Урок "Йому судилася доля генія..."

Борисенко Олена Миколаївна,

учитель вищої категорії, учитель-методист

Конотопської гімназії

Конотопської міської ради Сумської області

 

„Йому судилася доля генія...”

Біографія й творчість П.Г.Тичини

 

Мета: ознайомити учнів із основними біографічними відомостями, дати загальну характеристику ранньої творчості;

учні мають усвідомити велич і трагізм поетичного таланту П. Тичини

Очікувані результати: після уроку учні вмітимуть визначати місце й роль П. Тичини в літературному процесі, знатимуть назви його ранніх збірок; умітимуть розповідати про трагізм творчої долі поета; даватимуть  власну оцінку творчості П. Тичини.

Тип уроку: засвоєння нових знань

Обладнання: відео матеріали, фотографії П.Тичини, його матері, першої вчительки С. Морачевської, збірки поезій.

 

 

 „І всесвіт фатальне лише знає „судилося”

П. Тичина

 

... на цій планеті,

відколи створив її пан Бог,

ще не було епохи для поетів,

але були поети для епох!

Л.Костенко

 

Х І Д   У Р О К У

 

Виразне читання вірша Є.Маланюка 

*   *    *

Через гори і доли, понад океани,

... пливуть день і ніч голоси.

То не пісня, не поклик, не клекіт. Той зойк незбаданний –

Як останнє зітхання з останніх сил.

Не впіймати мелодії, сенсу не відгадати

Тих приглушених простором, долечинами тятих слів.

Відчуваєш одне лиш: крізь роки, події і дати

Хтось болючо – близький, – хтось, хто мусив загинути,

– ось зацілів!

Він не згинув – пручається у останній потузі,

Коли вже, мов цементом, заціпило певність кінця

І прояснює невідоме,

Й вирисовує обрис лиця.

На мультиекрані з’являється обрис обличчя П. Г. Тичини.

Мотивація.

П. Г. Тичина. Поет, публіцист, критик і історик літератури, перекладач, редактор, видатний громадський і державний діяч, академік, лауреат, депутат, міністр – і все це про нього одного.

Щоб осягнути велич і трагізм мистецького таланту поета, необхідно простежити його життєвий і творчий шлях, зрозуміти той внесок, який він зробив у золотий фонд культури, усе те, з чим він прийшов до сучасників і з чим він приходитиме до наступних поколінь – у всій складності борінь, дум, пошуків і звершень.

27 січня 1891 року в найбільш глухому та віддаленому в Чернігівській губернії селі Піски народився майбутній поет. Дитинство П.Тичини ніяк не можна назвати щасливим. Він зростав у родині, де, окрім нього, ще було восьмеро дітей.

 

П.Тичина. Моє дитинство, моє дитинство,

чого ти кличеш на пригостинство?

Чого ти кличеш та закликаєш?

Які до мене питання маєш?

На пригостинстві ж у тебе тому

та не по кубку по золотому, –

там крихти хліба, з водою кружка,

а ще й по спині шмага попружка...

Батько, Григорій Тимофійович, був сільським дяком і водночас учителем школи початкової грамоти, плату отримував мізерну. Через нестатки й злидні між батьком і матір’ю, Марією Василівною, виникали незлагоди, суперечки, які болісно відкликалися в душі малого хлопчика, про що, вже будучи поетом, зізнається П.Тичина в автобіографічному вірші „Під моїм вікном”.

Великий потяг до музики, талант співака передався П.Тичині від батька. Вслухатися в голоси, запам’ятовувати слова пісень заохочувала й сільська вчителька Серафима Миколаївна  Морачевська, яка допомагала батькам виховувати дітей.

Демонстрація портрета.

 

13 років (1900-1913 рр.) П.Тичина перебував у Чернігові – співав у монастирському хорі, потім навчався в бурсі та семінарії. Семінарист грав у оркестрах, керував хором. Роки навчання в семінарії для Тичини були сповнені великого напруження. Тут виявилося його захоплення не тільки музикою й поезією, а й живописом.

Чернігів початку ХХ століття був одним із важливих літературних осередків в Україні. Тут жив і працював М.Коцюбинський. Тичина почав відвідувати „суботи”, що їх влаштовував письменник. М.Коцюбинський назвав П.Тичину справжнім поетом після того, як молодий поет прочитав відомий вірш „Розкажи, розкажи мені, поле...”

 

П.Тичина. З 1911 року я почав друкуватися в періодичних виданнях. Слова Михайла Михайловича про мої літературні спроби піднесли, обнадіяли, надали багато сил нових і заохотили до роботи над собою.

З 1913 року навчався в Київському комерційному інституті, одночасно працював у редакціях газет і журналів.

Тут, у Києві, зустрів я лютневу революцію й більшовицький переворот у жовтні 1917 року.

Ой що в Софійському заграли дзвони, затремтіли.

Не білі голуби – янголи у небі пролетіли.

Ой там збиралися під прапори, під соняшні ще й сині: Віднині –

Не буде більше пана у вільній Україні!

 

Молодий, інтелігентний талановитий юнак уважно вдивляється у світ. При зіткненні з ним, при уважному погляді на нього око поета помічає, який далекий він від гармонії. А молоде серце прагне добра, вірить у добро, творить його.

Поява 1918 року першої книжки П.Тичини „Сонячні кларнети” була в українському письменстві сенсацією. Так, до читача прийшла воістину сонячна книга. Незвичайний світ розкрила вона, який на той час був кинутий у кров і бруд громадянської війни.

• Перевірка домашнього завдання. Індивідуальне творче завдання „Якби книга могла говорити...”: звернення „Сонячних кларнетів” до читача. (Твоя найбільша чеснота та, що ти – людина, що ти наділена здатністю сприймати красу й народжена жити в цій красі. Тож навчися її розуміти, зумій відчути себе в центрі неосяжного космічного храму, дорівняйся своїм життям і баченням до природної мудрості та досконалості.)

 

Ця книга одразу прославила П.Тичину, про неї захоплено відгукнулися найавторитетніші критики, а деякі назвали молодого поета геніальним.

• Перевірка домашнього завдання. Індивідуальне завдання пошукового характеру. Учні зачитують вислови відомих письменників, літературних критиків про збірку П.Тичини „Сонячні кларнети”

 

Виразне читання вірша Є.Маланюка

 

На межі двох епох, староруського золота повен,

Зазгучав сонценасно твій сонячно-ярий оркестр, –

І під сурму рушив воскреслий човен,

І над гробом народу хитнувсь кам’яний його хрест.

Так зродився ти з хвиль золото-синіх космічних вібрацій,

Метеором огнистим ударив в дніпровські степи

І, здавалося, виріс, і над плугом схилився до праці,

І вже мріяло сонце про сонцем налиті снопи...

 

Вили бурі історії. Рвали й жбурляли одвічне.

О, ти знав, що тоді не сонети й октави, о, ні!..

Жорстко-ярим залізом ти пік одоробло північне

Й клекотіла душа твоя в гнівнім, в смертельнім огні.

 

Сонячнокларнетні настрої, що так помітно проявлялися в поезіях першої збірки П.Тичини, різко контрастували з революційною епохою, жорстокою боротьбою різних соціальних та суспільно-політичних сил. Тичина намагається визначитися, осмислити власну позицію в драматичній добі збуреної епохи.

Збірка „Замість сонетів і октав”, що вийшла 1920 року донесла до читача страдницький біль людини, яка сприйняла всім серцем національну революцію 1917 року, а потім стала свідком перетворення її в жорстоку „класову боротьбу”. На сторінках збірки – багато афористичних висловів глибинної змістовності.

Робота в парах.

• Перегорніть сторінки збірки „Замість сонетів і октав”, знайдіть афоризми, зачитайте їх. Яку ідею проголошує автор у творах цієї збірки?

 

П.Тичині треба було визначитися: з ким він?

 

П.Тичина. (Із щоденникових записів: 1 серпня 1920 року) Останніми часами я все більше і більше задумуюсь над дилемою: партійний я чи безпартійний? На бісового батька я видрукував „Замість сонетів”? Замість одходу од анархії вийшов одхід до заячої філософії.

Але світ ще не впіймав Тичину. Ще напишуться болем в 1920 році рядки поезії „Прийшли попи, диктатори (о сором!)”, ще з’явиться страшний вірш „Загупало в двері прикладом” (1921)

Але вже є і „Живем комуною”, де поряд з „іще в нас музики не досить. І серце в кожного глухе” прозвучить: „ну що з того, що всесвіт кров залляла?”

Ще зблисне Тичина болем-розпукою у вірші „До кого говорить?” (1926)

Але це, здається, останній сплеск бунтарства. У 1934 році вийде „Партія веде”. Це після жахливого 1933. Таким чином, гілка Тичининої поезії, на якій з’явилися „Замість сонетів і октав”, відмерла. Інша ж, представлена в 1920 році „Плугом”, дала ще „Вітер з України”. По-різному оцінюють її критики, але безперечно одне: вона продемонструвала, що сумнівів у правильності обраного шляху в Тичини стає дедалі менше й менше.

• Зачитайте рядки поезії Ліни Костенко. Прокоментуйте їх з погляду на творчий шлях П.Тичини.
• Чому Тичина, який бачив антилюдяність московської комуністичної влади, її антиукраїнську шовіністичну сутність, не тільки змирився з нею, а й пішов до неї на службу?

 

Послухаємо думки відомих людей, щоб мати об’єктивну картину перетворення геніального таланту П.Тичини на „блюзнірську римовану тріскотняву”.

Є.Маланюк

Раптом... брязнуло в раз! І ридально навік розірвалось

І бездонним проваллям дихнула порожня луна.

Від кларнета твого пофарбування дудка осталась, –

В окровавлений жовтень ясна обернулась весна.

 

У поневолених націй поети, якими б дужими і геніальними вони не були, завжди носять на собі тавро невільництва, страшну печать раба, хоч, може, а гордого. Геній поневоленої нації є завжди скаліченим Прометеєм.

 

1924 рік – це переломний час Маланюкового погляду на творчість автора „Сонячних кларнетів”. Є.Маланюк був перший, хто визнав Тичину геніальним поетом, і перший, хто сказав йому найсуворішу правду.

 

Мікулаш Неврлий. Згадую свою зустріч із П.Тичиною уже на схилі його літ, коли в розмові про Маланюка автор „Сонячних кларнетів” визнав рацію за своїм суворим опонентом, сказавши: „... він єдиний мене зрозумів, він єдиний сказав мені правду... Всі інші мені кадили... Так воно й сталося... Від кларнета мого пофарбована дудка зосталась... Всі мені кадили, а він один сказав мені правду.”

 

За визначенням І.Сенченка, який близько знав поета, П.Тичина  -  „крайній гуманіст з гіпертрофованим почуттям обов’язку”. Отже, досить зрозумілими стають слова поета, який проголошує:

Ніколи, як з огнем, з ідеями не грайся:

якщо узявсь іти – кінця ти доходжай.

 

Часом боляче було спостерігати, як ідеологічний тягар, почуття обов’язку гнобили колись гордого й незламного духом поета. У середині двадцятих – на початку тридцятих Тичині, як і всім письменникам України, доводилося потерпати від все посилюваного й посилюваного комуно-радянським режимом політичного тиску.

 

Ю.Мушкетик. Я сам... у 1961 році опублікував роман „Серце і камень”, у якому „молодецьки” їдко, саркастично писав про Тичину, пор те, як страх завадив йому стати Пророком і генієм...

Хіба я відав тоді, що Тичина зазнав двох арештів і що його повсякчас страхали фото, на якому він стояв поруч Петлюри та Винниченка? Вже потім я поволі осягав увесь той чад тридцять сьомого, проникав туди свідомістю... У тридцять сьомому з тих, за кого НКВС бралося на повну силу, не вистояв ніхто, й не тільки через те, що в’язням чавили пальці в дверях, а надто через те, що піддавали терору близьких...

За молодості ми не знаємо міри своєї душі, – що там у ній? – міри страху й відваги: всім нам здається, що ми сміливці та відчайдухи...

 

Є.Сверстюк. Нам не розминутися з тим образом Тичини, який закарбувався у свідомості кількох поколінь. З нього в’їдливо кпили школярі. На нього лукаво показували нездари, й посміхалися темні чиновники. Тичини не любили: Тичини не знали... І ніхто не смів пояснити, ким був в українській поезії П.Тичина, бо для такого пояснення потрібні були публікації й факти, що лежали під забороною.

... Але в цьому полягала глобальна режисура розстріляного відродження, щоб знищити фізично більшість поетів, викреслити їхні імена, книжки. А тих, котрі залишаються живими, зробити смішними й жалюгідними в очах покоління, що не знає, якою була поезією і що значило в ній ім’я великого поета П.Тичини в культурному світі двадцятих років.

 

О.Гончар. Досі шкодую, що – як редактор його академічного – не наполіг і не вилучив з видання усе пізніше, культівське, сміття, бо то вже був не Тичина, а людина, зведена під сталінську плаху, то писав митець зневолений, затериризований, платив данину кремлівському ханові.

 

За таких обставин і під впливом загальної політичної ситуації в країні, голодомору, терору, розбрату, страху Павло Тичина наполегливо виробляв свій стиль у поетиці й свою виразну індивідуальну наснагу поведінки. Бувши природженим ліриком, тонко володіючи поняттям гумору, акумулюючи й випромінюючи музику природи, щиро переймаючись людськими болями, сердечно люблячи Україну й усе людство, він змушений був зректися самого себе, своєї Богом даної суті, заплющувати очі на криваві злодійства тоталітарного режиму й заримовувати облудні комуністичні гасла. Його мучили сумніви, а часом і докори сумління, що, мовляв, не в повну силу розкрив природжений талант, не зумів охопити всіх проблем національних і глобальних, хоча ними жив.

 

П.Тичина. Молюся перед тим, як починаю писати. До Шіллера, до Шевченка і до менших, недавніх, як Чумак. Це не молитва, бо я не прошу помогти мені щось написати. Це – горіння поміж друзями, – це продовження того, що вони зробили. Вони своє зробили. Тепер вони є свідками того, як я, брудний, фальшивий, незадоволений із себе, свічу, і розгоряюся, і піднімаюся ген-ген, падаю і знову іду.

 

Помер П.Тичина недільного теплого ранку ранньої осені – 16 вересня 1967 року. Іван Драч написав „Реквієм Павлові Тичині”, у якому є такі щемкі слова:

Чому так прагнеться побігти в його долю –

В його єдину стокрилату долю,

І лиш добро пустити в її крила,

А зло одкинути, одкинути, знебути?!

... Як закотилось за вечірнім круг

Тичинине золотооке сонце,

На серце впала божевільна тиша.

Ви чуєте, як всюди дзвонить тиша,

Як без Тичини тиша громом вибухає!

Яка на світі тиша без Тичини!

 

 

Підсумок уроку. Робота в групах.

• Складіть питання за вивченою темою „Життєвий і творчий шлях П.Г.Тичини„
• Дайте відповідь на запитання, запропоновані групами.

 

Домашнє завдання індивідуального характеру:

• Вивчити на пам’ять вірші „Арфами... Арфами...”, „Ви знаєте, як липа шелестить”, „Подивилась ясно”, „О панно Інно, панно Інно” (на вибір)
• Написати ліричний етюд „Вічна загадка любові”, ноктюрн (творчі групи)
• Взяти інтерв’ю у В.Борошнєва (творча група)
• Підготувати літературознавчі матеріали про ранню творчість П.Тичини (творча група)
• Підготувати виступ мистецтвознавчого характеру (опис картини Сандро Боттічеллі „Весна”, панно Михайла Жука „Біле і чорне”)