Вечір-спогад Степана Сапеляка

Мета заходу: вшанувати пам'ять відомого письменника, публіциста, літературознавця Тернопільщини Степана Сапеляка; формувати уміння цінувати творчі здобутки земляків-поетів; удосконалити вміння виразного читання поезій на фоні класичної музики; виховувати любов до рідного слова та своєї Батьківщини.

Форма проведення: вечір-спогад.

Тривалість заходу: 1 год. 20 хв.

Обладнання: ПК, сценарій, слайд шоу, презентація, стінгазета, аудіо записи, портрет поета, виставка збірок С. Сапеляка, свічки, вишиті рушники.

 (звучить музика, на фоні якої, виходять ведучі)

Вед 1: Велична сила Господа Христа,

Комусь щастить жити завжди в мирі.

Комусь дорога випала легка,

Комусь прожити довго не судилось.

 

Вед 2: Не знаємо секретів довголіття,

І еліксиру вічного життя.

І доля не в усіх буває світла:

У когось вона з медом, а в іншого – гірка.

 

Вед 1:  І хтось цінує гроші, статки, славу.

А інший просить хліба у дворі.

Один  будує вілли, доми, храми,

А другий мерзне від морозів та вітрів.

 

Вед 2: Комусь судилось стати лейтенантом,

А хтось до старості трима мольберт в руках.

А інший хтось працює музикантом,

І кожен з нас, немов у небі птах.

 

Вед 1: Шукаємо себе, будуєм мрії, плани.

І віримо у краще майбуття.

А люди всі розбились в плем’я й клани

І кожен бореться лиш за своє життя.

 

Вед 2:  А Бог спостерігає з висот за всіма нами,

Когось карає за гріхи, а іншому прощає.

Його Закон та Сила незнана й незбагненна,

А жити треба – це істинна наземна.

 

Вед 1: І справді, ми не можемо знати, що нас чекає за наступним поворотом долі. Життя плине невпинною рікою, і ми не в силі зупинити час чи що-небудь змінити. Приходиться вірити та сподіватися на краще, думати про своє світле та щасливе майбутнє, молитися і просити у Бога благодаті.

Вед 2: Здається, ще зовсім недавно ми спостерігали за творчістю талановитого поета Степана Сапеляка, і раділа душа, знаючи, що ця людина посеред нас. Сподівалися, що буде радувати нас і надалі своєю творчістю та Божим талантом писати…Щиро, правдиво та від душі.

Читець 1: Проте, вдосвіта 1 лютого 2012 року  перестало битися серця вірного сина України, письменника, публіциста, літературознавця, громадського діяча, багаторічного політв’язня комуністичної системи, лауреата Національної премії ім. Т. Шевченка, уродженця с. Росохач Чортківського району Степана Євстахійовича Сапеляка.

Вед 1: Давайте хвилиною мовчання вшануємо пам'ять талановитого письменника (ХВИЛИНА МОВЧАННЯ).

Читець 2: Його життєвий шлях важкий і тернистий – це молоді роки в радянських концтаборах за розклеювання антирадянських листівок і вивішування жовто-синього прапора у Чорткові, насильне спровадження у східну Україну, важка й копітка письменницька праця в ім’я утвердження України у світі. Хоча він мешкав у Харкові, але до останнього подиху любив Тернопільщину, в с. Росохач, де проживають його старенька мати, брат і друзі, з якими він так любив поспілкуватися і до яких душею тягнувся наш земляк.

Читець 3: Вірш «Село мого дитинства»

Росохаче. Яслиночко. Яскине.

Чортківщино. Намистино калин.

Гніздеченько і пісне лебедина,

Моя ти доле з вузликом золи...

Тобі хто я... Сівач, поет чи лірник...

Чи блудний син з пожитками гріхів?..

Та знай, вигното, – я твоя офіра,

Твоя звіздиця на твоїм хресті.

Росохаче. Ім'ям твоїм я мовкну.

Ні слів. Ні верб. Потоки навсібіч...

Та гупа пам'ять. Гупа, наче довбня

Прямобіж і поднинно по плечі...

Поквапся, сину. Ось родинна кроква

Сумує сподом на два голоси.

Ти коню мій. О, коню кароокий,

Неси мене, додомоньку, неси...

Хай прийде день. За житнім тим узвишшям

Твоїх подивлю, земле, дітлахів...

Поклич мене, Росохаче, поклич ще,

Ліщинонько, травиченько, птахи...

Вед 1: Почесний громадянин Тернополя Степан Сапеляк був закоханий у наше місто з його чарівним ставом та зеленими парками; його у Тернополі можна було побачити під час зустрічей із читачами та молоддю, в письменницькій організації чи на врученні літературно-мистецької премії ім. Братів Богдана і Левка Лепких, різноманітних імпрез та мистецьких заходів. І ось він передчасно відійшов у вічність, залишив нам «Тривалий рваний зойк» і «Хроніки дисидентські від головосіку» як «Відлуння вцілілих строф».

Вед 2: Українському читачеві за кордоном відомі 5 збірок його поезій, виданих у Бельгії, ФРН, Канаді, США протягом 1978-1990 рр.  Біль за трагічну долю України, віра в нескорений дух народу проймають поезію Степана Сапеляка; три вічні джерела живлять її: український фольклор, Біблія, Шевченко. Несподівані, щемкі метафори раптово освітлюють виднокола вірша, у сферу асоціативних зв'язків входять герої історії України, образи давнього українського письменства.

Вед 1: Проте найбільше у всьому білому світі любив Степан Сапеляк свою стареньку матір, яка виглядала його з-за воріт і чекала зустрічі з своїм коханим сином. Вона була для нього не лише рідною матір’ю, а матір’ю, яку завжди письменник ототожнював з Пречистою Дівою Марією.

Читач 4: Поезія «Пейзаж із матір’ю»

І терном святим, і осіннім сутінням,

У тім безіменні і в тім сповитті...

Виспівую, мамо, цим Словом сумління

Жалю Благовіст лантушком самоти.

Виспівую Слово на зморене серце,

На суще тривання, творяще зорю

Земної офіри – стернавленим скерцо...

Життя чорнополлям щоденним вторю.

І де перевал?.. Мамо, світ у отруті,

І пісня зніміла в чаду і золі...

А півники сині висмоктують трутні,

Лиш барви купавини ще золоті.

Купавини, мамо, святі й непорушні,

Цвітуть поміж нас на опахчення нам.

І хай їхнє віно, хай плеса довкружжям

На Ваш Хризоліт нащастять щедрувань.

Хай кожна зоря і русалка, й рослина

Тріпочуть вітрильцем летюче життя.

А дари осінні із персня калини

Прийміть цих цимбалів чуття-почуття.

В озвученім Слові, моєму, матусю,

В терцині терпцю і нестерпного терпцю.

У цей пізньоцвіт я до Вас озовуся,

Озвуся на вість, осяянную серцем.

І терном святим, і осіннім сутінням

У тім безіменні і в тім сповитті

Простіть мені, мамо, перстінцем сумління

Пейзаж Покрови в багрецю золотім...

Пісня «Рідна мати моя» ( Щось про маму).

Вед 1: Ніколи не забував Степан Сапеляк свого «учителя душі та письма» Тараса Григоровича Шевченка. Письменник черпав з його творчості дух патріотизму, вільного слова та честі простого українського народу. Мабуть, найбільшим досягненням Сапеляка була премія ім. Т. Г. Шевченка.

Читач 5: «Слово» (про вручення С. Сапеляку премії ім. Т. Шевченка).

Вед 1: Любив С. Сапеляк слухати слова Т.Шевченка, які були покладені на музику, і рідко зустрінеш українця, який би не знав «Реве та стогне Дніпр широкий» чи «Садок вишневий коло хати».

Пісня «Садок вишневий коло хати».

Поезія «Мазепа»

Вед 1: Мабуть, у кожної людини у житті наступає такий момент, коли хочеться летіти високо під небеса і кричати на весь світ : «Я – щасливий!». Серце б’ється вдвічі швидше, перехоплює дух.

Вед 2: Це незвичне почуття ми звикли називати коханням…Адже кохати – означає жити життям того, кого любиш. І недостатньо чути лише слова «Кохаю», «Обожнюю», «Живу тобою». Все це слід довести на ділі. Звичним ділом для Степана Сапеляка було писати. Він виливав усі свої почуття, думки та мрії на папір, освідчувався у коханні рядками з поезій, і просто кохав…

(На фоні музики )

Читач «Я п’ю, кохана, за любовну думу»

Я п'ю, кохана, за любовну думу.

Ця чара у руці, немов червоний квіт.

Кохана, снись тим досвіточком суму,

За Тебе п'ю. На многа літ... На многа літ...

Любове, спи. Ти рученьки ісклала

На приспаній моїй спечаленій щоці.

Кохання п'яне. Владить я не ладен...

Любове, спи. Свіча згоріла при свічі...

Читач «Осінній романс» ( мелодія дощу)

Ці тіні на очах. І хризантемна ржа.

Цей ранній лід. Розсіймося квітками.

А плеченько в росі. А серденькові жаль.

Листочок-листопад... Встеляє камінь.

А вустонька-вуста. А хустонькою піт...

Ці тіні на очах. І мальви, що минули.

А рученькі-любов, а рученьки – як лід.

Сережки срібляні... І думонька... І думи...

Я слухаю романс кларнетами смерек.

Горить свіча в кармінній карамелі...

Ці тіні на очах, як хризантемний хрест...

А плеченько в росі... Одне-одненьке...

Читач «Блюз жовтої блюзи»

Твій голос в мені не зітерся і досі,

Ця тиша Твоя тогосвіттям стоїть.

У цім голоснім, голоснім безголоссі

Ми мальви посіяли – блюзом на тлі...

Ми мальви посіяли. Всіялись плями

На жменях, на долі, на всіх пухирцях.

Посіялась пісня із блюзом краями,

І мальви мої пожовтіли з лиця.

Останнії думи. Отямся, любове.

Не йди мені з серця. Не йди із очей.

Твій голос іще не зітерся до крови,

А серце сирітно жевріє іще...

А серце. А серце... Посіяно думи.

Посіяно квітку любови комусь.

Надмухують мальви печальні парфуми.

Печальні тривоги. На жовтий твій блуз...

Вед 1: Та видно, недолюбив, недоказав усіх слів, які слід було сказати. На 61-му році життя зупинилось його серце.

Вед 2: Усі знайомі з м. Тернопіль згадують Степана вічно усміхненим, щасливим та життєрадісним. Говорять, що коли у театрі йшли вистави Шевченка, він займав перші місця і з задоволенням спостерігав за дією на сцені. Немов жив на ній, любив і кохав.

Вед 1: Давайте уявимо його усміхнено заплакані  очі, коли він спостерігає за виставою Шевченка «Катерина», що належала до однієї із його улюблених.

Уривок із «Катерини» Шевченка.

АВТОР І:

Кохайтеся, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі — чужі люде,

Роблять лихо з вами.

Москаль любить жартуючи,

Жартуючи кине;

Піде в свою Московщину,

А дівчина гине...

Якби сама, ще б нічого,

А то й стара мати,

Що привела на світ Божий,

Мусить погибати.

Серце в’яне співаючи,

Коли знає, за що;

Люде серця не побачать,

А скажуть — ледащо!

Кохайтеся ж, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі — чужі люде,

Згнущаються вами.

Автор ІІ: Не слухала Катерина

Ні батька, ні неньки,

Полюбила москалика,

Як знало серденько.

Полюбила молодого,

В садочок ходила,

Поки себе, свою долю

Там занапастила.

Автор ІІІ: Нездужає Катерина,

Ледве-ледве дише...

Вичуняла, та в запечку

Дитину колише.

А жіночки лихо дзвонять,

Матері глузують,

Що москалі вертаються

Та в неї ночують.

Сусідка: В тебе дочка чорнобрива,

Та ще й не єдина,

А муштрує у запечку

Московського сина.

Чорнобривого придбала...

Мабуть, сама вчила..

Мати К. : Катерино, серце моє!

Лишенько з тобою!

Де ти в світі подінешся

З малим сиротою?

Хто спитає, привітає

Без милого в світі?

Батько, мати — чужі люде,

Тяжко з ними жити!

Автор 4 : Сидить батько кінець стола,

На руки схилився,

Не дивиться на світ Божий:

Тяжко зажурився.

Коло його стара мати

Сидить на ослоні,

За сльозами ледве-ледве

Вимовляє доні:

БАТЬКО: Що весілля, доню моя?

А де ж твоя пара?

Де світилки з друженьками,

Старости, бояре?

МАТИ: В Московщині, доню моя!

Іди ж їх шукати,

Та не кажи добрим людям,

Що є в тебе мати.

Проклятий час-годинонька,

Що ти народилась!

Якби знала, до схід сонця

Була б утопила...

Здалась тоді б ти гадині,

Тепер — москалеві...

Доню моя, доню моя,

Цвіте мій рожевий!

Як ягодку, як пташечку,

Кохала, ростила

На лишенько... Доню моя,

Що ти наробила?..

ПАУЗА

МАТИ: Хто без тебе грішну душу

Поминати буде?

Доню моя, доню моя,

Дитя моє любе!

Іди од нас...»

АВТОР: Ледве-ледве

Поблагословила:

«Бог з тобою!»

АВТОР: Та, як мертва,

На діл повалилась...

АВТОР: Обізвався старий батько:

БАТЬКО: Чого ждеш, небого?

АВТОР: Заридала Катерина,

Та бух йому в ноги.

КАТЕРИНА: «Прости мені, мій батечку,

Що я наробила!

Прости мені, мій голубе,

Мій соколе милий!»

БАТЬКО: «Нехай тебе Бог прощає

Та добрії люде;

Молись Богу та йди собі —

Мені легше буде».

АВТОР: Ледве встала, поклонилась,

Вийшла мовчки з хати;

Осталися сиротами

Старий батько й мати.

Вед 1: Доля склалася так, що Степан Сапеляк був змушений проживати довший час в Харкові, далеко від рідного дому, близьких та дорогих йому людей.

Вед 2: Багато поезій присвятив наш земляк саме цьому квітучому місту.

Читець «МІЙ ХАРКОВЕ»

Медовим рястом пахне липа пізня,

Хмільне хитання пахне із Левад.

Цвіте пташина колискова пісня,

Немов вишневий материнський сад.

 

Цвітуть купальські срібні зорелюби

Їм сняться сни, як сни Сковороди...

А лісопарк світаннячко голубить,

Щоб прилетіли втіхи голуби.

А цвітень цвіт літніє парками,

Мов ніч прощань, мов ніч купайлова...

Любове, Ладонько, – мій Харкове,

Волошку музики віддай мені…

Віддай мені...

Зіграй мені...

Вед 1: Де б доля не закинула нашого земляка, він завжди радів душею, знаючи, що походить з українського роду. Українська материна колискова, бабусина казка ще з дитинства навік залишили слід у серці талановитого письменника.

Вед 2: Любив він слухати українські пісні, насолоджувався рідним словом і гордився, що по праву зветься сином українського народу.

ПІСНЯ «Про Україну».

Вед 1: Скільки довелося пережити Степану Сапеляку: і розчарування, і сльози, і заслання…Та він до останнього подиху не здавався. Усміхався і кидав виклик долі. Та фортуна зіграла проти нього…На жаль…

На фоні тривожної мелодії читач «Голос віри».