Урок "В сім'ї вольній, новій"

Коротичанський ліцей

Харківської обласної ради

Харківського району

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Тема. «В сім’ї  вольній,  новій»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                                                        Вчитель: Юношева О.О.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

В СІМ’Ї ВОЛЬНІЙ, НОВІЙ

Виховна година

 

Мета: глибше ознайомити дітей із життям і творчістю великого поета.

Обладнання: портрет Т.Г.Шевченка у вишитому рушнику; на святковій скатертині – «Кобзар»

 

ХІД УРОКУ

1.                Вступне слово вчителя.

Дорогі діти, шановні гості! У цьому році минає 189 років з дня народження Тараса Григоровича Шевченка.

 Сьогодні особливо дзвінко звучатимуть його пісні і вірші, палатимуть гнівом, добром любові зігріватимуть серця.

 У ці дні багато людей побуває на землі, яку «сходив Тарас малими босими ногами», де він виріс, щоб напитися води із криниць, з яких і він колись пив, помилуватися красою землі, якою і він так захоплено милувався.

 

 

 

 

 

 

Учениця. Слухайте, слухайте голос,

Голос безсмертний Тараса,

Він наша гордость і слава,

Рідного слова окраса.

Учень. Він народився в неволі,

Виріс борцем проти гніту,

Бився за щастя народу,

Бивсь проти рабського світу.

Учениця. І не здолали поета

Царська тюрма і кайдани,

І не збороли Тараса

Царські сатрапи-тирани.

Учень. Пісня його невмируща,

Рідного слова окраса.

Слухайте, слухайте голос,

Голос безсмертний Тараса.

(Звучить з грамзапису «Реве та стогне Дніпр широкий».)

Учениця. Благословен той день і час,

Коли прослалась килимами

Земля, яку сходив Тарас

Малими босими ногами.

Учень. Не на шовкових пелюшках,

Не у величному палаці –

В хатині бідній він родивсь,

Серед неволі, тьми і праці.

Учениця. У жителя села Моринці Григорія Івановича Шевченка і його дружини Катерини 9 березня 1814 року народився син Тарас. Батьки Тараса – кріпаки пана Енгельгардта. У березні 1816 року вони переїхали в

с. Кирилівку і поселилися в дідовій хаті, а згодом купили собі хату в односельчанина і перебралися туди – батько з матір’ю та четверо дітей: Катерина, Микита, він, Тарас та наймолодша однорічна Яринка.

Учень. Не називаю її раєм,

Тії хатиночки у гаї

Над чистим ставом край села.

Мене там мати повила,

І, повиваючи, співала,

Свою нудьгу переливала

В свою дитину.

Учениця. Якби ви знали, паничі,

Де люди плачуть живучи,

То ви б елегій не творили

Та марне Бога не хвалили,

На наші сльози сміючись.

За що, не знаю, називають

Хатину в гаї тихим раєм.

Я в хаті мучився колись,

Мої там сльози пролились,

Найперші сльози. Я не знаю,

Чи є у Бога люте зло,

Щоб у тій хаті не жило?

А хату раєм називають!

Учень. 1823 рік. Від важкої праці помирає мати – Катерина Якимівна. Було їй лише 40. Жити іще й жити. Тарасу йшов 10-й рік. Після смерті матері батько залишився з п’ятьма дітьми.

Учитель. Скоро в сім’ю Шевченків прийшла мачуха, але не добро принесла вона з собою. Другу зиму вчився Тарас у дяка. Першою опанованою ним книгою була «Граматика». З раннього дитинства у Тараса був особливий хист до малювання. (Показ перших малюнків).

Учениця. 1825 рік. Григорій Іванович хворів усю зиму після того, як приїхав останній раз із Києва – возив туди панову пшеницю, - так і не міг уже на ноги звестися, більше лежав, ледве стримуючи стогін.

Учитель. У цей день свого народження Тарас почув: «Не жилець твій батько на цьому світі – помре скоро». Заплакав і вибіг. Як жити сироті?! А батько відчував наближення кінця, давав розпорядження щодо нехитрого свого скарбу. Тоді й почули від нього люди: «Синові Тарасу з мого хазяйства нічого не треба, він не буде звичайною людиною, з нього вийде або щось дуже гарне, або велике ледащо».

Учень. 21 березня 1825 року батько помер. Поховали його на кладовищі, від якого тепер залишилась одна-однісінька могила – Григорія Івановича Шевченка. Вона мало не в центрі села, і рідко її хто обмине.

Учитель. Залишившись сиротою, Тарас пізніше напише.

(Учениця читає вірш).

Там матір добрую мою

Ще молодую у могилу

Нужда та праця положила.

Там батько, плачучи з дітьми,

(А ми малі були і голі),

Не витерпів лихої долі,

Умер на панщині… А ми

Розлізлися межи людьми,

Мов мишенята. Я до школи –

Носити воду школярам.

Брати на панщину ходили,

Поки лоби їм поголили!

А сестри! Сестри! Горе вам,

Мої голубки молодії,

Для кого в світі живете?

Ви в наймах виросли чужії,

У наймах коси побіліють,

У наймах, сестри, й умрете!

Учениця. 1827 рік. Тринадцятий рік життя, як і будь-який із попередніх, був важким для Тараса. На плечі його лягала все тяжча і тяжча праця , під її тягарем він відчував себе набагато старшим.

(Учень читає вірш «Мені тринадцятий минало»).

Учитель. Зазнавши змалку поневірянь, поет гаряче співчував сиротам і сумував над їхньою долею. Так, у вірші «На Великдень на соломі…» він розповідає про дівчинку-сирітку, яку ніхто не приголубить і якій ніхто не справить обнови. Тому навіть церковна милостиня – обід для жебраків у попівській хаті – для сирітки велика радість.

(Учень читає вірш «На Великдень, на соломі…»).

Учениця. «Історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини», - писав Тарас Григорович. Ці слова найточніше виражають зміст його життя і творчості. Шевченко – воістину «безсмертний дух» України. Він не вивчав життя рідного краю як спостерігач, а жив цим життям. Душею, думками, мріями він не полишав Україну.

А я дивлюся і серцем лину

В темний садочок на Україну.

Так на засланні він мріяв про свій рідний край.

Учитель. З-поміж безлічі книжок, з якими має справу історія світової літератури, поодиноко виділяються ті, що ввібрали в себе науку віків і мають для народу значення заповітне. До таких книг належить «Кобзар» - книга, яку народ український поставив на першому місці серед успадкованих з минулого національних духовних скарбів.

Учень. Пожовклі сторінки гортаю

Старої книги – «Кобзаря».

В ній вітер з гаєм розмовляє,

В ній чути спів плугатаря.

У книзі цій – велика мудрість,

Вона розкаже про усе –

Про наймичку і Титарівну,

І як Тарас ягнят пасе.

Учениця. «Кобзар» - наша національна Біблія, яка в найтемніші години світила нам зорею надії, будила від сплячки, не давала і не дала забути, чиїх батьків чиї ми діти.

Учень. «Кобзар» старенький розгортаю,

Немов незвідані світи,

І землю бачу неокраю

В обіймах лиха і біди.

Сади посохли в крутоярах,

Нужда у кожному селі.

Блукають люди як примари,

Чорніше чорної землі.

Учениця. «Кобзар» - мудрий наставник для багатьох поколінь, заповітна книга, яка навчає добра і совісті, вірності синівського обов’язку, патріотизму, витоки якого – з батьківського дому, національної історії, рідної мови.

Учень. «Кобзар» старенький розгортаю

І поринаю в глиб віків,

У дусі вітру я вчуваю

Журливу пісню кобзарів.

Учениця. «Кобзар» - книга всього життя, книга-подвиг, книга-безсмертя, книга – джерело нашої духовності, совісті, національної гідності, національної неповторності.

Пропах старий «Кобзар» літами,

Ще більше – пам’яттю пропах.

Учень. Безсмертний наш «Кобзар» - вічна книга життя нашого народу, сяючий пік духовності.

Учениця. Коло хліба на столі,

На самотканій скатертині

Лежала книга, як святиня…

То був «Кобзар».

Його не міг

Ніхто не вмивши рук, узяти,

•                   Бо він – святий, - казала мати, -

Він смерть народу переміг.

Його, мов хліба в чорний час,

Просили в позички сусіди,

Зціляючи серця завжди

Тим словом, що прорік Тарас.

Учень. «Кобзар» - книга невичерпна, книга на віки. Слово вічне, слово, невмируще своєю правдою, неодцвітне художньою красою – це і є «Кобзар».

Учениця. Коли стає у хаті темно,

Сідаємо при каганці.

Мов кіт, муркоче веретено

До ранку в маминій руці.

…Влітає в душу перша книжка,

Б’є дзвін шабель, сокир, мотик.

Учень. «Кобзар» - це моральний і соціальний кодекс нашого народу.

Змалку вчимося з «Кобзаря»

Любити труд і трударя,

Завжди грудьми ставати проти

Неправди, кривди та підлоти.

Учениця. Хіба ж не для всього людства

Зазвучало в минулому столітті,

Звучить і нині, і звучатиме вічно

Найпрекрасніше почуття на землі –

Почуття материнства.

(Учитель читає вірш «На панщині пшеницю жала».)

Учень. І далі, у нові віки, звучатиме ця симфонія, краса якої рятуватиме світ:

У нашім раї на землі

Нічого кращого немає,

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим.

Учениця. Вся поетична творчість Шевченка захоплювала, захоплює і вічно кликатиме до себе душі композиторів. Свідчення цьому – численні музичні твори на слова Шевченка: пісенність його поезії невичерпна.

(Діти виконують пісню «Садок вишневий коло хати…»)

Учень. Поїдьте у будь-яке українське село, зайдіть у будь-яку хату, і ви там обов’язково побачите прикрашений вишитим рушником портрет Кобзаря.

Учитель. Згадаймо слова великого поета з його безсмертного «Заповіту»:

І мене в сім’ї великій,

В сім’ї вольній, новій,

Не забудьте пом’янути

Незлим, тихим словом.

Помер Тарас Шевченко на засланні, впавши на долівку у своїй майстерні 10 березня 1861 року. Його було поховано на чужині, але згодом перевезено і перепоховано в Каневі на Чернечій горі.

(Звучить у грамзапису «Заповіт»).

Учениця. Громове слово Шевченка лунає далеко за кордонами нашої землі. Він – співець України, її неповторної природи, її волелюбного й працьовитого народу. Вірші поета були, залишаються і завжди будуть книгою життя.

(Пісня «Зацвіла в долині…»)

Учень. На всіх континентах душі його струни,

У ситому серці народів і рас.

Бринять переможно, врочисто і юно –

Незмінно прекрасні у будь-який час.

Учитель. Дорогі діти, шановні дорослі! Нехай ваші оселі освітлює гарячий і ясний, мов сонце, «Кобзар». Шануймо та розвиваймо народні традиції шани та любові до геніального Пророка України.