Василь Симоненко. Коротке життя і вагомий талант поета

Тема заняття. Василь Симоненко. Коротке життя і вагомий талант поета.

 Мета заняття: показати формування ідейно- естетичних поглядів

                              В. Симоненка, аналізуючи вірші поета із різних його збірок,     

 визначити основні теми творчості поета;                                                                                 

                             розвивати вміння студентів зв'язно й грамотно викладати     

                             свої думки, виховувати любов до батьківщини , повагу й

                             синівську вдячність матері.

 Обладнання: портрет поета , його твори , публікації про нього, записи  

                           пісень  на слова В. Симоненка.

 Форма проведення заняття: урок повідомлення нових знань

                                                            Епіграф: Я хочу буть несамовитим,

                                                                            Я хочу в полум'ї згоріть,                                                                                                

                                                                            Щоб не жаліти за прожитим,

                                                                            Димком на світі не чадіть.

                                                                                                          В.Симоненко 

                                          Хід заняття

1. Актуалізація опорних знань студентів .

  Бесіда

        1) Як ви розумієте поняття "митці-шістдесятники"?

        2) Які цінності лягли в основу творчої і політичної діяльності покоління    

            шістдесятих років?

           ( У переліку цінностей, які ляг­ли в основу творчої і політичної     діяльності покоління шістдесятих років, стали поняття «щирість», «відвертість», «демократія», «права людини», «відро­дження національної духовності».)

2.Оголошення теми, мети, завдань заняття. Мотивація навчальної діяльності

          Звучить мелодія пісні А . Пашкевича на слова В.Симоненка "Виростеш ти,    сину". На фоні музики викладач  читає вірш "Пам'яті Василя Симоненка".

                               Чорний обвід круг портрета ліг,

                               Притрусив могилу білий сніг.

                               В Кобзаревім краю ще одна

                               Золота порвалася струна...

                               Жить би тобі ще десятки літ

                               І піснями чарувати світ, -

                               А тебе немає серед нас:

                               Блиснув метеором - і погас.

                               Полиняють траурні стрічки,

                               Облетять ялинові вінки,

                               Та лавровий твій вінок співця

                               Збережуть повік людські серця.

                Сьогодні ми поговоримо про поета, якого О. Гончар назвав "витязем молодої української поезії". Понад 30 років він був володарем дум молодих українців, та й не тільки молодих. Багато людей різного віку знали його вірші напам'ять, деякі твори покладені на музику.

     Отож спробуємо й ми відчути красу Симоненкової поезії , людини , життєвий принцип якої виражений у рядках ( зачитується епіграф).

    3. Сприйняття й засвоєння студентами навчального матеріалу. 

            Вступне слово викладача.  Багата на талан­ти українська земля, та чомусь так швидко забирає вона їх у свої холодні обійми. Лише 47 літ топтав ряст Шевченко, стільки ж Бог відвів Стусові і Грінченкові, лише 42 роки прожила на цьому світі Леся Українка і всього 28 весен кували зозулі по­лум'яному витязеві молодої української поезії Ва­силеві Симоненку. Доля була до нього нещадною. Поет помер на початку стрімкого злету свого диво­вижно яскравого і непримиренно сміливого твор­чого шляху. Так падають, згораючи, лише зорі, що на мить освітлюють небозвід. Незадовго до смерті Василь занотував у своєму щоденнику під датою     22.07.1963 р.: "Дивна річ: я не хочу смерті, але й особливої жадібності до життя не маю. Десять ро­ків - для мене більше, ніж достатньо". А прожив по цій даті тільки 5 місяців. Зате був винагороджений даром, який дається небагатьом: йому судилося на одному з критичних поворотів історії бути обран­цем народу, устами якого промовляє правда. "Ва­силь Симоненко коротким життям заробив чесне безсмертя, хоч про свою дочасну і позачасну славу він ніколи не думав", - писав Д.Павличко.

       Студент. Народився Василь Симоненко 8 січня 1935 року в селі Біївцях на Полтавщині, у самому центрі хліборобської України. Дитинство хлопця припало на гіркі воєнні та повоєнні роки. Був і го­лод, і холод, щоденний страх під хрестатим розстріляним небом, окопчик під хатою, нужденна школа, чорнило з бузини, нестача паперу і книжок, сльози матерів і дітей...

      Викладач.  У статті "Витязь молодої української поезії" О. Гончар писав: "З глибин народного життя вийшла поезія В. Симоненка. З мужності народу, з горя  його і його звитяжної боротьби виспівалась вона... Вийшов він з того дитинства, що його в самій зав'язі опалила війна своїми чорними ураганами, звідти з'явивсь, де гули жорна окупаційні, ті ненависні жорна біди, що їх "Із кам'яного віку на танках варвари з Європи привезли". Дитинство його чуло ридання матерів ,що безуміли від горя над фронтовими похоронками, воно брело за ними скородити повоєнні поля, тяжко добувати  хліб насущний..." 

     Студент. Усі клопоти по господарству і вихованню сина лягли на плечі матері Ганни Симоненко-Щербань і дідуся Федора Трохимовича (батько залишив родину). Звідси та туга за найріднішою для кожного хлопчика людиною, туга, яка пізніше стала поштовхом до написання чудових віршів "Кривда" та "З дитинства", де засуджується жорстокість людей , їхнє знущання над беззахисним дитям .

                                                   КРИВДА

                                                                                 (Новела)

                                               У Івася немає тата.                                                                                 

                                               Не питайте тільки чому.

                                              Лиш від матері ласку знати

                                              Довелося хлопчині цьому.

                                              Він росте, як і інші діти,

                                              І вистрибує, як усі.

                                              Любить босим прогоготіти

                                              По ранковій колючій росі.

                                              Любить квіти на луках рвати,

                                              Майструвати лука в лозі,

                                              По городу галопом промчати

                                              На обуреній, гнівній козі.

                                              Але в грудях жаринка стука,

                                              Є завітне в Івася одно —

                                              Хоче він, щоб узяв за руку

                                              І повів його тато в кіно.

                                              Ну, нехай би смикнув за вухо,

                                              Хай нагримав би раз чи два,—

                                              Все одно він би тата слухав

                                              І ловив би його слова...

                                              Раз Івась на толоці грався,

                                              Раптом глянув — сусіда йде.

                                              — Ти пустуєш тута,— озвався,—

                                              А тебе дома батько жде...

                                              Біг Івасик, немов на свято,

                                              І вибрикував, як лоша,

                                              І, напевне, була у п'ятах

                                              Пелюсткова його душа.

                                              На порозі закляк винувато,

                                              Але в хаті — мама сама.

• Дядько кажуть, приїхав тато,
• Тільки чому ж його нема?..

                                              Раптом стало Івасю стидно,

                                              Раптом хлопець увесь поблід —

                                              Догадався, чому єхидно

                                              Захіхікав сусіда вслід.

                                              Він допізна сидів у коноплях,

                                              Мов уперше вступив у гидь,

                                              З оченят, від плачу промоклих,

                                              Рукавом витирав блакить.

                                              А вночі шугнув через грядку,                                                                      

                                              Де сусідів паркан стирчав,

                                              Вибив шибку одну з рогатки

                                                І додому спати помчав...

                                             Бо ж немає тим іншої кари,

                                             Хто дотепи свої в іржі

                                             Заганяє бездумно в рани,

                                             У болючі рани чужі...

     У вірші "З дитинства" бачимо тяжку психологічну травму хлопчика, який росте без батька й не дає собі звіту ,що таке життя не зовсім повноцінне.

   Про двох найрідніших для Василя лю­дей, маму й діда, які оточили його любов'ю, випестували й ви­ховали, варто сказати окремо.                        

    Очевидно, прагнення до знань у Ва­силя - від дідуся і від матері. Ганна Федорівна все життя мріяла стати вчителькою. Складала іспити , але не пощастило з математикою. Довелося вчити­ся крою і шиття. Сім'я продала корову і купила швейну машинку. Відтоді мати все шила синові са­ма. Була кмітливою і мудрою, любила влучне сло­во, зібрала чимало прислів'їв, приказок та примо­вок і записала їх в окремий зошит під назвою "Пер­лини поміж людей". Записи супроводилися влас­ним епіграфом: "Люди народжуються і вмирають, а прислів'я летять через цілі століття". Зібраними матір'ю перлинами народної мудрості відсвічує поезія сина. Мати і син кохалися в мовній стихії свого народу. Влітку 1957 року Ганна Федорівна переїхала до Василя в Черкаси. Страшним горем, яке каменем лягло на її незахищені плечі, стала смерть єдиного сина.

     У поетичному доробку Симоненка є такі рядки:

                                     Я горя на світі застав багато.                                         

                                     Страшнішого горя нема,

                                     Ніж те, коли старість мати

                                     В домівці стрічає сама.

     Довго довелося Василевій матері бути самій. Померла вона в дев'яностолітньому віці.

        Дід (по матері), Щербань Федір Трохимович, був першим Василевим другом і настав­ником. У селі всі його звали "дід Сурмило". Ка­жуть, він любив своє прізвисько. У новелі "Дума про діда" читаємо: "Безсмертячко ти моє кирпате", - шепотів дід, коли я засинав під музику його слів. То були дуже гарні слова, бо поганих слів дід не го­ворив мені". Свої перші кореспонденції в газеті "Молодь Черкащини" Василь Симоненко підпису­вав псевдонімом  В.Щербань.

     Мудрий Василів дідусь багато читав, цікавився шкільними підручниками з географії та історії, за життя був і комірником, і фінагентом, і секретарем сільради. Нехтував дурною балаканиною і доро­жив словом, наче добрим людським ділом. Дуже любив свого внука. Часто, умостившись удвох на печі,   дід   розповідав   малому   давню-прадавню історію України. Пізніше Симоненко напише:

                                              Сім десятків дідові старому,

                                              Сам незчувсь, коли і відгуло,

                                              Вже лице пожовкло, як солома, -

                                              Борознами вкрилося чоло.

                                                                                          "Старість"

      А незагоєною раною в душі чотирнадця­тилітнього підлітка була дідова смерть.                            

                                          От і все.

                                          Поховали старезного діда,

                                          Закопали навіки у землю святу.

                                           Він тепер вже не встане      

                                           І ранком не піде

                                           Із косою під гору круту.

                                           І  не стане мантачкою тишу будити,

                                           задивлятися в небо, як гаснуть зірки.

                                           Лиш росою по нім буде плакати жито

                                           і пливтимуть над ним непомітно віки.

                                           От і все. 

                                           Поховали хорошу людину,

                                           повернули навіки у лоно землі.

                                           Та невже ж

                                           помістились в тісну домовину

                                           всі турботи його,

                                           всі надії,

                                           жалі?

                                           Та невже ж то

                                           йому все віднині байдуже -

                                           чи світитиме сонце,

                                           чи ніч напливе?

                                           Біль у душу мою закрадається вужем,

                                           відчай груди мені розпанахує, рве.

                                           Я готовий

                                           повірити в Царство Небесне,

                                           бо не хочу,

                                           щоб в землю ішли без сліда

                                           безіменні,

                                           святі,

                                           незрівнянно чудесні,

                                           горді діти землі,

                                           вірні діти труда.

                                           Хай шалені гудуть

                                           над планетою весни,

                                           хай трава пнеться вгору

                                           крізь листя старе...

                                           Я не вірю,

                                           що дід із могили воскресне,

                                           але вірю,

                                           що ні -

                                           він увесь не умре.

                                           Його думи нехитрі

                                           додумають внуки,

                                           і з очей ще віки пломенітимуть в них

                                           його пристрасть і гнів,

                                           його радощі й муки,

                                           що, вмираючи,

                                           він передав для живих.                 

                                                                                   "Дід умер"

      У воєнний 1942 рік повела мати Ва­силя в школу. А потім гордилася: "У школі Вася вчився на "відмінно". Десятирічку закінчив із золо­тою медаллю". Він встигав усе: добре вчитися, бра­ти участь у роботі літературного та фізичного гуртків, розв'язувати всі математичні задачі, за­поєм читати художні книжки. Учителька Тарандинцівської школи Уляна Миколаївна Демченко згадувала: "На уроках він був серйозний - аж за­надто. Ніколи не сміявся, не тинявся по шкільному подвір'ю. У класі Вася виділявся серед учнів, по-перше, своїм бідним одягом, по-друге, - розумом. Навіть учителі не читали стільки книжок, як наш найкращий учень".

        Після закінчення школи Василь став студентом факультету журналістики Київського державного університету ім. Тараса Шевченка (1952-1957).

        Ще будучи першокурсником, писав про універси­тетські будні:

                                           Коли гриміли духові оркестри

                                           І шарпали підлогу каблуки,

                                          У мене в роздумах проходили семестри...

          Справді, як згадує однокурсник, відомий нині поет Микола Сом, Василь був "серйозною нату­рою, людиною діла і слова... Він багато читав і знав. Учився старанно й завзято. Не любив гуляк і леда­цюг,  пройдисвітів  і дурників".  Стажуючись в університетській багатотиражці, Симоненко вів рубрику "На літературному Парнасі".

     Після закінчення навчання Василь працював у редакціях газет "Молодь Черкащини", "Черкаська правда", "Робітнича газета". Дуже вимогливо ставив­ся до власної творчості. Очевидно, тому першою і єдиною прижиттєвою збіркою була "Тиша і грім". Вона побачила світ у 1962 році. Симоненко увійшов у літературу молодим, але цілком сформованим, з ве­ликим художнім і моральним потенціалом поетом, який згодом став символом правдивості художнього слова і незрадливої, самовідданої любові до України.

            Студент.  "Симоненко належить до тих людей, чиї біографії треба вивчати як частку історії України", - сказав Євген Сверстюк. "Він справді був першим паростком хрущовської відли­ги й першою жертвою системи, яка панічно бояла­ся мислячих людей. Люто ненавиділи його поезію, а потім пам'ять про нього, сталіністи, які за часів Брежнєва здобулися-таки на реванш за удар, завда­ний їм на XX з'їзді КПРС. Коли б не вмер В.Симоненко, вони загнали б його туди, куди загнали Ва­силя Стуса, чи Івана Світличного, чи Євгена Сверстюка, чи Івана Дзюбу, чи Олеся Бердника... Вони б знайшли спосіб розквитатися з ним", - так схара­ктеризував ту епоху Станіслав Тельнюк.

       Весною 1960 року в Києві було засновано Клуб творчої молоді, учасниками якого були Алла Горська, Ліна Костенко, Іван Драч, Іван Світличний, Василь Стус, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк та інші. Василь Симоненко також актив­но брав участь у роботі клубу, багато їздив Укра­їною, виступав на літературних вечорах і диспутах. Саме з ініціативи клубу розпочався пошук місць масового захоронення жертв сталінських репресій. Симоненко з колегами збирали свідчення тих зло­чинів. Одного разу вони на галявині Биківнянського лісу побачили, як хлопчаки ганяли у футбол, а за м'яча їм правив череп з діркою в потилиці. Після цього Василь написав вірш, у якому проклинав тих , хто чинив нечувані злочини над народом ; висловлював впевненість , що злочинців не мине кара. Симоненко  разом з іншими членами клубу складає й надсилає до Київської міської ради меморандум з вимогою оприлюднити місцезнаходження   масових поховань і перетворити їх у національні   місця скорботи та пам'яті.                                     

              Викладач. Такого зухвальства система простити не змогла - за Симоненком установили нагляд, почалися провокації. Улітку 1962 року заарешту­вали. Потім поет розповідав товаришам, як його били, показував синці, скаржився, що ніби щось обірвалося всередині. Саме після такої "зустрічі з владою" у Василя почалися проблеми з нирками, що й стало причиною смерті 13 грудня 1963 року. Відтоді минуло вже 43 роки.

    Твори поета в період тяжкої брежнєвської заду­хи переписувалися від руки, а вголос читалися ли­ше в колі однодумців. Офіційно не дозволялося на­зивати навіть його імені. Однак попри всі надії "рідних" яничарів Україна ніколи не забувала Симоненка, платила йому за любов любов'ю. Його по­лум'яна поезія весь час будила сумління, кликала на боротьбу проти брехні, підлості, зрадництва, ла­кейства.. За це Симоненка карали навіть після смерті. Протягом 15 років не друкувалося жодного його твору.

      Літературна спадщина поета вміщується в одній книжці. На щастя, цінність мистецтва ніколи не визначалася кількістю. Творчість Василя Симо­ненка безцінна для України.

     У 1962 році видавництво "Дніпро" видало першу книгу В. Симоненка "Тиша і грім". Ця книжка дійсно пролунала громом серед тривожної тиші очікування того, що заклав у свою збірку  В. Симоненко. Безперечно, були тут вірші про молодість, про радість і щастя першовідкриття світу юною людиною. Але ж були і поезії, в яких в усій незахищеності, невсипущих трудах і незавидному колгоспному існуванні поставала проста людина. Досить прочитати вірші про старше покоління , щоб збагнути, що Симоненко дійсно дотримувався свого принципу: "Хай серце дивиться!" Уже ця риса дуже швидко зробила Симоненка улюбленцем народу. До того ж він однозначно став на захист української жінки-трудівниці, жінки-матері, жінки-подруги, жінки-сестри.

      Розглянемо поезію "Дума про щастя ", щоб проілюструвати тему підневільного й безправного становища колгоспниці.

  Аналізуючи поезію , студенти можуть використовувати схему.

 

       СХЕМА АНАЛІЗУ ЛІРИЧНОГО ТВОРУ

1.  Короткі відомості про автора.

2.  Жанр твору. (Громадянська, інтимна, релігійна, пейзажна лірика.)

3.  Провідний мотив твору.

4.  Композиція твору.

5.  Образ ліричного героя.

6.  Вжиті автором художні засоби. (Лексика, тропи, віршовий розмір та ін.)

7.  Особисте сприйняття поезії.   

     Можливі висновки студентів. 

Як бачимо, перед нами повоєнна вдова чи одинока мати, в якої  на утриманні кілька дітей. По суті, цілоденно вони покинуті самі на себе, бо їхня ненька надривається на каторжній праці в колгоспі. У хаті трудівниці страшні злидні: ні слова про меблі, про харчі, про одяг героїні та її діток. Зате навіть місяць дивується, як в цих нелюдських умовах можна не тільки жити, а й сміятися. Є в поезії також критика на ціну прогресу, адже СРСР вкладав страшні гроші в оборонну та космічну промисловість у той час, коли населення майже поголовно жило впроголодь і крайньо бідувало, є зневага до  продажної радянської преси, є співчуття колгоспниці й тяжкі роздуми про тяжке її щастя.

                                             Хлюпа щастя

                                             дзвінкою хвилею,

                                             ніби тут вікувало воно —

                                             не життя «тобі,

                                             а ідилія,

                                             як в поганих книжках

                                             чи в кіно.

                                             Де фотографи?

                                             Де поети?

                                             Нуте, хлопці, сюди скоріш!

                                             Можна знімок утнуть

                                             до газети

                                             і жахливо веселий вірш.

                                             Застрибають веселі цифри

                                             у грунтовно важких статтях,

                                             та не встане

                                             з словесних вихрів

                                             многотрудне її життя.

                                             Ви мовчанкою соромливою

                                             постараєтесь обминуть,

                                             що в доярки цієї

                                             щасливої

                                             руки й ноги

                                             вночі гудуть.

                                             І чи прийде

                                             під ваші кашкети

                                             блискавицею думка дзвінка:

                                             в космос крешуть ото

                                             не ракети,

                                             але пружні цівки молока.

     Книга «Земне тяжіння», про яку тільки й мріяв онкологічно хво­рий автор, бо найбільшим його проханням до Спілки письменників було забезпечити пенсією по втраті годувальника матір (Дослівно: «Перший день моєї смерті може стати першим днем її жебрацького животіння. Від усього серця прошу Вас не допустити того і, коли це можливе, виділити їй з коштів Літфонду бодай мінімальну суму, котра гарантувала б її від голодної смерті»), вийшла в 1964 році й мала назву «Земне тяжіння». Можливо, й не побачила б світу, хоча за кілька днів перед смертю автор тримав у руках її верстку (чи одну верстку розсипали!), якби друзі зі згоди матері (за це вона мало не поплатилася пенсією, тому мусила підписати «покаянного листа» в «Літературну Україну») не взяли з поетового архіву й не переправили за кордон Симоненкові рукописи, а зарубіжні журналі­сти по радіо «Свобода» не прочитали кілька віршів, заявивши на весь світ, що в СРСР цей поет заборонений, а цензура не допускає до друку його поезії. Мав велику біду Іван Світличний, якому Си­моненко доручив свій «Щоденник», а друг передав цю річ за кордон. Матір поета і дружину Людмилу примусили «щиросердно» свідчи­ти проти Івана, коли його заарештували в 1972 році.

Система не Симоненка реабілітувала, а сама змивала свою вину, одягаючи маску доброчинності, й тоді, коли в 1965 році посмертно присудила поетові премію імені Т. Шевченка. У цьому ж році Львів видав збірку Симоненкових новел «Вино з троянд», а через рік Київ — збірочку «Поезії». Наступна книга вийшла аж через 15 років! Увесь цей час літературознавцям, критикам, учителям, рядовим пошановувачам  Симоненкової лірики краще було про нього не згадувати, адже це розцінювалося як прояв хворобливого зацікавлення «бур­жуазним націоналізмом». Ще б пак, патріотичні твори В. Симоненка та його казочка з підтекстом — «Казка про Дурила» — багатьом розкривали очі й спонукали до опору. Навіть якщо цей опір міг бути лише пасивним неприйняттям, несповідуванням, неповагою до шо­віністичної державної доктрини.

      У 1981 році на прилавках магазинів з'явилася і моментально зник­ла збірка «Лебеді материнства», а в 1984-му вийшли «Поезії» з пе­редмовою Олеся Гончара «Витязь молодої української поезії».

        Василь Симоненко ніколи не давав себе зачарувати пустопорожнім базіканням, хвальковитістю і самомилуванням. Він зважував кожне слово, кожний рядок своїх поезій, звіряючи свій настрій, свої думи з настроєм і думами рідного народу:

                                    Навіщо бундючитися пихато,

                                    Гріться в похвалах?

                                    Слава не ртуть:

                                    Мало великим себе уявляти,

                                    Треба великим буть.

   Він не хапався за скороминущі теми, не складав од на честь тої чи тої зернової культури - він писав про народ і для народу. Прочитавши його твори, люди замислювалися і над власною долею і над долею країни. Діапазон громадських інтересів Симоненка надзви­чайно великий.

    Перегорніть сторінки його книжок - і ви побачите, кого любить поет, що оспівує, супроти чого виставляє усі свої сатиричні кулемети. Тітки Насті, Варки, дядьки Федори, Оверки, баби Онисі - ось його улюблені герої. Натхненно, можливо, як ніхто з тодішніх поетів, оспівав і возвеличив Василь Симоненко простих людей. Рідний народ, його радощі, болі й тривоги - це кардинальна тема усієї Симоненкової творчості.

   Разом з усіма Василь вітав космічний злет науки, але він ніколи не забував, чиїми руками звершено цей подвиг:

                                     Цілую руки,

                                     що крутили жорна

                                     у переддень космічної доби.

     Ще й ще раз він славить труд непомітних героїв:

                                     За те, що ми в космос знялися,

                                     що нині здорові й живі,

                                     я пам'ятник бабі Онисі

                                     воздвиг би на площі в Москві.

    Симоненко весь час полемізував з тими, хто вважав (а подекуди й досі вважає) трудівників села і шахт, заводів і фабрик просто "гвинтиками" тої машини, якою керують обранці долі, генії. Він доводить ту очевидну істину, що кожна людина-трудівник має право на безсмертя, що смерть такої людини - втрата для всього людства. І коли поет вигукує:

                                     Генії! Безсмертні! На коліна

                                     Станьте перед смертними людьми! -

   це не полемічний запал, не поетична гіпербола. Це-глибоке переконання. Переконання в тому, що мудрістю своєю великі люди зобов'язані малим, які, мов бджоли, віддавали їм свою мудрість по краплині.

    З цього переконання випливає думка, що той, хто не поважає, не цінує мільйони "я", мільйони безіменних, що мають свої індивідуальності, свої нещастя і радості, той не поважає й увесь народ і не має права на повагу від нього.            

      Звучать вірші "Баба Онися", "Дід умер", "Косар", «Старість»

      Симоненкові герої нікого не зраджують і не вби­вають, не обдурюють і не обкрадають, а негаласливо, ненастанно й чесно виконують свій життєвий обов'язок.

Викладач. У чому ж полягає, за Симоненком, обов'язок простої людини?

Студенти визначають:

- чесно трудитися;

- невпинно "крутити важкі жорна";

- зводити з повоєнних руїн хати;

- засівати навесні поля;

- народжувати й ростити дітей, аби світ стояв і рід людський не знав переводу;

- у годину біди захистити Вітчизну і саме життя...

      Симоненко, як ніхто інший, цінував людей. Після Шевченка так розуміли невтомних ук­раїнських трударів хіба що Франко, Стефаник, Васильченко, Тесленко, а в пожовтневі часи - Довжен­ко та брати Тютюнники. Симоненко не пише про них, а живе їхнім життям, турботами, болями, біда­ми, горем... Послухаймо вірш цієї тематики, що не публікувався за радянських часів. Український чи­тач знав його лише з самвидавських добірок. З'ясуємо чому.

 Звучить вірш "Злодій".

          Запитання до студентів

1.Який провідний мотив твору?

2.Кого автор зображує в поезії?

   (Ця поезія мо­гутньої викривальної сили викликає в читача по­чуття ненависті до тих, хто принизив гідність хлібо­роба, позбавив його навіть можливості чесно жити. Герой твору - селянин - не зміг, хоч і тяжко працю­вав, заробити собі на прожиття і змушений був кра­сти. Красти своє. Його впіймали і привели на  суд.)

3.Чи вважаєте ви селянина злодієм? Яка позиція автора? Хто винен в тому, що дядько змушений красти? (Дядько, звісно ж, розуміє, що "Красти погано,.. Куди вже гірш..." Але що робити? Чим годувати дітей?

    Автор запитує:

                               Чому він злодій?

                               З якої речі?-

    і вибухає гнівом:

                              Де вони ті, відгодовані й сірі,

                              Недорікуваті демагоги й крикуни,

                              Що в'язи скрутили дядьковій вірі,

                              Пробираючись в крісла й чини?

                              Їх би за ґрати ! Їх би до суду!)

      Слово викладача. Ось вам правда про колишнє кол­госпне "благоденство" і водночас ще одне підтвер­дження громадянської відваги поета, який і в часи, коли (за Шевченком) "на всіх язиках все мовчить", насмілився говорити на повен голос про поневі­ряння своїх знедолених земляків. Як же суперечи­ло таке зображення народу офіційному "совково­му" оптимізму, лакованому "лубку" тогочасних газетних передовиць, знятих за вимогами соцреалізму фільмів чи написаних за тими ж канонами романів і повістей та повсюдних агітаційних пла­катів, за якими життя селянина змальовувалося безтурботно щасливим, веселим і заможним!..

Отож можемо зробити висновок: Симоненкові герої - це живі конкретні люди, часто з біографією, з іменем, з характером. Поет дивиться на них з ніжністю, розумінням і безмежним співчуттям. Са­ме вони є для поета тим нездоланним земним тяжінням, яке не дає стати безрідним перекотипо­лем ні його душі, ні совісті, ні таланту.

   Тут новий для нас Симоненко - саркастичний і нещадний, викривач низьколобої тупості бюро­кратів, що неухильно вели суспільство до краху.

Зрозуміла річ, за такі й подібні писання ("Курдському братові", "Некролог кукурудзяному качанові, що згнив на заготпункті", "Суд" тощо) дуже просто могли надати авторові довготривале відрядження до сибірських копалень...

   Безперечно, що не тільки вірші на захист колгоспного селянства,    насамперед жіноцтва і представників старшого покоління не подобалися існуючій владі. Значно більше лютили її вірші «Де зараз ви, кати мого народу?», «Задивляюсь у твої зіниці».    Адже йшлося тут про безсмертя українського народу.

( Студент  виразно  читає  вірш "Де  зараз ви, кати мого народу?")     

Запитання до студентів

1.Кому адресовано твір?

2.Що автор стверджує у вірші, у що вірить? Назвіть головний мотив поезії.

3.У чому безсмертя людини й народу?

4.Які рядки передають пафос цієї поезії?

5.Що надає поезії урочистості?

   Студенти. Це гімн духовній величі українського на­роду, захоплення його відвагою, красою і силою. В цій поезії Симоненко, услід за Довженком, возве­личує свій народ, славить його нескореність, воле­любність і героїзм.

- Головний мотив вірша: гордість ліричного героя-українця, віра у безсмертя свого народу.

                                                  Народ мій є!

                                                  Народ мій завжди буде!

                                                  Ніхто не перекреслить мій народ!

                                                  Пощезнуть всі перевертні, й приблуди,

                                                  І орди завойовників-заброд!

-  А ще, як бачимо, ненависть до тих, хто зра­джує, і тих, хто поневолює. їх поет називає катами.

- А для мене цей вірш - свідчення надзвичайної громадянської відваги самого поета. "Де зараз ви, кати мого народу?" - це ж рукавичка, кинута в об­личчя всім, хто колись гнобив і принижував ук­раїнців, унеможливлюючи їхню державність, ніве­люючи майже до нуля і мову, і культуру, й історич­ну перспективу нації. Писати так у ті часи було все одно, що падати на амбразуру... Саме тому я вва­жаю Василя Симоненка не тільки справжнім і, го­ловне, дієвим патріотом, а й великим сміливцем.

Викладач . Прослухаймо кілька поезій Симо­ненка і спробуймо визначити їхні мотиви.

Звучать вірші "Я закоханий палко, без міри...." , "Україні",«Задивляюсь у твої зіниці». Поетичні тексти читають напам'ять заздалегідь підготовлені студенти, а деякі - вчитель.

Викладач. Ви прослухали  вірші. Яким по­чуттям перейняті й кому адресовані ці палкі освідчення поета?

Студент. У поезіях автор виливає свою любов до рідної землі, з синівською ніжністю звертається до матері - України. Саме їй адресовані його щирість, його тепло, його гордість.

Викладач. Який мотив визначає змістову спря­мованість  поезій?

Студент. Мотив любові до України.

Поезії "Задивляюсь у твої зіниці...", "Україні" написані у формі звертання-сповіді. У першій -  ліричний герой утверджує своє "святе синівське право з матір'ю [Україною] побуть на самоті", щоб сказати найпотаємніще.

                                  Хай мовчать Америки й Росії,

                                  Коли я з тобою говорю!-

категорично заявляє поет. І це не повинно образи­ти нікого, бо Вітчизна в кожного своя. Цей вірш про любов до України, але скільки інтимної ніжності у звертаннях, скільки муж­ньої твердості у відстоюванні свого права побути з матір'ю - Україною на самоті. Поет виступає як трибун, але за цим пафосом не можна не помітити лірика з тонкою й чутливою душею.

Слово викладача. Таке відвер­те однолюбство не було в пошані в роки торжества "інтернаціоналізму" і формування єдиної спільнос­ті (вдумайтеся тільки в це слово - синонім безли­кості) - "радянський народ". Тому й відомий був цей вірш небагатьом. У жодну з книжок, що вийш­ли у 80-ті роки, він не потрапив, хоч за патріотич­ною наснагою і художньою майстерністю дорівнюється хіба що "Лебедям материнства".

    Погляньмо на звертання ліричного героя до своєї Вітчизни: "Україно! Ти для мене диво!.."; "Ма­мо горда і вродлива..."; "Нене!.."; "Україно! Ти - моя' молитва, ти моя розпука вікова". Який багатогран­ний спектр почуттів, висловлених у вірші: захоплення і любов, ніжність і святість, біль і розпука.

     Доля України - найважливіше для ліричного героя. За собою він залишає лише право пролитися крапелькою крові на її священне знамено.

Короткий, із трьох строф, другий вірш "Україні" ("Коли крізь розпач випнуться надії...") суголосний попередньому, він доповнює образ сина-патріота, що гостро відчуває свій кровний зв'язок з рідною землею і готовий на самопожертву заради щастя України:

                                             Коли мечами злоба небо крає

                                             І крушить твою вроду вікову,

                                             Я тоді з твоїм ім'ям вмираю

                                             І в твоєму імені живу

      Слово викладача. "Лебеді материнства" - програмний твір поета, написаний під час його роботи в "Молоді Черкащи­ни". Швидко зростаючи як майстер, Симоненко вже в цей час чітко визначає для себе справжні життєві цінності й утверджує їх у своїй творчості.

     У зоряний свій час створив Василь Симоненко цей шедевр, наповнений чарівним світом казки, ма­теринською ніжністю і любов'ю. Поет рідко був за­доволений своїми творами. Однак цього разу відчув, що зумів художньо переконливо ствердити вічну істину: без Батьківщини немає людини, зрада її завжди фатальна. Ось як описує історію створен­ня "Лебедів..." колега         Микола Дашківський.

     Одного разу я прийшов у редакцію трохи раніше. Заглянув у відділ пропаганди. Вася вже сидів за своїм столом і щось писав. Обличчя його було урочисте і схвильоване. Він підвів голову, привітався.

   -  Оце, Колю, тільки-но закінчив вірша. Здається, вдався. Хочеш, прочитаю?

   - Звичайно.

   - Тоді слухай:

                                       Мріють крилами з туману

                                                                     лебеді рожеві,

                                      Сиплють ночі у лимани

                                                                     зорі сургучеві...

То була його чудова поезія "Лебеді материнства".

(Виразне читання студентами вірша напам'ять)

       Запитання до студентів  

1. Що є найдорожчою цінністю для людини?  (Батьківщина)

2.Яка провідна думка твору? (Найдорожча цінність для кожного-Батьківщина, котру не вибирають , як і матір, а люблять такою, як є.)

3. Які загальнолюдські цінності оспівано в поезії? (Материнство , любов до дитини, знання й збереження звичаїв і традицій рідного краю.)

4. На які частини можна умовно поділити поезію? (Чарівна казка щасливого дитинства, в якій мати прагне все зробити для сина, оберегти його. Напутнє слово матері)

5. Якою хоче бачити мати свою дитину? (Вільною у виборі життєвих доріг, але вона переконана , що такі поняття , як "мати" ,"батьківщина" – завжди з людиною, вони визначені вихованням, народними традиціями)

6. В який образ переростає образ матері в поезії? Які образи цьому сприяють?

 ( Образ матері в поезії переростає в образ-символ Вітчизни, бо мати і Україна - ці поняття нероздільні. Цьому сприяють образи мавки, лебедів, верб і тополь.)

7. Вірш нагадує колискову. Які художні засоби надають йому мелодійності?

 (Народно – поетичні порівняння й епітети: тихі зорі; лебеді, як мрії; сади   зелені; білява хата.)

8. Які ваші враження від поезії? (Вірш звучить як гімн незрадливій материнській любові і синівській вірності Вітчизні. Поет зумів художньо переконливо ствердити вічну істину: без Батьківщини немає людини, зрада її завжди фатальна.)

     Слово викладача. Брався В. Симоненко й за філософські теми цінності й доцільності  людського життя, що добре проявилося в поезії «Ти знаєш, що ти — людина».

     (Звучить поезія)

Запитання до студентів

1.Що утверджується в поезії?

      (Неповторність кожної особистості , цінність людського життя.)

2.До яких роздумів спонукає ця поезія?

      (Чи так живе людина ? Що залишить після себе нащадкам? Чи згадають   

      нащадки добрим словом? 

      У поезії розкрито місію людини на землі: творити добро, жити за законами  людської моралі , поважати неповторність людської особистості.)

     Слово викладача. У недалекому минулому, коли наше суспільст­во керувалося абстрактними потребами загального характеру, а проста людина була таким собі "гвин­тиком" величезного маховика, Василь Симоненко однозначно заявив:

                                           Усмішка твоя - єдина,

                                           Мука твоя - єдина,

                                           Очі твої - одні.

     В іншій поезії автор зазначає

                                           На світі безліч таких, як я,

                                           Та я, їй-богу, один.

                                                                   ( Я…)

     Лад, у якому не цінують людину як неповторну особистість, твердить поет, не можна назвати спра­ведливим. Він неминуче зазнає краху. З підтексту твору виразно вимальовуються опоненти автора, для яких народ - сіра маса, натовп. Це бюрократи, апаратники-демагоги, офіційні патріоти, що кожну мить "дбають" про народ, насправді обдираючи йо­го. Саме їм Симоненко від імені свого і чесних лю­дей радить затямити:

                                          І тільки тих поважають мільйони,

                                          Хто поважає мільйони Я.

         В. Симоненко був також тонким майстром інтимної лірики, хоч вона виходила в нього дуже нерівною.  

  ( Звучить вірш "Вона прийшла" )    

 Аналізуємо твір за схемою аналізу ліричного твору   

    На завершення заняття пропонуємо студентам попрацювати над віршем «Кирпатий барометр», який був написаний В. Симоненком з причини усвідомлення не лише своєї батьківської відповідальності за сина Олеся, а й із причини відповідальності старшого покоління за долю підростаючого взагалі:

   1.   Про що розповідається в першій частині поезії «Замість вечір­ньої молитви»? Чи вдалою є назва? Чому? Як ви її розумієте? (Назва твору – точна метафора: як звичайний барометр показує стан навколишнього середовища, так діти стають мірилом батьківського життя.) 

 2. Проаналізуйте такі складові частини вірша «Кирпатий баро­метр», як «Погрози ночі», «Танець пітекантропів», «Хор генералів». «Монолог маленького привида». Яку роль відіграють ці розділи у вірші? Чому вони вкрай необхідні для висвітлення теми?

   3. Прочитайте вголос частину «Ранок» і визначте, до кого звер­нений вірш і кого автор називає кирпатим барометром?

   4. Назвіть проблематику твору. (Батьки і діти, відносини світу і людини, відчуття вини і відповідальності батьків за недосконалість світу.)

4.Закріплення вивченого матеріалу

       Запитання до студентів

 1.Назвіть основні  тематичні домінанти поезії В.Симоненка.

    Висновки студенти записують в конспекти:

•  образ України як єдиної, безмежно дорогої для кожного українця Вітчизни, без якої життя втрачає смисл;

•  звернення-заклик до земляків любити рідну землю і дбати про її майбутнє;

•  утвердження неповторності кожної особистості ("Ми - це не безліч стандартних Я, а безліч всесві­тів різних"), національної гідності як головної пе­редумови повноцінного життя всього народу, висо­кої цінності людини праці;

•  гнівне викриття сваволі чиновників-бюрократів, обивательщини, догматизму, лакейства і кон­формізму.

2.Назвіть центральну тему творів. (Центральна тема – патріотична, де любов до України поєднується з гіркими роздумами про наш безталанний народ.)

3.Які проблеми піднімає В.Симоненко у поетичних збірках "Тиша і грім", "Земне тяжіння" (Збірки – звернення до болючих проблем, що єднають автора з народом і рідною Землею. Символічні образи тиші та весняного грому розкриваються через світосприймання ліричного героя , що висловлює любов до матері, родини, батьківщини, народу, до України.) 

4.До яких поетичних жанрів звертався Симоненко?

    (Пейзажна мініатюра , сатирична епітафія , казка – притча.)

   Слово викладача. Звичайно, Симоненко не встиг розкрити всю розмаїтість своєї творчої особистості. Його талант обіцяв так багато! Однак і те, що він залишив, - не­оціненний духовний скарб. Його безкомпромісне щире слово правди так потрібне нам нині для утвердження думки, що справедливе суспільство може створити лише вільна людина, а будувати йо­го треба на засадах правди і любові.

      Творчість Симоненка, твердять критики, нале­жить своїй епосі. Додамо: не менше й нашій, і майбут­ньому. Вона в усі часи належатиме Україні, бо "...для співу свого, для думи своєї в щасливу мить народила його Україна. І він - за прикладом найкращих наших поетів - синівською відданістю їй віддячив, напруже­ним чесним горінням душі" (Олесь Гончар).

      В.Симоненко сьогодні – символ незнищенності українського духу, символ правди і сумління . Йому присвячують вірші.

                                   Син мужицький. Золоте коріння.

 Одчайдушна блискавка брови.

 Спалах – і холуйське павутиння

 Запалив пожаром голови.

 Пахне сонцем наше грізне небо,

 В сонці – твоє полум'я руде.

 Всі ми прийдем на той світ до тебе,

 Тільки Україна хай не йде!

                             І.Драч.

 

5.Підсумки заняття. Повідомлення домашнього завдання.

    1. Опрацювати тему за підручником і конспектом.

    2. Виразно читати напам'ять вірш "Лебеді материнства".