Використання комп’ютерних технологій на заняттях української мови та літератури

Використання комп’ютерних технологій на заняттях української мови та літератури

На нинішньому етапі розвитку українського суспільства педагогічна наука потребує глибокої перебудови відповідно до реалій сучасного життя, в усі сфери якого дедалі глибше проника­ють комп'ютерні технології. Комп'юте­ри стрімко увійшли в різноманітні сфе­ри нашої повсякденної діяльності, тому їх використання дозволяє змінити саму технологію надання освітніх послуг, зробити заняття більш наочним і цікавим. Основна мета занять української мови та літератури полягає не в тому, щоб наз­догнати такий мінливий комп'ютерний світ, а в тому, щоб виховати в студентів інформаційну культуру, забезпечити той рівень комп'ютерної і мовної гра­мотності, з якого їм буде легко рухати­ся вперед, обираючи напрямок відповідно до свого виду діяльності.

Які ж можливості використання комп'ютера на заняттях рідної мови для викладача  і для студента?

Для викладача комп'ютер є:

а) засобом здійснення навчальної ро­боти (у т. ч. і підготовка різно­манітних навчальних матеріалів, посібників, підручників)-,

б) засобом навчальної інформації (словники, довідники, доступ до бібліотек через електронну пошту то­що)-,

в) банком довготривалого збереження інформації;

г) засобом організації тренувальної діяльності студентів;

д) засобом контролю за навчальним процесом.

Для студента  комп'ютер служить:

а) засобом керівництва самостійною навчальною діяльністю;

б) засобом формування мовних і мов­леннєвих умінь та навичок;

в) засобом контролю і самооцінки, що дає змогу оцінити знання, уміння і на­вички як поетапно, так і безперервно в процесі учіння;

г) засобом, навчальної взаємодії з викладачем в системі дистанційного навчан­ня;

д) джерелом навчальної інформації;

е) універсальним мовним середови­щем.

Все це переконує в необхідності вико­ристання ефективних методів і засобів комп'ютерного навчання української мови та літератури, яке сприятиме піднесенню рівня зацікавленості студентів у процесі навчання мови та літератури, розвиватиме їхній інтерес до предмета, здійснюватиме особистісний підхід до студентів та поетапне засвоєння знань, умінь і навичок.

При вивченні нового матеріалу чи йо­го закріпленні досить ефективно вико­ристовуються комп'ютерні презентації (або ще ми їх називаємо - слайди). Ма­теріал, який ми готуємо до заняття у виг­ляді таблиць, схем, або ж при поясненні нової теми пишемо на дошці необхідні слова, речення, досить вдало у красивій, яскравій формі демонструється у пре­зентаціях, і, причому, у тій послідов­ності, в якій викладач викладає чи закріплює тему заняття.

На заняттях  мови демонструвати у слайдах можна будь-який матеріал: при вивченні нової теми доречно включати у слайди приклади до правил або ж самі правила. Я, наприклад, у своїй роботі дітям ніколи не викладаю відразу пра­вила, а намагаюся, щоб діти «вивели» їх самі, для цього проводжу так зване «мовне спостереження». Тому на моніторі , на своїх заняттях, я демонстру­вала приклади до виучуваних правил, за якими вивчався чи закріплювався матеріал заняття.

У презентації також можна включати і різні вправи творчого, розвивального характеру. Наприклад, завдання «Будь редактором», «Запиши правильно» (на екрані демонструються слова, у яких пропущені окремі букви, речення із про­пущеними розділовими знаками), «Роз­подільне письмо» (розподілення слів у дві колонки), ігрові завдання «Склади слово, речення»; кросворди, ребуси, ша­ради, а також творчі завдання із вико­ристанням картин та малюнків. Діти ду­же люблять виконувати такі завдання, і при їх проведенні дуже допомагає комп'ютер. Адже не треба нічого окремо малювати, оформляти. Саме  на комп'ютері красиво, доступно, будь - яким шрифтом, кольором можна зроби­ти слайд із тим чи іншим завданням, та ще й озвучити його гарною музикою.

    Демонстрація презентації ефективно використовується і на заняттях літерату­ри. Екран монітора і слово викладача - дієві засоби розвитку мовлення на заняттях літератури. Студенти навчаються слуха­ти мову, дивитись та усвідомлювати ек­ранний образ, що поглиблює розуміння теми заняття . Крім того, це дає змогу «оживити» заняття , пов'язати вивчення матеріалу із враженнями, спостережен­нями студентів. Доцільно використовувати презентації на заняттях вивчення нового матеріалу, узагальнення і системати­зації знань.

   (Наводжу приклад власного заняття з української літератури за творчістю

  Лесі Українки).

     Допоможуть презентації також і при самостійному опрацюванні студентами певних тем. На жаль, на вивчення творчості П.Загребельного та його історичного роману «Диво» програмою передбачено тільки 2 години ,тому значну частину матеріалу студенти опрацьовують самотужки. Враховуючи великий обсяг твору, виховний, естетичний, пізнавальний вплив його на читача, потрібно націлити студентів на виконання певних завдань, а в аудиторії обговорити, використовуючи

( за бажанням) матеріали презентації.

     (Наводжу приклад презентації для самостійної роботи за творчістю  П. Загре-бельного).

    Використання презентації передбачає активну взаємодію викладача і студентів. Діти залучаються до навчального процесу як активні учасники. Наприклад, група ділиться на дві підгрупи: одна - підбирає демонстраційний матеріал і створює слайди, готує текстову інформацію до них, друга - займається оформленням презентації, дизайном, анімацією. Така підготовка студентів до заняття сприяє вста­новленню міжпредметних зв'язків, що викликає інтерес не тільки до літерату­ри, а й до інших предметів. Крім того, готуючись до такого заняття, діти вчаться виступати перед аудиторією, стисло формулювати свою думку, конспектува­ти повідомлення одногрупників. У про­цесі саме такого навчання вони набува­ють навичок міжособистісного спілку­вання, оволодівають сучасними технологічними засобами, які вони, безумовно. будуть використовувати в подальшому навчанні, повсякденному житті.

 

 

 

Тема  «На шлях я вийшла ранньою весною і тихий спів несміливий заспівала». 

             Життєвий шлях Лесі Українки . Аналіз поезій.

Мета: розширити й поглибити знання студентів про життєвий і творчий шлях Лесі

            Українки; визначити роль родини, культурного оточення й самоосвіти у 

            формуванні світобачення письменниці; розвивати вміння аналізувати й 

            узагальнювати факти; виховувати в студентів активну життєву позицію.

Тип заняття: опрацювання нового матеріалу.

Обладнання: виставка творів Лесі Українки; наукової, документальної, художньої

                         та публіцистичної літеретури про письменницю; презентація.

ХІД ЗАНЯТТЯ

І. Мотивація навчальної діяльності. Повідомлення теми й мети заняття

    Лесю Українку — славетну й улюблену письменницю нашого народу, фено-менальну жінку у світовій культурі — можна охарактеризувати її ж поетичним образом — «світло нагірне». Нагірною проповіддю було її слово, що будило з летаргійного сну націю і вселяло віру й надію в її духовні сили «contra spem».

  Але якою була поетеса зблизька — як людина, як член сім’ї, друг, удома, у найближчому оточенні? За порадою Гете, щоб збагнути поета, треба піти в його край. Отож і ми йдемо в його дім, у сад, поглянути на «ліричні яблуні у ньому» й на берези у найближчому лісі, зробити родинну світлину. А провідниками в цей чарівний світ будуть спогади, листи, стареньке фото…

ІІ . Сприйняття та засвоєння студентами навчального матеріалу

1. Опрацювання епістолярної спадщини Лесі Українки та її близьких

    Читання листів студентами, що заздалегідь підготували матеріал.

 

Повідомлення супроводжуються матеріалами презентації відповідно до викладу.

 

  25 лютого 1871 року в Новограді-Волинському (Звягелі) народилася Лариса Петрівна Косач (Леся Українка).

  Пише Олесь Гончар:

  «Росла й виховувалась Леся в середовищі демократично настроєної української інтелігенції, рід вела свій од людей порядних, не пустодухих, не змізернених; дід Лесин був декабристом, тітки зв’язані з народовольцями, дядько її— Михайло Драгоманов, улюблений Лесин наставник, змушений був жити в еміграції, друзями родини були такі люди, як Лисенко, Старицький. Добрим словом годиться сьогодні згадати турботливого батька Лесі — Петра Антоновича Косача — і матір її — ві-дому нашу письменницю Олену Пчілку, уважну виховательку й невтомну громадську діячку, чиї риси характеру, вольовита вдача, передалися і її геніальній дочці. Додамо лише, що разом із родинно близькими людьми майбутню поетесу формувала, виховувала й готувала до творчого подвигу вся тодішня передова Україна».

 Згадує О. Косач-Кривинюк:

   «Зо всіх нас шістьох дітей Леся найбільше була подібна до батька і вродою, і вдачею… вони обоє однаково були лагідні та добрі безмежно… Обоє були надзичайно стримані, терплячі та витривалі, з виключною силою волі. Обоє були бездоганно принципові люди. Була в батька й Лесі ще одна спільна, надзвичайно цінна риса: вони на диво високо цінували людську гідність у всякої людини, хоч би у найменшої дитини…»

   «Леся Українка була всього на півтора року молодша за свого брата Михайла — Мишу. З самого найменшого малку і все життя вони мали одно до одного не лише правдивобратерські почуття, а були найщирішими приятелями, найвірнішими друзями. До початку 13-го року Лесиного життя вони однак були у всьому нерозлучні: разом бавилися, разом читали, разом вчили, разом розважалися… Миша навчився дуже рано читати, а що Леся навчалася разом з ним, то в чотири роки вона вже зовсім справно читала…

   Найлюбішими книжками малих Лесі й Миші були томи трудів Чубинського з казками та піснями, сербські народні думи й пісні в українському перекладі, міфи стародавніх греків та ще книжка про подорожі різних славних мандрівників. Ті кни-жки вони знали мало не напам’ять. Крім тих книжок, вони читали багато й інших, бо обоє були дуже охочі до читання».

Пише Олесь Гончар:

   «У еллінів, великих поетів античності, прекрасні створіння народжувалися з моря, з піни морської. Про нашу ж поетесу можна сказати, що вона разом зі своєю поезією народжена була морем народного життя».

   Знайомитися з народною творчістю Леся почала ще в Новограді-Волинському. Літом 1876 року в селі Жабориці Леся вперше почула розповіді про мавку.

Згадує О. Косач-Кривинюк

   «Найбільше ж Леся згадувала з приводу народної творчості с. Жаборицю на Звягельщині, куди мама вивозила із Звягеля Лесю, ще зовсім маленьку, і брата Михайла літувати з свідомим наміром (як вона сама розказувала мені), щоб вони проймалися там українським народним духом… Жаборицькі пісні, казки, різні повір’я, звичаї, купальські, жнив’яні і т. д. Леся добре пам’ятала й часто згадувала.

   З наймолодшого віку Леся бачила, як мама збирає народні узори, перемальовує їх, лагодячи до друку. Леся дуже добре розумілась на них і артистично виконувала різні українські народні вишиванки».

   «Леся зовсім маленькою, в 6 років, навчилася шити й вишивати, а як їй подарували тоді нитнички й гольника, то вона шанувала й пильнувала їх більше, ніж усіх заба-вок. І тоді вже задумувала вишити батькові сорочку».    У 1880 році Леся написала свій перший вірш «Надія».

Згадує О. Косач-Кривинюк

   «Весною 1879 року заарештували в Петербурзі… батькову сестру, нашу «тьотю Єлю», енергійну, завзяту людину, разом з тим дуже добру та справедливу…

   Про тітчин арешт, а далі (у травні 1879 року) й заслання Леся довідалася через кілька місяців уже в Луцьку. Звістка ця дуже вразила й засмутила Лесю, і Леся під впливом її в Луцьку в кінці 1879 чи на початку 1880 року написала свого першого вірша «Надія».

   Серед найближчих людей, які збагачували душу й розум Лесі, був її дядько — Михайло Драгоманов. З пятирічного віку Леся листувалася з ним. Пізніше дядько став для неї найавторитетнішим критиком і порадником.

   Про музичне обдарування найстаршої сестри, про її любов до музики, її музичний світ оповідає Ізідора Петрівна: «Не всі, хто знав Лесю-поетесу, письменницю, зна-ють, яка то була ще й в інших багатьох відносинах виключна, особлива, щедро при- родою обдарована людина. Наприклад, Леся мала неабиякий хист до малювання і музики, та й той хист, на жаль, їй не судилося розвинути через хворобу, що з нею Леся боролася роками. Музику Леся дуже любила і грала добре, та блискучої техніки не мала, бо техніка набувається вправами: віртуози-піаністи, як відомо, вправляються по декілька годин денно, а Леся фізично не в стані була часами просто сидіти, а бували періоди, коли їй приходилось місяць і більше лежати в гіпсі («у липких кайданах», як вона це називала). Проте її гра на піаніно була дуже хороша.   

    Лесину музику я теж пам’ятаю від свого дитинства, бо вона тоді, залишаючись зі мною, багатенько грала. Часом я просила Лесю заграти для мене — тоді вона грала щось веселеньке «до скоку», а часом я казала: «Ну, тепер заграй для себе»,— бо якимось дитячим інстинктом розуміла різницю між тим, що вона грала в присутності когось, і як грала, коли залишалася сама».

   «Тьотя Саша тоді в Луцьку, як приїхала, почала вчити Лесю грати на фортепіано, на тому самому, «Лесиному», як воно завжди у нас звалося, бо мама купила його «для Лесі» ще 1876 року, що до нього потім Леся написала вірша «До мого форте-піано» (15 березня 1890 року). Ця наука зробила їх відносини ще ніжнішими, ще прихильнішими, бо Леся страшенно любила музику, була до неї дуже здатна, здатна навіть до композиторства, бо часто грала свої власні, дуже хороші імпровізації-ком-позиції, а тому до своєї першої учительки музики мала ще й почуття великої вдячності».

  Зимою 1881 року разом з братом Михайлом Леся вчиться за програмою чоловічої гімназії під керівництвом приватних учителів, бере уроки гри на фортепіано в Ольги Олександрівни Деконор, дружини М. В. Лисенка.

   Згадує Олена Пчілка

«…Наступив час, коли діти підросли і їм довелось спізнатись із шкільною наукою, і ми стали думати про те, що для науки дітей доведеться на якийсь час переїхати до Києва. На зиму р. 1881–1882 ми й переїхали сюди — я з дітьми; чоловік лишився

на службі в Ковелі. Жили ми тоді в Києві дві зими (1881–1882, 1882–1883 рр.), на літо виїжджаючи до Колодяжного. …Будинком музики в Колодяжному був Лесин «білий» домик. Там, у цьому храмі творчості, стояло у великій шані фортепіано у блакитній кімнаті. Там теж при світлі миготливої лучини на каміні господарка цієї привітної хати ночами зустрічаляся з поетичними музами — писала свої віші, засид-жуючись інколи до світанку. Дбайливий батько не раз приходив заганяти дочку-

вогнепоклонницю до сну, вважаючи отакий спосіб життя її, як і Олени Пчілки,— «літературних ентузіасток” — шкідливим для  здоров’я. «Як я люблю оті години праці!» — писала Леся.

1881 року Леся сильно застудилася.

Згадує О. Косач-Кривинюк

    «1881 року Леся в Луцьку пішла на річку подивитися, як святять воду, і в неї дуже померзли ноги. Скоро тому і від того, як тоді думали, вона заслабла: у неї так сильно почала боліти права нога, що вона, незважаючи на те, що й тоді вже була дуже терп-ляча, аж плакала від болю… Од тої пори треба датувати початок Лесиної, як вона сама жартуючи називала (мала настільки сильну волю, що могла жартувати і з таких речей) «тридцяти літньої війни» з туберкульозом, бо то був не гострий ревматизм, а початок туберкульозу кістки в нозі, що на деякий час пригас, а потім розгорівся знову». У родині розуміли виняткову обдарованість Лесі, але сама вона  з радістю виконувала всі родинні обов’язки й роботи, а також вимагала рівномірного роз-поділу коштів на кожного члена сімї, відмовляючись навіть від додатків на її лікува-ння. «Тільки все-таки я ніколи не ставила себе ні центром світу, ні центром нашої сім’ї, а через це прошу обсуждать програму мого лічення, беручи на увагу загальний бюджет і загальні потреби та порядок життя нашої родини, не приносячи жертв, я не хочу приймать їх від інших». «Порядок нашого життя», порядок життя родини Коса-чів полягав, між іншим, у тому, що дворянські діти виростали не білоручками, а ско-ріше мали золоті руки, не цуралися жодної праці, були подібні до тих невсипущих бджілок, які гуділи в садибі і яких так любила Олена Пчілка. Тож коли не було еко-номки у дворі, її функцію перебирала інколи на себе Леся. Вона не тільки  керувала «республікою» братів і сестер, а й сама брала участь у невідкладних роботах. І ніщо їй не страшне: «Будемо варити варення, солити огірки, збирати масло і сир для києвлян». Літом 1884 року Леся з матір’ю, Михайлом та Ольгою відвідує урочище Нечимне (нині Лісова Пісня), що біля Колодяжного.

Згадує О. Косач-Кривинюк

   «Навколишня чарівна природа захоплювала сестру. Разом з матір’ю ми побували в урочищі Нечимне біля села Скулин, в 15 кілометрах від Колодяжного. Дрімучий ліс. Ночували ми в хатці селянина — дядька Лева. З хатки, у якої було лише три стіни, відкривався вид на лісове озеро. Тут у сестри зародилася думка про «Лісову пісню», яку вона написала років через двадцять. Три дні, проведені в оточенні незайманої природи, справили враження на все життя».  Становлення творчої індивідуальності поетеси відбувалося інтенсивно. Уже оцінюючи першу книжку Лесі Українки, Франко  назвав її найважливішим здобутком нашої літератури за той рік.

У 1888 рік — цикл «Подорож до моря».

Пише І. Франко

  «Се перший раз у поезії Лесі Українки відзивається соціальна нота (у циклі «Подо-

рож до моря»). Досі вона любувалася природою, витала в сфері якихось абстрактних людських відносин  і абстрактного патріотизму, відтепер вона почне пильніше при-

дивлятися дійсному життю і тим реальним відносинам людської суспільності, на яких виростає і щоденне горе, і великі, ідеальні змагання до свободи і рівності».

Михайло Павлик згадує

 «Леся так просто ошоломила мене своїм образованнєм та тонким розумом. Я думав, що вона тільки в крузі своїх поезій, аж воно далеко не так. На свій вік це геніальна жінка… Ми говорили з нею дуже довго, і в кожнім її слові я бачив розум та глибоке

розуміння поезії, освіти та людського життя». У Києві, куди особливо часто наїжд-жали Косачі в 90-х роках, молодь збиралася вечорами в гуртках «Література», а по-тім — «Плеяда». Леся ніколи не цуралася товариства, навпаки, охоче брала участь у всіх молодіжних зібраннях. Там звучали й обговорювалися власні твори, проводилися літературні конкурси, народжувалися видавничі проекти та інші творчі ідеї. Дивовижним задумом плеядівців було видати українською мовою серію кращих зразків світової літератури у власних перекладах.

Оксана Старицька-Стешенко пише

  «Коли між нами бувала Леся, то вона завжди притягала до себе увагу й займала центральне місце. В той час вона вже перенесла одну операцію, на лівій руці носила мітенку і ходила з паличкою. Поки Леся сиділа мовчки, зовнішність її не приваблю-вала, але досить було їй чимсь запалитися, як вона робилася надзвичайно прива-бливою. Леся мала чудові сірі променисті очі;вони випромінювали з себе таку силу ясного розуму, що все обличчя сяяло внутрішньою красою». З «гордим розпачем» переборювала поетеса фізичні болі, компенсувала свою фізичну нерухомість дина-мікою уяви, знаходила в собі оте «щось більше за нас» (В. Винниченко), з якихось незбагненних джерел черпала духовну енергію, рішучість до праці, до творчості, до чину. Вона ніяк не погоджувалась з рецептами «перетворитися в рослину». І коли до Лесі Українки доходили звістки про страждання й біди народу, то, як писала вона, «власне лихо здається якоюсь химерою. Та цур йому, власному лихові, я про нього давно гадку закинула». Це прозовий варіант того, що сказано в поезії: «Я на гору круту крем’яную буду камінь важкий підіймать і, несучи вагу ту страшную, буду пісню веселу співать». Її хвилювало тільки те, що колись, може, писання доведеться

покинути. А тоді вже «ніякої рації існування не зостанеться». Однак надія не поки-дає. Черпає його з народного оптимізму. Через фізичний стан Леся Українка змуше-на часто й надовго розлучатися з рідним краєм: Кавказ, Болгарія, Єгипет, Італія,

курорти Німеччини, Австріїї… Але навіть вдалині від України її не полишають дум-ки про народ, суспільство, місце митця в громадському житті.

З листа Лесі Українки до І. Франка від 13, 14 січня 1903 року. Сан-Ремо

    «Дорогий пане товаришу!

Мені… дорікали дехто з товаришів, що я за всякою поезією одбиваюся од реальної, корисної роботи… І я не одну «голову скрутила», думаючи, що сповняю громадську повинність, видаючи свій час і свою дуже обмежену силу на «корисну» і нікому,

навіть мені самій, не видну працю: я й досі не знаю, чи добре то я, чи зле робила…

Чому все має право на сльози: і туга материнська, і нещасне кохання, і громадський жаль, а тільки душа поета, що втратила діти свої, ненаписані твори, мусить мовча-ти?.. І скажуть колись люди: коли сей народ пережив і такі часи і не загинув, то він сильний. Ви, певне, знаєте легенди про в’язнів-богатирів. Ото сидить такий в’язень у темниці не рік, не два, і здається йому, що він осліп, але то сліпа ніч, що навколо нього; і здається йому, що він старий, але то стара та в’язниця, що ховає його; і ду-має він, що його кайдани все міцні, але кайдани давно їх власна ржа переїла,

тільки в’язень не вірить своїм рукам і не пробує їх сили. І тільки для того потрібний той якийсь рятівник з-за Чорномор’я, щоб гукнути: «Встань!», щоб від гуку здриг-нувся в’язень, і щоб розсипались кайдани на руках, а тоді вже вільними руками в’язень сам вивалить двері старої темниці і побачить, що є ще світло сонця і для нього… О, яке то щастя бути таким «чорноморцем», що має голос гукнути: «Встань!» Такий вже фатум над поетами, що мусять гукати на майданах і «прори-цати, аки одержимі», в той час, коли б хотіли в землю увійти від туги і замовкнути навіки».

  Затяжна й невиліковна хвороба, з одного боку, а з другого — інтенсивне інтелекту-альне й, можна сказати, героїчне життя Лесі Українки, яка вела «тридцятилітню війну» з трьома туберкульозами — кісток, легень, нирок. Як не жорстоко думати, а інколи хвороба й сприяла заглибленню у сутність людського буття, сприяла філосо-фічності її творів. Навіть жандарми у свої доносах характеризували Лесю Українку як особистість серйозну і зосереджену. Вона ж вважала себе скептичною розумом, фанатичною почуттям. «…Я належу до тих людей, що коли бачать перед очима ма-

леньку хмарку, то їм здається, що сонце погасло, а коли піймають промінь, то дума-ють, що сонце прийшло жити до їх в саму душу, тільки чомусь я можу працювати переважно в хмарний час, а в сонячний роблюся здебільшого не здатною до виявле-ння себе в слові (хоч і то не завжди). А крім того, згадайте: «О воля, найясніша ти в темницях»,— давно колись я взяла такий епіграф і з тим же правом можу повторити його й тепер. Як добре зважити, то перелому я ніколи не зазнала, хоча, запевне, еволюція була і в мене. Життя ламало тільки обстанову навколо мене (ну, і кості мої, як траплялось), а вдача моя, виробившись дуже рано, ніколи не мінялась та вже навряд чи й зміниться». 1 серпня 1913 рік, м. Сурамі (Грузія).

Світ опускався на коліна,

Камінний, він хилився ниць,

І прилітала Україна

До мертвих Лесиних зіниць

Над всі недолі та потали

Над страти всі та над бої

Бесмертя Лесине вростало

В народ, що народив її.

І квола, невисока жінка

Лице підводила бліде.

Народжувалась Україна

Для світу, що над смерть гряде

                                      (В. Коротич)

2. Опрацювання ліричної спадщини поетеси  (робота з підручником)

Складання узагальнювальної таблиці

За прикладом І. Франка Леся Українка, упорядковуючи поетичні збірки, часто керу-валася не хронологічним принципом розташування творів, а компонувала їх за мотивами чи жанрами в цикли. Весь цикл сприймається як завершений твір.

Вірші в циклі розташовані так, щоб зростала напруга головної думки.

Рік Назва Тема

1893 Збірка «На крилахпісень»

1899 Збірка «Думи і мрії»

1902 Збірка «Відгуки»

1888 Цикл «Подорож до моря»

Образ України на основі вражень, винесених Лесею з поїздки до Одеси

1890 Цикл «Сім струн» Вірші циклу наснажені романтичним пафосом подолання особистістю життєвих труднощів, упевненістю в пермозі добра; підноситься сила творчої уяви

1893–1894 Цикл «Мелодії» Найсокровенніші переживання Лесі Українки

1893–1894 Цикл «Романси» Глибина почуттів молодих людей, їхня суперечливість, неоднозначність

1895–1896 Цикл «Невольничі пісні» Свобода як «вічний дух розкутого ума» найяс-кравіше розкривається в тюрмі, оскільки вона безроздільно панує в людських серцях

1905 Цикл «Пісні про волю» Думка про несумісність тиранії і свободи. Визвольним рухам потрібні не жалібні, а бойові пісні

Літературний диктант

 Назва першого Лесиного вірша.

 Рік виходу першої збірки Лесі Українки.

 1899 р. вийшла збірка...

 Тематика циклу віршів «Подорож до моря».

 Свої вірші Леся Українка компонувала за… принципом.

 1902 р. виходить збірка…

 Тематикою циклу віршів «Невольничі пісні» є…

 Крім віршів, Леся Українка писала.

   Слово викладача

  Говорячи про постать Лесі Українки, ми, в першу чергу, наголошуємо, що вона — вірна дочка свого народу. А підставою твердження є її громадянська лірика: пристрасна, гнівна, елегійна й світла одночасно.

І. Франко, характеризуючи поезії Лесі Українки, писав, що поетеса росла дуже швидко. Якщо до цього часу «вона любувалася природою, витала в сфері якихсь абстрактних людських відносин і абстрактного патріотизму, відтепер вона почне пильніше придивлятися дійсному життю і тим реальним відносинам людської

суспільності, на яких виростає і щоденне горе, і великі ідеальні змагання до свободи і рівності». Наскільки Леся Українка палко любила свій народ, свій рідний край, наскільки уже в юності задумувалась над шляхами його історії, намагаючись взає-мозв’язати минуле, сучасне, майбутнє, визначити місце людини у вирі переплетінь народних доль на історичних шляхах, свідчить одна з найсуб’єктивніших поезій

цієї збірки «Contra spem spero!». Написаний 2 травня 1890 року,  час надзвичайного загострення її хвороби, вірш звучить як гімн боротьбі за життя, за світло, за добро, вражає викінченістю, стрункістю форми, конкретністю думки, висловленої точно й афористично. Скільки щирості, життєвого вогню, любові до життя  містить кожне слово!

1. Виразне читання поезії «Contra spem spero!»

2. Робота в групах

1-ша група. Досліджує ідейно-тематичний зміст вірша.

2-га група. Досліджує строфічну будову вірша і їх образисимволи строф.

3-тя група. Досліджує художні засоби вірша.

4-та група. Віршова форма твору.

Узагальнення

Провідною думкою поезії є вболівання за долю рідного народу, заперечення пасивного співчуття стражданням народу. Героїня вірша, поставивши питання про місце особистості в суспільному житті, відкидає думку про жалі й голосіння. Хмари осінні, лихо, кора льодова, тьма сприймаються як символи не лише особистого лиха, а передусім всенародного, вселюдного, породженого суспільними умовами. Уже в цьому вірші зачинається мотив, який, розвиваючись, пройде через усю творчість письменниці: людина стає сильною, коли збагне свій обов’язок, моральну відпові-дальність перед народом. Юна поетеса свій обов’язок вбачає в тому, щоб «сіять кві-тки на морозі», поливати їх гіркими сльозами доти, доки не розтане лід гніту і зла і не зійдуть квіти добра і щастя. Вона буде «на гору круту крем’яную» камінь важкий піднімати з веселою піснею на устах, буде шукати «зірку провідну, ясну владарку темних ночей»— і все це заради щастя вітчизни, людей.

Вірш побудований на антитезах, причому художні протиставлення звучать як крила-ті, афористичні вислови. У першій строфі цього вірша накреслена тема — поетеса жене геть жалі, які ввірвалися в молоде життя:

Гетьте, думи, ви хмари осінні!

То ж тепера весна золота!

Чи то так у жалю, в голосінні

Проминуть молодії літа?

Наступні сім строф утверджують волю до боротьби. Прийом поетичної градації (наростання настрою) дає можливість у кожній строфі вдаватися до нового підтвер-дження непохитності прийнятого рішення: «хочу крізь сльози сміятись», «на вбогім сумнім перелозі буду сіять барвисті квітки», «я на гору круту крем’яную буду камінь важкий підіймать», «я не дам свому серденьку спати». Остання строфа уза-гальнює настрій, увиразнює ідею, які послідовно розвивалися протягом усього твору:

Так! я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Буду жити! Геть думи сумні!

Оптимізм ліричної героїні підкреслюється за допомогою епітетів. Щоб надати їм більшої значущості, авторка ставить їх у постпозицію відповідно до означуваного слова: «хмари осінні», «весна золота», «думи сумні», «сльози гіркі», «кора льодовая, міцна» та ін. Упевненості в діях ліричного героя надає внутрістрофічна анафора «буду сіять». Вірш написаний анапестом, має перехресне римування й чоловічу риму.

3. Слово викладача

До громадянсько-патріотичної лірики належить вірш «І ти колись боролась, мов Ізраїль». 1895–1896 роки, якими датовано «Невольничі пісні», дещо подібні до «трьох літ» у житті Т. Шевченка. У цю пору Леся Українка як громадянин і трибун народу заявляє:

Уста, що солодко співали й вимовляли

Солодкі речі або тихі жалі,

Тепер шиплять від лютості, і голос

Спотворився, неначе свист гадючий…

Виразне читання вірша «І ти колись боролась, мов Ізраїль».

Бесіда

 До яких історичних подій звертається поетеса?

 Яке значення надає Леся Українка постаті Б. Хмельницького у становленні 

        України? (Прокоментуйте).

 Прокоментуйте рядки: «І знов настав єгипетський полон, тане на чужій землі, а на

     нашій власній».

 Кого змальовано в образі нового фараона? (Новим фараоном показано династію  

   російських царів. Фараон не загинув у розлитому морі крові, зате у ньому загинуло

   все те, що зробив для України Хмельницький, а тому у вірші сказано, що в Чорнім

  морі потонув кінь та вершник).

 Які біблійні мотиви використовує авторка?

 Прокоментуйте рядки: «…чи довго ми будем блукати і шукати рідного краю на

    своїй землі?»

 У кінці вірша письменниця ставить цілу низку риторичних запитань.

    Прокоментуйте їх.

 Розкрийте символічний зміст образів Ізраїлю, Єгипту.

 З якими творами співзвучні мотиви вірша «І ти колись боролась, мов Ізраїль»? У

     чому вони схожі?

4. Ідейно-художній аналіз поезії «І все-таки до тебе думка лине»

Слово викладача

 Друга збірка творів Лесі Українки («Думи і мрії») вийшла у Львові 1899 року. Порі-вняно з першою збіркою («На крилах пісень») ця книжка відзначається мистецькою і світоглядною зрілістю. Для письменниці це була пора напружених ідейних шукань, пора інтенсивної творчої праці, розквіту її поетичного таланту. На час виходу другої збірки вона була загальновизнаною першорядною поетичною силою на Україні. Адже частина вміщених у збірці творів уже друкувалася в періодиці й дістала висо-ку оцінку літературної громадськості. І. Франко зазначає: «Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте»,—пише критик,—Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої, хворої дівчини».

Виразне читання поезії

Самостійно визначте авторську позицію у вірші, дослідіть образи, засоби твору.

Узагальнення

Вірш «І все-таки до тебе думка лине» — це висновок, результат болючих роздумів авторки: хоч її батьківщина найнещасніша, сама занапащена, але для неї вона найдорожча, а свою любов до рідного краю можна виявити не сльозами, тільки ціною тривалої боротьби за волю, ціною крові, ціною навіть життя:

О, сліз таких вже вилито чимало,—

Країна ціла може в них втопитись;

Доволі вже їм литись,—

Що сльози там, де навіть крові мало!

Отже, з вірша видно, що корінні зміни в суспільному житті, соціальне й національне визволення народу може настати лише в наслідок рішучих дій.

5. Аналіз поезії «To be or not to be?..»

Слово викладача

Своє розуміння поезії і як романтичної мрії, і як результату важкої, виснажливої праці Леся Українка розкриває у вірші «То be or not to be?..», написаного за моти-вами гамлетівського монологу «Бути чи не бути?..». Але трагедія Гамлета тут пере-носиться в іншу площину — бути чи не бути поетом, якими шляхами йти до народу, як втілити свою мрію в живі, потрібні, зрозумілі людям образи. Автор не хоче вже нести мученицький вінець митця, який служить лише громаді, її думки пов’язані з романтичним пориванням до неба, високих зір, подалі від обов’язків на землі, тобто вона відходить чи не від усіх панівних на той час цінностей.

Завдання для студентів

 виразно прочитати поезію;

 визначити художні засоби;

 проаналізувати образ пущі в поезії «To be or not to be?», який відродився пізніше в

   драматичній поемі Лесі Українки «У пущі»;

 розглянути останні рядки твору.

Отже, розширюючи ідейно-тематичні горизонти української поезії, Леся Українка фокусує увагу на темі творчої праці. Вірш є підтвердженням того, що багатющий художній досвід поетеси тяжів до модерну.

Бесіда

 У чому полягають жанрово-композиційні особливості ліричного циклу?

 Як розкривається образ України в ліриці поетеси?

 Як у ліриці Леся Українка розв’язує проблему митець і суспільство?

 Проаналізуйте поезію Лесі Українки (на вибір).

 Спростуйте або обґрунтуйте думку, що Леся Українка — народний поет.

Слово викладача

Небагато — всього лише кілька поезій — розповідають про її інтимні почуття. Судячи з того, що пощастило прочитати із творчості і «про життя та творчість», найбільше значення в житті поетеси мали двоє чоловіків. Другий (виходячи із по-слідовності знайомств), Климентій Квітка, був її однодумцем, товаришем, пора-дником і — законним чоловіком. Перший, Сергій Мержинський, був її пристрасною любов’ю. Найкращі й нечисленні інтимні вірші Лесі Українки присвячені саме йому. Хоча їх продиктували, на жаль, горе, скорбота, страх перед утратою коханого.

Це було як сліпучий спалах серед суворого життя амазонки. Мержинський був про-фесійним революціонером. У його рисах і духовній поставі було щось чаруюче: «тонке скорботне лице», «прекрасний, тонкий, обрамований чорною бородою профіль, з блідим матовим, що часто палало нездоровим рум’янцем, лицем, з чор-

ною хвилястою шевелюрою». Таким малювали портрет С. Мержинського його друзі. Був він людиною лагідної вдачі, інтелігентною, висококультурною. У ньому жив вогонь самопожертви. Після Ялти вони листувались. «Твої листи завжди пахнуть зів’ялими трояндами, мій бідний, зів’ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборенно, нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене. Як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя?»

Не хотіла вірити, що Сергій (30-літній!) помирає. Згадувала зустрічі з ним — у Криму, в Гадячі, Києві, на хуторі Зелений Гай, де якось разом фотографувалися… Кілька разів бачилися в Мінську… Але зустрічі ті були короткі й обривалися, як нескінчена розмова. Залишалося продовжувати їх подумки, на самотині, у кімнатці,

де поруч — його подарунки: томик Гете німецькою мовою, «Сікстинська мадонна» Рафаеля, 4-томник поезій Гейне…Восени 1900-го вона отримає лист від лікаря, який опікувався Мержинським: її другові зовсім погано. З листа Лесі Українки до сестри Ольги: «Тепер нема й розмови про те, чи їду я, чи ні. Звичайно, їду. Здається, мені прийдеться сей рік чимало енергії вжити, але се нічого, коли мета ясною стоїть, то й енергію знайти не трудно. Як би там не віднеслись до мене всі інші, але я певна, що ти і Міша (брат Лесі) будете мене завжди розуміти і підтримувати, і се мені багато значить». Між нею і ним стали його родичі. Та й Олена Пчілка відмовляла доньку — як-не-як, а в Сергія сухоти. Проте поїде в Мінськ у січні 1901-го. Доглядати за хворим.

Все, все покинуть,

до тебе полинуть,

Мій ти єдиний,

мій зламаний квіте!

Все, все покинуть,

з тобою загинуть,

То було б щастя,

мій згублений світе!

Стать над тобою

і кликнуть до бою

Злую мару,

що тебе забирає,

Взять тебе в бою

чи вмерти з тобою,

З нами хай щастя і горе вмирає.

  Він помирав — а її від божевілля рятувала творчість. Драматична поема «Одержи-ма» — плід цієї невимовно тяжкої ночі й Лесин порятунок, бо таки — вимовила. «Я її у таку ніч писала, після якої, певно довго жити буду, коли зараз жива осталась»,— писала Леся. Сергія Мержинського не стало 3 березня 1901 року. Усім пережитим Леся була вимучена й фізично, й морально. Власне життя здавалося без нього поро-жнім і марним. Ще коли Сергій був живий, вона, передчуваючи довічну розлуку, написала рядки про плющ, який міцно обнімає листям руїну, боронить її від негоди:

«А прийде час розсипатись руїні,— нехай вона плюща сховає під собою. Навіщо здався плющ у самотині?» До Києва їхати не хотілось. Подалася до Ольги Кобилян-

ської, «на зелену Буковину». Там трохи відійшла душею. Але — думки про покій-ного друга не покидали її. Якогось дня, 7 червня 1901 р., написала три вірші, у яких запікся біль щойно пережитої драми («Уста говорять: “Він навіки згинув!”», «Ти не хотів мене взять, полишив мене тут на сторожі…», «Квіток, квіток, як можна більше квітів…»). Один із тих віршів закінчувався словами, які вона могла б повторити і через десяток літ: «Тебе нема, але я все з тобою!»

Робота в групах

Вірш Завдання Узагальнення

  «Хвиля» Виразно прочитати вірш; з’ясувати тему поезії; дослідити художні засоби

й поетичий синтаксис твору.

Прекрасна пейзажна картина «Хвиля» Лесі Українки змальовує мінливу морську хвилю — то гучну, світлу і сильну, то смутну, каламутну. Бурхлива уява поетеси за-

зирає на дно моря, де хвиля то «колише молюски», кладе карби (фарби) на коралі, береже скарби моря, то виринає грайливо й плюскочеться між сестер. Ритм вірша нагадує коливання хвиль. Поетеса широко використовує звукопис (асонанс та алі-

терацію), відтворюючи шум моря. Це один із кращих її мариністичних творів, хоча можна розглядати його і як алегоричну картину людського життя «Стояла я і слуха-ла весну» Виразно прочитати вірш; охарактеризувати образ ліричної героїні; дослі-дити художні засоби творення образу весни; охарактеризувати віршову форму вірша

Темою вірша є зображення весняного відродження природи і сподівань ліричної ге-роїні на щастя. Особливо Леся Українка любила весну як пору відродження, оновле-ння, надії. Тому лірична героїня її поезії стояла і «слухала весну», яка їй «багато говорила», співала пісні про любов, молодість, радощі й мрії. Прекрасна пейзажно-

інтимна поезія покладена на музику. У вірші використовуються зорові й слухові образи «Уста говорять: “Навіки згинув!..”» Виразно прочитати вірш;

визначити автобіографізм твору; дослідити роль рефрену у вірші Жінка, смертельно зранена жінка плакала віршами, як виплакав свого часу Франко у «Зів’ялому листі» свій біль і самотність. У цих поезіях нема хитросплетінь думок, нема екстравагант-ності образів. Вони прекрасні щирістю почуття й глибиною туги

ІІІ . Закріплення навчального матеріалу

1. На основі почутого створіть словесний портрет Лесі Українки або розкажіть, 

     якою у вашій уяві вона постала.

2. Лесю Українку, використовуючи перифраз, називають дочкою Прометея. Чому  

     вона асоціюється саме з цим образом?

3. Створіть образ героїні громадянської лірики поета.

ІV. Рефлексія

Продовжіть речення: Я не не знав, а тепер знаю…

V. Висновок

   Інтимна лірика Лесі Українки дуже скромна за обсягом (може, з десяток чи трохи більше віршів, серед них поезія у прозі: «Твої листи завжди пахнуть зів’ялими трояндами», «Все, все покинуть, до тебе полинуть», «Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти», «Я бачила, як ти хиливсь додолу», «То, може, станеться і друге диво», «Уста говорять: він навіки згинув», «Ти не хтів мене взять, полишив мене тут на сторожі», «Квіток, квіток, як можна більше квітів» та інші). Вони художньо нічим не гірші від її громадянської чи філософічної поезії— але це трохи інша Леся, не тільки

«дочка Прометея» чи співачка «досвітніх огнів», а вразлива любляча жінка, яка не криється ні зі своїм почуттям, ні зі своєю слабкістю. Цим її інтимна лірика близька нам і зрозуміла. Вона в нашій уяві перетворює поетесу-легенду на прекрасну жінку,

яка вміла любити…

  А якою ви уявляєте Лесю Українку як поета:  Леся Українка — свідома громадянка-українка — борець за свій народ — трибун свого народу — …

VI. Оголошення результатів навчальної діяльності студентів

VІI. Домашнє завдання Підготувати усне висловлювання «Мотиви й образи лірики Лесі Українки» або зіставити твори поетеси з творами її сучасників, показати її новаторство, особливості стилю; читати драму феєрію «Лісова пісня»; скласти тези характеристики драматичної спадщини Лесі Українки (на вибір).

 

 

 

 

Тема. Павло Загребельний. Життя та творчість

Мета. Осмислити творчу долю пись­менника; відкрити його світосприйман­ня, уподобання; розвивати дослідницькі навички, творчу уяву, вміння аргумен­тувати свою думку; уміння інтегрувати знання з різних літературних джерел для висловлення власної думки; вихову­вати почуття вдячності, співпереживан­ня, висловлювати власне розуміння по­чуття патріотизму.

Хід заняття

I. Організаційна частина.

О люди! Чому дивуєтесь океанам і зорям?

Ідіть, поверніться до себе,

себе пізнайте.

Г. Сковорода

II. Вступна частина. Повідомлення те­ми та завдань заняття.

Напередодні заняття перед вами було поставлене завдання — з'ясувати секре­ти творчої скарбниці П. Загребельного, спробувати для себе зрозуміти глибину душі письменника, його світосприйман­ня. Переконана, що відповіді на ці запи­тання допоможуть вам знайти орієнтири у вашому нелегкому життєвому океані добра, зла, дадуть вам можливість за­мислитися над своїм призначенням у цьому світі.

У ході підготовки до заняття група була поділена на творчі групи: «Біографи», «Журналісти», «Історик», «Літерату­рознавець».

Всі ви отримали випереджувальне завдання, сподіваюсь що ви, дорогі студенти, будете моїми добрими помічниками у проведенні цього заняття.

III. Актуалізація опорних знань студентів.

(Звучить музика Баха, що налашто­вує учнів на серйозність, урочистість, смуток. Викладач на фоні музики веде розповідь про П. Загребельного, про своє заочне знайомство з ним, про викладачів творчості, життєвих поглядів пись­менника на формування світогляду мо­лодої студентки, а згодом викладача).

— Нам здавалось, що заплакали хма­ри, що засумувала земля, бо ми втрати­ли великого письменника. П. Загребельний для читачів — цілий світ, непов­торність, щирість, високе почуття обов'язку перед своїм народом. А саме головне — Павло Архипович вчить нас бути самим собою, не схилятись перед

незгодами, мати свої власні переконан­ня і вміти їх захищати.

1-й біограф. П. Загребельний народив­ся 25 серпня 1924 року у придніпровсь­кому селі Солошиному на Полтавщині. 1941 року закінчив школу, пішов добро­вольцем на фронт, був двічі поранений. Про життєвий і творчий шлях письмен­ника є чимало досліджень, але нас найбільше зацікавили погляди письмен­ника через призму часу на його політичні, соціальні, моральні погляди, з якими він поділився в інтерв'ю з Д. Гор­доном на сторінках газети «Бульвар». Письменник згадує про своє дитинство, про свою участь у Другій світовій війні. Своїми вчителями вважає Л. Толстого, Ф. Достоєвського, Т. Шевченка, М. Гого­ля, М. Коцюбинського, Г. Сковороду.

Літературознавець. Павло Загребель­ний — енциклопедія українського пись­менника XX століття. Його твори відомі далеко за межами України, перекладені багатьма мовами світу. Його голос не можна сплутати ні з яким іншим, мудрі й розумні очі. Його можна було слухати безконечно.

(Звучить народна пісня у виконанні вокальної групи).

1- й  журналіст. Пам'ять про своє дити­нство, про свою сім'ю пронесе Павло Ар­хипович через все життя. Ось що згадує письменник про своє навчання в інтерв'ю.

2- й біограф. Критикуючи, даючи не­гативну оцінку тоталітарній радянській системі в цілому, письменник бачить і позитивні риси, зокрема у сфері освіти: «В селі на Полтавщині, де я народився і ріс, 90 відсотків мешканців були негра­мотними, і моя мама в тому числі. Коли створювалися гуртки «по ликвидации безграмотности», мама ходила і брала мене з собою».

3- й біограф. «У п'ять років я уже прекрасно читав. Саме тоді людей вчили писати і читати, дали середню освіту мо­лоді».

Ведуча. Почалась війна... (Звучить пісня на тему Великої Вітчизняної війни. На фоні музики). Доля послала Павлу Архиповичу чимало випробувань, особливо у молоді роки.

Історик. Письменник пережив сирітство, голод, війну, фронт, фа­шистські табори. Майбутній письмен­ник пішов добровольцем на фронт, брав участь в обороні Києва, був двічі пора­нений.

2-й журналіст. На запитання Д. Гордона: «Що ви відчували під час безупинно­го, здавалось, маршу фашистів на наші території? Жах? Відчай? Ненависть?»

3- й біограф. Павло Архипович пам'ятає, з цим він живе. Це незагоєна рана.

«Коли почалась війна мені не було ще 17-ти. Нас як виховували: якщо завтра війна, якщо завтра в похід, будь сьо­годні готовий... «За Родину», «За Ста- лина» - лозунги ці були у нас в крові. В армію я потрапив, можна сказати, по блату - земляк у військкоматі допоміг...' Взагалі я відправився на фронт добро­вольцем в 16 років і десять місяців. На станції «Гребінки» потрапили під бом­бардування ».

4- й біограф. «Налетіли «юнкерси»: бомби, кулеметні черги, палаюча пше­ниця, мертві тіла. Так я вперше побачив кров».

Ведучий. Закінчилась війна... Пере­мога... Повернення до мирного життя.

(Звучить мелодія).

У повоєнні роки Павло Архипович навчався на філологічному факультеті Дніпропетровського університету, після якого з 1951 року працював на жур­налістській роботі, головним редакто­ром газети «Літературна Україна».

Ведуча. У 1979—1981 рр. очолював Спілку письменників України, був голо­вою комітету по Державних преміях імені Т.Г. Шевченка.

1-й журналіст. Павло Загребельний про цей період говорить з болем, надзви­чайно самокритично. На запитання Д. Гордона, чи жаліє письменник про щось незроблене?

1- й біограф. Відповідь вражає щирістю, відвертістю в оцінках минуло­го й сучасного життя: «Якщо говорити про зроблене, можна сказати: суттєво не зробив нічого. Коефіцієнт корисної дії людини складає всього відсотків 14, а радянської людини — ще нижче. Я міг багато зробити, але не зробив із-за ра­дянської системи, яка підім'яла під себе величезну країну».

2- й біограф (продовжує). «Ми по­кінчили з тоталітарною системою, але як і колись засідаємо. Знову президії, надуті фізіономії, бурхливі оплески...»

Літературознавець. Письменницьку діяльність визнаний письменник-ре- аліст Павло Загребельний розпочав із новел та повістей, збірка яких вийшла у другій половині 1950-их років.

Критик. Серед них «Думка про невми­рущого», в якій письменник показав мо­лодого солдата Андрія Коваленка, який загинув у концтаборі, але не скорився фашистам.

Історик. Писав письменник на істо­ричну тему, зокрема історико-психо- логічний роман. Найвідоміші з яких: «Диво» (1968 р.), «Первоміст», «Смерть у Києві», «Євпраксія», «Роксолана», «Я, Богдан».

2- й журналіст. Писати твори на історичну тему — великий труд. На це запитання попросимо відповісти 1-го біографа.

1-й біограф. «Коли писав «Роксолану», проїхав всю Туреччину, живу Стамбулі, бачив султанські палаци і га­реми, де туристам показують вистави. Взагалі з головою пірнув в XVI сто­ліття».

Ведучий. Так виникла тема жіночої долі у творчості письменника.

(Звучить мелодія Баха чи Чайковського ).

Трагічна була доля онуки Ярослава Мудрого Євпраксії. Письменник зобра­жує внутрішній світ жінки, її нелегке життя на чужині далеко від рідної землі.

Ведуча. Не менш трагічною була й до­ля Роксолани, яка стала дружиною ту­рецького султана. А чому вона? Адже гарем переповнений красунями, а наша землячка стала долею турецького султа­на. Не тільки коханою, але й єдиною дружиною.

1- й  журналіст. Останній роман Павла Загребельного теж на історичну тему під назвою «Іконник». Роман надзвичайно цікавий, дещо суперечливий, про це го­ворить сам автор.

3- й  біограф. «Пишу книгу зовсім для себе незвичну. Події відбуваються в XII столітті, і мова йде про іконописця. Людина, яка пише свої ікони, може бути грішником. Ця тема мене зацікави­ла. Крім того, Київ був першим центром іконопису, хоча особливих доказів того не збереглось».

Ведучий. Іконописець і грішник. Цікава, надзвичайна колізія. В українських' хатах споконвіків стояли ікони. їх перших виносили з вогню, рятували у воєнні часи від ворогів, пере­давали як святиню від батьків до дітей.

2- й журналіст. У романі «Тися­чолітній Миколай» є такі слова: «Україна свій незалежний дух під­німала знанням, книгою, словом».

3-й біограф. Павло Загребельний за­глядає в очі історії і висловлює думку про те, що «як тільки людина народ­жується л у неї повинен бути категорич­ний імператив... Для наших предків у тому не було вагань. Не просто же Пре­зидент заснував орден Ярослава Мудро­го — просвітителя Київської Русі. Саме Мудрий заклав початок книгодрукуван­ню, відкрив школи.

4-й біограф. Богдан Хмельницький не тільки вів визвольні війни, але й займався просвітницькою діяльністю. При кожній церкві були створені шко­ли, і через п'ять років після возз'єднан­ня з Росією Україна стала грамотною.

Історик. Пройшло 11 років після зустрічі Д. Гордона з письменником, а погляди Павла Загребельного актуальні й сьогодні.

Наше керівництво, нові модні політи­ки хочуть стати європейцями або амери­канцями, а потрібно бути самими собою. Все прагнуть опинитися в центрі Європи і забувають, що його географічний центр знаходиться в місті Рахові в За­карпатті. Ми — міст між Азією і Євро­пою, й стояти потрібно твердо. Тоді у нас буде і мова, і культура, і держава... (співзвучно з думами Кобзаря).

Ведуча. А мені близькі моральні принципи Павла Загребельного: «Я зав­жди намагався поступати справедливо і можу з чистою совістю дивитися людям в очі і спокійно жити».

Ведучий. «Я людина незаздрісна, але дуже заздрю музикантам: жалію, що не вмію грати. Мені здається, я зміг би творити музику - вона живе в мені».

3-й біограф. «Знав 12 мов - всі слов'янські, а ще англійську, німецьку, латинь.

Викладач. Павло Загребельний, як ми вже переконались, завжди твердо стояв на своїх позиціях, умів їх відстоювати. Деякі його вислови звучать як афориз­ми.

Переходимо до дискусій. Прошу висловити свої думки щодо висловлю­вань письменника. Ваше розуміння думок П. Загребельного допоможе нам глибше зрозуміти його внутрішній світ, моральні принципи, соціальні й політичні погляди.

(Викладач  вивішує таблицю афо­ризмів П. Загребельного. Пропонує студентам  вибрати 3-4 афориз­ми для обговорення).

Афоризми

• Повністю упевнений у своїх діях мо­же бути тільки ідіот — нормальна люди­на завжди повинна вагатися.
• Життя зупинити неможна, якщо раз воно уже запущено в цьому Всесвіті.
• Книга там може бути дорогою, де живуть добре.
• Ніяка мораль не в силах змінити людську психологію.
• Тепер я бідний, але мені радісно відчувати себе таким же, я к весь мій народ.
• Чим більше у людини ворогів, тим вона цінніша.
• Найбільше щастя — мати волю, навіть у бідності.
• Потрібні думки — на одному почутті роман не напишеш.
• Закон в ентропії діє не тільки у фізиці, але і в мистецтві.

IV. Підсумок заняття.

Шановні колеги, студенти, дуже вам вдяч­на, що ви прийняли участь в дискусії. Ваші щирі думки, переживання за долю України, за долю кожної окремої люди­ни були співзвучними з поглядами Пав­ла Загребельного.

Звичайно, знаходячи свій життєвий шлях, формуючи себе, як особистість, людина повинна багато знати. Щоб виб­рати свою життєву стежку, потрібно знати себе, пізнати себе, зайти те, що співзвучно твоїй душі. Говорячи слова­ми Г. Сковороди, знайти свою «сродну працю». А вислів філософа Г. Сковороди «Мій жребій з голяками» — це життєве кредо П. Загребельного, який пропускав через своє серце людську біль, ніколи не був байдужим до страждань свого народу.

Вас не залишила байдужими твердість моральних переконань письменника — чесність, безкомпромісність, відкри­тість, відвертість.

Ви неоднозначно сприйняли вислів П. Загребельного: «Чим більше у люди­ни ворогів, тим вона цінніші». Дехто з вас вважає, що цей вислів суперечить Біблії, бо необхідно прощати ворогів. Інші вважають — людина повинна всту­пати в конфлікт, адже сам М. Рильсь­кий писав «...що люблю, а що ненавид­жу...» Не можна змиритись з жорс­токістю, байдужістю, зверхністю. Жит­тя багатогранне і необхідно в різних си­туаціях знайти правильне рішення.

Знайти себе, стати Людиною нам допоможуть твори, публічні виступи П. Загребельного. Ніколи не забувайте, що і в постіндустріальному суспільстві мудре слово великих митців очищає наші душі, виховує нас справжніми людьми, які знають для чого вони прийшли в цей світ.

Наша шана світлій великій Людині.

(Звучить реквієм).

Ведучий. Третє лютого... (музика на­ростає, посилюється). Не стало пись­менника. Наші серця сповнились жалем і смутком. Пам'ять про Павла Загре- бельного буде вічно жити в наших сер­цях. Думи про письменника спонукають нас до вивчення творчості письменника, пам'ятати про минуле й жити і діяти для майбутнього.

А тепер хвилина мовчання... пам'яті світлій і добрій Людині.

V. Домашнє завдання.

Написати твір-мініатюру на один з афоризмів П. Загребельного:

• «Найбільше щастя - мати волю, навіть у бідності».
• «Чим більше у людини ворогів, тим вона цінніша».