Усний журнал "Обереги нашого дому 2"

«Обереги нашого роду» - усний журнал

Мета: ознайомити учнів з символами українського народу, формувати уявлення про те, як наші предки ставилися до  цих символів. Спонукати їх до відновлення національних традицій, до бажання знати про звичаї українського народу більше. Формувати в них моральні цінності, пов’язані з образом родини, роду. Виховувати в них любов і пошану до надбань українського народу.

Обладнання: плакати з написом сторінок журналу, горщик, ікона «Неопалима Купина».

Хід заняття:

Сторінка перша „Сіль – символ гостинності ”

Читець: Сіль – символ гостинності, предмет лікувальної магії, народної медицини, персонаж фольклору. Після хліба сіль була другим, найважливішим, священним продуктом харчування, вагомим символом.

Читець:  В українському фольклорі відбита символіка, пов’язана із сіллю. Наприклад „пересолити” – сказати, зробити надмірно, забагато, „насолити”  - зробити лихе, поруйнувати душу; „пуд солі з’їсти” – багато пізнати когось: ”нема солі” – нема смислу, головного. Загальновідомою є прикмета: розсипав сіль – чекай ворожнечі і сварки. Отже наші предки вбачали у солі основу життя, символ пізнання, дружби, гостинності.

Читець: Чому саме сіль? По-перше, сіль – важливий продукт харчування людини. Вона сприяла тому, що м’ясо довго зберігалося, а це для людей було дуже важливо. Солі потребувала і численна рослинна їжа. Можливо тому сіль і стала уособленням не тільки життя, а й постійності, вічності. Громадяни Давнього Риму дарували гостям, як символ дружби саме сіль. В Індії людину, яка зрадила другові, називали зрадником солі. В Ефіопії друзі при зустрічі давали полизати один одному шматочок солі, який носили із собою. У багатьох країн Сходу був звичай скріплювати угоди сіллю: вожді брали її з однієї солянки в рот. У Давній Русі існували подібні звичаї. Дорогих гостей зустрічали обов’язково хлібом – сіллю. Найбільшим докором, який робили невдячній людині, був: «Ти забув мій хліб і сіль». Передаючи сіль іншій людині за столом, треба було посміхатися, щоб не посваритися.

Читець: Віддавна в Україні сіль шанувалася на вагу золота, була дорогим подарунком. Привозили її за тисячі кілометрів, часто ризикуючи життям. І все ж у чумаків існував прекрасний і гуманний звичай, дарували старшим і немічним, вдовам торбинку солі. Сіль широко використовувалась в народній медицині. На Волині, Рівненщині її рекомендувалося розчиняти у воді і пити при шлункових захворюваннях, при болях горла.

Читець: На Закарпатті, Поділлі для лікування дітей робили солеві купелі. На Білоцерківщині сіль із пережованим хлібом клали до порізів, на Сумщині – поєднували з медом і натиралися при простуді. Особливо цінувалася „четвергова сіль”. У ніч напередодні четверга перед Великоднем її ставили на стіл (або в піч) і зберігали як ліки. Сучасна медицина підтверджувала ефективність використання солі при астмі, гнійних наривах, вигріванні застуджених частин тіла.

 Читець: Здоров`я і щастя всій нашій родині,

А цвіту і плоду – моїй Україні!

Щоб був достаток на столі

У кожнім місці і селі,

Щоб всього у вас було доволі –

Ковбас і сала, хліба і солі!

Щоб працювали ми та мали,

І дарували й пригощали.

Та хай не буде переводу

Козацькому, людському роду!

 

Сторінка друга „Глиняний горщик-на дощик”

  Читець: Із землі родився,

На кружалі вертівся,

На вогні пікся,

На базарі побував,

Людей годував,

Як упав, то й пропав,

Ніхто не поховав. Що це?

Читець: Так правильно, це горщик. Горщики виготовляв гончар. В старовину у гончарів були особливі обряди під час роботи: глину викопували з молитвою, замішували її лише вранці, вранці ж формували посуд, вранці ж випалювали його. Це тому, що ранком колись творився світ. А посуд з червоної глини мав магічні властивості. Перед його випалюванням майстер не їв, але обов’язково молився Богові. При цьому заборонялося сміятися і кривлятися, щоб посуд не викривлявся. А ще посуд розписували. Розпис теж магія, оберіг.

Читець: Горщиком можна начаклувати дощ. Треба сказати:

”Іди, іди дощику,

Зварю тобі борщику,

В полив`янім горщику,

А собі кашки,

Стрибати гопачки!”

Читець: Гончарство – одне з найстаріших ремесел людини. Зародилося воно ще в кам’яному віці до появи вогню. В Україні сліди гончарства датують 7-6 тисячоліттям до нашої ери. З появою гончарного круга воно стає таємним промислом, маючи родові таємниці. Уже трипільські гончарні вироби свідчать про тонкий естетичний смак давніх гончарів, їхню високу майстерність. Зникли міста, зітліли вироби із полотна та шкіри, вкрилися іржею вироби з металу, а горщик промовляє до нас від імені давнього Гончара, який жив тисячі років тому. Маючи відомості про геомагнітне поле землі, вчені можуть встановити вік гончарного виробу з точністю до 25 років (обпалений на вогні горщик, намагнітившись, залишається таким протягом багатьох століть ). У ХУІІ ст. в Україні поширився різновид кераміки – майоліка – вироби з кольорової глини, вкриті поливою і розписані в народному стилі. Популярна сьогодні і керамічна пластика: іграшка та скульптура.

Читець: З горщиком пов’язано багато обрядів. На весіллі, на хрестинах били посуд на щастя. А ще виставляли горщики на тин, щоб не було засухи. Приїзд Гончара в село з його товаром віщував дівчатам швидке заміжжя. А також коли починали співати веснянки, то варили горщик каші, виносили на вулицю закопували в землю та прибивали кілком, щоб хлопці ходили на цю вулицю. А також існує добра традиція дарувати посуд на свята. Глиняний посуд треба вміти вибирати. Якщо при постукуванні горщик чи миска лунко видзвонювали, то це вважалося доброю ознакою. Перед використанням посуд обмивали житнім борошном. Після таких заходів глиняний горщик ззовні не зволожувався і молоко в ньому довго не скисало.

Сторінка третя „Ой не ріж косу”

Читець: Розпустили кучері дівчата,

Підвели ще й брови для краси.

Тільки ти ходи, як вчила мати,

Не обрізуй русої коси.

Хай вона росте густа та пишна,

Чорнобровим хлопцям на біду.

Я тобі, моя чарівна вишне,

Сам у них троянди заплету.

Ллються коси, як ранкові роси,

В ланцюгах срібляться золотих.

Що є краще за дівочі коси

І троянди вплетені у них?

Читець: З давніх – давен людина особливого значення надавала своєму волоссю. Вважалося, що волосся зберігає інформацію про рід, тобто таїть у собі родову пам’ять. Хлопчиків голили щороку, а дівчаткам заборонялось після річного віку відтинати волосся. Матері ретельно за цим стежили – щоденно змивали в пахучих травах, прикрашали косички стрічками. Згодом, коли дівчинка підростала, то вона сама привчалася слідкувати за своїм волоссям. Це були найперші уроки навиків до ошатності й праці. В усіх родинах існував звичай - уставши, дівчинка мусила спочатку навести лад – розчесати й заплести косу. Споконвіку коса була своєрідною відзнакою охайності. Існувало правило „Подивись на косу, а подумай про господиню”. Щоб волоссячко краще росло, вдавалися до різних магічних дій: підстригали чи підрізали на молодий місяць. Після 6 років починали „годувати косу”. Це не лише піклувалися про чистоту й охайність, а й про красу. Ополіскували наваром із рум’янку, любистку, лепехи, кануперу. Нерідко вдавалися до застосування гасу. Змастивши корені волосся і промасажувавши шкіру, зав’язували хустинкою на декілька хвилин, а потім змивали чистою водою. Це був досить ефективний засіб: він гарно підживлював волосся, сприяв його росту, міцності та густоті, а також поширеним було застосування сироватки. Додавши її до теплої води, змивали бруд. Але волосся ставало твердим після цього. Також мили волосся з додаванням свіжого молока. А також мили чередою. Помивши хвору дитину, зливали воду і спостерігали: якщо вода ставала такого кольору, як ягоди чорниці – то дитя житиме, а якщо сироватки – то помре. Також ще використовували капустяний квас. Ним же позбувалися і від лупи. А щоб не випадало волосся, то на Благовіщення вплітали в коси сухі букети, які освячувалися на Маковея. Після миття ополіскували наваром цибулиння. Розчісували волосся лише кістяним чи дерев’яним гребінцем.

Читець: Годування коси – це не тільки заходи, що вживалися рідними щодо охайності, чистоти та здоров’я волосся, а й плекання в дівчинці високої духовності та моралі.

Виплітали косу, хто як міг. Прикрашали стрічками, квіточками, віночками, шишками з ниток.

Найбільше пісень про косу зустрічаємо в обрядовій весільній скарбниці, цьому присвячено навіть спеціальний ритуал, так зване розплітання коси. Але про це інша розповідь.

А нам доречно буде сказати про материнську косу, що переплітається з душевним болем і тривогами за дітей та родину.

  Читець: Ой чого калина віти похилила,

Чи багато цвіту, чи важка роса,

Ой чого так рано мама посивіла,

А була ж у неї золота коса.

Материнські болі, мамині тривоги.

Постелила доля у незнану даль.

За ворота вийде, стане край дороги,

В коси заплітає сивини печаль.

Стеляться тумани долами, лугами,

Стеляться тумани у глибокі сни.

Ой, дорога дальня, повертай до мами,

Буде в її косах менше сивини.

Читець: Мода на косу, то з’являється, то зникає, але в дівочій косі є своя принада, щось ніжне і близьке, щемне і священне. І, дивлячись на дівчину з гарною косою, подумаємо: гарні ж були звичаї нашого народу...

Хоч іноді, хоч раз в житті

На самоті з природою залишися

І подивуйся ніжній чистоті,

Прислухайся, як трави шелестять,

Як розмовляють дерева, й квіти...

Які чудові дні стоять! –

Ти спробуй це збагнути й зрозуміти.

І ти відчуєш, як очиститься душа,

Як легко серце стрепенеться...

Сторінка четверта „Козацький дуб”

     Читець: Козацький дуб.

Серед поля, де не видно

А ні цятки навкруг,

Височіє непохитно

Дуб, закутаний в сніги.

Як повіє люта хуга –

Не сховаєшся ніде,

Але дуб, мов козарлюга,

Навіть вусом не веде.

Не страшні йому завії,

Хоч старий той дуб, як світ.

Кажуть, він тут височіє

Не одну вже сотню літ.

І щорік в його гілляках

Гайвороння гнізда в’є –

Вріс у землю – і ніяких

Завірюх не визнає.

Повідають старожили –

Він стоятиме віки,

Бо його тут посадили

Запорізькі козаки.

Читець: Дуб – дерево-тотем у східних слов’ян, персонаж українського фольклору, символ міці, сили. Вважався священним деревом Бога Перуна, тому зрубати його можна було лише з дозволу волхвів.

Слов’яни-язичники вважали ліси, дубові гаї житлами богів. Тому їх інколи обгороджували, забороняли у цих гаях полювати, вирубувати дерева. В Х столітті було записано, що русичі на о. Хортиця молилися дубові-велетню і приносили йому в жертву живих птахів, хліб та м’ясо.

В Елладі дуб вважали священним. Головного Олімпійського бога Зевса зображували з дубовим вінком на голові.

Читець: Відомо 6000 видів дубів, поширених у Європі, Азії, Африці та Америці. В нашій країні зустрічається 20 видів дубів. Дуби незвичайні довгожителі – це могутнє дерево до 5 м заввишки і до 2 м у діаметрі. Він не боїться посухи і доживає до 1006 років, а окремі екземпляри живуть до 2000 років. В Україні відомий дуб, обхват стовбура якого становить 6, 32 м і йому близько 700 років, росте поблизу м. Запоріжжя.

Не дивлячись на свою силу, дуб боїться сильних морозів. Дуб – теплолюбне і світлолюбне дерево. Він росте не дуже швидко. Потрібно не одне людське життя, щоб виріс дуб – богатир.

Читець: Жолуді – плоди дуба. Але беззахисний плід у могутнього довгожителя. Шансів у жолудя перетворитися в дерево не так вже й багато. Дикі звірі, птахи поїдають жолуді, збирають їх і люди. Але з уцілілих виростають не всі. Жолуді дуже примхливі. Варто їм трошки підсохнути чи підмерзнути, як вони гинуть.

Дуби нерідко увічнюють, за давньою традицією, пам’ять про видатних людей. В Україні є зелені велетні, посаджені на честь Т.Шевченка, І. Франка, М.Коцюбинського, Г.Сковороди.

Читець: Як калина символізувала жіночу красу, так дуб символізував чоловічу силу. Коли в сім’ї народжувався син, до першої купелі клали три листочки і в господі садився дубок. Дубове ліжко давало силу чоловікові. Якщо на душі зле, то потрібно притулитися плечима до дуба і попросити в нього спокою і все минеться.

З давніх-давен дуб вірно служив людям. Особливо цінувалася його міцна деревина, з якої виготовляли домашнє начиння, будували фортеці, житла. Цінний матеріал використовували для коліс, мостів, човнів, вітряків, діжок, відер тощо. Дубова деревина не боїться води, її використовують у судно-будівництві, йде на виробництво паркету, меблів. Високо цінується і кора дуба, багата на дубильні речовини. Її використовують у шкіряній промисловості. Дубове листя давало гарні фарби. Із жолудів застосовують кавовий напій, його радять пити дітям, хворим на серце. Фітоцентром створено унікальні засоби для лікування хворих.

       Читець: Дуб міцний й завжди поважний,

І привітний, наче дід.

Ти вивчай його уважно,

Силу цю любити слід!

Як спаде вбрання барвисте,

Кожна гілка, мов кілок.

А поглянь, дубове листя

Не опало із гілок!