Урок позакласного читання в 10 класі

Бакум Наталія Миколаївна,

учитель української мови та літератури.

Вища категорія, «старший учитель»

Лизогубовослобідський навчально-виховний комплекс

                           «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів – дитячий садок

 «Впустімо у серце любов…»

 Урок   позакласного читання в 10 класі.

Тема. Г. Тарасюк «Привіт сердечний останній».

            Новела, що не залишає читача байдужим.

Мета.  Ознайомити учнів зі змістом новели; удосконалювати вміння виразного            

             читання, аналізу вчинків персонажів, розвивати мислення учнів, уміння

             давати власну оцінку прочитаному; формувати етичні ідеали, емоційну

             чутливість; виховувати почуття співпереживання.

 

Тип уроку: урок засвоєння нових знань.

 

Хід уроку

 

І. Організація класу.

ІІ. Мотивація навчальної діяльності.

 

          Любов.. Любов! Любов?

Це слово кожен із нас вимовляє з різною інтонацією – з подивом, розчаруванням, захопленням, болем.

           Думаю, саме час відкрити першу сторінку нашого уроку – ліричну.

 

(Учні читають напам’ять ліричні мініатюри про кохання. Розпочинає учитель).

 

Я не стану за щось дорікати

І недолю словами клясти.

За життєві провини і втрати

Нам ніколи ніхто не простить.

Будуть інші коханням радіти

І розради шукати  в піснях.

Ну, а наші нероджені діти

Повмирали у прожитих днях.

І тобі у самотній дорозі

Забувати нелегко мене.

І мені – доживати в тривозі,

Що колись навіть це промине.

                            Г. Чубач

- Дякую за прекрасне емоційне налаштування. Думаю, що наступними рядками я скажу про почуття героїні твору, з яким ми будемо знайомитися,- баби Гані.

                                         

 Записано на дошці  Не співала – цвіт ламала.

                                         Стільки того цвіту!

                                         Стільки листячка зів’яло

                                         Серед мого літа!

                                                  

                                          Не співала –лікувала

                                          Душу від отрути.

                                          Буде віку мені мало,

                                          Щоб тебе забути.

                                                             Г. Чубач

 

Ми ще згадаємо цю мить,

Коли вже літо віддзвенить

Для нас з тобою…

                       Л. Завіщана

 

ІІІ. Оголошення теми та мети уроку.

          - Перш ніж перейти безпосередньо до роботи з текстом, пропоную створити «гроно».

Отож, для вас «кохання».

 

 

гріх              щастя            зрада

 

 

доля      Кохання      вірність

 

вдячність                материнство

 

-         Буду вдячна, коли впродовж уроку ви «поповнюватимете» «гроно». 

 

 

    Життя людини багатолике. Й ніколи не знаєш, яку міну свого обличчя воно готує тобі сьогодні. Яке ж місце серед почуттів людини займає кохання? Це – путівна зірка чи гіркий хрест?

     На сьогоднішньому уроці, вирішуючи ці питання, ви зможете:

-         ознайомитися зі змістом новели;

-         з’ясувати особливості композиції;

-         удосконалити вміння виразного читання епічного твору;

-         охарактеризувати героїв;

-         висловити й обґрунтувати власне ставлення до прочитаного;

-         визначити, яке місце займають почуття в житті людини;

-         замислитися над своїми почуттями.

 

 IV. Сприймання та усвідомлення учнями нового матеріалу.

-         Ім’я Г. Тарасюк нове для вас. Тож пропоную коротко ознайомитися з її біографією.

-         А тепер розпочнемо роботу над текстом.

( Учитель читає початок новели)

1. Кінець світу.. Чому для баби Гані настав кінець світу? Що їй довелося пережити?
2. Яке найбільше горе для матері? Відтворіть її почуття.
3. Як ви гадаєте, чому «тіло й душа знову повернулися» до баби Гані? Що вона відчувала?  
4. Що малювала уява старої жінки? (зовсім маленька, дівкою - у вікно)
5. За що вподобав її С. Танцюра?
6. Чи йдеться тут про любов? Як ми здогадуємося про почуття баби Гані?
7. Як розвивалися події? Чому ж Ганна пішла за Карпа? Чим він вирізнявся серед парубків? (грамотний : був бухгалтером)
8. Як жила Ганна з Карпом?
9. Що ж не давало спокою в її душі?
10. Чи йдеться знову про кохання (любов)? Чому Танцюра не йшов із душі «ні в щасті, ні в горі»? Що про це думає баба Ганя?
11. Чому вважає любов гріхом?

-         Говорять, перед смертю в уяві людини з’являються давно забуті образи…

12.  «Карпо із Сергієм помаячили та й розійшлися кожен своєю дорогою». Чому в уяві матері знову з’являється син? (бо дитина – найдорожча людина: така наша ментальність).
13.  Якими рисами характеру, важливими, з погляду нашої ментальності, наділила авторку героїня? 
14.  «Це ж я, мамо, за вами прийшов..» Що відчули в хаті молодиці?
15.  Чи боялася смерті баба? Про що подумала?
16.  Як ставилася невістка до баби? Чому баба Ганя здалася їй здоровісінькою, при розумі і пам’яті? (перед смертю)
17.  Якою була остання воля Ганни Омелянівни?
18.  Як зреагувала на це невістка? (заклопотана проблемами..)
19.  Як говориться про смерть баби Гані? («Не роздумуючи подала синові руку»)
20.  Чому каралася невістка?
21.  Як вона згадувала бабу Ганю?  Чому, жаліючи себе, порівнювала  долю з бабиною? (гірка жіноча доля, одвічне жіноче)
22.  Чи передала привіт С.Танцюрі?
23.  Кому, власне, це було потрібно – передати привіт? Чи лише покійній  бабі?

 

 

- Ось і прочитане останнє слово новели. Чи завжди у наш час можна зустріти такі почуття? Які ваші враження від твору? Чи могла б сучасна жінка  (дівчина) так любити? Додаток (презентація)

 

 

 

V. Рефлексія.

Доповнення до «грона»!

-         Чи спонукала тема твору вас замислитися? Над чим?

-         Ваші погляди на життя змінилися після уроку? Як саме?

-         Чи знайдеться місце для кохання у вашому житті?

-         Якого б кохання ви побажали собі та друзям?

-         Чи був сьогоднішній урок потрібним і корисним?

 

VI. Підсумок уроку.

-         Як же це зроблено?

-         Як побудований твір, що він впливає на читача? Як  у даному тексті реалізується магія слова, підвладна талантові? У творі події та проблеми, з якими стикаємося повсякчас: смерть, народження, байдужість, спокута, надія, розлука, зневіра. А також світле нерозтрачене почуття, те, чого не вистачає у наш час.

 

Е. Хемінгуей говорив: «Літературний твір – то айсберг». Ми побачили сьогодні лише вершину айсберга.

 

VII. Домашнє завдання.  

 

1. Мене цікавлять ваші думки щодо того, якими засобами впливає авторка на читача (образи, мікрообрази, художні деталі…)
2. Вільне письмо.

«Зараз не в моді» такі ідеали.. А я вважаю…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Література

1. Завіщана Л. Зорі в листі. – Біла Церква.:КОІПОПК,2004.
2. Кікоть А. Українка: риси до портрета// Вивчаємо українську мову та літературу. – 2008. - №7.- С.2 – 4.
3. Ковальчук О. , Мозолюк Б. Українська література: уроки активного співробітництва. – Тернопіль:Підручники і Посібники,2000. – С.63.
4. Тарасюк Г. Привіт сердечний останній// Дивослово. – 2004. - №9. – С.79 – 80.
5. Українська література. Програма для загальноосвітніх навчальних закладів. 5 – 12 кл. – К.:Перун, 2005.
6. Чубач Г. Відкрию таємницю. – К.: Молодь, 1989. – С.109.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ПРИВІТ СЕРДЕЧНИЙ ОСТАННІЙ

Галина Тарасюк

На кухні вже другий день гуготіла плита, на ній клекотіли казани, каструлі, сусідки з усього кутка шкрябали свинячі ніжки на холодець, місили тісто, крутили голубці — невістка рихтувалась до сороковин по Олексі. Через двері, у ванькирі, або по-невістчиному — дитячій (бо там спали, доки росли, внуки), на тапчані лежала баба Ганя і дивилась на той рейвах з великою мукою. Бабі було душно і млосно від гарячих, гострих і густих кухонних запахів і важко, як від липкого, витаючого в повітрі гріха. З 23 лютого, Дня армії, коли Олекса впав на сцені, просто посеред пісні, від розриву серця, баба Ганя в роті ріски не мала. Горе її було таке велике, що їй і хліб святий, і світ білий спротивів. А час зупинився на тій секунді, коли Олекса, стоячи перед шкільним хором, змахнув обома руками і почав падати, як підстрелений птах. Син падав, а вона сиділа в першому ряду (вона не пропустила за тридцять років жодного його концерту з тих пір, як він став музику і співи викладати у школі) і нічим не могла зарадити. Вона лиш, кажуть, кричала тоненько і жалібно, ніби чула, що це — все… Кінець світу. Кінець її світу, в якому вона стільки пережила і стількох пережила: трьох своїх братів, і трьох братових, і чоловіка, і товаришок, а тепер-от — спостигло її те, чого боялася на віку найбільше — пережити дітей своїх…

Із тої секунди, коли Олекса впав, а розгублені діти доспівували куплет про солдатів, що «прєвратілісь в бєлих журавлєй», її не стало самої. Не відчувала ні тіла, ні душі. Але сьогодні наче тіло й душа знов повернулися до неї. Вони боліли і задихались від густої, як наваристий борщ, спеки, від споминів, що враз нахлинули на неї і відсунули кудись далеко і розпечену до червоного плиту, і молодиць, розпашілих від жари і роботи, і невістку, що ходила поміж них і тихо командувала, що і як робити. Баба Ганя раптом побачила себе, наче по телевізору, зовсім маленькою, в кожушку і червоній квітчастій хустці, і нібито вони з братами, всі четверо, на другий день Різдва вечерю несуть до дядька Никона, зразу левадами, а тоді через Кирилячий ставок. А лід під ногами зеленкуватий, всіяний прозорими замерзлими бульбашками. Вона бачила своїх старших братів, чула їх дитячі веселі голоси. Сніг сліпив їй очі — такий був ясний морозний день, і вона дуже хотіла, щоб тітка Килина подарувала їй зелену бинду із золотими квіточками по бережках. А тоді їй привиділись як живі тато й мама, і чогось у садку, під старою грушею, нібито неділя, і нібито трава під грушею всипана тими медовими запахущими грушками-дулями, а вони все збирають та збирають їх у відра і визбирати не можуть… А тоді побачила себе наче збоку вже молодою і, видать, на Купайла, бо у вінку була пишному, як млинове колесо, із польового різноквіття, втиканого блискучими і великими «патлатими» вишнями. А по білій, розшитій червоними рожами, сорочці текла у траву чорна, як галка, довга та груба коса. Такої коси-краси жодна дівка в селі не мала, але й мук таких не терпіла, бо ні розчесати, ні заплести самій ту зливу… Все маму просила або товаришок… Через ту косу і понаравив її Сергій Танцюра. А таки — Танцюра, бо ні з ким їй не виходив таким доладним, хвацьким ані краков'як, ні коробочка, ані полька-дрібушечка. А як заграють, було, брати коло клубу карапет, то вона, було, аж труситься, щоб той Танцюра повів її першою у танець. І вів. Танцюра вів Ганьку у танець, а вона з нього очей не зводила, плечима гордо поводила та приспівувала до танцю, як у дзвіночок дзенькотіла:

Ой пішла я карапет,

Побила ботинки,

Зосталися на ногах

чулки та резинки.

І згадувались їй танці біля клубу так ясно і чітко, ніби це вчора було. І бачила, як вів її у танці, мов лебідку, Сірожа… Але тут вийшов із парубоцького гурту Карпо і заступив, як темна хмара, Сергія Танцюру. А от їй уже й чорну косу розплітають у світлиці, а в сінях і на подвір'ї людей-людей!.. Чого? Чому? Як сталось, що вона пішла за Карпа? Може, тому, що грамотний був, що після армії його бухгалтером взяли в радгосп? Бог його знає… І біжить перед очима її життя з Карпом, в якому вона наче й жила нічого, і Олексу народила, і побивалася за Карпом, як із фронту не вернувся… Чого ж тоді той Танцюра із серця не йшов ні в щасті, ні в горі?.. Чого трусилася за ним цілий вік, як тоді, коли карапет брати її коло клубу грали?.. Чого це, Господи, так в житті буває? Чого тягне душу до душі так, що й ні встиду перед людьми, ні страху перед Богом? Може, це за любов її грішну, таємну Бог аж на старість покарав її синовою смертю ранньою, ой ранньою-ранньою, ой нежданою… Але там, на небі, вона знає, Бог знову поєднає її душечку з Карповою… І має стати вона перед Богом без гріхів своїх вдовиних…

Карпо із Сергієм помаячили, помаячили та й розійшлися кожен своєю дорогою. А став перед нею Олекса як живий та ж каже:

— Мамо, а я за вами прийшов. У мене в хорі перших голосів не хватає, то збирайтеся, бо треба до Великодня концерт готувати.

І не встигла вона словом озватись до сина, як він вийшов крізь стіну на затилках, бо у ванькир з кухні в цей час зайшли молодиці і, замість того, щоб поговорити з нею, стали журитися та приповідати до невістки:

— Ой голубко, другий похорон тобі в хату йде…

Почувши про другий похорон, баба Ганя забилась, як риба в ятері, бо згадала про двох внуків, яких давно вже не бачила в хаті. Але тут невістка сказала сердито:

— Не каркайте проти ночі. Ці баба ще мене переживуть. — І баба Ганя заспокоїлась, заплющила очі і знову ніби тіло і душа покинули її, а з ними і задушливий ванькир, і нудотна каламутна спека, і все її довге, її всіляке, сумне і веселе, але вже проминуле життя.

Удосвіта втомлену приготуваннями до поминок по чоловікові невістку розбудив свекрушин голос, незвично чистий і молодий. Баба Ганя кликала її. Невістка встала і з досадою подибала зі спальні у ванькир. Баба Ганя сиділа на тапчані здоровісінька, при розумі і пам'яті, і уважно розглядала щось у руках. «А що я казала, — подумала невістка, — ці баба ще мене переживуть».

Баба Ганя ніби прочитала невістчині думки, бо наче аж усміхнулась, а далі простягнула їй пожовклу фотокартку зі словами:

— Оце, дочко, маю просьбу до тебе — сповни мою волю останню, передай цю карточку Сірожі Танцюрі і скажи… нє, нічого не кажи. Лиш передай. Або нє, скажи: привіт вам сердечний, Сергію Мефодійовичу, від Ганьки… Ганни Омелянівни.

— Якому Сірожі? Який привіт? Від якої Ганьки? — не зрозуміла невістка спросоння, намагаючись впізнати молодого парубка у вишитій сорочці на пожовклім фото. Але парубок не впізнавався. Принаймні в їхньому селі такого не було.

— Сірожі, дочко. Сірожі Танцюрі, — терпляче повторила свекруха.

— Хто він такий? Який Сірожа? — починала злитися невістка. — Що ви, бабо, мені голову морочите в такий день? Якимись Сірожами… Не до хлопців мені… Поняття не маю, хто це…

Баба Ганя, злякавшись, що невістка порве карточку або піде геть не дослухавши, заблагала:

— Дитино, не сердься, бо вже ні сваритися, ні миритися нам… Тож уволь просьбу останню: передай Сірожі, татові Андрія Танцюри, отого, що Марусю Тодоровську взяв, цю карточку і привіт сердечний…

— Дідові Танцюрі?! Тому, що коло греблі?.. — Витріщилась невістка. — А хіба він ще є?

— Є, дочко, Сірожа ще є. Але не тримай коточку довго, передай, бо ти ж бачиш, яке це життя… а тепер іди. Поспи. Бо скоро люди почнуть сходитись.

Невиспана невістка не мала сили на балачку і на бабині коники-харки-макогоники, тож лиш посопіла сердито і пішла досипляти.

Але скоро на кухні знов заметушились кутянські молодиці, загуготіла плита, запахло смаженим, вареним, пареним. За тим почали і люди на обід сходитись. Із ванькира холодної хати (по-невістчиному — зали) не видно було, але баба Ганя по шумові здогадувалась, що там творилося. Люди заходили за стіл і виходили, і знову заходили, згадували добрим словом Олексія Карповича, говорили гарно, називали його соловейком і патріотом, який прославив рідне село своїм хором на весь район і область, беріг і відроджував українську народну пісню, передавав її дітям, співали його улюблених пісень «Червону калину», «Як умру, то поховайте», «Ревуть-стогнуть гори-хвилі», а коли почали про солдатів, що «прєвратілісь в бєлих журавлєй», баба Ганя відчула, що вона тяжко-претяжко втомилася і її тягне на сон.

 Після сумної пісні пом'янули люди і батька Карпа, що не вернувся з фронту. А згадавши про стареньку, вбиту горем неньку, всі рушили у ванькир, щоб поклонитися їй за славного сина, великого трудівника і патріота. Але баба Ганя спала. Коли ж невістка, якій було трохи незручно за свекруху перед людьми, а особливо перед вчителями — колегами Олекси, торкнула бабину сухеньку руку, що звільна звисала з тапчана, то все зрозуміла і заголосила:

— Ой нащо ж це мені горенько таке гіреньке?! Ой нащо ж мені похорон та за похороном?!.. Ой нащо ж ви мене всі покидаєте?..

…Поховали бабу Ганю поряд зі свіжою ще могилою сина, заваленою трохи збляклими паперовими вінками, зробленими його учнями.

Про карточку молодого діда Танцюри невістка згадала лиш тоді, коли почула, що той помер. А згадавши, розгубилася. З одного боку, виходило недобре, що не сповнила останньої волі своєї свекрухи, а з другого — ніби й добре, бо нащо ворушити минуле, що було, те загуло, і нащо, аби про те все діти та внуки Танцюрині знали, щоб встидалися та на діда сердились… Але з третього боку… що ж це вона за худоба така, за безсердечна скотина така, що запхала десь ту карточку, ніби сама не була молодою, ніби не любила, ніби того ж таки Олекси карточок не носила за пазухою?..

Тож із тої тривоги великий-превеликий жаль надійшов на невістку Ганнину — і за своє вдівство раннє, і за життя паскудне, в якому не знайшлося секунди, щоб озватись до свекрухи як жінка до жінки, хоч словечком людяним, бо ж як-не-як заслужила вона те словечко, бо недоїдала-недопивала, гроші їм з Олексою на нову хату та на машину складала, хлопців няньчила, городи сапала… а вона ж свекруху мамою не назвала, все бабою та бабою… а вона ж не спитала, чи та їла, чи та пила, як їй жилося-велося цілий вік удовицею… може, тільки й щастя та мала, що карточку і любов свою тайну, таємницю свою сердечну… та поплакати удвох над судьбою своєю, та побалакати про своє одвічне, жіноче, та розраяти одна одну… може, свекруха і жива була б… і не так порожньо було б у цій хаті величезній-величе-е-е-езні-і-і…

І заридала невістка на всю свою величезну порожню хату так гірко, як ніколи в житті.

А виридавшись, пішла городами-левадами до хати Сергія Танцюри, що лежав собі у вишитій сорочці на лаві старим сивим дідом серед повняків і васильків, при печальній варті кількох згорблених своїх ровесниць-перевесниць, і поклала непомітно, щоб ніхто не бачив, під його ліву руку пожовклу карточку — привіт сердечний останній від Ганьки. Ганни Омелянівни.

2002 р.