Усний журнал "Обереги нашого дому 1"

Усний журнал

«Обереги нашого роду»

Мета: поглиблювати знання учнів про такі обереги українського роду, як: хліб, криниця, село, верба, віночок. Ознайомити їх із народними звичаями, що пов’язані з цими оберегами. Формувати в них моральні цінності, пов’язані з образом родини, роду. Виховувати повагу до традицій свого роду, бажання їх зберігати.

Обладнання: плакати з написами сторінок журналу, вербові гілочки, український віночок, макет криниці, хлібина ни вишитому рушникові, фонограми пісень.

Хід заняття:

Одна Батьківщина і двох  не буває,

Місця, де родились, завжди нам святі.

Хто рідну оселю свою забуває,

Той долі не знайде ніколи в житті.

Чи можна забути малому ту пісню,

Що мати співала, коли засинав?

Чи можна забути ту стежку до хати,

Що босим колись протоптав?

Тут мамина пісня лунає і нині,

Її підхопили поля і гаї,

Її вечорами, по всій Україні,

Співають в садах солов’ї.

Без рідної мови, без пісні, без мами, -  

Збідніє, збідніє земля назавжди!

Сторінка 1.  «Святе, як хліб, моє рідне село»

Вчитель: Шановні гості! Діти славетної землі нашої, Черкащини, вітаємо Вас!      У самому серці України пульсує життям наша Батьківщина – славетна Черкащина! Черкаська земля прекрасна сьогоденням і славна минулим, де переплелись радість і журба, велич перемог і гіркота поразок. У битвах із татарськими ордами, із польським панством, з численними чужоземними поневолювачами загартовувався волелюбний характер черкасців. Тут квітував гетьманський талант Богдана Хмельницького, звідси пішов у світ великий син українського народу – Тарас Шевченко.

Читець: Тільки той, хто знає славну історію свого краю, хто живе його проблемами, тільки той має право носити почесне звання черкасця.

Село моє – це наша велика родина,

Наше коріння і батьківщина,

Материнська пісня і біла вишня у саду.

Це наша сповідь і турбота,

Батьків моїх щоденная робота.

Тут моє дитинство босоноге,

Стежина в школу на зорі,

Тут наші ще не сходженні путі.

 Село моє, ти радість, ти доля моя,

Єдина доля, наша ти земля.

Розкішний вінок ти із рути і м’яти,

Як же тобі цих слів не казати?!

Читець: Країни рідної окраса –

Земля безсмертного Тараса!

Тобі, мій краю, в щирім слові

І я освідчуюсь в любові.

Благословен той день і час,

Коли прослалась килимами

Земля, яку сходив Тарас

Малими, босими ногами!

Мій щедрий край Шевченковим зовуть.

Тут він родивсь і тут його могила,

Як мати, з ним земля ця говорила, -

І нині цю розмову всюди чуть.

Читець: Перша згадка про Керелівку зустрічається в документі середини 17 століття на карті Київського воєводства, складеній французьким інженером Бопланом. Між Лисянкою і Вільшаною зазначений «Кирилів ліс». Одна з легенд розповідає, що козак Кирило першим заселився на узліссі біля річки. Місце було зручне: з усіх боків захищене лісами та пагорбами. Село заснувалось дуже швидко і вже в 1741 році тут було 130 дворів і біля 900 жителів.

Спочатку центр села був за кілометр від дякової хати. Згодом він перемістився до дякової хати, де в 1772 році була збудована нова церква. З кінця 19 століття центром стає площа, на якій збудовано школу, технікум, магазини та пам’ятник  Т.Г.Шевченку.

Жалюгідний вигляд мало село під час кріпаччини. Низькі, обідрані хати з маленькими віконцями, заткнутими ганчір’ям, злиденні двори, вузькі вулички, а над селом височіла триглава церква, що виблискувала металевими банями.

У одній-єдиній школі  навчалося 8-12 дітей, яких навчав дяк за допомогою різок. У березні 1924 року на відзнаку 110 роковин з дня народження Шевченка було встановлено його погруддя на садибі його батьків. У 1929 році урочисті збори селян ухвалили село Керелівку перейменувати в село шевченкове.

З 1936 року на садибі Шевченка розгортається будівництво літературно-меморіального музею. Із центра села туди провели алею і обсадили тополями. Тополя – це візитна картка села Шевченкового.

Читець: Є куточок землі,

України всієї окраса.

Той куточок землі

На колишній садибі Тараса.

Я люблю тебе, отчий мій краю!

Я люблю тебе, рідне село!

До небес твою душу здіймаю,

До землі я схиляю чоло.

Село моє, для мене ти єдине!

Криниця чиста з саду вигляда,

Хатина біла й сонях біля тину –

Така моя батьківська земля!

Сторінка 2.  «Нема добрішої водиці, як із рідної криниці»

Читець: Криниця здавна вважалася чимось святим. Наші предки добре вміли шукати, де б’є джерело. Ранньої пори, коли сонце підкочувалося до верховіть, колодязник ішов на околицю села, відчахував одну найзеленішу гілочку з куща верболозу і ця всевидюща паличка допомагала визначити місце, де копати колодязь. Його потрібно копати там, де гілочки до землі притягувалися невидимим магнітом.

Читець: Одним із конструктивних елементів криничного журавля є крук та жердина, до якої прикріплюється цебер чи відро. Слово «крук» вживається на означення птаха-ворона. А за існуючим повір’ям ворон-крук є володарем живої та мертвої води, жива вода відрізняється від мертвої полярністю енергетичного заряду. У природі вода двічі на рік змінює свою полярність. На Водохреща і на Івана Купала. До Купала вода є позитивною, а після – негативна. Це пояснює ту обставину, що криниці копають лише в першу половину року.

Читець: Рідко коли побачиш криницю без зелені. Це традиційний кущ калини, який прикрашає і береже воду від спеки.

За селом у нас криничка

Не глибока, невеличка.

Клен шумить над нею листом

В ній вода холодна й чиста.

Йдуть із поля трудівниці –

Завертають до криниці.

Із відерцем ходить мати

Із криниці воду брати.

Знають люди: як нап’єшся,

Наче сили наберешся.

І говорять: то криниця,

У якій жива водиця!

Читець: Криниці… З якою пошаною оспівано їх у піснях, опоетизовано у прислів’ях, возвеличень у легендах. Вони вважались чимось святим, як вода, якою вони обдаровували людей. Цей домашній оберіг об’єднує цілі покоління, адже криниці копались дідами, батьками, а п’ють і бережуть пам’ять родоводу їхні діти й онуки.

А ще побачиш в камені криницю,

Мале відерце в дзьобі журавля,

Землі цієї дивна таємниця,

Оця пробита в камені криниця.

Пекучий день, щебечуть птиці,

Де яворів шумлять ряди,

Я із пророчої криниці

Нап’юсь солодкої водиці!

Читець: Запам’ятайте, скільки криниць на землі, стільки і зірок на небозводі. І  якщо вам доводилося бачити, як падає зірка, то десь замулилось джерело. Отже, щоб не згасали зірки – оберігайте живі криниці. Нехай кожному із вас на складних дорогах життя світить своя іменна зірка, і кажуть «то криниця, у якій жива водиця». Люди вважали, що чудодійну силу має непочата вода, взята до схід сонця з криниці.

Читець: Я воду п’ю із того джерела,

В якій наснага трепетна, цілюща.

Із кринички, що край нашого села

Живе з віків, мов пам’ять невмируща.

Читець: Колодязі, як правило, копали громадою, на яку сходились цілими родинами. Читаємо рядки Т. Шевченка:

Тай викопав при долині

Глибоку криницю

(не сам-один: толокою

йому помагати)

Й добрі люди приходили

Криницю копати.

Читець: Своєрідним божеством у наших предків була криниця. Є обряд закликання дощу в період засухи. Із криницею пов’язано багато легенд – легенда про «Криничного журавля».

Ще в сиву давнину загубилось мале хлоп’я у лісі. Воно заблукало і захотіло пити, та було таке знесилене, що не змогло витягти води. В небі з’явилася пташка, яка допомогла витягти води. Хлопчик напився і подякував журавлеві. У дитини прибули сили і він знайшов стежку додому. На пам’ять про цього доброго птаха почали лаштувати біля криниць спеціальні пристрої, які допомагали витягти воду і назвали таку криницю – криниця-журавель

Читець: Тарасова криниця

Ще малим Тарас Шевченко ходив із своїм дідом Іваном до Мотронинського монастиря, що в Чигиринському районі на Черкащині. Йшли вони довго, хоч вийшли ще вранці та дорога була далекою. Сіли поїли, що Бог дав і захотіли пити, почали розгрібати землю, а звідти забила вода. Вони напилися і пішли далі. А впорядкована ними криничка є і досі і втамовує спрагу іншим подорожнім. І назвали її люди Тарасовою.

Читець: Криниця в народних віруваннях – це символ здоров’я, сили, багатства, радості, святості, чистоти. Недарма кажуть: «Будь здоровий, як вода, багатий, як земля, а щасливий та веселий, як весна».

Найціннішим же є духовне значення криниці, бо це – чисте джерело наших душ. Навічно відійшли найдорожчі люди – батьки, й оселя, немовби сирота, зустрічає німою мовчанкою. Тільки сумовито зустрічає дорогого гостя батькова криниця глухим скрипом журавля, поросла споришем стежка, що веде до неї, недарма говорять: «Пий водицю із криниці – буде тобі здоровиться».

Читець: Тихо біля хати скрипує криниця

І скрипить до мене тихим журавлем:

«Покуштуй, дитино, чистої водиці і скажи

По правді, як то ми живем?

Півсела щоранку носять з мене воду,

А ніхто не знає, хто мене копав».

Як же зберегти нам пам’ять родоводу,

Щоб не всох наш корінь, марно не пропав?

Хто копав криницю?

Може мій прадід?

Може, рідний батько, чи по батьку дід?

Прилітає вітер до моєї хати,

Замітає давній до криниці слід,

Вже не раз куштую із криниці воду,

Соромно не знати, хто її копав.

Зберігаймо ж, люди, пам’ять родоводу,

Щоб не всох нам корінь, марно не пропав!

 

Сторінка 3.  «Ти споконвіку на покуті, хлібе, у нас!»

Читець: Ми хлібом-сіллю друзів зустрічаєм,

Хай у світі буде більше в нас братів!

Хай у кожній хаті будуть короваї,

Щоб люд ніколи хліба не просив!

Читець: Кожен з вас знає, що головний злак землі – пшениця. Мабуть звідси і пішло, що хліб – усьому голова. Ніхто сьогодні не може назвати імені тієї великої людини, яка винайшла хлібопечення, того, хто змолов зерно, хто виготовив борошно, а потім спік із тіста у гарячій печі коровай чи паляницю.

Довгий і нелегкий шлях лежить від пшеничного колоска до смачного короваю. Ще з давніх-давен наші земляки знають ціну хліба. Він ніколи не доставався легко. Шматочок хліба для бідної людини був дорогоцінним скарбом. Різали хлібину ниткою, щоб не кришилася.

Читець: Так, він вічний і святий. Тож і не дивно, що про хліб складено стільки легенд. Ви бачили пшеничний колосок? Зернятка на ньому тільки зверху. А кажуть, що колись, дуже-дуже давно, коли ще Боги сходили на землю і смертні могли з ними розмовляти, все пшеничне стебло було усіяне зернятами. Послухайте легенду.

Читець: Одного разу глянув Бог на землю і побачив, що скрізь розсипане зерно. Зайшов він до людей і побачив, що хліба там вдосталь і немає потреби його берегти. Пішов він на поле і побачив, що від самої землі аж до верху зерно на колоску. Схопив він колосок рукою, потягнув,  але тут нагодилися Кіт із Собакою. Почали його просити, щоб залишив їм хоч трохи. З тих пір хліба стало менше.

Читець: Любов до хліба йде від сім’ї.

Він вічний і святий – цей житній хліб,

Чи в паляниці на столі у хаті,

Чи зв’язаний в важкий тужавий сніп,

Де колоски шепочуться вусаті.

Він чув у полі крик перепелів,

Чув жайворонковий передзвін весняний,

Він виріс для пісень і добрих слів,

Тому що народився під піснями.

Він вічний і святий – цей житній хліб,

Так, як життя, добро, кохання, правда!

Читець: Також важливим родинним оберегом була діжа… Без столу, печі, діжі – нагадувало прислів’я, – немає тепла і їжі. Позичати можна було все, а от пічну діжу не можна, її не можна було виносити із хати. Вона вважалася святою, бо в ній народжувався хліб. Колись зачинок робили раз на тиждень – у четвер, а пекли – у п’ятницю. У цей день не було ні сварок, ні прокльонів. Інакше хліб не вдавався. Дуже цікавим дійством було витягнення хліба з печі. Витягнуть, зважать на руці: якщо важкий – хай допікається. А якщо від стуку відгукнеться дужим передзвоном – виймають. Кожен буханець треба обов’язково видмухать.

Читець: Звичаї та прикмети, пов’язані із хлібом:

Якщо впала додолу скибка, неодмінно підніми і поклади на стіл.

Хліб ріжуть тільки в руках – лівою тримають хлібину, притиснувши до грудей, а правою – ножа. Різати хліб треба тільки до себе.

Паляниця мала завжди лежати на столі.

Не можна класти догори дном.

Читець: Будь-який обряд не обходився без хліба. Народжувалася дитина – йшли з хлібом. Виряджала мати сина в дорогу – загортала в рушник хліб, справляли весілля – пекли коровай. Дорогих гостей зустрічають хлібом-сіллю. Згадаймо народне повчання: доїж шматок хлібця, бо в ньому твоя сила.

Читець: «Не кидайсь хлібом – він святий, » -

В суворості ласкавій

Бувало каже дід старий

Малечі кучерявій.

«Не грайся хлібом, то ж бо гріх,» -

Іще до немовляти

Щасливий стримуючи сміх

Бувало каже мати.

Бо красен труд, хоч рясен піт,

Бо жита дух медовий

Життя несе у людський світ

І людські родить мови.

Хто сіє зерно золоте

В землі палку невтому –

Той сам пшеницею зросте

На полі вселюдському!

Читець: Ви тільки вдумайтесь: якщо кожен із нас після обіду залишить шматок хліба, то ми втратимо – 2 кг хліба на день, за місяць – 60 кг, за чверть року – 180 кг, за рік – 720 кг хліба!

Хліб, наче сонце, зігріє теплом,

Хліб поведе нас достатнім шляхом.

Хліб, наче пісня, мистецтво, краса.

Свіжість йому дарує роса,

Твердість характеру – від хлібороба,

Якість і зміст має вищої проби

 

Сторінка 4.  «Ода вербі»

Читець: Сьогодні ми не можемо не згадати це чарівне дерево. Воно, як переконалися люди, означає воду на землі, це – верба. У сиву давнину верба була тісно пов’язана з міфологією слов’ян і символізувала першоджерело творення світу або прадерево життя. Чумацький шлях – це є сузір’я,  як символ цього сузір’я – верби садили над  шляхом.

Збудувавши хатину, обов’язково садили вербу. Існував звичай святити вербу, він зберігся і до цього часу. Доторкнутися свяченою вербою до людини – означало поєднати її з космічними силами Всесвіту, відродити здоров’я.

Читець: «Де срібліє вербиця – там здорова водиця,» - говорить народне прислів’я. у ньому глибока мудрість – верба є чудовим природним фільтром, що очищує воду від усіляких домішок. Із вербових гілок виготовляли домашнє начиння – ясла для худоби, корита, олійниці, ковшики, човни-довбалки, плели меблі із верболозу, виплітали химерні кошики, тини.

Верба, ніби позначка води на землі. Тому колодязі копали саме над вербою. Цікавим є той факт, що у селах, де копають колодязі, люди у відра кладуть вербову дощечку завдовжки з долоню. Вона дезинфікує воду, поліпшує її смакові якості та властивості, надає їй вербового духу.

Читець: Вирушав чоловік у дорогу – обов’язково брав із собою  вербову ложку. Нерідко вона була і на Запоріжській Січі. Там ложка слугувала  для перевірки добровольців. Новоприбулого запрошували до гуртової каші, де кожен мав свою ложку. Хто не мав вербової ложки, того могли запідозрити, як ворога.

З верби виготовляють кобзи та бандури. Голосом бандури верба про своє життя розповідає, свій смуток виливає. Верба стала своєрідним символом нашого народу. Невипадково Великий Кобзар на засланні в Орській фортеці посадив саме вербову гілочку і виростив її.

Читець: Ми не можемо сьогодні не згадати безсмертних віршів Т. Шевченка «Реве та стогне Дніпр широкий»,також читаємо «…люди гнуться, як ті лози, куди вітер віє». У Якова Гоголева – «…струнка, як тополя, гнучка, як лозина, ростеш ти в коханні, як в батька дитина». А ще ми знаємо пісню «В кінці греблі шумлять верби» і пісню «Ой вербиченько».

Читець: Леся Українка у своїй драмі-феєрії писала:  «Мавка говорить: мені здається, часом, що верба ота стара, сухенька – то матуся. Вона мене на зиму прийняла і порохном м’якеньким  устелила для мене ложе.»

І вже в наш час знайомі слова В. Симоненка «…і якщо впадеш ти на чужому полі, прийдуть з України верби і тополі…»

Читець: Чим послужилася верба, що її так шанобливо оспівано в народі? Звичайно, не лише за тонкий та гнучкий стан і не за те, що «верболіз б’є до сліз». Крона верби є надійним приховком путівникам від пекучого сонця чи наглої зливи, оберігала від снігових заметів.

Читець: Є такі прислів’я: де верба – там і вода; будь високим, як верба, а багатим, як земля. А також кажуть: у нього на вербі груші ростуть. І всі ми знаємо – без верби і калини нема України!

Із  500 видів верб, що ростуть на нашій планеті, 30 припадає на Україну. Серед найпоширеніших є такі сорти: біла верба, ламка, гостролиста. Серед пісків росте пурпурова верба. У лісах і болотах зустрічається верболіз, а на узліссі – козяча верба, густі смакові кущі якої є смаковитим їством для домашніх тварин. Звідси і народилося прислів’я: «Їж, козо, вербу, поки сіна немає».

Читець: А ще існує таке повір’я: «У хату, де є верба, ніколи не вдарить блискавка». Верба перепиняє дорогу відьмам. Свячена верба зберігається у хаті і широко застосовується як лікувальний засіб, як оберіг. Її клали у воду, в якій купали хвору дитину, запалювали гілочку верби і обкурювали нею хворих на лихоманку. Настій із вербових гілок лікує сухий кашель, ревматизм, поліартрит.

А ще верба є чудовим медоносом, адже лозові кущі починають найпершими цвісти, і тому бджоли з першим вильотом забезпечуються потрібним для розплоду і зміцнення сім’ї солодким продуктом.

Читець: З верболозу хімічна промисловість отримує цінні барвники, дубильні речовини. Верба любить, щоб її розчищали. Чим більше вирізати пагонів, тим густішою вона стає.

Чуєш, річка берег точить?

Щось вода говорить нам.

Що ж вона сказати хоче

Вербам, нам і берегам?

А Тікич-річка в’ється,

Де зупиниться вона?

То сумує, то сміється,

То вирує глибина.

А над нею сонце й грози,

Хмар невинна череда.

Тільки знають верболози,

Що говорить їм вода.

Вербова гілка розцвіла

У мене на столі,

Як символ сонця і тепла,

Що схований в імлі,

Як знак зеленої весни,

Котра ще вдалині.

Як знак, що щастя сад рясний,

Вербова гілка на столі

У мене розцвіла.

Прилинуть, серце, журавлі,

А в них на кожному крилі

Дар сонця і тепла.