Урок літератури рідного краю у шкільному курсі української літератури. "Ю. Т. Литвин. Із полум' я забуття"

               Тема.  Юрій  Тимонович  Литвин. Із полум'я забуття.

       Мета. Oзнайомити учнів із творчістю нашого земляка, поета, публіциста, борця, активного діяча правозахисного руху в Україні 70-80-х років ; розкрити любов до рідної  Батьківщини, віру в справедливість, мрію поета ;

виразне читання поезії Ю. Литвина.

 

Запис на дошці           Невідомі імена

                                     Незабуті імена

 

Епіграф                Мої вірші – не примхи долі…

 

Хід уроку

 

       У ч и т е л ь – Сьогодні ми ближче познайомимося з людиною, яка все своє життя залишалася Особистістю, була противником будь-якого насильства, жила одним: відстоюванням справедливості.

       Урок ми присвячуємо Юрію Тимоновичу Литвину. Сьогодні він більш відомий як один із грона активних діячів правозахисного руху в Україні  70-80-х років. Це не перше наше знайомство з ним. Про Юрія Литвина, Олексу Тихого ми говорили при вивченні творчості В. Стуса. Бачите, як все пов’язано у житті. Три різні поети за ступенем обдарування і характером творчої діяльності, але рівні й єдині духовним поривом, відданістю Україні й майбутньому рідному народу, на вівтар визволення якого поклали своє життя. Невідомі імена. Незабуті імена.

      А народився наш Юрій Тимонович  26 листопада 1934 р. у с. Ксаверівка, але ріднішими йому стало с. Барахти . Батьки Юрія були вчителями. Батько загинув на війні. З 12 років хлопець ріс у дядька поза Україною. У голодному 47-му році він поїхав з ним на Кавказ. Там трапилося найперше з ним нещастя – обгорів під час аварії. Рік пролежав у лікарні, біль переносив мужньо, як дорослий.

     Наступні нещастя його чекали попереду:  21-річне ув’язнення.

Щоб краще зрозуміти і відчути душу борця, почнемо із листів з далекого заслання.

       У ч е н ь  – Юрко – так називали його близькі друзі,був надміру чуйний і співчутливий, ніжний і люблячий син.

 

 

        «Моя дорогенька мамо!» - так починався кожен лист Юрія із  в’язниці до матері, Надії Антонівни Парубченко.

        «Моя дорога, моя бідна мамо! Знову я завинив перед тобою. (Далі речення викреслене тюремною цензурою. Надія Антонівна пояснила,що йдеться про відмову адміністрації табору надати синові побачення з нею.) Мене аж жах бере, коли усвідомлюю, скільки ти намучилась, нанервувалась, скільки пролила сліз… Прости мене, мамо, за все. Тільки ти одна можеш зрозуміти мене повністю і простити. Мамо, мамо! Невже найбільша моя вина в тім , що й досі вірю в людей, в їх доброту, чесність, людяність? Ось за це й терплю. Та хоч би вже один, а то й ти зі мною. А це вже дуже болить…»

       У ч е н ь – Читаючи рядки листа, стає зрозуміло, що попри усіх друзів та однодумців, не було у Юрія більшого друга за маму.

       «Дякую тобі за все, моя хороша, моя добра, моя мила мамо. Немає в світі жодної людини, яка б так безмежно багато зробила для Литвина. І коли він   ще й сьогодні живе, мислить, то це в основному завдяки тобі. Ми ж найближчі, найрідніші з тобою і не тільки по крові, а й по тих муках, які нам доводиться нести.»

       У ч е н ь – В останньому листі до матері Юрій пписав: «А у нас, напевне, вже розтанув сніг. Пам’ятаю весну 79-го. Як було гарно біля хати! А як буйно цвіли наші яблуні й бузок! Чи побачу ще цю рідну красу? Мені так часто сниться наша хата, город, яблуні. Власне, я все ж продовжую вірити в краще і надіюсь, що ми ще будемо разом у нашій хаті садити квіти, смажити насіння… Чи рясно цієї весни цвіли наші дерева?»

        У ч е н ь – Та в своїх листах Юрій приховує найголовніше, що хвилює матір, - стан свого здоро’я.

       «Не хвилюйся, мамо, зі мною все гаразд, почуваю себе краще, навіть апетит з’явився». «Майже нічого не пишу (за рік написав декілька віршів), от і вся творчість».

       У ч е н ь  –  А в цей час він гаснув, як свічка. Це був серпень місяць.

       У ч и т е л ь – Повернемося до листа Василя Стуса, датованого 1984р., який він написав, звертаючись до уряду: «23 серпня ц.р., не витримавши нелюдських умов у концтаборі ВС-389/36, український політв’язень Юрій Литвин зробив спробу самогубства: він відкрив собі лезом живіт, висипавши нутрощі в закривавлену постіль. Забрано його в непритомному стані. Можливо, він уже помер. Перед цим Ю. Литвина, видатного українського правозахисника, регулярно позбавляли побачень. Спочатку за те, що вдарив кримінального злочинця-провокатора (!), вдруге - за те, що його вигляд не сподобався  тутешній  владі.

      Литвин тяжко хворий, але медичної допомоги йому практично не подавали. Так, він 9 місяців чекав протезування зубів, проходивши з обпилиними зубами (практично весь цей час він нічого не міг їсти). Литвин – майже зовсім сліпий, а харчують його так,що можна дійти до дистрофії. І Литвина довели до дистрофії: він важив 46-48 кг – 50-річний мужчина. Саме ці умови нелюдського знущання привели до смерті іншого правозахисника з України – Олекси Тихого, якого фактично замордували – холодом, голодом і нелікуванням - 3,5 місяці тому.   Знайте: ми – під опікою пам’яті народу. Ми. А не ви. Щоб нагадати: окрім нині, буде ще й завтрашній день. Схаменіться, людове!»

       У ч и т е л ь – Цей лист вміщено у книзі О.Орача « Не відлюбив свою тривогу ранню», до якої ми неодноразово зверталися, вивчаючи творчість В.Стуса.

 

 

       У ч и т е л ь – 17-19 листопада 1989р. прах В.Стуса, Ю.Литвина та О.Тихого перевезено друзями та рідними за великої допомоги пермського поета Ю. Бєлікова до Києва і віддано землі Байкового цвинтаря після заходу сонця. 30-тисячна скорботна колона з корогвами, національними прапорами, свічками провела їх через увесь Київ.

       У ч и т е л ь – Невже людина, яка так любила життя, могла заподіяти собі смерть?

       У ч е н ь – Гадаю, що ні. Зі спогадів Надії Антонівни  про сина стає зрозуміло, що вони жили заради одне одного. Мати не повірила, що син міг заподіяти собі смерть. Юрко дуже любив життя. Там, у концтаборі, перед похоронами сина, один із ув’язнених, що знав Юрія, встиг їй сказати: “ Мамо, не вірте нікому – що хотіли зробити з ним, те й зробили.»

      У ч и т е л ь – Постає питання: за що Юрій Литвин був ув’язнений?

      У ч е н ь – Прослідкуємо один факт із біографії . Із розповіді Надії Антонівни: «Після закінчення школи Юрій хотів вступати до інституту. А довідок із села тоді, як відомо, не давали. Юрій разом з хлопцями хотіли добитися правди. Сховали на полі колгоспну телицю, сказавши, що віддадуть в обмін на довідки. Таке хлоп’яче зухвальство обернулося на 12 років тюрми. На суді Юрій сказав: «Якщо так будете судити – то я довіку з тюрми не вийду». Ніби передбачив свою долю.

       У ч и т е л ь – Давайте спробуємо дати відповідь на питання: хто винен у смерті Юрія Литвина?

      У ч е н и ц я – Я вважаю, що система. Надія Антонівна згадувала, що після заслання Юрій став замисленішим і уважнішим. Подумала, що це вік, але згодом зрозуміла – світогляд. Скаржачись йому на їхню недолю, вона вперше почула страшне слово – «система». Так, система його вбила. 

      У ч и т е л ь – Я з вами погоджуюся. Він у своїх творах  і на суді насмілився заявити про штучне створення голодомору в Україні з метою геноциду. Не міг мовчати, коли ображали слабшого, не міг не втрутитися , коли чинилася наруга.

     -  Які ще є відомості про Ю.Литвина – правозахисника?

     У ч е н ь – У 1953-1955 р.р. відбував перше ув’язнення на будівництві Куйбишевської гідроелектростанції. У 1955р. його судили за створення в неволі «Групи Визволення Україні» і засуджений до 10 років позбавлення волі. Покарання відбував у таборах Мединь і Вихорівка (Іркутська область) і мордовських таборах для політв’язнів. Після звільнення в червні 1965р. був змушений через переслідування переїхати до Красноярська. 14 листопада 1974 року його зновзаарештували і засудили за статтею 187-1 («Наклепницькі вигадки,  що ганьблять радянську державу і суспільний лад»). У листопаді 1977 року Литвин, тільки звільнившись з ув’язення, став членом Української Громадської Групи сприяння виконанню Гелсінських угод і продовжив боротьбу проти тоталітарного режиму в Україні. У квітні 1979 року завершив статтю «Правозахисний рух в Україні. Його засади і перспективи», в якій виробив політичну програму українського правозахисного руху.

       5 липня 1979 року важко хворого Литвина заарештовують знову, звинувачують у веденні «антирадянської агітації і пропаганди» та засуджують до 10-річного ув’язнення і 5 років заслання. З травня 1982 року відбував покарання у табарах суворого режиму ( селах Кучино, Половинка, Всесвятське Пермської області), де перебувала більшість учасників українського правозахисного руху.

      У ч и т е л ь – Система, про яку ми згадували, безжалісно обійшлася і з матір’ю поета. З роботи її постійно звільняли, бо мати дисидента не мала права вчити радянських дітей. Без засобів на існування боролася із злиднями, жила його листами, підтримувала морально, шукала в собі сили жити заради сина, мріючи про зустріч з ним, в яку вірилося дедалі менше. І ще: Юрій мріяв збудувати нову хату. Не судилося.

      У ч и т е л ь – Юрія Литвина називають «ліриком в одежі трагічного слова».

 -  Коли ж почалося його захоплення поезією?

 - Що нам відомо про вірші пермського періоду?

 -  Перегорнемо ще одну сторінку - ліричну.

      У ч е н ь – Надія Антонівна згадувала, що й сама не могла визначити напевне, коли саме її син «перейшов від літератури до політики». Правдиве слово на той час було вже «політикою».  Юрій став писати більше прозою. Повернувшись з Москви, з канадського посольства, де намагався добитися захисту прав українців, сказав матері, що писав твори, переховував і поширював літературу, за яку його неминуче чекає арешт.

       Не все віднайдено з поезії молодого Юрія 1984 року. Вірші при обшуках забиралися і в нього, і вдрузів, знайомих. Спалювалися і закопувалися в землю, щоб не потрапити в органи держбезпеки. Зберігся російськомовний цикл «Трагическая галлерея», написаний на початку 60-х років. Він становить промовистий обвинувальний висновок поета антилюдяному  режимові суспільного терору.

       У ч е н и ц я – Прикро, що з україномовної поезії оприлюднено лишепоодинокі твори.

       У ч и т е л ь – Який вірш можна назвати програмою усієї творчості поета?

       У ч е н ь – Я вважаю, що це прекрасний вірш «Девіз». Він як орієнтир  і завдання поета, яке він ставить перед собою – невпинна боротьба.

(Учень читає та аналізує вірш)

Девіз

 

 Мої вірші – не примхи долі,

                                            Не завивання мідної труби,

Не вечір таємниче голубий,

   Що засинає під акорди кволі.

      Мій вірш – відрубаний шматок руди,

     З лавини, почорнілої від крові,

                                                І в мороці тягучої неволі

Завзяттям викуваний молодим.

      Громами буду слова гартувати,

 Промінням вигострю, - не треба сліз,

            Адже сльозами не розмочиш грати.

 На прапорі своєму написати,

Ні, мушу викресати життя девіз:

«Дерзать! До безконечності – «Дерзати!»

 

 

        У ч и т е л ь – У кожному рядку звучить позиція поета-громадянина, Людини, слово якої вимучене власним болем, пронизане рішучістю дерзати.

Майже все, що написав Юрій Литвин донині зберігається в сейфах КДБ:

Повісті «Безумец» та «Рабочее дело», «Поема о подснежниках», велике есе про життя в таборах «Якщо Бога нема – все дозволено». Написав низку публіцистичних статей, які були оприлюднені від імені правозахисної Української Гельсінської групи.  Закордоном виходила книжка українських віршів Литвина. В останній рік життя у неволі писав повість українською мовою «Ялинка». Її конфіскували.

       У ч е н ь  – Червоною стрічкою завдання поета-митця прослідковуємо і у вірші «Не осуди…».

 

(Учень читає та аналізує поезію)

 

Не осуди…

 

Не осуди, коли мої вірші

Трояндами не пахнуть,

Не в золотій оправі, –

Я ж викорчовую сучасності корчі

І сію волі у неволі.

До біса славу!

Мені не треба лавровий вінок,

Не манять лімузині, панни,дачі…

Хай пісня буде вільна і дзвінка!

Хай людство стане ясночоло-зряче, -

Пусте,що терном вкрилося чоло!

 

       У ч е н ь – І як продовження вірша «Не осуди…», я обрав для коментування поезію «І терном засвітилося чоло…», в якому ми бачемо ніжного , чутливого лірика.

 

( Учень читає та аналізує поезію)

І терном засвітилося чоло…

 

Холодним павутинням вкрилося чуття,

Лягають на чоло в’язничні роки,

Суворим буднем стежка простяглась,

Іду по ній, розгублюючи кроки.

Лише у сні буваю зніженим до сліз,

Тремтячими вустами рук твоїх шукаю

І мовлю у подушку стільки теплих слів

Тобі,кохана, і тобі, мій краю.

Я знову відчуваю лоскіт пишних кіс,

Вбираю промені твого кохання,

Ти серце віддала, і я його поніс,

Як запоруку перемог в змаганні.

 

         У ч и т е л ь  –  Прочитайте та прокоментуйте поезію, яку ви обрали.

 

( Учні читають та аналізують поезію)

 

Фантазіє, де ти?

 

Фантазіє, де ти ?

Куди піти і де тебе шукать?

Здається, мозок груднем крижаніє

І холодом дрижить моя рука.

А вечір бірюзить, душа міліє,

Повзе, мов старість, із ріки туман.

Упала зірка, наче згасла мрія,

                                         І ніч прийшла холодна і німа.

* * *     * * *   * * *

       Пазурі зневір’я мозок роздирають,

         Скрізь химери галиччям гніздяться,

                                         Навіть уві сні мене не покидають,

                                         І не знаю,  де від них сховаться.

Чом же сил в душі не вистачає

Кинути у темряву прокляту

Голосом, що небо потрясає,

Іскрою видющою підняться?

О, якби-то спалахнуть багаттям

В ореолі трепетного маю

І розлитись по планеті щастям –

Щастям всіх знедолених осяять!

Я б тоді розцілував розп’яття

І згорів у передвір’ї раю.

 

       У ч и т е л ь – Ностальгічно звучать наступні рядки поезії за рідним краєм. Коментарі  зайві. Читаємо поезію.

(Учні читають та аналізують поезію)

 

* * *   * * *   * * *

      Здрастуй, друже !

      Здрастуй, теплий вітре!

     Поцілуй мене в чоло і груди

     Ти ж літав степами України,

       Обнімав Дніпра живучі води.

                З листям шепотів старих каштанів,

     Слухав співи лагідні дівочі.

             Може, стрів ти там блакитні очі,

  Очі, затуманені сльозами?

       Так скажи ж, нащо тобі таїти.

        Що приніс ти з рідної країни,

 Душу чим порадувати можеш?

  Бачиш,вітре, гніт важкий лягає,

                                    Наче прес отой багатотонний,

           Тисне на чуття і нищить розум,

                Давить так постійно й методично,

         І кінця моїм страждань немає.

               Дай же силу, щоб в борні стояти!

              Дай любов і мужність ту велику,

                  Щоб стоять, мов скеля непорушно,

                                              Щоб не стати тріскою у морі.

 

* * *   * * *   * * *

 

                 Стоїть як смерть сибірський ліс,

                     Сріблом лиш небо ледь порошить,

       Та місяць око біле косить

        Із-за туману сивих кіс.

           Сніг фосфорить, панує тиша,

        Здається, вмерло все живе.

        І все ж цей ліс мене зове,

        Зове і чимсь таємним дише.

        Не можу розпізнати, чим

        Притягує містична сила,

        І холодом своїм сумним

             Глядить, мов вічності могила.

 

       У ч и т е л ь -  Сонячним промінчиком у «мороці тягучої неволі» для поета було світле почуття – кохання.

(Учитель читає поезію)

                                         Люблю,  кохаю  до  безтями,

                                         Очей твоїх шукаю кожну мить.

 Щоб загорітися весняними піснями

 І сум в щасливому вогні спалить.

              Так дай же пить і пить з твоїх очей кохання,

Твою любов я понесу в далеку синь,

Туди, де піднімається світанок

 Нової істини   і нової краси.

 

* * *   * * *   * * *

 

Я іду в день,

                                                    Я іду в ніч,

Іду без мрії,

                                                    Без пісні.

  Серцю сумно,

Серцю пісно.

                                                    Я іду в день

     Чорною хмарою.

                                                    Я іду в ніч,

       Наче сіра мряка.

 Іду без неба,

                                                    Без тебе,

  Мов примара,

                                                    І мовчу.

     Щоб не плакать.

 

           У ч и т е  л ь  –  Особливою любов’ю пронизаний вірш  «До матері».

 

 

До матері  (Дорогій неньці)

                              Чуєш, як курличуть журавлі в блакиті?

                              Це до тебе мовлять сірі птахи,

                              Знаю, їхні сумовиті крики

                              Принесуть мій біль, кохана мати.

                              Птахів стрів я осіннім ранком,

                              Ключ проводив заздрісно очима

                              І молив юнацьке серце взяти,

                              Вимите гарячими сльозами.

                              Полетіли ген на теплий захід

                              Журавлі, а клич такий журливий!

                              Вчуєш на світанку, рідна мати,

                              Сум і мій у крику журавлинім.

 

       У ч и т е л ь – Лірик, ідеаліст, оптиміст, світлий розум мріяв про вільну Україну. За неї він поклав життя. Невідомі імена. Незабуті імена.

  - Указом Президента України № 937/ 2006 від 8 листопада 2006 року

«Про відзначення державними нагородами України засновників та активістів Української Громадської Групи сприяння виконанню  Гельсинських  угод», за громадянську  мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсинських угод Юрія Литвина нагороджено орденом «За мужність» I ступеня (посмертно).