Усний журнал «Ми – українці!»

Усний журнал «Ми – українці!»

Для ліцеїстів І-ІІ курсів

Ольга Федюк,

вихователь

Мета: поглибити знання ліцеїстів про Україну;  прищеплювати любов до рідного краю;  розширювати знання про національні символи, зміст поняття «громадянин України»; сприяти формуванню національної свідомості ліцеїстів, розвивати мовлення; виховувати духовне багатство особистості, патріотичні почуття до українського народу, України, української пісні.

Наочне оформлення:  карта України, віночки, вишитий рушник, калина, проектор, мультимедійна презентація, записи пісень про Україну, мультимедійний супровід.

Хід проведення усного журналу

Звучить українська мелодія

Класний керівник: Доброго дня! За епіграф сьогоднішнього свята ми взяли слова В’ячеслава Липинського (1882–1931), українського вченого, історика, борця за українську державність, громадського діяча.             

Усі ми з вами належимо до української нації, що виплекала впродовж своєї історії таких відомих діячів, як Тарас Шевченко, Іван Франко, Григорій Сковорода, Леся Українка, Михайло Грушевський та багатьох-багатьох інших не менш славетних наших співвітчизників.

Усі вони своєю чесною працею прагнули утвердити український народ як націю, постійно працювали. Постає питання: «Як повинен прожити своє життя справжній патріот, справжня людина?» Хочу навести вам приклад із життя відомого ученого, літератора, філософа і просто чудової людини — Григорія Савича Сковороди, що жив.

Відвідавши Україну, російська імператриця Катерина II вирішила зустрітися із видатним філософом і запропонувати йому місце при дворі. Побачивши, що під час зустрічі тільки Сковорода не вклонився імператриці, Катерина II спитала його: «Чого ж ти не кланяєшся?». «Але ж це не я хотів тебе бачити, а ти мене. — відповів філософ. — Тож дивися. А як ти мене зможеш розгледіти, якщо і я буду припадати до землі?» — почула вона у відповідь. Г. Сковорода відмовився від запропонованих йому посад і вибрав долю мандрівного філософа і вчителя, але близького до свого народу.

Ми живемо з вами у вільній і незалежній державі, яка зветься Україна.  Кожен із нас — її громадянин. І ми маємо докласти всіх зусиль, щоб вона процвітала, щоб жилося нам щасливо в рідному краю.

Отже, я сподіваюсь, що, почувши сьогоднішній усний журнал, ви переконаєтесь, що ми, українці, нескорені патріоти своєї держави.

А зараз ми перегорнемо його сторінки.

Виходять ведучі в українських костюмах

Перша сторінка усного журналу — «Це моя країна».

Ведуча:  Рідний край, рідна земля, Батьківщина, Україна... Які це прості  і разом  із тим прекрасні і святі для нас слова! Рідний край починається для нас не лише з хрещатого барвінку, верби та калини, без яких, як кажуть, нема України, а й із маминої колискової пісні, батьківського дому.                                     

Ведучий: На карті світу Україну відшукати нескладно. Ця чудова земля розміщена на південному заході Східноєвропейської рівнини — «проти сонця, головою до Чумацького Возу (сузір’я Великої Ведмедиці), ногами до синього моря», як співали в старовину кобзарі та лірники. І населяє цю землю талановитий і стійкий народ з унікальною історичною долею, неповторними духовними якостями, прекрасною самобутньою душею й особливим характером, у якому степова волелюбність і непокірливість поєдналися з європейською раціональною поміркованістю.

Ведуча: Бути українцем — значить пишатися своєю Вітчизною. І нам є чим пишатися. Мипишаємося красою української природи, давніми традиціями і мудрістю предків, найбагатшою культурною спадщиною.

Ведучий: Бути українцем — значить беззавітно вірити в Україну, як вірили в неї генії і безстрашні захисники українського народу.

Ведуча: Тільки почуття любові й глибокої гордості за Вітчизну разом з вірою у її величне майбутнє дає кожному українцеві право стверджувати: це моя країна, мій народ, моя Україна!

Ведучий: Україна! Скільки глибини в цьому слові... Це золото безмежних полів,  бездонна синь зачарованих небес. Тихі плеса річок, сині очі озер і ставків.

Ведуча: Це безмежні степи і ліси, зелені долини і луки, карпатські верховини і донецькі простори, Полісся і Крим, біленькі полтавські хати і велич міських краєвидів.

Ведучий: Складною і бурхливою була твоя доля, рідна земле! Топталися по тобі орди чужинців, ворожі пазурі роздирали твоє тіло. Дітей твоїх вели загарбники у неволю.

Ведуча: Над тобою свистіли гостродзьобі стріли, чорною смертю дихали жерла гармат, шугали ненависні залізні круки, вирували нескінченні битви за твою честь і свободу.

Ліцеїст: Все здолали, вижили, зміцніли.

Знову наша доля розцвіла,

Мов троянди, чисті й ніжно-білі,

Що росли під вікнами села.

Отака країна — Україна,

Праслав’янська рідна сторона.

Її мова ніжно солов’їна,

Ніби пісня, вічно чарівна.    

Ведуча: Люблю тебе, Вітчизно, мила Україно,

Бо щастя жити ти мені дала.

Для мене ти одна і рідна, і єдина,

Я все зроблю, щоб ти завжди цвіла.

Ведучий: Скільки світлих доріг

Ти для мене відкрила

До високих зірок,

У широкі поля.

У мені твоя кров,

У мені твоя сила,

Найдорожча з усіх,

Рідна земле моя.

Звучить пісня «Є на світі одна країна»

Ведуча: Україна — в давній славі,

В козацьких пригодах,

На заквітчаних левадах,

В рідних синіх водах.

Ведучий: Україна — в тих долинах

І високих горах,

На степах буйних, широких

У гаях, у борах.

Ліцеїст: Україна — в білих селах,

У густих садочках,

У хрещатому барвінку,

У синіх квіточках.

Транслюється ролик  про Україну

Другага сторінка усного журналу— «Культура жива і неповторна»

Ведучий: Українська культура зазнала впливу як Заходу, так і Сходу, зумівши при цьому зберегти свою неповторну самобутність. Сьогодні ми розкажемо про українську хату як неповторний зразок побутової культури українців. Традиційне українське житло — хату — порівнюють із сонцем, навколо якого обертається весь світ національних традицій і звичаїв. Її конструкція — то справжній солом’яно-глиняний шедевр, що був для наших предків осередком давніх традицій багато століть.

Ведуча: Споконвіку хата виконувала своє природне призначення родинного вогнища. А ще хата і решта господарських будівель — клуня, хлів, млин, вітряк, кузня, комора, криниця —були виконували як естетичну, так і символічну функцію. Вони були носіями інформації про соціальний стан, заможність, уподобання господаря, світоглядні позиції, відомості про склад сім’ї.

Ведучий: Крім того, хати розмальовували олійними фарбами у вигляді облямування навколо вікон і дверей з червоних квіток тюльпанів на зелених вітах. На кожній зі стін — по вікну з фігурним хрестом посередині та два вінки — над міжвіконням чільної стіни. Будинок вважали житлом лише відтоді, коли спалахував у печі вогонь.

Піч — це вогонь, вогнище, звідси поширена метафора — родинне вогнище. Вогнище було символом непорушності сім’ї, її святинею. У печі жив цвіркун — дух предків. Під час сватання піч виконувала роль обрядового символу. Так, дівчина під час сватання колупала піч, ніби благаючи в такий спосіб захисту від родинного оберегу. Після похорону також трималися за піч, щоб не боятися покійника. Українці вірили, що піч любить домовик, має в ній своє місце. У хаті не можна було лихословити. Народне прислів’я переконує: «Сказав би, та піч у хаті». Вогонь із печі вважався священним. Люди поклонялися йому, звеличували його.

Ведуча: Традиційно українська хата мала троє вікон: покутнє, застольне та навпроти печі.    

У багатьох домівках було ще маленьке віконце над піччю. Вікна — це «очі» хати, що освітлюють житло, «зв’язуючи замкнутий внутрішній простір з безмежжям зовнішнього світу».

Ведучий: Комунікативну функцію зв’язку хати з навколишнім світом здійснювали поріг та стіни. Із сіней були входи до хати, до комори, на горище. Тут зберігалося зерно, речі, кошики, жорна. У сінях також були полиці для посуду. Тут тримали борошно, картоплю, молоко, інші продукти. Коморі люди здавна приписували чудодійну силу.

Ведучий: Зовні хату оберігала призьба. Її обводили рудою глиною, застеляли домотканими доріжками. Призьба виконувала не тільки господарські функції (утеплювала хату, була місцем, де сушили мак, провітрювали часник, цибулю), а й мала своєрідну роль об’єднувального начала, адже тут нерідко збиралася родина разом.

Ведучий: Крім того, призьба — це символічне коло, що замикало простір хати, оберігала її від посягання злих сил.

Ліцеїст: ХАТА МОГО ТАТА

Після довгих мандрів по землі

Я на Батьківщину повертаю.

Бачу рідну хату вдалині

Й тихо собі серцем промовляю:

Здрастуй, рідна мамо, здрастуй, рідний тато,

Знов я разом з вами, знов у рідній хаті.

Хато моя, хато, рідна, небагата,

Тепла хата мами, хата мого тата.

І куди б життя не завело,

І де б не жив, а з думки не спадає

З дитинства миле мамине село

І хата батька, рідная, святая.

Звучить пісня «Рідна хата» ліцеїстки

Ведуча: Кожна людина завжди з великою любов’ю і зворушенням згадує місце, де народилася, де минуло її дитинство. То родинне вогнище, маленька батьківщина кожної людини, де живуть мама, тато, бабуся, дідусь, брати і сестри. І якщо скласти маленькі батьківщини кожного з нас, вийде велика держава — Україна.

Ведучий: Громадянин України — це ти і я, це люди, які живуть в Україні, люблять її і готові захищати її територію, ідеали, працювати задля її розвитку і процвітання, вчитись, удосконалювати свою майстерність, шанувати традиції, бути законослухняними, знати права і обов’язки, історію Батьківщини, традиції, мову, культуру, бути добрими, чесними, милосердними, працелюбними.

Ведуча: Ми любимо нашу Україну, бо тут ми народились, вперше зіп’ялись на ноги і пішли у світ тими стежечками, які простяглися від рідного порога у широкий світ. Для кожної людини наймиліша та земля, де вона народилася і виросла.

Недарма ж у народі кажуть:

• Де рідний край, там і рай, а де чужина — там домовина.

• Добре тому, хто в своєму дому.

• Людина без Вітчизни, що соловей без пісні.

• Кожна рослинка на своєму корені росте.

Ведучий: І хоч людина — не рослинка, але без свого рідного коріння, тобто без рідних, без Батьківщини не зможе вона бути щасливою у цьому світі, не зможе повністю реалізуватися.

Кажуть, що в рідній хаті і стіни допомагають, і це правда. У себе вдома людина впевнена в собі, почувається вільною, сміливою і сильною. Адже поряд рідні люди, друзі й просто земляки. Рідна земля, як мати, — добра, щира, мила. Вона готова захистити кожного з нас. Але й ми не забуваймо про свій обов’язок дбати про неї і завжди бути готовими свою вітчизну.

Третя сторінка усного журналу –

 «Мово наша калинова, в серці у моєму ти завжди»

Ведучий: Ми не завжди пам’ятаємо про те, яке багатство є у кожного з нас, не завжди помічаємо його, не завжди цінуємо. Але без нього ми не можемо жити.

Ведуча: Це наша мова. Вона нам рідна, як мати і батько, як та земля, на якій ми зростаємо. Бо це мова, яку ми всі чуємо змалку, якою ми промовили перші слова. Бо ця мова зрозуміла і рідна всім нам. І без неї немає нашого народу.

Ведучи: Мова — це великий дар природи. У світі налічується близько 3 тисяч мов. І у кожного народу вона своя.

Ведуча: А серед них українська мова — ніби запашна квітка в чудовому букеті.

Ліцеїст: Мова, наша мова,

Мова кольорова.

В ній гроза травнева

Й тиша вечорова.                   

Мова, наша мова —

Літ минулих повість,

Вічноюна мудрість,

Сива наша совість.

Ведучий: Наш народ створював свою мову віками, її багатство і краса, витонченість і мелодійність визнано світом. У 1928 р. у Парижі на Міжнародному конкурсі мов українська мова посіла третє місце (після французької і перської).

Ліцеїст: Ми — українці — велика родина,

Мова і пісня у нас солов’їна.

Квітне в садочках червона калина,

Рідна земля для нас всіх — Україна.

Четверта сторінка  усного журналу —

 «Квіти — символи буття українського народу»

Ведучий: Наш народ здавна шанував квіткові рослини. В Україні квіти завжди сіяли біля хати, попід тином, на городі поряд із цибулею і морквою. Вся земля українська потопала у квітах. Мальви діставали стріхи, сині левкої вилися по тину, пишні жоржини нахиляли голови — квіти пнулися аж за тин, ніби віталися подорожніми.

Ведуча: Квіти — постійні супутники нашого життя. Вони буяють на вишитих рушниках, скатертинах, їх малювали на печах і стінах в хатах. Засушені квіти клали за образи, з них робили різні напої, ліки.

Ведучий: Найбільше люблять вишивати в Україні рушники. Тож не дивно що наші майстрині кохалися у квітах не лише на землі, а й на полотні. Подивіться на рушник: на ньому стежечкою вишиті квіточки яблуні й вишні, чорнобривці, ромашки й незабудки, волошки і синій барвінок. А ще є квіти на нашому національному одязі. Квіти на плахті і корсетці символізують доброту, щедрість душі. А мальви і кучерявий барвінок на рукавах сорочок оберігають людину від хвороби, злого ока.

Звучить пісня «Чорнобривці»

Пята сторінка усного журналу - «В ім’я народу»

Ведучий: Відродженням культурної пам’ятки народу є український рушник. Традиційно з рушником вітали появу дитини в родині, з ним зустрічали дорогих гостей. Його дарували старостам і ними ж зустрічали молодих після шлюбу. З рушником збирали в дорогу чоловіків та синів, проводжали людину в останню путь. Рушник в Україні завжди був символом гостинності: на ньому підносили головну святиню — хліб і сіль.

Ведуча: Ознакою охайності, працьовитості кожної жінки є прибрана хата, а в ній — чистий рушник напохваті. Виряджаючи чоловіків та синів у далеку дорогу, матері, дружини, кохані дарували їм на пам’ять рушники, аби живими верталися вони до рідної домівки.

Звучить пісня «Рушничок»

Ведучий: Ні, як нема кращого неба, ніж небо України, так і нема кращої землі, ніж наша Батьківщина.

Ведучий: Тисячі літ живе народ наш на плодючій, прекрасній землі. Розкиданий по широких степах, між могутніми ріками й лісами, знесилений загарбниками без міри, але єдиний, дужий і добрий до всього живого, до сонця, зірок, вітрів і роси. Скільки було заздрісних, охочих, ворожих, які хотіли знищити, пустити в небуття наш народ. Здавався він усім чужинцям таким добрим, лагідним і безпомічним, що, мовляв, сам упаде в руки, як перестиглий плід. А він стояв уперто, непохитно, вороги ж гинули безслідно.

Ліцеїст: Україно мила, краю мій чудовий

Чи є в цілім світі ще така краса?

Весно наша рідна, в запахах бузкових,

В голубім серпанку дівчини коса.

Вся в садах вишневих, у пахучих м’ятах,

В розлогих долинах яблунь пахне цвіт.

Земле ти вродлива, земле ти багата,

Де такої вроди знайдеш дивоцвіт?     

Ведуча: Наша рідна Україна живе. Вона цвіте каштановим цвітом, молодіє вербовими гілками, співає солов’їним голосом і говорить своєю рідною мовою. І цей край ми повинні зробити найпрекраснішим. Бо це — наша рідна земля, яка дає нам силу, наснагу, життя.

Ведучий: Двадцять перше століття — надзвичайно бурхливий час. Нещадне колесо історії крутиться з особливою швидкістю. Головне — щоб ми у цій круговерті не втратили себе, своєї честі і сумління, відчуття справедливості. Загальнолюдські цінності завжди об’єднували і сім’ї, і нації, і держави. Сьогодні ніщо не може зупинити відродження національного духу. Всім нам треба плекати у серці любов до духовної і культурної спадщини нашої Батьківщини. І буде вона Велика, а з нею Великими будемо і ми.