчила Київський державний університет ім.Тараса Шевченка і отримала диплом журналіста. Працювала в обласних та районних газетах, редактором шахтарських багатотиражок.

В 1988 році вийшов поетичний збірник поетеси «Перший поцілунок», за який авторку було прийнято до членів Спілки письменників.

Віршам Ганни Гайворонської притаманна драматичність, пристрасність, ліризм, правдивість.

13. Учні – декламатори читають поезії:

Луганщині     

Луганщино!                                                                                                                                           Світанок України!

Земля життя мого й життя моїх батьків.

Державо юності! У світі ти єдина.

У плахті із лісів, полів і нив.

Озвучена козацькими піснями

І підперезана, мов поясом, Дінцем.

Як мати добра, ти завжди над нами                                                                                                                Схиляєшся стривоженим лицем.

Мене Донбас виховував, мов панну,

На кряжах загартовував крутих.

І я Луганщині виспівую осанну,

Вустами соняхів цілую золотих.

В степах безмежних вчилася дзвеніти,

Мов  жайвір, що торкає дзвін крилом,

Цю землю шанувати і любити

І сивіти донбаським полином.

Зерно й вугілля. Териконів шахти,

Лісів соснових шепіт на зорі.

Отут мене ходити вчила мати,

Орали Дике поле лугарі.

У землях західних  озера є синіші,

Яскравіші і зела, і лани ,

Але тобі пісні мої і вірші,

Для тебе мої дочки і сини.

І я тобі освідчуюсь в любові,

 О примадонно України, розквітай !

На тобі ризи сонячно-святкові,

 Смачний і запашний твій каравай.

Моя Луганщино !

І ягідна, й вугільна.

 На териконах часу сивизна.

Щаслива будь по всі віки і вільна.

На карті світу в мене ти одна.

 

 

Я хочу жити на Вкраїні, мамо!

Я хочу жити на Вкраїні, мамо,

Я зернятко луганської землі.                                         

Зітри з небес круків чорнильні плями,

Бо ми ж іще, як ластівки, малі.

Зніми закляття з вуст моїх дитинних,

Бо стільки ж нас звелось від німоти.

Я хочу, щоб співала Україна,

Свята і вільна на усі світи.

Я хочу, щоб відкрилися всі брами

Народної скарбниці і краси.

Я хочу жити на Вкраїні, мамо,

Ти в Бога і в людей про це проси.

14.  Евристична бесіда:

• За що дякує поетеса рідній землі?
• Як називає (можна говорити – величає) вона Луганщину?
• Яким рисам свого характеру Ганна Гайворонська їй завдячує?
• Ви можете приєднатися до її думки? Чому?
• Вам не видалися поезії актуальними? Прокоментуйте свої думки.

 

15.                    (Учень – біограф): Співцем степового Донбасу називають м’якого й проникливого лірика Івана Миколайовича Світличного. Іван Миколайович Світличний народився 7 серпня 1924 року в селі Нещеретове  Білокуракинського району Луганської області в сім ї службовця.

 Все своє свідоме житття проживає в Старобільську.  У 1943 році, намагаючись разом з іншими підлітками підірвати німецьку техніку, лишився без пальців на обох руках. Але закінчив середню школу із золотою медаллю. Згодом фізико-математичний факультет учительського інституту у Харкові. Його однокурсниця згадувала: «Всі ми ставилися до Івана з глибокою симпатією, дехто називав його «свєтлой личностью». Це пов'язувалося не стільки з прізвищем, скільки з тим, що він, як правило, був усміхненим, привітним, випромінював доброзичливість. По закінченню освіти вчителював у селах Старобільщини. 1949-1951 рр. Обіймав посаду директора Лозовівської семирічної школи. Працюючи, постійно спілкувався з людьми, вивчав життя. Тоді ж народилися і рядки його перших віршів. Спочатку друкувався у Старобільській районній газеті, де працював відповідальним секретарем. При редакції газети керував літературним об єднанням, яке згуртувало початкуючих літераторів. В 50 роках почав активно друкуватись в обласних та республіканських газетах і журналах. В 1961 році вийшла перша збірка поезій “Пісні над Айдаром”. У співдружності з місцевими композиторами написав понад 40 пісень, більшість яких присвячено рідному краю. Декілька з них відзначено обласними преміями. Член Спілки письменників України з 1967 року, автор 10 книг.

Учитель: Річка починається з джерела, пісня – з щирого слова, день – з вранішнього променя, а батьківщина – з місця, де ти народився, де ти вперше побачив світ. Звідси починаються великі дороги в широкий світ, тут зароджується любов до рідного дому, до рідного краю, яка згодом переростає в любов до батьківщини, тут зароджується почуття національної гордості, звідси спрямовуться погляди людей у майбутнє. Початок життєвого шляху і витоки творчості Світличного – це донецький степ, його гордість і майбутнє – незалежна Україна. (Ставимо прапорець)

УКРАЇНІ ВІЧНО ЖИТИ

Степ – стихія українця,

І душа його, і хліб,

Без долин, в житах по вінця,

Ми б і жити не змогли б.

В пшеницях нам даль потрібна,

Та така, щоб - без кінця,

Та така, щоб роси срібні

Гріли ніжністю серця,

Щоб у полудень присісти

Пообідать під кущем

І відчути пісню листя,

Від якої в серці щем,

Щоб відчути дух полинний,

Шурхіт стиглих колосків,

Щоб відчути – Україна

В нас живе споконвіків!

Щоб наповнились по вінця

Наші душі вікові
Почуттям, що ми – вкраїнці,

Незалежні і нові!

Є в нас мова соковита,

Світлий розум, міць в руках,

Тож Вкраїні вічно жити,

Своє слово ваговите                                                                                                                                                      Ми ще скажемо в віках!

 

 

 СТАРОБІЛЬСЬКИЙ ЕТЮД

Пахне вишнями хата на тихім осонні,

Обліпив подорожник стежину вузьку.

А вітри тугокрилі, мов злякані коні,

Понесли на леваду тривожне ку-ку.

Тихо-тихо навкруг.

Дідів бриль на баштані

Жовтим соняхом сонно пливе до зірниць.

Ген хмарини, що зліплені наче з кришталю,

Задивилися в денця глибоких криниць.

Ніби з пір я жар-птиць полуниці червоні

На узліссі у теплій пахучій траві.

Комбайнеру лоскочуть засмаглі долоні

Промінці, що стрибають, неначе живі.

А ген велетень-дуб небозвід підпирає,

Аж тріщить од напруги округле плече...

Це – липнева краса Старобільського краю,

Від якої не в силах відвести очей.

 

16. Евристична бесіда:

 

• Ви часто буваєте у Старобільську?

 

 

• Що вам найбільше у цьому місті подобається, або що вас вражає?
• Якими художніми засобами митець створює настрій поезії?
• Що ви можете сказати про пейзаж, змальований у вірші?
• Чим поезії І. Світличного і Г. Гайворонської перегукуються?

 

17.                     Вчитель:  Діти, якщо ви були уважними, то помітили, як ми з вами поступово мандруємо рідним краєм. Давайте прапорцями позначимо на нашій мапі ті місця, де ми побували. (Донецьк, Дебальцеве, Лисичанськ,Старобільськ…).  І ось ми поступово прибули у наш рідний Міловський район, а саме у село Мусіївка. Що ж нас так у ньому зацікавило? Звертаємося до групи біографів – дослідників.

(Учень – біограф): У цьому селі на берегах маленької, але такої важливої і мальовничої водної артерії нашого району – річки Камишної  мешкав дивовижний, але маловідомий поет  Клюєв  Володимир  Дмитрович. 

Народився він у  селищі  «Шахта Курстоп» Антрацитівського району Ворошиловградської області в  шахтарській багатодітній сім’ї. Після народження сина сім’я переїхала в селище «Гідрошахта-4» Краснолуцького району, де Володимир здобув середню освіту в Княгинівській СШ № 26.Після закінчення школи, як і всі юнаки того часу , 2 роки служив у лавах Радянської армії на Кавказі. Демобілізувавшись, навчається в  Краснолуцькому  гірнично – добувному технікумі. І продовжив справу батька- пішов в шахтарський забій. Праця на шахті була виснажливою, але від  пісні та поезії  світилася шахтарська душа юнака. Перші поетичні спроби хлопця почалися ще за шкільною партою!... Кохання, майбутня дружина Ліда Ляшенко… – так Володимир переїхав на ПМЖ (постійне місце мешкання) в Мусіївку в 1993 році. Працював ковалем в колгоспній кузні, трактористом, різноробочим…Виховували доньку Яну та сина Ігоря…У вільний від роботи час був активним учасником ВІА «Візит» при Мусіївському Будинку культури. А «жива музика» хлопців та пісні слова власного земляка на сільську дискотеку збирали молодь зі всіх сусідніх районів…  Зошит з поезіями завжди поруч з Володимиром: і в полі, і в тракторі …любив виходити на ковилеві бугри тепер уже свого рідного села і порівнював їх з шахтарськими териконами

… Написав віршів –сотні, але видати збірку не зміг. Та  десятки їх надруковано в газеті «Экспресс- новости» під рубрикою «Наши читатели рифмуют жизнь», починаючи з 2005 року. На 54 році після тяжкої хвороби помер.

Учитель:  І був він справжнім патріотом своєї Вітчизни, свого села. Справжній українець – серйозний та рішучий, завзятий, з гумором – все як годиться!  Допоможуть нам доторкнутися до дивних перлинок творчості Володимира Дмитровича наші декламатори.

 Моя Мусіївка

 На сході країни Чорноземія,

Серед степу Стрілецького, біля ріки

Розташоване наше поселення,

Там живуть всі мої земляки.

Хай не Франція тут, не Америка ,

Проте тепло, як в рідній хаті…

Я пишаюсь своєю Мусіївкою -

Ні на що її не зможу зміняти.

І не тільки природа тут радує,

Всюди люд роботящий тут є,

Що живе тільки вірою й правдою

І надією на щастя живе.

 

                                                             Запитайте краще…

Що ж ви там творите, панове?

Сестер ви вирішили розсварити?

Вам, мабуть, мало, чесне слово,

Народних бід, людського горя ?

Розруха треба вам, війна?

Щоб гризлись друзі без кінця?

Щоб смерть, ота кістлява баба,

Хапала знов людські життя?

Хіба цьому завжди нас учить

Ісус Христос – Спаситель миру?

Кому від бійні краще буде?

Ви просто казитеся з жиру.

Спитайте у простого люду,

Чи їм страждань тих треба знову?

Спитайте краще, а покищо

Помовчите в хусточку, панове!

Вчитель:  Я хочу звернути вашу увагу на те, що цей вірш Володимир Дмитрович написав ще до Революції гідності, до сумно відомих подій на Майдані. Бо хвороба здолала його у 2012 році. Але як актуально звучить ця поезія сьогодні! Мабуть, не може заспокоїтися душа нашого земляка, хвилюється за своїх близьких, за своїх односельців. І хочеться тій душі повертатися у мирне село та затишні оселі, на умиті дощами ниви, засіяні не уламками снарядів, а золотом пшениці та сонячними голівками соняхів.  Бо було те життя для поета у мирній праці, у щоденних буденних клопотах, які приносили задоволення і щастя, хоча і не були позбавлені курйозних ситуацій, до яких він ставився з властивим українцям гумором. Ось послухайте одну таку історію…

(учні грають сценку)

                 Рибак                                                                                                                                                             Я на річці ловив рибу,

Раптом бачу: лімузин,

По травичці стрибав - стрибав,

Біля річки тормозив.

Із машини вийшли люди,

Всі «під мухой»- молодь – бо.

Я подумав: «Будь, що буде!»

Та й додав: «Ну тож і що?».

Хай вони собі гуляють,

Я гулянки  й сам люблю…

Хай мені не заважають,

Бо я рибу тут ловлю.

Ось один із них хлопчина

Хрусь по вудочці ногой .

-Хлопці, - кажу, - це ж занадто...

-Лох, проваливай домой!

Шкода мені вудку стало:

В оберемок згріб п’ятьох – 

В річку всіх їх заштовхав я,

Прямо з берегу –  буль-бох!

Долітають з річки мати:

«Одоробало! Дебил!»

• Не чіпав же вас, роб'яти,

Я ж бо рибу тут ловив!

Учень декламує вірш «Дорога грунтова»

Завжди любив дорогу грунтову я –

Вона веде у затишні місця.

Любив її – нерівну та кривую:

Приваблювала – бо її краса.

Дорога непримітна та від траси

Раптово верне в смугу лісову…

Зверни по ній – побачиш, як прекрасна

Дорога, що загублена в лісу.

Сховають там від спеки тіні дерева

І співу солов'я ти будеш рад.

А на узбіччі – тисячі рослинок

Своїм цвітінням погляд веселять.

За лісом – поле жовтеє пшениці,

Над ним біліє із хмарин каскад.

А нижче тих хмарин літають птиці

Й пісні співають – кожна на свій лад.

Куди ж веде тебе дорога грунтова та?

Не в мегаполіс явно що веде!

Вона веде тебе хвилюючись, звиваючись,

Туди, де все буяє і цвіте.

В якесь село, забуте на узліссі,

Або що біля річки в хуторок,

Де все сидять на лавочці бабусі,

І гомонять, як прийде вечорок…

Де чути уночі звуки гармоні,

І сміх дівочий лине аж гей-гей,

І соловейко, той співак невтомний,

Повагу заслужив серед людей.

Завжди Вітчизну я любив такою

І шанував, як мамин образок…

Зверніть же на дорогу грунтовую,

Зверніть – бо з траси хоч один разок!

 

Вчитель:  Правда ж, друзі, такі прості і такі чарівні, майже магічні слова? Наче звичайнісінька собі людина, але коли заговорить душа поетичними строками, здається, що перетворився він на якогось казкового мудрого кобзаря, чи Садко, чи Орфея, який узяв нас за руку, завів у Машину часу і повів мандрувати стежками, які нескінченно петляють у полі, просіками, покинутими хутірцями, які неначе повстають із минулого, оживають і радо гомонять голосами колишніх своїх мешканців. І незрозуміло: чи то співає душа, чи щемить та сумує  вона за тим, що вже ніколи не повернеться. Але точно знаєш одне – що вона наповнюється безмежною любов'ю і гордістю за свою маленьку, але таку чудову, таку рідну батьківщину, розумінням того, які щирі і творчі люди у нас живуть, повагою і шаною до них.

І хочеться запитати: хіба людина, яка написала такі слова не заслуговує на пошану, на те, щоб не бути забутою?

18.                     Вчитель: А ось ми вже і в рідному Великоцьку! Діти, а що ви знаєте про історію його виникнення? (говорить група істориків – дослідників)

І хто ж нас там зустрічає? Звичайно, наша відома односельчанка – Ганна Павлівна Захарова.

Учень:  народилася вона у серпні 1948 року у нашому селі. Жила на вулиці Красногорівка. Закінчила нашу Великоцьку школу і поїхала в місто Луганськ. Працювала на заводі

ім.. Артема художником – оформлювачем. Потім закінчила Київський державний університет, факультет журналістики. Працювала в Луганському інституті внутрішніх справ МВС України, у якому навчався її син. Але талант узяв своє. Ганна Павлівна почала писати твори, перейшла на роботу спочатку у районну, потім – у обласну газету.  Була і кореспондентом, і редактором. Твори письменниці знайшли визнання серед читачів і в літературному середовищі. Вона є членом Спілки журналістів України. Вийшло друком декілька її збірочок, одну з яких «Ожог» вона присвятила своїм батькам – Тетяні Іонівні та Павлу Тихоновичу Захаровим. Послухайте з якою любов'ю та ніжністю згадує вона рідне село, рідну батьківську оселю:                                       

                                                                     Етюди з дитинства

Все плинуть хмарками немічені роки…

Із барвами, з сонцем в уяві жіночій.

Я бачу дитинство моє яснооке,

Лиш тільки прикрию замріяні очі.

Я бачу садки, сиві верби і терен,

Замріяні яблуні квіти колишуть

І пахнуть так ніжно, так п’янко і тепло

І листя шепоче тихесенько, тихше…

А ніжна на вигляд колюча шипшина

Свій цвіт розлила; зацвіла конюшина,

Жоржини і мальви в вікно зазирають.

Я запах терпкий полину відчуваю…

Нескошений вигін, пасуться телята,

Соломою крита бабусина хата,

З качками, курчатами звичне подвір'я,

Криниця в садку, цвіркуни в надвечір'ї.

Весною лиш стежка під сонечком зблідла:

«Ну, мамо, ну можна босоніж побігти?!»

А щедрі на сонечко росяні ранки,

Мов ті українські рясні вишиванки…

Зворушливе, миле дитинство щасливе,

Як жаль, що лиш раз ти приходиш в життя!

А роки, неначе пташки полохливі,

Далеко – далеко в незнане летять…

    Слова поезій Ганни Павлівни композитор Володимир Петраченко поклав на музику, тож ми маємо змогу чути як ліричні, так і жартівливі її пісні.

Звучить пісня» «Україна», або «Гей, лугарю», або «Запрошення» (збірка «Ожог» є ноти)

Учні виконують частушку «Про міліцію»

«Про міліцію»

Про нас куплети загалом –

Вже склалося в традицію:

В дорозі, в гурті, за столом

Регочуть про міліцію!

(Хоча телепнів вистачає де завгодно!)

ДАІ – мов шпичка в печінках

У водіїв за звичаєм,

Але щоб зникла – ні!

В думках: «Храни, Господь міліцію!»

(Бо без ДАІ на дорогах почався б кінець світу).

З квартири меблі в дальню путь

Хтось вивіз – люди ниці є …

У спорожнілій хаті чуть:

«Знайди злодюг, міліціє!»

(І таки ловлять, якщо покличуть «по гарячому» сліду!»

                                  Крутим  учора став той «мен»,

                                  Та розтрусив амбіції,

                                  Лиш вкрали в нього «Сітроен»

                                  «Знайди моє, міліціє!»

                        (Щоправда, в такому випадку шанси дещо непевні).

Хоча ніхто нас і не жде,

                                                                 Але живе традиція:

Тоді, коли біда прийде,

Всі кличуть нас, міліцію!

(А над побрехеньками про міліцію і ми регочемо,

бо то – не про нас,

бо ми – кращі!).

19.                     Вчитель:  Справді, у нашому рідному селі живуть такі талановиті люди. Вони є і ось тут, серед нас. Наприклад, наш сьогоднішній гість  - учасник бойових дій в Афганістані, лауреат афганської пісні, автор слів і музики, наш односелець Гаврилюк В. А. запрошуємо його до слова. (Відбувається бесіда)

20. Вчитель: Давайте не будемо занадто скромними. Талановиті люди є й серед нас.

(Читають свої вірші Рогозян А. (учень 11 класу) , мій вірш (вчитель), Г. О. Кречет (вчитель), Клеймьонов К. (учень 10 кл.)

21. Учитель: Але ми полишаємо Великоцьк і мандруємо до районного центру у селище Мілове, де мешкав видатний наш земляк Іван Григорович Озерний. Його життя пов’язане нерозривними узами з нашим селом. (слово біографам – літературознавцям)

Учень: А народився Іван Григорович у селищі Марківка. З 1933 року родина переїхала до Луганська. Закінчив 8 класів Луганської школи № 12. Мирне життя перервала війна. Рятуючись від фашистів, родина знову повернулася у Марківку. Та не врятувалися… У 1943 році  хлопця як полоненого вивезли до Гейдебергської тюрми в фашистській Германії, де він перебував до 1944 року. Там зазнав страждань та поневірянь, як і всі ті нещасні, кому на долю випало пережити нелюдські, страшні випробування. У 1944 році був звільнений американськими союзними військами і пішов до лав  Червоної армії. Демобілізувався у 1948 році. Працював вихователем дитячого будинку, слюсарем на Міловському маслозаводі, слюсарем вагонного депо на Чортківській залізній дорозі. Але Іван був людиною творчою, кипучою, тому з 1962 року за сумісництвом почав керувати театральними колективами і в Міловському, і в Великоцькому будинках культури та ансамблем пісні і танцю Міловського будинку культури. Встигав бути і художнім керівником залізно дорожнього клубу станції Чорткове, ще й позаштатним кореспондентом нашої районної газети. За 50 років керівництва самодіяльними театральними колективами поставив близько 80 –ти спектаклів! Був переконаний, що нічого немає цікавішого, ніж історія рідного краю, вона – єдина наука, яка виховує відданих своїй Вітчизні громадян. Тож збирав її по крупиночкам, занотовував і друкував для людей. В його книжках зібрані безцінні свідчення про становлення і життя Міловщини.

Відціль починалася Русь наша Київська,

А потім вона Україною стала.

І разом із сонцем незгоди всі винесла,

Бо пращури наші її відстояли!

Зостались опріччям таким і донині,

Коли незалежність свою обрели, –

Ми – частка Вкраїни, хоча і маленька,

Та світла і радісна частка її!

Відціль починались за неї бої,

Зрівняти їх можна лише з Сталінградом…

Перемогла тут народів сім'я,

І в Міловому нашим солдатам

Відкрила світанок Украйна моя.

Від нас же і сонце свій схід починає,

І тут, на порозі, в зеніті стає,

Ворота в країну воно відкриває,

І щастя народам Украйна дає!

 Вчитель:  А ще його ніколи не  відпускала війна. Тому Іван Григорович досліджував біографії земляків, які пройшли горнило цієї кровожерливої війни, занотовував історичні факти, події… І врешті  створив своєрідну книгу пам'яті – безцінне джерело історії, яку необхідно знати, пам’ятати, пустити у свої серця, щоб не бути «славних прадідів великих правнуками поганими».

(зачитую вірш «Стихи о Меловом»)

22. Вчитель: Живе у Міловому і радує земляків своєю творчістю ще одна письменниця Лідія Сорока. Сьогодні вона запрошена до нас у гості, тож надамо їй слово. (Відбувається бесіда)

VІ.  Підбиття підсумків уроку:

(Інтерактивна вправа «Дерево рішень»)

Учитель: Дорогі діти, шановні гості! На цьому наш урок добігає кінця. Чи вдалося сьогодні доторкнутися до вашого серця? Які почуття ви пережили? Які висновки для себе зробили? Звернімо увагу на нашу імпровізовану літературну мапу. Що ви бачите? Що можете сказати? (Висловлювання учнів).

 Візьміть, будь ласка, свій листочки і напишіть на них своє міркування, висновок з приводу сьогоднішнього уроку. А потім ми прикріпимо їх на дерево. Подивіться, зараз воно стоїть голе, сумне, неживе. Ми з вами подивимося яким же воно стане, коли ви звірите йому свої міркування.

(Діти прикріплюють листочки, коментуючи написане)

В кінці уроку вправа «Дерево рішень»  

VІІ. Домашнє завдання:

Ви всі сьогодні дуже добре і плідно попрацювали. Можливо, спробуєте визначити для себе домашнє завдання?

(Відповідь учнів була такою: вивчити вірш, який найбільше сподобався напам′ять, зробити його літературний паспорт)