Урок мужності «Ми будемо довго пам'ятати і вам забути не дамо…»

Ми будем довго пам'ятати

І вам забути не дамо…

Мета: Ознайомити учнів з передумовами афганської війни; через поезію і пісню довести до їхніх сердець основну думку: війна – це безумство, це невиправдана жорстокість; виховувати в учнів почуття патріотизму, високі моральні риси,  вміння співпереживати, розуміти людський біль, прищеплювати любов до рідної історії.

Одладнання: мультимедійний проектор, екран, мікрофон, фотографії учасників війни, а також фотокартки загиблих земляків, записи пісень.

 

Лунає пісня (От героев былых времен)

Хіба думали ті, хто в далекому 45-му відстояли честь, свободу і незалежність нашої Батьківщини, мріяли про мир і голубе небо для себе та своїх нащадків, що це – не остання війна, і що їх дітям і внукам доведеться пройти через випробування найбільш затяжної війни сучасності, яка тривала довгих 10 років.

Лунає музыка (Мелодія, Афганістан)

Чому ви в мене стріляєте?

Я на цівці свого автомата несу вам свободу,

Я навчу вас, як треба жити,

Я зроблю вас щасливими,

Я приніс вам свободу.

Ось вона — на цівці автомата.

Беріть її, не бійтесь...

Саме так думали наші хлопці, які у складі 40-ї армії обмеженого контингенту радянських військ 25 січня 1980 року ступили на Афганську землю. Вони думали, що несуть свободу й захист  афганцям. Бо так ім казали. Їм говорили, що вони виконують свій інтернаціональний обов’язок, що вони несуть мир й щастя братньому народу. Але ще Достоєвський говорив: «Якщо дорогою до щастя буде пролито бодай одну краплю крові, то щастя ніколи не досягнути.» А крові й сліз у Афганістані було пролито цілі ріки.

Будь же проклята доба,

Коли в ранах конають солдати,

А комусь на погони

Кидають криваві зірки,

І від суму сивіє

У Сумах згорьована мати,

Що і досі не вірить

В гіркі похоронні рядки...

 15 лютого, в день, який тепер ми відзначаємо як День пам’яті воїнів-афганців, територію Афганістану залишив останній радянський солдат. Але 10 років відділяє їх від цієї події. І не тільки 10 довгих років, а ще і кров, і піт, і скупа чоловіча сльоза. А ще - тисячі смертей, тисячі скалічених тіл і долей. Ще і досі, мабуть, історики сперечаються про те, якою була ця війна? Хто в ній виграв, а хто програв? Але війна, якою б вона не була, залишається війною. І в неї не жіноче і не чоловіче обличчя. У війни обличчя смерті!

Час іде, немов на милицях.

Сонце вперлося в потилицю.

Нас затиснуто лещатами,

Як помрем, — то всі солдатами.

Та у крайність цю не віриться, —

Що загорнуть в землю сіру цю.

По воді писали вилами, —

Ще поміряємось силами.

Поділилися патронами...

Так тримали оборону ми,

Серце билося пташиною,

А думки — із Батьківщиною.

 

Засинають піски —

Невблаганно, пекучо і сухо,

А у флягах — ні грама, ні краплі води.

І прицільним свинцем

Звідусіль огризаються «духи»,

Смерте, руку свою

Одведи, одведи, одведи... (Пісня «Вспомним, ребята»)

Офіційно, афганська війна розпочалася для нас 25 грудня 1979 року. Майже кожна радянська людина свято вірила, що наші солдати дійсно виконували свій інтернаціональний обов'язок, саджаючи дерева дружби.

Хіба не ці безвусі юнаки прокладали в пустелях сотні кілометрів доріг, зводили над гірськими прірвами надійні мости, ремонтували школи й мечеті, з ризиком для власного життя розміновували кишлаки й перевали? Заради істини слід наголосити: цивільне населення не проявляло ворожості до непроханих гостей. Простий трудящий люд легко вступав із ними в контакт, виділяв провідників, виявляв готовність допомагати встановленню в країні миру і спокою.

Усе закінчилося в  лютому 1980 року. З Москви надходить наказ: разом з афганською армією здійснити рішучу бойову операцію з метою знищення озброєних моджахедівських банд. Це означало, що наші війська силоміць були втягнуті в братовбивчу громадянську війну. 

 Наші воїни не бачать себе визволителями. Для них, що виросли в країні черг, Афганістан — це «черга за вінками з хвої». Хто останній за смертю?

А на війні, як на війні. І наші хлопці засвоюють гірку мудрість: «Не  кожен, хто вбив людину,— убивця. Але кожна вбита людина — убита » . 

Подумати,

Як легко вбити людину

і як важко після цього жити.

І я уже жива мішень.

І хоч невесело від того,

Що мішень,

За те радію, що живий.

 

Їх немає вини —

Цих ошуканих юних Іванів,

Що орошують кров 'ю

Сипучі і згірклі піски.

їм нема що робить

В цім далекім, чужому Афгані.

І за що побратими кладуть українські кістки?

Уже з перших місяців тієї бойні почали приходити з Афгану похоронки, «чорний тюльпан» (так охрестили транспортний АН)  привозив цинкові гроби. А коли з'явилися перші обеліски, тодішня влада заборонила писати на них «загинув у Афганістані». Уряд навіть видав таємну постанову, якою заборонив хоронити загиблих «афганців» поряд, щоб не було часом мітингів, протестів. Гинули українські, і не тільки, хлопці в тих забутих Богом краях за чиїсь імперські інтереси.

З підлотою честь поквитається,

Над скнарістю світ сміється.

За гроші не все купляється,

Не все за них продається.

Роздувши кишені, як вени.

Ієни, долари, франки,

Фунти, ескудо, гульдени

Течуть в гаманці і в банки.

Хай гроші до грошей складаються,

 Чеканяться чи купуються.

За гроші не всі купляються,

Не всі за них продаються.

У кінці кінців історія поставить усе на свої місця. А поки що в далекому від рідного краю молоді юнаки гинуть, гинуть у розквіті сил, коли ще недомріяв, недолюбив. Гинуть не за свою Батьківщину. Гинуть у такій екзотичній східній країні, де замість жита — рис, замість Бога —              Аллах.

А тут, удома, ждуть від них бодай якої-небудь звістки, виглядають поштарів, зустрічають їх з німим питанням у засмучених очах.

Посміхнувся поштар винувато,

Що сказати мені — він не знає.

Не приніс знов листа від солдата,

Адже знає, що так я чекаю.

Ти пиши мені, синку, частіше

Хай дорослий, — мені ти дитина,

Повертайся додому скоріше,

Дорогенький, хороший мій сину.

Мені часто ти снишся ночами,

А прокинусь — тебе вже не бачу.

Подивлюсь на портрет твій і часто,

Щоб ніхто не помітив, я плачу.

Знаєш, сину, мені 38,

Я бадьора, зовсім не хворію.

Все гаразд у нас дома, та тільки

Я чомусь, мій хороший, сивію. 

Я думками, синочку, з тобою,

Ти пиши, щоб душа не боліла,

Щоб діждалась тебе молодою

І чорнява була, а не біла.

І юнаки розуміли, що за них хвилюються рідні. І вони намагалися заспокоїти матерів, тому з Афганістану йдуть оптимістичні листи. У них не було і натяку на ту страшенну напругу і повсякчасну тривогу, що супроводили бійців  на маршрутах. Солдати не пишуть про своє бойове життя, в листах їх служба проходить нормально. Але хіба можна обманути любляче серце, особливо, якщо це серце матері?

(Пісня «Письмо маме», Голубые береты)

Усно й письмово матері воїнів, та і не тільки вони, заволали на весь світ: «Кому потрібна неоголошена війна в далекому Афгані?», «В ім'я чого загинув без честі і слави наш первісток на чужій землі?», «Знайте, що коли солдат присилає лист з Афгану — знає все село, а коли звідти привозять «Чорний тюльпан» —              знає вся область!», «Хай наші материнські сльози стануть довічним прокляттям цій війні»

Чекала мати,

Так чекала сина!

Цвіла і одцвітала калина,

Додолу стиглі ягоди ронила...

Та де ж у неї бралась тая сила —

Вже й після похоронки ждати сина!

Все бачила у снах чи маренні:

Десь на чужому полі він поранений,

І кличе маму дать води напитися...

Довіку сон той буде мамі снитися.

І ніч, і день, із жалем і печалями

Він знов безсонням в шибку стукає

І серце материнське повнить мукою.

 

Але сина — нема!

І ніколи вже більше не буде,

І їх тисячі більш

Не воскреснуть, не встануть з могил.

Там в Афганських пісках

Прошивало навиліт їм груди

Й на вустах запікався

Густий і задимлений пил...

 (Пісня «Прости, мама» )

Не тільки синів забирала війна. Забирала коханих у дівчат, забирала чоловіків, залишаючи вдів, забирала батьків у дітей. Нікого не жаліла війна…

Літо проминуло, і пройшла зима,

А тебе, наш любий, все нема й нема.

Може заблукав ти, чи поліг в бою,

Ставши враз зорею у чужім краю?

Пролетіли роки, весни відцвіли, 

Ми тебе, наш татку, так і не знайшли.

Лиш про тебе згадка — фронтові листи,

У яких і досі ще воюєш ти.  (Пісня «Разговор с портретом»)

Про цю страшну, неоголошену війну, можна розказати й мовою цифр. Будь-яка війна в цифрах — це страшно й моторошно. Для кожного з більш ніж 600 тисяч тих, хто служив у Афгані, во­на була і залишається своєю. І для тих, хто не повер­нувся. І для тих, хто вижив. І для нас. Бо в ній  убито й померло від ран — 13833 чоловіки, поранено — 49 985, пропало безвісти — 380, стало безнадійними інвалідами — 6 669 хлопців.

Сняться ноги, знову сняться ноги,

Як пологим берегом іде,

Хлюпа хвиля, місяць круторогий

Над горою світить, ніби вдень.

На дорозі ковдра із пилюки

Пхукає і ноги холодить.

Він спішить і простягає руки,

Він біжить, а може, вже летить?

Понад кам 'яним Афганістаном

В білих хмарах, а чи у бинтах?

 Де ж це ноги, де ж це ноги, мамо!?

Як же можна далі жити так ?

Де ж це ноги, мамо? Тиша ночі.

Тупотить прощання до зорі.

Він цілує, він цілує очі

Дівчини, що стала на порі.

Де ж це ноги, мамо ? Медсанбати,

Сніг операційного стола...

Встати, закричати, розірвати

Болість, що як вибух, в кров ввійшла.

Як же це приречення збагнути,

Коли душу холод обійма,

Коли пальців хочеться торкнутись, —

Тих, яких навіки вже нема?

Коли знову по траві промчати

Хочеться, і впасти в запашну.

Он в саду біліє мирно хата.

Хто придумав цю війну страшну?

Хто придумав

Вибух мін чи стогін?

Мов рентгеном, світить слово «жить».

...Біля ліжка, втомлена дорогою,

Пара ніг пластмасових лежить

То ж давайте віддамо шану тим, хто загинув, і тим, хто помер від ран, -  хвилиною мовчання. Ніхто не рахував, скільки років довелось би мовчати, коли б так пом’янули б кожного вбитого на війні. Помовчимо хоча б хвилину.

Устаньмо, постіймо хвилину, нехай у нас не забо­лять ноги, а тільки защемлять серця за тих, кого не­ма серед нас, хто лежить у землі, хто світить нам із небес, а може, із підбитим крилом ніяк не переле­тить Афганської гори.

Хвилина мовчання. (Песня «Память») (На екрані – портрети загиблих)

Спить у гільзах патронів

Чорне горе мільйонів,

Сплять повішених очі,

Сплять прокльони жіночі,

Сплять уста спопелілі,

Сплять усмішки зітлілі,

Сплять гіркоти вдовині,

Бухенвальди, Афгани, Хатині...

Сплять розстріляні крики, —

Людське горе велике,

Що палило нам груди...

Не будіть його, люди.

 

Іменем жінки, що овдовіла,

Іменем матері, що з печалі сивіла, 

Іменем сина, що батька не знав.

Іменем батька, що в січі смертельній упав,

Я проклинаю війну жорстоку, —

Вона відібрала у людства спокій.

Іменем тих, хто в колисці сьогодні,
Іменем тих, хто над краєм безодні,

Іменем ще не народжених,

Сном немовлят не стривожених.

Кличу з війною вийти на бій,

     Мир відстояти Землі голубій!  (Танок)

 20 років тому відлунала мідь військових оркестрів, відшуміла на південному сході радість зустрічі воїнів-інтернаціаналістів. Але залишилися біль і горе від втрат, які ввійшли, якщо не в кожне серце, то в кожне місто, у кожне село.

Вони повернулися. І здавалося, можна зітхнути з полегшенням: залишилися  живими, почнеться нове, мирне життя. І ніхто з них не думав, як це нелегко повертатися з війни.  З чого починати? Як  знайти своє місце тут, на своїй рідній землі? Як пережити зраду коханих, які не дочекалися? На скільки питань, своїх і чужих, треба буде ще довго відповідати. (Пісня «Ордена не продаются»)

Але й цю битву, уже на мирній землі, більшість з афганців виграли. Вони витримали, вони навчилися жити по-новому. І ніхто з них не забув ті страшні рядки своєї біографії. Серед тих, хто пройшов через ті страшні випробування були і наші земляки, які, нащастя, повернулися додому живими:

Слово гостям нашої зустрічі:

Шановні друзі. Підходить до кінця наша зустріч, присвячена 20-річчю виведення радянських військ з території Афганістану. Сьогодні ми вшанували пам’ять воїнів-афганців. Ми згадали ті події, які відбувалися на афганській війні. Але поки на Землі існують «гарячі» точки і порушується Біблійна заповідь «Не вбивай», ми не повинні заспокоюватися. Там, де пролилася кров, виростає ненависть. Де виростає ненависть — сіється смерть. То ж нехай же буде те, що має бути:

 І тихі радощі життя,

І слів чужих важке каміння...

Мені не треба співчуття.

 Мені потрібне розуміння.

Так,  ми повинні розуміти їх. А зараз я хочу звернутися до наших хлопців. Незабаром і ви ста­нете солдатами. І не дай Боже, щоб вам випала та­ка доля.

Спливло, минуло літ уже десяток...

Сьогодні мама майбутнього солдата —

Це я.

І я чекатиму колись на сина...

Хай збереже моя дитина

Калини цвіт

І вишень біле диво,

І мирних ранків сонячність щасливу,

І нашу вдячність нескінченну,

І України бойові знамена!   (Пісня «Наденьте боевые ордена»)

 Нехай же наша зустріч не закінчується тут, у цій залі. Прийдіть додому,   розкажіть  про  почуте  своїм батькам, сусідам, усім, кого знаєте,  бо про це повинен знати кожен, бо про це повинні пам'ятати всі.

Коли ранок росу із прозорого сипле подолу,

Мене серце веде, мов незгасний вогонь маяка,

До струнких пірамід назавжди скам’ янілого болю,

Над якими зоріє пронизливість тиші гірка...

Мені пам 'ять нести по дорозі життя

кам 'янистій,

 Загортати планету в пекучі її рушники,

І про спокій забуть, непокоїти душі, які пісня,

І палати, мов факел, в кільці нерозривнім руки.

 

 

Дякую за увагу